Кримські татари та українці в сучасній українській літературі. Історична проза у творчості Володимира Рутківського. «Пастух Рашит» – розповідь про зародження запорозького козацтва. Ідея порозуміння та взаємодопомоги українців і татар у творі

Актуалізація опорних знань

1. Що таке історичний твір?

2. Які історичні твори ви вже читали?

3. Що вам відомо про запорозьких козаків?

Вивчення нового матеріалу

Володимир Рутківський — майстер історичної прози

Володимир Григорович Рутківський народився 18 квітня 1937 року в селі Хрестителеве на Черкащині в родині вчителів. Його дитинство припало на воєнне лихоліття. Середню освіту здобував у Богодухівській, а згодом – Великобурімській середній школі Чорнобаївського району. Уже тоді Рутківський виявив здібності до історичного пошуку, котрі досі спонукають його не просто писати цікаві історичні тво­ри для дітей, а й відкривати до нього ще не описані, інколи навіть не досліджені періоди вітчизняної історії. Становленню його інтересу до українських старожитностей сприя­ло те, що члени шкільного гуртка, старостою якого свого часу був Володимир, відшукали в рідному селі залишки найдавнішого тоді поселення в Україні.

Вищу освіту Рутківський здобував спо­чатку в Одеському інституті харчової холо­дильної промисловості, потім в Одеському політехнічному інституті (1955-1959). 1960-1966 – працював апаратником на Одеському суперфосфатному заводі.

У 1967-1968 – працював новинарем-кореспондентом одеських газет «Январєць» та «Трибуна студента».

1968-1973 – був редактором Одеського обласного радіо. З 1978 до 1979 був штатним сценаристом Одеської кіностудії.

1981-1984 – був інженером Одеського заводу «Мікрон».

1991-2001 – був завідувачем відділом одеської обласної газети «Одеські вісті».

Друкується з 1959 року, творчий стаж письменника – понад півсто­ліття. Мешкає в Одесі, пише романи для дітей та юнацтва, серед яких – «Бухтик з тихого затону», «Гості на мітлі», «Щирик зі Змієвої гори», «Канікули у Воронівці», «Сині Води», «Сторожова застава», «Двобій з тінню», «Потерчата», трилогія «Джури» (книга перша – «Джури козака Швайки», книга друга – «Джури характерники», книга третя – «Джури і підводний човен» та четверта - «Джури і Кудлатик») та ін.

Роман «Джури-характерники» став переможцем книжкового рейтингу від «Літакценту», роман «Джури козака Швайки» названо «Книжкою року– 2009».

Володимир Рутківський – лауреат премій імені Миколи Трублаїні, імені Лесі Українки, Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого.

У 2012 році письменник став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за історичну трилогію для дітей «Джури». Книжку «Джури козака Швайки» написано на українському історичному матері­алі, який з художнього погляду відтворено гарно і яскраво.

Завдання «Так / Ні» Володимир Рутківський

Прочитайте твердження. Визначте, правдиве воно чи ні.

1. Володимир Рутківський — сучасний український письменник.

2. Основною аудиторією творчості Володимира Рутківського є діти та підлітки.

3. Володимир Рутківський писав переважно ліричні вірші.

4. У своїх творах письменник часто звертається до історії України.

5. Володимир Рутківський відомий насамперед як автор історичних романів і повістей.

6. У творах Рутківського історичні події подаються без вигаданих персонажів.

7. Письменник уникав теми взаємин між різними народами.

8. Твори Володимира Рутківського поєднують історичні факти з художнім вимислом.

9. Оповідання «Пастух Рашит» належить до історичної прози.

Короткий зміст оповідання «Пастух Рашит»

Уривок з книги "Джури Козака Швайки"

— Терпи, Грицику, — прохрипів Швайка і облизав пересохлі вуста. — Терпи, козаче, отаманом будеш!

Швайка ніс на руках Санька. Після того, як Санько відвадив татарина, його ніби хто наврочив. Пройде кілька кроків — і зупиняється, начебто прислухається до чогось. На запитання відповідав не до ладу, або й зовсім не відповідав. Хіба що погляне так дивно, аж у Грицика по спині починають бігати мурашки. Та ще кволий якийсь став і чоло увесь час гаряче.

— Це минеться, — запевняв Швайка. — Я знаю.

А звідкіля він знає, не казав. Тільки коли на Санька щось ніби находило, Швайка брав його на руки і ніс. Як оце зараз. З самісінького ранку несе. А сонце вже от-от зверне на захід.

Санько марив. А може, й не марив. Просто йому ввижалося, ніби його й не було на світі і водночас він був. От тільки який він був із себе — Санько сказати не міг. Зате він бачив інше. Часом уявлявся йому сивобородий дід — отой, що привидівся, коли вони з Грициком куняли на Сторожовому дубі. Посміхається дід до нього, як до рідного, і Санько теж йому посміхається. І навколо них бігають вовки, а зверху падає сніг — лапатий, невагомий… А ще Санько чомусь переконаний, що того діда кличуть Кудьмою.

А ще ввижалося йому, ніби турецький султан жаліється польському королеві на них з Грициком. Не на таких, як оце зараз, а вже на дорослих, і чомусь Санько переконаний, що так воно й буде.

А одного разу він побачив Швайку. Страшне побачив. Ніби посадили його татари на палю посеред великого міського майдану, а він глузує з них і проклинає такими страшними словами, що аж волосся стає дибки. А посеред натовпу стоїть у татарській одежі дорослий Грицик — блідий, з прокушеної губи на підборіддя стікає цівка крові. Але не можна Грицикові кидатися на допомогу Швайці — навпаки — він мусить вдавати, ніби його тішать муки цього невловимого гяурського шайтана. Бо ж має Грицик передати козакам вісті, які ціною свого життя роздобув Швайка…

Отямився Санько від власного крику. Над ним схилилося стривожене обличчя Швайки.

— Що з тобою, Саньку? — запитав він.

— Ти живий! — вигукнув Санько, і сльози покотилися по його щоках. — Живий!

— А чого б це я мав помирати? — здивувався Швайка. — Ні, ми ще всім покажемо, де раки зимують…

Четверту добу бредуть вони безмежним степом. І не до Дніпра, а в протилежний від нього бік.

— Туди нам поки що не можна, — казав Швайка. — За кожним кущем сидить татарин і чатує, аж ми потрапимо до його лап. А тут нас ніхто не чекає.

І лише сьогодні звернули вони на південь.

Спочатку йшли вночі, а вдень ховалися по байраках чи просто в траві. А тепер, схоже, навіть Швайці було байдуже. Їм аби дістатися до якоїсь річечки чи бодай калюжі. Їсти було що — довкола раз по раз спурхували птахи. А от води не було ані краплини.

Трави стояли високі. Торішні були нарівні з молодими, і коли йти напригинці, то навряд чи навіть найпильніше татарське око побачить. Проте Грицикові вже й пригинатися не сила.

А Швайка все йде та йде. І йтиме невідь-ще скільки. Хіба інколи повернеться до Грицика і підбадьорить:

— Терпи, козаче. Як пощастить, то доберемося.

А як не пощастить?

Пізно увечері дісталися до невеличкого вибалку, порослого червонястим верболозом.

— Зараз закінчаться наші муки, — полегшено зітхнув Швайка й опустив Санька на землю. — Це, хлопці, Жовта балка. Десь тут має бути криничка.

Жовта балка була ще зеленою. У низовині, довкола маленької ямки, росло кілька кущиків очерету. Швайка постояв над ямкою, важко зітхнув.

— Погані справи, хлопці, — сказав він. — Нема води.

Усе ж краєм шаблі він заходився розпушувати дно ямки. Нарешті видобув кілька пригорщ вогкої землі, витис і процідив крізь сорочку каламутноватої води. Хлопцям дав по ковтку, а сам лише змочив вуста. Тоді підвівся.

— Можна б ще покопати, та ніколи, — сказав хлопцям. — Треба тікати якнайдалі звідсіля. Бо ж про це місце не лише я, а й татарин знає.

На другий день, теж під вечір, Швайка угледів на самому обрії постать якогось вершника. Той стояв на пагорбі і дивився у їхній бік.

Високий на зріст Швайка мимоволі пригнувся. Хлопцям пригинатися не було чого. Трава вкривала їх з головою.

— Дивно, — мовив сам до себе Швайка і обережно визирнув з трави. — Невже це Рашит? От було б добре. А коли ні? Що ж, треба піти подивитися.

Перш за все оглянув лука і стріли. Тоді поторсав шаблю — перевірив, чи легко вона виходить із піхов. Потому наказав хлопцям, а точніше, Грицикові, бо Санька знову била лихоманка:

— Щоб мені сиділи тихо, мов куріпки. І що б не трапилось, не видавайте себе, зрозуміло? А коли мене не буде до ранку — пробирайтеся на захід сонця. Оцією балкою й пробирайтеся. Вона виведе до Дніпра.

Тоді зробив кілька кроків у бік вершника — і щез, мовби його й не було.

Коли Санько прийшов до тями, поруч сидів один Грицик.

— А де Швайка? — запитав Санько. Голова розколювалася. Вона здавалася величезною і лункою, наче церковний дзвін, і не підкорялася йому.

— Пішов Швайка, — сказав Грицик. — Здається, пішов полювати татарів. А ти як почуваєшся?

Санько повів головою. Тоді з зусиллям підняв руку.

— Вже краще, — сказав він. — От тільки б води…

Грицик облизнув пошерхлі вуста.

— Немає води, — сказав він. — Спи, Саньку.

І сам незчувся, як заснув. Прокинувся від далекого тупоту. Сонце вже зайшло. Грицик обережно висунув голову зі схову і скрикнув з радощів: до них повертався Швайка. І не пішки повертався, а на коні. Поруч біг ще один кінь.

— Живемо, хлоп'ята! — сказав Швайка і завів коней у вибалок. — Живемо! І вода є.

Він дивився, як хлопці п'ють — Грицик пожадливо, а Санько повільно, ніби знехотя. А тоді заговорив:

— От же ж повезло, але й повезло! Гадав, що доведеться на смерть битися — аж то, виявляється, мій старий товариш.

— Із плавнів? — запитав Грицик, витерши мокре підборіддя.

— Та ні, зі степу. Він тут зазвичай коні випасає. Щоправда, зараз повинен бути біля Перекопу, та від когось довідався, що зі мною ніби щось трапилося, і залишився. Пий, пий іще! А зараз ми будемо лікувати Санька…

Швайка розвів невеличке багаття. Затим дістав із сакв мідного казанка, вкинув до нього пучок якогось запашного зілля, долив води і поставив на вогонь.

— Вип'єш, Саньку, цього зілля — і як удруге народишся. А дістанемося плавнів — тебе там зовсім вилікують. О, у нас є такі знахарі! І найкращий з-поміж них — дід Кудьма.

— Дід Кудьма? — здивовано перепитав Грицик, котрий вважав, що знає все. — А хто це такий?

— Таких, Грицику, на всю Україну, може, два чи три набереться. У наших краях до нього всі нитки сходяться. Ми всі перед ним, наче беззахисні пташенята на долоні…

— І ти теж? — недовірливо посміхнувся Грицик.

— І я теж. Бо хто я такий? Простий вивідник, та й годі. А дід Кудьма є голова всьому.

— А де він живе?

— Про це, друже, не кожному треба знати, — ухилився від прямої відповіді Швайка. — А що вже знахар з нього — і мертвого на ноги поставить! Так що, Саньку, якось протримайся до Дніпра — а там тебе миттю вилікують.

— Скільки мороки зі мною, — кволо посміхнувся Санько. — У тебе там, може, якісь свої справи, а я…

— Немає в мене ніяких інших справ, — відказав Швайка і поворушив у багатті. — Коли вже хочеш знати, то зараз ти нам набагато потрібніший, ніж якийсь там Швайка.

— Це ж чому?

— Згодом дізнаєшся. Таких дід Кудьма давно шукає.

— Яких — таких? — запитав Грицик.

— А отаких…

Швайка зробив перелякане обличчя, змахнув на Грицика руками, начебто побачив якусь ману і замогильним голосом почав:

— Цур тобі, пек! Зійди з водою, згинь з туманом… Згинь, згинь!

— То Санько що — ворожбит? — вихопилося у Грицика. Він, звісно, знав про незвичайні здібності товариша. Проте йому й на гадку не спадало, що Санько відрізняється від інших хлопців чимось особливим. Он Митько Щелепа вухами вмів ворушити і волосся на голові у нього підіймається за бажанням. А у нього, Грицика, зір найпильніший і зуби будь-яку кістку розгризуть. Проте його, бач, якийсь там дід Кудьма не розшукує, йому, бач, потрібен саме Санько…

— Еге ж, Грицику, аби ж то Санько був звичайний ворожбит! Ні, він вартий сотні ворожбитів. Невже забув, як він відвів від нас того татарина?

Грицик з шанобливим острахом поглянув на товариша, котрий сам недовірливо сором'язливо посміхався, почувши ті слова Швайки. Так он, виявляється, який він насправді, цей Санько!

Про ворожбитів, волхвів та відьмаків Грицик знав не менше, ніж про вовкулаків. Він був певен, що вони не набагато кращі від татар. Могли наслати на будь-кого болячку якусь, хворобу, або навіть смерть. І ніхто не в змозі боротися з ними. А тут Санько, Санько, який і мухи не скривдить — і раптом страшний волхв! То як тепер йому, Грицикові, бути з таким товаришем? Адже волхви мешкають у таємничих, майже недосяжних місцях, вони не мають ані близьких, ні знайомих. Тож коли Санько стане самітником — він, Грицик, втратить найкращого друга. Ет, як шкода!

І Грицик зітхнув так тяжко, наче вже втратив його. Затим перевів погляд на степ — і йому перехопило подих:

— Татари!

Мить — і Швайка опинився поруч з Грициком. Та ще за мить знову присів біля вогнища.

— Той татарин не страшний, — сказав він і поворушив патичком у багатті. — То свій татарин.

А той уже з'їжджав у вибалок. Скочив зі свого куцого коника і рушив до Швайки.

— Своя, — по дорозі заспокійливо посміхнувся до Грицика, котрий все ще тримав лука напоготові. — Якши хлопчик…

— Щось трапилося, Рашите? — запитав Швайка.

Рашит промовчав. Він схилився над багаттям, сипнув до казанка ще якогось зілля і заходився його помішувати.

— Забув, — вибачальним голосом пояснив він Санькові, — вилікуй тебе незабаром…

І лише після цього повернувся до Швайки.

— І ще забув про погані два урус, — почав він. — Під'їхали поза учора один, а інший пішки у кущах заховався. Здоровий такий, справжній батир, ніякі кущ не сховає… Кінний показав знак Іслам-бека. А Іслам-бек мій хазяїн. Тоді взяв у мене два коні — і ф'ють!

— А куди вони подалися? — запитав Швайка.

Рашит махнув рукою у бік Дніпра.

— Потім приходив люди Іслам-бека, — продовжував він. — Сьогодні з сонцем. Я їм сказав про два урус. Подалися по сліду. Подивилися, кажуть: "Це не Швайка…" То між себе кажуть.

А мені: "Ти нічого не чув, нікого не дивився". "А коні?" — кажу. Сміються: "Його теж не бачив". А як не бачив, коли один кінь взяли мої? Мої, а не Іслам-бека!

— Не журися, Рашите, — відказав Швайка і заспокійливо поклав руку на плече татаринові. — Розберемося, що то за уруси. А твого коня повернемо. І не одного.

Рашит ствердно хитнув головою.

— Твоє слово — золотий слово, — сказав, він. — Я знаю. Мені мама казали. Вони уруска були.

Це татарин уже мовив до Грицика, який не зводив погляду з прибульця. Тоді перелив у чашку паруючого зілля і подав Санькові. Рідина була гірка, гостро пахла баранячим жиром і якимись травами.

— Пий, — звелів Рашит. — Усе пий. Завтра будеш здоровий.

— А який на вид той, хто коней забрав? — запитав Швайка.

Видно, ті двоє не йшли йому з голови.

— Злий очі, — відказав Рашит. — Довгий кінський голова. І високий…

Він звівся на ноги.

— Я поїхало… е-е, поїхав. Інші ще не сплять, можуть побачити, що мене нема. А вранці табун пущу сліди топтати. Тоді будемо за Чатир-могила. Ну, бувай здоров!

— Спасибі, брате, — відказав Швайка. — Сам Бог тебе послав.

Рашит показав у посмішці білі зубі.

— Мій Бог чи твій?

Вони міцно обнялися і Рашит щез у темряві. Швайка довго дивився йому услід.

— Запам'ятайте, хлоп'ята, — нарешті звернувся він до друзів, — що й серед татарів теж є люди. І не так уже й мало. І коли б не вони, я б їх усіх підряд…

І Швайка змахнув рукою, наче в ній була шабля.

— Ти його давно знаєш? — поцікавився Грицик.

— Давно. Одразу, як мене з матір'ю потягли на аркані в степ.

— То ти і в полоні був?

— Був, бодай його не згадувати… — Швайка помовчав. — Матір мою забили насмерть. За те, що спробувала втекти. А мене взяла до себе Рашитова мати. Вона теж була з Воронівки… Так що ми з Рашитом немов брати.

За багаттям повисла мовчанка.

— Виходить, ти воронівський? — нарешті озвався Грицик.

Швайка відповів не одразу.

— Отам, внизу, розвалини знаєте? — запитав він. — То була наша хата. Тепер тільки льох залишився.

— То ти син підстарости Сидірка? — здогадався Санько.

— Ага, — кивнув Швайка. — Ледь-що — я одразу до свого льоху. Рани зализувати.

— А ми ж… а ми гадали, що там вовкулаки завелися.

— Знаю, — посміхнувся Швайка. — Бачив, як ви нас хрестили. Я тоді там відлежувався, коли мене татари стрілою проткнули.

— Ага! — скрикнув зненацька Грицик. — Тепер я знаю, чому мені дід Кібчик вухо крутив. Ти там лежав, а він не хотів, щоб ми навколо гасали, так?

— Метикуватий, — похвалив його Швайка. Він підвівся, затоптав багаття і накинув зверху кущ старого перекотиполя.

— Поїдемо, мабуть, хлопці, — сказав він. — Саньку, я тебе до себе візьму. Бо ще, бува, звалишся дорогою.

— Не звалюся, — запевнив його Санько. — Мені вже краще. — І вже, коли сидів на коні, стиха додав: — А там, у льосі, був ще один дід. У нього борода аж до пояса, еге ж? І Кудьмою його зовуть.

Швайка смикнувся, мовби його вдарили. Якийсь час пильно розглядав малого товариша.

— Тобі й це відомо, — сказав нарешті. — Ой, Саньку, Саньку, що ж з тебе буде, коли виростеш? — Подумав і додав: — Якщо тільки виростеш.

— Виросту, — пообіцяв Санько.

АБО прослухати

Поміркуй та дай відповідь.

Якого літературного героя та історичного персонажа нагадує своїми надприродними здібностями Санько?

Ідейно-художній аналіз твору

Паспорт твору

Автор: Володимир Рутківський

Назва твору: «Пастух Рашит» (уривок із повісті «Джури козака Швайки»)

Жанр: історико-пригодницька повість (уривок).

Тема: виснажлива дорога Швайки, Санька й Грицика степом, зустріч із Рашитом і боротьба за життя.

Ідея: дружба та доброта сильніші за ворожнечу, а серед “чужих” трапляються свої.

Головна думка: Людяність, відданість і взаємодопомога допомагають долати найважчі випробування.

Головні герої:

• Швайка – досвідчений, зібраний, бере відповідальність і буквально несе Санька на руках.

• Санько – хворіє, марить, але його “видіння” й здібності стають ключем до майбутнього.

• Грицик – вірний друг, нервує, ревнує до “дару” Санька, зате мислить гостро й тримається до кінця.

• Рашит – пастух-татарин, давній товариш Швайки: приносить воду, варить зілля, попереджає про небезпеку.

Місце подій – український степ біля Дніпра, з Жовтою балкою та дорогою до плавнів.

Час – XVI століття, доба козацтва й татарських набігів.

Художні засоби

Рутківський пише “на слух”: діалоги короткі, характерні, з живими інтонаціями. Є контраст (безводдя – і раптом вода), є символіка степу як випробування, є гумор як психологічний захист (“де раки зимують…”). Працюють і деталі-гачки: казанок, зілля, очі “злі”, “золотий слово” – так мова робить персонажа видимим.

Проблематика

• взаємини між різними народами;

• довіра й взаємодопомога;

• людяність у складних історичних умовах;

• подолання стереотипів і ворожнечі;

• формування козацтва.

Історичне тло твору

Події відбуваються в період, коли:

• формувалося запорозьке козацтво;

• українські землі межували з Кримським ханством;

• контакти між українцями й татарами були складними, але не лише ворожими.

Сюжетні елементи

• Експозиція: знайомство з Рашитом, умови його життя.

• Зав’язка: зустріч пастуха з козаками.

• Розвиток дії: взаємодія героїв, прояв довіри.

• Кульмінація: момент взаємодопомоги.

• Розв’язка: утвердження ідеї порозуміння.

Образ Рашита (докладна характеристика)

Рашит — головний герой оповідання Володимира Рутківського «Пастух Рашит», кримський татарин за походженням, простий пастух. Автор свідомо обирає такого героя, щоб показати, що справжні людські якості не залежать від національності чи віросповідання.

Рашит — доброзичлива і відкрита людина. Він не виявляє ворожості до козаків, хоча між татарами й українцями в ті часи часто виникали конфлікти. Навпаки, герой поводиться спокійно, щиро, без страху й ненависті, чим викликає довіру в оточення.

Важливою рисою характеру Рашита є чесність. Він не приховує своїх намірів, говорить правду, не намагається скористатися ситуацією у власних інтересах. Саме завдяки чесності козаки сприймають його не як ворога, а як людину, якій можна довіряти.

Рашит проявляє сміливість, адже не боїться контакту з незнайомими людьми, розуміючи можливу небезпеку. Його сміливість — не агресивна, а моральна: він здатен залишатися людиною навіть у складних і тривожних обставинах.

Особливою рисою героя є готовність допомагати іншим. Рашит не замислюється над тим, до якого народу належать ті, хто потребує допомоги. Для нього важливіше життя і безпека людини, ніж історичні суперечності між народами.

Висновок

Образ Рашита уособлює людяність, гуманізм і моральну силу. Через цього героя автор утверджує думку, що порозуміння між народами можливе, якщо люди керуються добром, щирістю та взаємоповагою. Рашит доводить, що людські цінності завжди мають бути вищими за національну приналежність.

Бесіда за змістом твору

1. У який історичний період відбуваються події оповідання «Пастух Рашит»?

2. Хто такий Рашит? Яке його походження і заняття?

3. За яких обставин Рашит зустрічається з українськими козаками?

4. Яке перше враження справляє Рашит на козаків? Чому?

5. Які риси характеру героя розкриваються в його вчинках?

6. Як у творі показано взаємини між українцями й кримськими татарами?

7. Які епізоди свідчать про взаємодопомогу між героями?

8. Чому, на вашу думку, автор обирає головним героєм саме кримського татарина?

9. Яку головну думку твору виокремлюєте?

10. Чи актуальні ідеї твору в сучасному світі? Поясніть.

Творче переосмислення

Уявіть, що події твору відбуваються сьогодні.
Як би склалася зустріч Рашита й українців у сучасних умовах?

Рефлексія

«Одне слово»

Назвіть одне слово, яке передає ваш настрій або головну думку уроку
(наприклад: довіра, людяність, мир, порозуміння, співпраця).

Домашнє завдання.

Складіть і запишіть план за змістом розділу «Пастух Рашит» («Джури козака Швайки» В. Рутківського).