«Холодна війна» і посилення консервативних тенденцій у США і СРСР.

ТЕМА: «Холодна війна» і посилення консервативних тенденцій у США і СРСР.

Берлінська криза

Берлінська криза — це гостре політичне протистояння між СРСР та західними державами (США, Великою Британією, Францією), що виникло після Другої світової війни через статус і контроль над Берліном, який став символом холодної війни. Насправді історики розрізняють два основних етапи Берлінської кризи:
Перша Берлінська криза (1948–1949)

Друга Берлінська криза (1958–1961)

1. Перша Берлінська криза (1948–1949)

Історичний контекст

Після капітуляції Німеччини (1945) країну поділили на чотири зони окупації: радянську, американську, британську і французьку.
Столиця — Берлін, хоч і розташовувався глибоко в радянській зоні, — також був поділений на 4 сектори.

У 1948 р. західні держави (США, Британія, Франція) вирішили:

• об’єднати свої зони в Тризонію,

• запровадити грошову реформу — нову валюту (німецьку марку),

• підготувати створення Федеративної Республіки Німеччини (ФРН).

СРСР сприйняв це як загрозу своїм інтересам у Німеччині.

Початок кризи

У червні 1948 року СРСР повністю заблокував Західний Берлін — перекрив усі автомобільні, залізничні та водні шляхи з західних зон.
Мета — вимусити Захід відмовитися від планів створення ФРН і підпорядкувати весь Берлін радянському контролю.

Дії Заходу

У відповідь США і Великобританія організували повітряний міст — постачання продовольства, вугілля, ліків і палива літаками.
Щодня в Берлін здійснювалося до 1000 рейсів!
За 11 місяців літаки доставили понад 2 млн тонн вантажів.

Результат

• У травні 1949 року СРСР зняв блокаду.

• Відбулося остаточне розділення Німеччини:

  • на заході — ФРН (Федеративна Республіка Німеччина);

  • на сході — НДР (Німецька Демократична Республіка).

• Берлін залишився поділеним на Західний (капіталістичний) і Східний (соціалістичний).

2. Друга Берлінська криза (1958–1961)

Передумови

• Після утворення двох німецьких держав у 1949 р. Берлін залишався “діркою” у залізній завісі.

• Через відкритий кордон між Східним і Західним Берліном щороку мільйони східних німців тікали на Захід.

• Це підривало авторитет НДР і створювало демографічну кризу.

Початок кризи

У листопаді 1958 року радянський лідер Микита Хрущов висунув ультиматум:

• вимагав, щоб Захід вивів війська із Західного Берліна протягом 6 місяців;

• пропонував перетворити його на “вільне демілітаризоване місто”.

США, Британія і Франція відмовилися, заявивши, що залишаться в Берліні, як домовлено після війни.

Кульмінація

• У 1961 р. загроза конфлікту досягла піку.

• 13 серпня 1961 р. влада НДР за підтримки СРСР почала будівництво Берлінського муру — бетонної стіни довжиною 155 км, яка фізично розділила місто на дві частини.

Наслідки

• Будівництво муру поклало кінець масовим втечам із Сходу.

• Західний Берлін став островом демократії посеред комуністичної НДР.

• Берлінський мур став символом “залізної завіси” і холодної війни.

• Напруга між СРСР і США досягла небезпечного рівня, але прямого зіткнення вдалося уникнути.

Загальне значення Берлінських криз

• Показали нездоланне протистояння двох систем — соціалістичної та капіталістичної.

• Остаточно розділили Німеччину на два табори.

• Стали одними з головних епізодів Холодної війни.

• Берлінський мур простояв до 9 листопада 1989 року, коли його було зруйновано — символічний кінець поділу Європи.

Кубинська криза

Кубинська (Карибська) криза 1962 року

1. Історичні передумови

Після Другої світової війни світ розділився на два табори:

• капіталістичний (США та їхні союзники),

• соціалістичний (СРСР і країни Східного блоку).

У 1959 році на Кубі відбулася революція, унаслідок якої диктатора Фульхенсіо Батісту було повалено.
До влади прийшов Фідель Кастро, який встановив соціалістичний режим і націоналізував американські підприємства.

Це викликало ворожість США, які запровадили економічну блокаду Куби.

2. Союз Куби з СРСР

• У відповідь на ворожість США, Куба звернулася по підтримку до СРСР.

• Радянський Союз (під керівництвом Микити Хрущова) почав постачати зброю і військових радників.

• У 1962 році Хрущов вирішив розмістити на Кубі радянські ядерні ракети середньої дальності, щоб урівноважити стратегічну перевагу США (американські ракети були вже розміщені в Туреччині, поблизу СРСР).

3. Початок кризи (жовтень 1962 р.)

• У жовтні 1962 року американські літаки-шпигуни U-2 зробили фотографії радянських ракетних установок на Кубі.

• Президент США Джон Ф. Кеннеді негайно скликав засідання Ради національної безпеки.

22 жовтня 1962 р. Кеннеді звернувся до американців і світу:

«СРСР розмістив на Кубі наступальні ядерні ракети. Ми не дозволимо цього.»

Він оголосив морську блокаду Куби (карантин), щоб не допустити прибуття нових радянських кораблів із ракетами.

4. Кульмінація протистояння

• Напруга сягнула піку наприкінці жовтня 1962 р.

• Американський флот блокував острів, а радянські кораблі наближалися до межі блокади.

• У будь-який момент могла спалахнути ядерна війна.

• Людство стояло на межі катастрофи.

5. Розв’язання кризи

Після таємних переговорів між Кеннеді та Хрущовим досягнуто компромісу:

Умови угоди:

1. СРСР виводить ядерні ракети з Куби.

2. США гарантують, що не нападатимуть на Кубу.

3. (Таємна умова) США погодилися зняти свої ракети з Туреччини через кілька місяців.

28 жовтня 1962 року Хрущов офіційно оголосив про згоду демонтувати ракети.
Криза була мирно врегульована.

6. Наслідки Кубинської кризи

1. Світ уникнув ядерної війни.

2. Встановлено гарячу лінію між Вашингтоном і Москвою — прямий телефонний зв’язок для запобігання непорозумінь у майбутньому.

3. Почалося пом’якшення міжнародної напруги (період “розрядки”).

4. Позиції Кеннеді у США посилилися.

5. Хрущов зазнав критики у власному керівництві за “поступку” Заходу, що стало однією з причин його усунення з посади у 1964 р.

6. Куба залишилася соціалістичною державою і союзником СРСР ще на десятиліття.

7. Історичне значення

• Кубинська криза стала найнебезпечнішим моментом Холодної війни.

• Вона показала, наскільки близько людство підійшло до глобальної ядерної катастрофи.

• Водночас криза сприяла створенню механізмів контролю над озброєнням, що згодом привело до підписання договорів про обмеження ядерних випробувань.

Війна у В’єтнамі (1955–1975)

1. Історичні передумови

Після Другої світової війни В’єтнам, який раніше був французькою колонією (частина Індокитаю), прагнув незалежності.
У 1945 році лідер національно-визвольного руху Хо Ші Мін проголосив створення Демократичної Республіки В’єтнам (Північний В’єтнам).

Однак Франція намагалася відновити колоніальну владу.
Відбулася Перша Індокитайська війна (1946–1954), що завершилася перемогою в’єтнамців у битві під Дьєнб’єнфу.

За Женевськими угодами 1954 року В’єтнам був тимчасово поділений по 17-й паралелі:

• Північний В’єтнам — соціалістичний, під керівництвом Хо Ші Міна (підтримка СРСР і Китаю);

• Південний В’єтнам — антикомуністичний, на чолі з президентом Нго Дінь Дьєм (підтримка США).

Передбачалися вибори для об’єднання країни, але Південь, за підтримки США, їх не провів.

2. Початок війни

У 1955 році між двома частинами В’єтнаму почалася громадянська війна, що швидко переросла в міжнародний конфлікт.

На Півдні діяв партизанський рух "В’єтконг", який прагнув об’єднати країну під владою комуністів. Його підтримував Північний В’єтнам.

США, дотримуючись політики “доміно” (страху перед поширенням комунізму в Азії), почали активно допомагати Південному В’єтнаму.

3. Американське втручання (1964–1973)

Безпосереднім приводом до масштабного втручання США став “Тонкінський інцидент” (серпень 1964 р.) — напад північнов’єтнамських катерів на американський есмінець у Тонкінській затоці (його достовірність пізніше була поставлена під сумнів).

Після цього Конгрес США надав президентові Ліндону Джонсону право застосовувати військову силу у В’єтнамі.

Розпочалася масштабна американська інтервенція:

• сотні тисяч солдатів США;

• масовані бомбардування Північного В’єтнаму;

• застосування хімічної зброї (наприклад, “агент оранж” для знищення лісів і посівів).

Попри перевагу у техніці, американці не могли перемогти партизанів, які користувалися підтримкою місцевого населення та добре знали місцевість.

4. Хід бойових дій

• 1968 рік — “Тетський наступ”: масштабна атака В’єтконгу та армії Північного В’єтнаму на великі міста Півдня.
  Це стало поворотним моментом війни — США втратили впевненість у перемозі.

• У США посилився антивоєнний рух, зокрема серед студентів і молоді.

• Громадська думка вимагала припинити війну.

5. Виведення американських військ і завершення війни

Після обрання президента Річарда Ніксона (1969 р.) почалася політика “в’єтнамізації” — поступового виведення американських військ і передачі відповідальності південнов’єтнамській армії.

У 1973 році в Парижі було підписано мирну угоду між США, Північним і Південним В’єтнамом.

Американські війська повністю вийшли з В’єтнаму, але бойові дії між двома в’єтнамськими сторонами продовжувалися.

6. Падіння Сайгона і кінець війни

30 квітня 1975 року північнов’єтнамські війська захопили столицю Південного В’єтнаму — Сайгон.
Президент Півдня капітулював.
В’єтнам був об’єднаний під владою комуністів.

У 1976 році країна офіційно стала Соціалістичною Республікою В’єтнам зі столицею в Ханої.

7. Наслідки війни

Для В’єтнаму:

• понад 3 мільйони загиблих,

• величезні руйнування міст і сіл,

• забруднення земель хімікатами,

• економічна розруха.

Для США:

• понад 58 тисяч загиблих солдатів,

• глибока політична і моральна криза,

• зростання антивоєнних настроїв і втрата довіри до уряду,

• відмова від політики прямого військового втручання у подальших конфліктах.

Для світу:

• Війна показала межі сили США,

• вплинула на політику “розрядки”,

• стала символом боротьби колоніальних народів за незалежність.

8. Історичне значення

• Війна у В’єтнамі стала найдовшою і найтрагічнішою війною Холодної війни.

• Вона змінила ставлення суспільства до війни та продемонструвала силу партизанської боротьби.

• Світ усвідомив небезпеку ескалації регіональних конфліктів у глобальне протистояння.

Війна в Афганістані (1979–1989)

1. Історичні передумови

Після Другої світової війни Афганістан залишався нейтральною державою, однак мав стратегічне розташування — між СРСР, Іраном, Китаєм і Пакистаном.
Країна була відсталою, аграрною, з племінним устроєм і сильною владою ісламу.

У 1973 році король Захір Шах був повалений, а владу захопив його двоюрідний брат Мохаммед Дауд, який проголосив республіку.
Дауд намагався проводити помірні реформи, але не догодив ані ісламістам, ані комуністам.

У квітні 1978 року відбувся переворот — Саурська революція, організована Народно-демократичною партією Афганістану (НДПА), що була орієнтована на СРСР.
До влади прийшов Нур Мухаммед Таракі, який проголосив курс на побудову соціалістичної держави.

2. Причини радянського вторгнення

Новий комуністичний уряд почав швидко проводити радикальні реформи:

• земельна реформа,

• ліквідація традиційних племінних структур,

• спроби “осучаснення” країни,

• насильницьке поширення атеїзму.

Це викликало масове невдоволення населення, особливо релігійних лідерів — моджахедів (ісламських воїнів).
У країні почалося повстання проти уряду.

Радянське керівництво (на чолі з Леонідом Брежнєвим) побоювалося, що Афганістан може перейти під вплив США або Ірану.
У грудні 1979 року СРСР вирішив ввести війська, щоб “допомогти братньому афганському народу”.

3. Початок війни (грудень 1979 року)

24–27 грудня 1979 року радянські війська перетнули афганський кордон.
Було здійснено операцію “Шторм-333” — захоплення президентського палацу в Кабулі й убивство тодішнього лідера Хафізулли Аміна.

До влади був поставлений Бабрак Кармаль, вірний Москві.
СРСР заявив, що це “інтернаціональна допомога”, але фактично почалася війна проти народного повстання.

4. Хід бойових дій

Радянський контингент у різні роки становив від 80 до 120 тисяч солдатів.
Вони контролювали великі міста, але гірські райони утримували моджахеди, які отримували підтримку від США, Пакистану, Саудівської Аравії та Китаю.

Моджахеди вели партизанську війну, діяли невеликими мобільними групами, нападали на конвої, транспорт, бази.
СРСР застосовував авіацію, танки, вертольоти, але ефект був обмежений.

Особливо великої шкоди завдали американські переносні зенітні комплекси “Стінгер”, які збивали радянські літаки.

5. Наслідки для СРСР

Війна виявилася затяжною, дорогою і непопулярною серед радянського населення.

Втрати СРСР:

• загинуло понад 15 тисяч солдатів,

• близько 50 тисяч поранених,

• величезні матеріальні витрати.

Багато солдатів повернулися з психологічними травмами — так званий синдром “афганців”.

6. Виведення радянських військ

Після приходу до влади Михайла Горбачова (1985 р.) політичний курс СРСР змінився.
Він визнав, що “війна не має військового розв’язання”.

У 1988 році СРСР підписав Женевські угоди про виведення військ.
15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив Афганістан (генерал Борис Громов символічно перейшов через міст Дружби).

7. Подальші події та наслідки

Після відходу радянських військ у країні тривала громадянська війна між урядом і моджахедами.
У 1992 році комуністичний режим впав, а владу захопили ісламісти.
Згодом (1996 р.) до влади прийшов рух “Талібан”, який встановив жорсткий ісламський режим.

8. Значення війни

Для Афганістану:

• понад 1 млн загиблих,

• зруйнована інфраструктура,

• мільйони біженців,

• тривала нестабільність і громадянські конфлікти.

Для СРСР:

• величезні економічні втрати,

• моральний удар по престижу армії,

• зростання опозиційних настроїв у суспільстві,

• одна з причин кризи й розпаду СРСР у 1991 році.

Для світу:

• Афганська війна стала “радянським В’єтнамом”,

• посилила напруження в Холодній війні,

• створила умови для появи міжнародного ісламського тероризму.

9. Історичне значення

• Війна в Афганістані показала межі військової сили СРСР.

• Вона стала символом провалу імперської політики.

• Цей конфлікт вплинув на геополітичну ситуацію у світі на десятиліття вперед.