Характеристика героїв твору
Бояні - солдат-серб. Він морально найслабший, щось дитяче є у його поведінці; більше всіх піддається паніці: «Бояні заплакав і став кликати маму»; не може боротися за життя; хотів кинутися у прірву, але товариші йому не дали; хотів напитися води, впав у воду, після цього забув своє ім’я; першим падає у «танці смерті»; просить передати товаришів матері, що він помер у теплій хаті на білій постелі.
Застиглий усміх на обличчі Бояні ніби говорив: «Товариші, тепер я щасливий». Остання його думка була про матір: « І у сні не чув болі, не видів смерті, лише усміхався радісно, бо його лице чуло биття серця в теплій материній груді». Полонені стягнули з трупа товариша одяг і розпалили вогонь.
Сабо – солдат угорського походження: жорстокий, грубий, відчуває право сильного над слабшим; мова лайлива, брутальна; активний песиміст; немає родичів і близьких; пропонує вгамувати голод людоїдством (адже поблизу лежав труп Бояні) і до цього закликає товаришів, переконує їх, що це для загального добра - «... не розберу, яка різниця між мертвою людиною й, наприклад, між мертвим конем або медведем». Але Сабо приходить до тями і постає проти дикого тваринного інстинкту і перемагає. Навіть у смерті він всіх проклинає: «Всі прокляті».
Пшилуський – поляк-шляхтич - у нього є діти, за якими він сумує. Але його серце розривається від болю та злості: дружина зрадила його(«ця жінка знищила життя моїх дітей... вона цілувалася з коханцем на їх очах... вона затроїла ангельські душі їддю брехні... ». Хоче пожертвувати себе для інших; його вразили слова Добровського: «Коли з тебе мужчина, чоловіче, то ніколи не плач»; але, на жаль, йому не вистачило волі до життя: зрада дружини глибоко роз’ятрила його душу. Перед смертю говорить: «Я все прощаю їй... її злочину проти дітей не можу простити». Помер, думаючи про дітей.
Ніколич – серб - це найсвітліша людина, м’який, лагідний; у полоні він сумує за батьком, матір’ю, родичами: «...життя таке гарне», – говорить друзям; «я так хочу жити не для себе, а для родичів і для науки»; «доля сама вирішить кому з нас найскорше вмерти»; «... ти, Ніколич, балакаєш, як жовтодзьоб, з тебе нівроку естет ».
Саме Ніколич змусив товаришів здригнутися перед людоїдством. Завдяки йому в інших перемагає людяність, доброта. «...хай згину, а людського тіла не буду їсти, і ніхто з вас не їстиме». Це була перша перемога людського духу.
Штранцінгер – австрієць - інтелігент та молодий мрійник; герой готовий пожертвувати собою заради товаришів, він живе нереальною вірою в творчі сили життя, в його світле начало; він грав на скрипці лише у моменти найбільшого душевного болю: після того, як війна випалила йому очі, його мати вмерла, а суджена втопилася - він не втратив людяності. Це сліпий мовчазний скрипаль, його сила – сонце, яке він бачить своїми сліпими очима, і скрипка – голос його серця. Ця скрипка – його очі, і саме її він кидає у вогнище з бажанням віддати останнє задля порятунку; незадовго до своєї смерті вразив товаришів надзвичайно красивою мелодією і піснею («... на крилах пісні душі полетіли провертати гори і завертати весну і щастя, що вже не вернеться ніколи»).
Це був гімн великому і людському в людині. Товариші про Штранцінгера – («ти святий, нічия рука до тебе не торкнеться»).
Добровський – українець - найрозумніший з усіх, інтелектуал; доктор, освічена, вихована людина; прекрасно танцює, колись був балетмейстером; сильний, гордий, чесний, але песиміст; має шляхетне серце; постійно кидає саркастичні репліки, щирі та псевдопатетичні тиради.
Добровський фізично найдужчий, відчуваючи свою силу, дещо поблажливо ставиться до товаришів, іноді кепкує з них; він не вірить в остаточну перемогу добра над злом, хоча його серце сповнене огиди та презирства до всього злого, потворного; він організовує бал навколо вогнища під час «танцю смерті».
Підтримує Оглядівського, коли той під час марення бачить у дерев’яному корчі дружину і сина.
Риси характеру: іронізує, має організаторські здібності, гордий, не показує свого безсилля, загинув від пострілу своєї ж рушниці.
Але сильний Добровський втрачає волю до життя: «...я не тужу ні за ким, найбільше боляче, що в людській душі погасло світло», «я не хочу вертатися назад в озвірілий світ». Він один помирає при свідомості:» Не чую вже охоти ні сили до нічого…».
Оглядівський – українець - розповідає про своїх загиблих товаришів, тіні яких йому з’являються у сні і наяву
Це багатогранний образ: високогуманна, духовно багата людина, огорнута теплом і співчуттям; мрійник, заглиблений у внутрішній світ.
Риси: співчутливий, гуманний, здатний до самопожертви.
Оглядівський фізично слабкий - «Я один із найслабших, але мушу бути сильним духом, щоб підтримати інших», проте смерть переміг, адже символом життя для нього були син і дружина. Він ними марив. Віра у добро не покидала його. Автор змальовує головного героя фізично слабкою людиною, щоб довести перемогу духу над тілом, духовного над фізичним, перемогу життя над смертю.
У кожного з сімох учасників двобою зі смертю була власна життєва дорога, але безжальний вихор війни перетнув їхні долі, і тепер, коли «ніхто й нічо не відзивається на голос болю і туги їхнього серця», раптом ніби саме собою назріває страшне рішення: хтось із них мусить померти, а решта розпалить вогнище з його вбогої одежини й таким чином урятується. Добровський зауважує: «Прокляте те життя, в котрому слабкий мусить згинути, щоб дужчий міг жити».
Біля вогнища кожен герой розповіді постає як особистість в екстремальній умові: мовчазний сліпий Штраицінгер у відчаї і з бажання віддати останнє спалює у вогнищі свою скрипку («Оця скрипка — це його очі»); Сабо рве банкноти, що їх підступним чином здобув на війні, і розмірковує, що то значить мати гроші; Оглядівський (оповідач) марить дружиною і синочком; Добровський (колишній організатор світських балів) біля вогнища філософськи зауважує: «Ми вже не маємо гроші і також не потребуємо гроші. Тепер ми стали людьми».
.png)