Директорія Української Народної Республіки (УНР) — це колективний орган державного управління, створений у листопаді 1918 року для повалення Гетьманату Павла Скоропадського та відновлення Української Народної Республіки після короткочасного правління Гетьмана.

Історичне тло

Після повалення Центральної Ради у квітні 1918 р. та встановлення Гетьманату Павла Скоропадського, який спирався на підтримку Німеччини та Австро-Угорщини, Україна втратила незалежну демократичну владу.
Листопад 1918 р. — капітуляція Німеччини у Першій світовій війні. Гетьман втратив підтримку, а його політика федералізму з Росією викликала невдоволення населення та політичних сил.
У цей момент об’єдналися антигетьманські сили, щоб відновити УНР.

Створення Директорії

Дата заснування: 14 листопада 1918 року
Місце заснування: Київ (перші кроки), Фастів та околиці — центр організації збройного повстання.
Форма влади: колегіальний орган, що складався з 5 осіб, які представляли різні політичні партії та військові формування.

Перший склад Директорії

Володимир Винниченко – голова, представник УСДРП (Українська соціал-демократична партія), політичне керівництво
Симон Петлюра – головний військовий керівник, майбутній Головний Отаман армії УНР
Євген Чикаленко – представник селянських та національно-демократичних сил
Іван Коваленко – політична підтримка, дипломатія
Петро Болбочан – військове формування та організація партизанських загонів

(Склад Директорії змінювався в процесі подій.)

Основні завдання Директорії

Повалення Гетьманату Павла Скоропадського
Відновлення влади Центральної Ради та УНР
Організація збройних сил і спротив більшовикам
Встановлення демократичних органів влади в Україні
Підготовка до переговорів із зовнішніми державами

Збройна боротьба

Директорія спільно з частинами Січових стрільців та українськими військовими загородами розпочала повстання проти Гетьмана.
18 листопада 1918 р. відбулася ключова битва під Мотовилівкою, після якої почалося швидке падіння Гетьманату.
14 грудня 1918 р. Павло Скоропадський зрікся влади та емігрував.
19 грудня 1918 р. війська Директорії урочисто увійшли до Києва.

Політична діяльність

Відновила законодавчі акти Центральної Ради, а також перші демократичні права громадян.
Вела переговори із зовнішніми державами для визнання УНР на міжнародному рівні.
Контролювала території України, де було створено українську адміністрацію, суди, навчальні заклади.

Основні проблеми

Внутрішні суперечності між політичними партіями
Недостатня дисципліна армії та частини повстанських загонів
Постійна загроза з боку більшовиків
Обмежена міжнародна підтримка

Значення Директорії

✅ Відновила УНР після Гетьманату.
✅ Затвердила ідею демократичної колективної влади в умовах кризи.
✅ Продемонструвала, що українські політичні сили можуть об’єднуватися для захисту державності.

❌ Водночас нестабільність та військові конфлікти з більшовиками та іншими силами зробили владу Директорії тимчасовою і крихкою, що призвело до подальшої боротьби за Україну в 1919–1921 рр.

Друга радянсько-українська війна

Передумови

Після падіння Гетьманату Павла Скоропадського (грудень 1918 р.) владу в Україні перебрала Директорія УНР. Спершу вона мала широку підтримку, але дуже швидко зіткнулася з величезними проблемами:

внутрішня нестабільність та суперечки між політичними силами;
слабкість армії, розпорошеність військових частин;
загроза з боку більшовицької Росії, яка прагнула повернути контроль над Україною;
небезпека з боку білої армії (Добровольчої армії Денікіна), яка також не визнавала незалежності України.

Друга радянсько-українська війна (грудень 1918 – серпень 1919)

Початок наступу більшовиків

У грудні 1918 р., скориставшись хаосом в Україні, більшовицький уряд у Москві оголосив про створення Тимчасового робітничо-селянського уряду України (Харків).
Його очолив Християн Раковський.
Паралельно Червона армія почала наступ із території Брянська, Курська та Воронежа.

Військові дії

На початку 1919 р. більшовики швидко захоплюють Лівобережжя: Харків, Полтаву, Чернігів.
5 лютого 1919 р. вони увійшли до Києва. Директорія змушена була відступати на Поділля.
Більшовики встановлюють радянську владу та починають політику «воєнного комунізму» (розкуркулення, реквізиції хліба, червоний терор).

УНР у вигнанні

Уряд Директорії переміщався на захід України (Вінниця, Кам’янець-Подільський).
УНР намагалася вести партизанську боротьбу, але армія була ослаблена.

Війна на два фронти: більшовики та білогвардійці

Більшовицька окупація

Навесні 1919 р. більшовики встановлюють контроль над більшістю території України.
Утворюється Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) зі столицею у Харкові.
Політика більшовиків викликала масові селянські повстання проти «продрозкладки» та терору.

Біла армія (Денікін)

Улітку 1919 р. з півдня та сходу рушили війська Добровольчої армії генерала Денікіна.
Денікін прагнув відновити «єдину і неподільну Росію», тобто не визнавав української державності.
Білоармійці встановлювали жорсткий військовий режим, проводили репресії проти українських діячів.

Подвійна окупація

Територія України опинилася між двома силами:
- більшовиками (червоними),
- білогвардійцями (білими).
Армія УНР вела виснажливу боротьбу і проти одних, і проти інших.

Кампанія 1919 року

Серпень 1919 р. – об’єднання армій УНР та ЗУНР (Галицької армії) → спільний наступ на Київ.
31 серпня 1919 р. українські війська увійшли до Києва, але відразу змушені були відступити через конфлікт із білоармійцями.
Восени 1919 р. Україна фактично була розділена між більшовиками та білогвардійцями.
Директорія втратила більшість територій, перейшовши до «Партизанської війни» (1920 р.).

Підсумки

УНР втратила більшість території, опинившись між червоними і білими.
Більшовики утвердили радянську владу у формі УСРР, почавши політику «воєнного комунізму».
Білогвардійці, борючись проти більшовиків, теж відмовляли Україні у праві на незалежність.
Українські війська (УНР і Галицька армія) опинилися у надзвичайно складних умовах, ведучи війну на два фронти.
Ця ситуація стала передумовою далішої боротьби 1920–1921 рр. (Союз УНР із Польщею, радянсько-польська війна, остаточна поразка українських визвольних змагань).

Висновок:
Друга радянсько-українська війна та подвійна окупація УНР більшовиками й білогвардійцями показали трагічне становище української державності. УНР виявилася затиснутою між двома ворожими силами, кожна з яких прагнула ліквідувати українську незалежність.

Окупація півдня України військами Антанти (1918–1919 рр.).

Історичні передумови

Після поразки Центральних держав у Першій світовій війні (листопад 1918 р.) німецькі та австро-угорські війська почали залишати територію України.
Виник «вакуум влади», яким скористалися держави Антанти (Франція, Велика Британія, Греція, Румунія).
Їхня мета:
1. Не допустити поширення більшовицької влади на Балкани та у Східну Європу;
2. Підтримати білогвардійські сили (Денікіна, Врангеля) у боротьбі проти більшовиків;
3. Забезпечити контроль над Чорноморським узбережжям і транспортними комунікаціями.

Початок інтервенції

У грудні 1918 р. війська Антанти висадилися в портах Одеса, Севастополь, Херсон, Миколаїв.
Загалом на півдні України перебувало до 60 тис. інтервентів (переважно французи та греки).
Управління здійснювали військові комендатури, які часто діяли разом із білогвардійськими частинами.

Політична ситуація

Антанта не визнавала незалежність України та не співпрацювала з Директорією УНР.
Вона робила ставку на відновлення «єдиної і неподільної Росії» через підтримку білогвардійців.
Це викликало ворожість серед українського населення, яке не сприймало відновлення старих імперських порядків.

Конфлікти та протидія

У районах Одеси, Херсона, Миколаєва активно діяли селянські повстанські загони проти інтервентів.
Найвідомішим став рух Нестора Махна (махновців), які вели бої і проти більшовиків, і проти інтервентів.
Армія УНР також намагалася протидіяти Антанті, але через слабкість та нестачу сил це було малоефективно.

Відхід Антанти

Французькі війська зіткнулися з потужним опором населення та деморалізацією власних солдатів.
Весною 1919 р. у французьких полках спалахнули заколоти і страйки (солдати не хотіли воювати в чужій країні).
У квітні 1919 р. війська Антанти почали евакуацію з Одеси, Херсона, Миколаєва.
До літа 1919 р. більшість південних територій залишили інтервенти.

Наслідки окупації

Антанта зазнала поразки в Україні – їй не вдалося створити міцний антибільшовицький фронт.
Місцеве населення негативно ставилося до інтервентів через грабежі, реквізиції та союз із білогвардійцями.
Відхід Антанти зміцнив позиції більшовиків, які знову зайняли південь.
Україна опинилася між кількома ворогами: більшовиками, білогвардійцями та інтервентами, що ще більше ускладнило визвольну боротьбу.

Висновок:
Окупація півдня України військами Антанти (1918–1919) була короткочасною та малоефективною. Вона показала, що держави Антанти мали свої інтереси у Чорноморському регіоні, але не були зацікавлені у незалежності України. Спроба створити «бар’єр проти більшовизму» провалилася через відсутність підтримки населення та внутрішні проблеми самих інтервентів.

Польсько-українська війна 1918–1919 років.

Історичні передумови

Війна вибухнула після розпаду Австро-Угорської імперії у жовтні 1918 р.
На території Східної Галичини, де більшість населення становили українці, виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) (1 листопада 1918 р., Львів).
Поляки теж претендували на ці землі, бо вважали Галичину історично своєю територією.
Основна суперечка точилася за Львів та нафтові райони Дрогобич–Борислав.

Початок війни (листопад 1918 р.)

1 листопада 1918 р. українські війська (УГА – Українська галицька армія) зайняли Львів, проголосивши владу ЗУНР.
Польські мешканці Львова підняли повстання. Це стало початком бойових дій у місті.
За кілька тижнів польські загони, підкріплені добровольцями з Кракова та Перемишля, відбили Львів.
Відтоді війна переросла в масштабний конфлікт між Польщею та ЗУНР.

Хід війни

Листопад–грудень 1918 р. – запеклі бої за Львів та околиці.
Грудень 1918 – весна 1919 р. – УГА контролює більшу частину Східної Галичини, але не має достатньої допомоги ззовні.
Квітень 1919 р. – Польща отримує серйозну військову підтримку від Антанти (генерал Юзеф Галлєр, «Блакитна армія» з Франції).
Після цього сили стають нерівними – поляки отримують зброю, артилерію і добре підготовлених солдатів.
Травень–липень 1919 р. – польські війська відтісняють УГА за Збруч.

Союз УНР та ЗУНР

В умовах поразки ЗУНР укладає Акт Злуки (22 січня 1919 р.) з УНР, оголосивши про об’єднання українських земель.
Проте на практиці війська діяли окремо.
УГА відступила на Поділля, де разом з армією УНР намагалася протистояти і більшовикам, і полякам, і денікінцям.

Результати війни

Поразка ЗУНР – польські війська зайняли Східну Галичину.
Антанта офіційно передала Польщі мандат на управління Галичиною (1923 р. – остаточне визнання).
Близько 4 млн українців Галичини опинилися під польською владою.
УГА змушена була відступити на схід і згодом відігравала роль у подіях Директорії.

Значення

Польсько-українська війна показала, що українці одночасно воювали на кілька фронтів (проти більшовиків, поляків, білогвардійців, інтервентів).
Вона засвідчила відсутність зовнішньої підтримки для України – Антанта зробила ставку на Польщу.
Поразка ЗУНР означала втрату Східної Галичини, що мало далекосяжні наслідки для українського руху.