Дмитро Кремінь

Кремінь Дмитро Дмитрович

Поет, публіцист, есеїст, перекладач
( 1953 – 2019)

Біографічна довідка
Дмитро Дмитрович Кремінь народився 21 серпня 1953 року в с. Суха Іршавського району Закарпатської області, в сім’ї колгоспника. У 1975 році закінчив філологічний факультет Ужгородського університету. Викладав українську мову і літературу в середній школі, в Миколаївському педінституті, працював кореспондентом газети, завідуючим відділу в газетах “Ленінське плем’я”, “Радянське Прибужжя”, “Рідне Прибужжя”. З 1993 року – керівник обласної молодіжної літературної студії «Борвій».
Автор збірок: “Травнева арка” (1978), “Південне сяйво”(1982), “Танок вогню”(1983), “Бурштиновий журавель”(1987), “Шлях по зорях”(1990), “Пектораль”(1997), “Елегія Троянського вина” (2001), «Атлантида під вербою» (2003), «Полювання на дикого вепра» (2006), «Віфлеємська зоря» (2007), «Літній час» (2007), «Лампада над Синюхою» (2007, спільно з народним художником України А. Антонюком), «Вибрані твори» (2007, серія «Бібліотека Шевченківського комітету»), «Скіфське бароко» (2008), «Скіфське золото» (2008), книга-трилінгва «Два береги» (2008, у співавторстві з В. Пучковим), «Замурована музика» (2011), «Медовий місяць у Карфагені» (2014), «Сльози Сухого Фонтану» (2014), «Скрипка з того берега» (2016), «Poems from the Scythin Wild Field» (2016, видана у Канаді), «Між Карпатами і Татрами» (2016).
Друкувався в журналах та газетах: «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», «Дружба народов», «Ранок», «Юность», «Кур’єр Кривбасу», «Українська культура», «Україна», «Дружба народов», «Ленінське плем’я», «Закарпатська правда», «Південна правда», «Вечерний Николаев», «Ukraine», «Вежа», «Море», «London Magazine», «Prism», «Hayden’s Ferry Review», «Eclectica» в альманахах, антологіях, колективних збірках.
Поезії Д. Креміня покладено на музику Т. Ярової, В. П’ятигорського, О. Нежигая, Є. Долгова та ін. Серед виконавців його пісень – Ю. Ковалевська, О. Сичов, К. Черниш, О. Ярова. Дмитро Кремінь – прекрасний перекладач. Відомі його поетичні переклади з грузинської: Т. Табідзе; Ш. Нішніанідзе, Г. Давтаняна, Н. Богдасаряна; з російської мови: А. Вознесенського, Б. Пастернака, Л. Григор’євої та інших. Яскравий публіцист (есе “Таємниця Саркофага”, “Козак Мамай у сузір’ї манкурта”, “Куди орел несе дельфіна”).
Лауреат Республіканської літературної премії ім. Василя Чумака (1987), Миколаївської обласної премії імені Миколи Аркаса (1994), обласної журналістської премії ім. О. Самойленка (2008), Всеукраїнської літературної премії імені Володимира Свідзінського (2011), Всеукраїнської літературної премії ім. Зореслава (2013), Всеукраїнської літературної премії ім. В. Сосюри (2013), літературної премії ім. Л. Вишеславського (2013), міжнародної літературної премії ім. І. Кошелівця (2014). 1999 року збірка віршів «Пектораль» (1997) здобула Національну премію України ім. Т. Г. Шевченка (1999). Д. Кремінь був yдocтoєний звання «Гopoдянин року» в нoмiнaцiї «Мистецтво» (1999) та Людина року» (2016), «Людина року Миколаївщини» (2008, 2016). Нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України (2010), відзнакою Миколаївської обласної ради «За заслуги перед Миколаївщиною» І ступеня, неодноразовий переможець конкурсу «Краща Миколаївська книга». Лауреат міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» (2020, посмертно).
Член Національної спілки письменників України (1979). Заслужений діяч мистецтв України (2016). Головний редактор журналу «Соборна вулиця» (2012-2018).
2010 – 2018 р. – голова Миколаївського вiддiлення Національної спілки письменників України.
Помер 25 травня 2019 року.

Автори / Дмитро Кремінь (1953 - 2019) / Вірші

 ***

Впала музика з неба, і сім її нот
Долинає до мене із мороку літ.
Молодому поетові дивляться в рот,
А старому поетові дивляться вслід.
Молодий – на естраді: гуде стадіон,
І майбутнє щасливим експресом гуде.
А старому поетові свій пантеон,
А вже голос його не почуєш ніде.
Був і я молодим, а розтанув, як дим,
І січе мене люто із неба шрапнель.
Але все мені – музика, й давній інтим,
Коли муза з райцентру прийшла у готель.
Ти прийшла – наче музика, повінню вод,
І старому поету – видіння снує.
Досі є в нас поети і є в нас народ,
Але кожен із свого колодязя п’є.
Полонезу стихія. І полум’я, й лід.
Але впав я, мов янгол, із горних небес.
Я пройду – ти прощально поглянеш услід,
І заплачеш, як плакав колись полонез.

Із книги "Скіфське золото". - Миколаїв: Іліон, 2008.

Ледь шелестить вологими губами
В колодязі глибокому вода.
Серпнева ніч схиляється над нами,
Зірками в душу небо загляда.
О, ноче України! Ми самі
Себе шукаєм, задивившись вгору,
Де все вже є в небесному письмі –
Літа війни, терору й людомору.
Але не цим і ми, і світ стоїть,
І ми не діти цвинтарної саги.
І сяйво йде із світлових століть,
Немов небесні корогви і стяги.
Яке високе небо уночі!
Мов авта на Хрещатику – світила.
Сузір’я підбери собі, і мчи
На Банкову свою небесну, мила.
Це ж так у нас: окраїнна земля,
То половці, то Русь, то печеніги.
Вертаємось – і зорями поля,
А лоціями – Велесові книги.
То мчить по нас то Січ, а то орда,
Чумацький Віз гуркоче понад нами.
І ледь шепоче білими губами
У Сиваші солоному вода...

Ані вік золотий, ані срібний...
Помаранчевий тане туман.
І стоїш ти такий непотрібний.
А довкола вирує майдан.
У нові, у старі кабінети
Йдуть читці Кобзаря і Ду-Фу.
А колись тут стояли намети.
А колись тут ловили поети,
Мов жар-птицю, вогненну строфу...

Не поїду до матері в гості, -
де гора, як малий Еверест...
А злітають сніги високосні
на підсвічений місяцем хрест.

І далеко - і Юрмала, й Дзінтарі,
сива Балтика, синій Дунай.
Півсела на високому цвинтарі,
півкраїни в селі не шукай.

А коли прилетять з-за кордону
окільцовані вже журавлі,
підсолодимо хвилю солону,
біля моря не густо землі.

І живу, як у місячнім кратері,
та своїм не торгую ім'ям...
Як вам, рідні, живеться без матері?
Як без неньки шенгениться вам?

Ви до мами не їдете в гості,
але їде у гості біда.
І не линуть сніги високосні -
Навіть снігу нам Богу шкода.

Не звели на "хрущовці" горище,
але всі ми - царі й королі.
І до неба я вище і вище,
І все ближче мені до землі...