Робота над ІV-V частинами твору "За сестрою".
Виразне читання.
У Павлуся забилося серце, коли почув сотників наказ. Він сьогодні побачить те, про що від дідуся стільки наслухався. Побачить, як козацтво зустрінеться з татарами, тими страшними чортами, що цієї ночі так лютували в Спасівці. Його огорнув страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?
Павлусь дрижав усім тілом, хоча надворі була спека, і дивувався, що козакам було те все байдуже, наче на празник ішли. До нього наблизився брат Петро.
— Ти, братику, уважай, аби де в купу не попав. Держися сотника або діда Панаса. Держи добре коня. Пожди, я тобі стремена до ніг приладжу. Поки що подержи мого коня. (...)
Петро був відважний козак і не жалів себе. Тепер йому стало ніяково, коли подумав, що його можуть убити й тоді Павлусь залишиться круглим сиротою, на опіці чужих людей. Хлопцеві саме тепер треба опіки, а йому честь козацька не дозволяє остатися позаду та пильнувати брата.
Петро ще раз погладив хлопця і хотів сідлати свого коня.
Павлусь вийняв щось із кишені.
— Петре, братику, на тобі.
— Що це?
— Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишені та із цим і втік; на тобі, Петре, це мама пекла! — Його лице скривилося, і він став хлипати.
У Петра теж сльози з очей капнули. Він узяв бублика з руки брата й розділив надвоє:
— На, брате, разом з’їмо. (...)
Побачив це сотник Недоля та під’їхав ближче. Він одразу зрозумів, у чому справа.
— Ти, Петре, останешся при мені між посильними козаками, хлопець — теж.
Тепер Петро аж зрадів: сталося, як хотів. Тепер ніхто йому докоряти не буде. Це наказ старшини. (...)
Був полудень. Сонце страшенно пекло. І коні, і люди попріли від спеки. Земля гуділа глухо від кінського ступання. Коні обганялися довгими хвостами та головами від мух, що роєм літали над ними.
Передні козаки натрапили на високу могилу. Ось уже й Самара недалеко. Один із них зліз із коня і дав його держати товаришеві. (...)
Це був татарський дозорець, який лежав на розстеленому кожусі спиною вгору, обперши голову на схрещені руки. Він, очевидно, заснув на спеці, не спавши цілу ніч.
Козак підліз ще вище, запираючи в собі дух. Татарин хропів. Козак уперся ногою в землю та витягнув ножа. (...) Татарин і не застогнав.
Козак підняв шапку татарина, надів на свою голову та став обережно підніматися і розглядатися навкруги. Перед ним був татарський кіш. Коні лежали в траві. За ним стояли рядом козацькі вози. (...) До возів із другого боку були прив’язані воли, що лежали в траві. А далі стояли татарські гарби поміж татарами.
За шатрами пливла річка Самара.
Козак рахував оком шатра. Після цього міг обміркувати, скільки могло бути татар, бо їх не було видно. Усе поховалося в холодку під шатрами. Навкруги панувала тиша.
Козак знав, що коли б тепер скочити в татарський кіш, ні один не втік би живцем. Та поки зсунувся з могили, щоб під’їхати до своїх, він побачив, як із шатра вийшло двоє татар і, розмовляючи щось, показували на могилу, де сидів козак. Вони стали туди прямувати.
Козак зміркував, що треба вбитого татарина сховати. (...)
Козаки завернули коней і погнали вихором до своїх. Козак, який зарізав татарина, розповів Трісці все, що трапилося.
— Біжи ж, Ониську, до сотника й розкажи, що знаєш.
— Розвивайся! — командував Тріска. — Списи готов!
Козаки стали лавою, познімали списи з ремінців і настовбурчили поперед себе...
— З богом! Уперед!
Козаки рушили спочатку кроком, а потім підбігцем.
Татарин, що прибіг у кіш, засвистав на тривогу. У коші заворушилося, мов у мурашнику. Молодий Мустафа-ага вже сидів на своєму коні й командував.
Татари кинулися до коней, миттю осідлали їх і виступили перед кошем, розмістившись, за татарським звичаєм, півмісяцем. Вони постановили: лише оборонятися. Нападати вони не хотіли й не могли. Не знаючи, яка в козаків сила, Мустафа наказав запрягати коней, звивати шатра та готуватись у похід.
Коли Тріска наблизився, застав татар, готових до бою. Як їхня середина стояла не рухаючись, обидва крила почали завертати кругом, щоб так перетяти козакам дорогу назад.
Це зміркував Тріска відразу. Він підвів шаблю вгору й скомандував:
— Завертай! (...)
Тепер з усіх боків засвистали на татарській стороні бойові свистілки, і татари з пекельним криком: «Аллах! Аллах!» — кинулися навздогін за козаками. Татарські коні, витягнувши шию, мов гуси в польоті, з роздутими широко ніздрями гналися так, що животами мало не доставали землі. На них сиділи поганці в сторчатих шапках і вивернених кожухах, похилившись уперед. У кожного блищала в руках шабля. Вони почали доганяти козаків. Віддаль між ними щоразу меншала, а тут Недолі й не видно.
Позаду ватаги їхав Тріска. Нараз він завернув півколом коня і став проти татар. Під час погоні вони замішалися трохи. Деякі їхні коні висунулися наперед.
Тріска першому стрічному татаринові відрубав голову. (...)
Біля Тріски збиралася купа татар щоразу більша. Він рубав на обидва боки, устеляючи землю навкруги себе трупами. Частина татар зупинилася.
Утікаючі козаки зміркували, що щось сталося. Один оглянувся та крикнув:
— Пробі, хлопці! Ватажок між татарвою! Хто в Бога вірує, не даймо!
Понад десяток товаришів завернули коней і пустилися виручати Тріску. Вони бачили, як Тріска вправлявся, рубаючи поганців. Татари роз’їлися, мов оси, і стали рубати козаків. Небагато їх устигло втекти.
Тепер татари пустилися в погоню за іншими. У них були кращі коні. Мустафа заповзявся не випустити ні одного.
Козакам стало зле. Татар було чи не триста, козаків осталося всього сорок. Вони чекали вже на свою смерть, і кожний молився Богу в передсмертній годині. Татари згуртувались у продовгасту валку й уже досягали втікачів.
Під одним козаком кінь спіткнувся і впав, а бідолашного козака розтоптали татарські коні.
Тим часом Недоля заходився «привітати» татар. Він розділив свою сотню на дві частини й поставив їх лицем до дороги, куди мали втікати Тріска зі своєю ватагою. Для більшого розгону залишили між собою віддаль шістсот ступнів.
Татари такі були певні в перемозі, що й не оглядалися. Вони гнались уперед, мов хорти за серною.
Коли наблизилися до того місця, Недоля дав умовний знак. Козацтво рушило з місця і в найбільшому розгоні вдарило на татар з обох боків. Залунало козацьке: «Слава богу!»
Татари не були в змозі зупинити коней і гнались одною збитою валкою. Розгорнутися по боках проти напираючого ворога вони й не думали. Козаки настовбурчили свої довгі списи й кололи ними завзято збитих у купу татар. (...)
«Ось і на моїй вулиці свято!» — подумав Непорадний і відв’язав від сідла свій шовковий інструмент. Аркан фуркнув у повітрі та схопив татарина за шию і звалив із коня. (...)
— А в мене піде воно швидше, — говорив біля нього дід Панас, прицілившись і вистріливши в найдальшого татарина.
— Якби так хто заряджав вам рушницю! — каже Непорадний. — А то я швидше свій шнурок розмотаю.
Вороний погнався вихором, а Непорадний складав аркан, поки знову не накинув його на голову татаринові. Повторив так кілька разів. Багато козаків розпустили теж свої аркани, а деякі стріляли з рушниць.
Погром на татар по всій лінії.
Непорадний піймав ще одного татарина. Кінь шарпнув — і татарин упав на землю. Він устиг розтягнути петлю, щоб його не задушила. Над ним уже стояв Непорадний із піднятою вгору шаблею.
— Не забивала мене, козак. Татарин да гроші, много золота, син Девлет-Гірей, — лепетав татарин, закриваючись руками.
Непорадний стримався. Це був татарський ватажок. На те вказувала його багата одежа.
— Уставай! — гукнув Непорадний.
Татарин підвівся, а козак зав’язав йому руки й повів між своїх.
Битва закінчилася. На побоїщі лежали трупи людей і коней. Козаки погналися з арканами по степу ловити наляканих коней без вершників.
Поміж козаками їздив на своєму коні Недоля, узявшись рукою за бік.
— Де Тріска? — спитав.
— Він поліг перший, — відповіли козаки. — Він стримав на собі цілу татарську навалу.
— Треба його відшукати.
Та його вже знайшли. Лежав на дорозі, куди гналися татари, і ледве дихав. Дід Панас уже порався біля нього. У Тріски була порубана голова та поламані ребра й ноги.
Сюди приїхав Недоля і зліз із коня. Тріска ще дихав. Він відкрив очі.
— Прости мені, брате! Я тебе обидив, — сказав до нього Недоля.
— Аби мені... Бог... так... простив... мої гріхи, — простогнав Тріска. — Моліться... братики...
Він сконав.
Сонце вже заходило й освітило своїми червоними променями закривавлений степ.
Козаки та їхні коні були такі знеможені, що тепер уже не могли гнатися за татарами, що над Самарою кошем стояли. Недоля велів відшукати поранених і зібрати побитих, щоб їх поховати за козацьким звичаєм. (...)
У козацькому обозі ще гомоніли. Козаки, розставивши вартових з усіх боків, закінчували свою роботу. До Недолі наблизився Непорадний.
— Пане сотнику, у мене татарський бранець.
— Чи цей із розбитим носом? Чорт його візьми; невеликий тепер із нього хосен1.
1 Хосен, хісна — користь, вигода.
— Ба ні! Я йому обіцяв пощаду, коли правду скаже, — обізвався дід Панас.
— То візьми собі його.
— Та в мене є ще один бранець, — каже Непорядний.
— Якого біса тобі з бранцями воловодитися?
— То якийсь знатний, обіцяв викуп.
— Давай його сюди!
За хвилю привели татарина перед сотника.
Це був молодий і гарний татарин. Одежа на ньому була багата.
— Як тебе звуть? — питає Недоля по-татарськи.
— Я Мустафа-ага, син Ібрагіма, ханського Девлет-Гірея, — сказав гордо татарин.
— А я тобі кажу, — обзивається один козак, — що ти чортів син, а твій Магомет і твій хан чортові братами доводяться.
— Не смій, гяуре, зневажати його світлість хана ханів, бо він вас усіх переріже або в полон візьме, — крикнув люто татарин і затупотів ногами.
— А поки ти йому це скажеш, то підеш до твого дядечка в пекло, — відрубав козак і взявся вже за шаблю.
— Тихо! — гримнув Недоля. — Не твоє діло, не твій бранець, Тихоне!
До сотника приступив молодий гарний козак.
— Як засвітає, візьмеш десяток козаків і поведеш цього бранця в Лубни та віддаси його панові полковнику. Розкажеш усе, як було, та не забудь поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втік і щоб його приставили живого та цілого. (...)
— Цей татарин для нас вартніший, ніж сьогоднішня перемога, — говорив Недоля півголосом до діда Панаса. — Полковник наказав мені неодмінно дістати якого знатного татарина. Від нього полковник хоче дізнатися дещо про намір орди.
На те все дивився Павлусь. Він перший раз побачив битву з татарами, побачив те, що йому розказував дідусь, і це було правдою. Тепер татари не здавалися йому такими страшними, як учора. Козаки сильніші. Коли б так було вчора, не вбили б вони дідуся й маму, не взяли б сестру в полон.
І в нього вселилася надія, що козаки відіб’ють ще й тата, і сестру. Та коли це буде? Павлусеві бажалося, щоб зараз погналися козаки й розбили татар до решти та звільнили полонених.
Про це він заговорив із Петром.
— Так не можна, братику, — говорив Петро. — Пан сотник знає, що йому робити, і так буде, як він хоче. Потерпімо до завтра. Онисько казав, що татарський кіш невеликий. Вони з навантаженими возами далеко не заїдуть до завтра. Наздоженемо.
Павлусь заспокоївся. Він приліг біля Петра при ватрі й міцно заснув. (...)
*
Козаки посхоплювалися, як тільки почало світати. Вони помолились і взялися ховати вбитих товаришів. (...)
Кожний прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву, і тепер складали їх на дно ями так обережно, як мати кладе скупану дитину в колиску. Голови понакривали червоними китайками. Біля кожного поклали його зброю, перехрестили й почали мовчки жменями насипати землю. Кожний козак укинув бодай грудку землі.
Тепер уже яму засипали землею, обкопуючи її довкола, поки не виросла чимала могила.
Татар ніхто не ховав. Їхні трупи залишили вовкам і воронам. (...)
V
Татарські бранці, які були в коші, зміркували зараз, що воно щось робиться, як тільки почули свистілку, а татарва кинулася до коней та зброї і вийшла з коша. Бранці здогадувалися, що десь недалеко, мабуть, козаки, і в них блиснула надія, що, може, їх визволять. Вони почули татарський бойовий клич і зараз побачили, як татари почали звивати свої шатра, запрягати вози й татарські гарби. Татари розмістили бранців за їхньою вартістю. Дівчат і малих дітей окремо, жінок і козаків теж окремо. Усіх стерегли пильно й не розв’язували їм рук. Гіршу частину здобичі вели на мотузках рядом із кіньми.
Бідні бранці були дуже змучені й мали велику спрагу. Коли татари розмістилися кошем, кожний бранець приліг на траві, де стояв. Між тими, що йшли пішки, був і Степан Судак, Павлусів тато. Без шапки й босий, в одній свитині, зі зв’язаними руками, він приліг на траві.
Татари кинули їм, як собакам, якоїсь паляниці, і кожний пішов до шатра. Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою, не знав, чи вони живі, чи в неволі. Він волів би, щоб їх убили. При згадці про неволю в нього завмирало серце з болю. Така неволя гірша від смерті. А він лежав тут безпорадний.
Лежачи так, він сіпав з усієї сили мотуз, але ще більше затягував вузол. Даремна праця. Степан повернувся боком, потім догори спиною і, буцімто жуючи паляницю, став зубами розв’язувати мотуз. На його радість вузол попускав щоразу більше. Степан оглядався на вартового й розмотував зубами вузол. Він відчув, що руки вільні.
Не встаючи із землі, він вийняв обережно з кишені ножа й найближчому товаришеві розрізав мотуз. Ніж пішов по руках, а вартовий татарин і не здогадувався нічого. Поглянувши на бранців, які лежали не рухаючись, він пішов далі. Бранці, однак, не рухалися, дожидаючи слушного часу. Та в тій хвилі пригнались у кіш кілька татар і почали щось балакати. Від того в коші наче загорілося. Татари сідали на вози й вирушали з місця.
Бранці посхоплювалися та гуртом скочили над берег річки, у комиш. За ними побігло багато й таких, що не встигли розв’язати рук. Татари бачили це, та не було часу їх ловити. Вони втікали з тими, хто залишився.
Хто не встиг утекти, мусив тепер бігти, мов собака, поряд із татарськими кіньми, а хто нездужав, тому зразу відрубували голову, якщо нагайкою не могли його підігнати.
За хвилю зосталося лише потоптане місце, де стояв татарський кіш.
Утікачі сиділи тихо в комиші, боячись промовити слово. Вони не знали напевне, що сталося. Може, ще поганці вернуться? Здогадувалися, що була зустріч із козаками, — та хто переміг?
Настала темна ніч. Довкола було тихо. Аж тепер заворушилися втікачі. (...)
Кожний, сперши голову на коліна, задрімав. Уже розвиднілося, як утікачі почули якийсь гамір. Усі прокинулися. Один підвів голову з комишу й крикнув:
— Наші!
Посхоплювалися. На те місце, де стояв татарський кіш, приїхали козаки Недолі.
— Гей, козаки-братики, не дайте пропасти!
Утікачі бігли прожогом до козаків, хапали їх за стремена й плакали з радощів.
— Хлопці! — гукав Недоля. — Нагодувати голодних!
Козак добував із торбини, що мав, і подавав.
— Коли б вас так передучора Бог приніс був, не було б тієї халепи й хрещений народ не пішов би в неволю!
— Не журіться, догонимо.
У цій хвилі скочив із коня Павлусь і прибіг до батька.
— Таточку, тату, де наша Ганна? — Він обняв батька за шию і почав плакати.
— Пропала, синочку, пропала! — говорив Степан, хлипаючи. — Татарва піймала і Ганну, і маму.
— Маму — ні, її татарин убив, я бачив.
— А мене ж, тату, не пізнаєш? — обзивається Петро.
Степан не впізнав спочатку, а відтак обняв старшого сина.
— Сини мої, соколи, ось де ми стрінулися!
— Гей, люди добрі! — гукнув сотник. — Хто хоче, беріть коней та зброю і приставайте до нас. Нам ніколи часу тратити.
Небагато спасівчан повернулося додому. Хто сподівався кого зі своїх знайти, той і повертався. Інші взяли зброю татарську й пристали до козаків.
До них пристав і Степан, йому не було до кого повертатися.
Тепер Недоля залишив одних козаків при таборі, а з іншими, вибраними, погнався слідом за татарами. Слід був значний, бо татари їхали возами. З тими козаками пішов і Степан. Він надіявся знайти дитину.
Козаки пустилися галопом. Слід вів до берега річки. (...)
Недоля послав більшу частину своєї сотні далеко вбік. Вона мала об’їхати колом і забігти татарам збоку. Так і сталося. Козаки наближались із двох боків. Вони бачили табір, мов на долоні. Він тягнувся довгим ланцюгом понад берегом, наче повзла велика гусениця. Вози тягли воли, а татари на конях їхали збоку.
Тепер козаки помчали з усієї сили. Татари побачили їх і зараз вирішили отаборитися возами так, як це робили козаки. Стали підганяти воли батогами та заїжджати на боки, але було запізно.
Козаки злетіли на них, мов яструби. Татари не вміли гаразд оборонятися. Деякі з них по одному тікали, та тих половили на аркан. Цілий табір з усім награбованим добром потрапив у руки козаків. Степан із Петром розглядали поміж возами, де були бранці. На гарбах знайшли кілька спасівських молодиць і парубків...
— А де Ганна? — кричав Павлусь, ідучи вслід за батьком.
— Немає її, синочку! — обізвалась одна молодиця. — Ще вчора забрали татари всіх дівчат і малих хлопців на коні й погнали, мов чорти. (...)
— Таточку, Петре, просіть пана сотника, хай накаже доганяти. Ми їх піймаємо, певно... Боже мій, Боже, що з Ганею сталося! — Він ще дужче заплакав.
— Цить, Павлусю! Так не можна, — заспокоював Петро. — У пана сотника інше діло. Проте хоч би й хотів, не піймаєш: вони дуже далеко. (...)
— Хіба ж, тату, так її, нещасну, залишимо без помочі?
— Так мусить бути, коли не годен інакше, — каже батько. — От ліпше не рви мого серця. Не вона одна...
— Чому не можна? Ось ми втрьох їдьмо в Крим, то її і визволимо.
— А знаєш ти, братику, де Крим? — обзивається Петро. — Там усі ми пропадемо, нас розлучать і її не відшукаємо.
Павлусь зціпив зуби й не говорив більше нічого.
Уже надвечір надійшла решта козаків із табором. Настала ніч. Козаки полягали спати. Павлусь лежав між батьком і братом. В обозі затихло.
Тоді Павлусь устав потихеньку, надягнув на себе кожушину, узяв сумку із сухарями в брата, його два пістолі, мішечок із кулями та ріжок із порохом, причепив свою шаблю і пішов, несучи сідло на голові, поміж сплячих козаків прямо до того місця, де паслися коні. Знайшов свого коня та обережно виїхав поміж палаючі ватри вартових козаків у степ. Від’їхавши на таку відстань, що його куля не досягне, він притиснув стременами коня та погнав галопом.
Тепер поглянув на зорі й завернув коня на південний захід. «Там і Крим лежить», — думав собі хлопець. Покійний дідусь показував йому частенько зорі на небі, по яких і серед ночі не заблукаєш, і хлопець добре це запам’ятав. Дідусева наука стала йому в пригоді. «Ось це Великий Віз, — повторяв собі Павлусь, — а ця зоря над нами показує північ. Ну, навпроти неї мусить бути південь». І туди він поїхав.
Коли Степан із Петром рано прокинулися, Павлуся не було. (...)
.png)
