А. Григорук "І з посміху люди бувають"

Анатолій Григорук

І з посміху люди бувають

Дениско Бублик — звичайнісінький п'ятилітній хлопчик. Тільки білявий чубчик стирчить у нього, як гребінь у задирикуватого півника. Та ніс трохи ґудзиком і весь у ластовинні. Та один передній зуб хилитався, хилитався, а оце три дні тому випав.

Як візьме себе Дениско в руки і стане таким слухняним, що слухнянішого за нього годі й уявити, всім домашнім починає здаватися, ніби в хату зійшла ясна яснина. Кожен Денискові усміхається, кожен пестить його й називає «мізинним дитятком». Дениско й справді в родині найменший. Як ото пальчик-мізинчик на руці.

Та досить Денискові ступити бодай один необачний крок, досить ненароком зробити якусь, хай і найдрібнішу, шкоду, як усі мало не в один голос починають шпетити його й настирливо повчати. До того ж роблять це так, ніби йдеться не про Дениска, а про когось іншого, стороннього, кого при цій розмові й у хаті нема. А це, щоб ви знали, дошкуляє найдужче, бо тоді починаєш відчувати себе зовсім самотнім і навіть нещасним.

— Ехе-хе, — як завжди, першою подає голос бабуня. — Що не кажіть, а такого неслуха, такого шалька, такого штукопала, як той хлопчисько, у цілім світі не знайти. Очевидячки, на гарне діло йому характеру бракує.

— Зате на різні пустощі характеру в нього — за десятьох, — суворо зауважує тато. А мама співчутливо позирне на Дениска й додасть: — Характер у нього й справді не мед. Навіть не цукор. А от душа добра.

— Еге, добра! Як булка з маслом! — в'їдливо підхоплює старша Денискова сестра Мар'янка.

— Хто вчора улюблену бабцину чашку розбив і черепочки боягузливо в дідусів валянок сховав?

А згадайте — на тому тижні! Кому це руки свербіли мого зошита з математики чортиками помалякати! Вчителька як показала його перед класом, хлопці пів уроку сміялися.

— Сміятись нікому не боронено, — поважним пристає до розмови дідусь.

— Тільки я так метикую: хто сьогодні у велику втіху чортиків малякає, завтра візьме й справжню картину намалює. І може, вона, та картина, весь Бубликів рід прославить. Недарма ж є приказка, що і з посміху люди бувають.

Дениско кидає в дідусів бік вдячний погляд. Йому хлюпає в груди щось тепле й до лоскітного щему радісне. Він починає уявляти, як і справді намалює велику, на всю стіну, картину.

А на картині — їхня хата в мальвах і пелехатих соняхах. А біля хати, на лавочці, сидить сім'я Бубликів. Навіть безсовісну Мар'янку, що так любить на нього наговорювати, він теж намалює.

І всі люди з їхнього села, та й не тільки з їхнього, ітимуть до них, дивитимуться на ту картину й казатимуть:

«Ви лишень гляньте! Усе це Дениско Бублик намалював. Он яка з посміху людина стала».