Плагіат «по-міністерськи» або академічна недоброчесність високих кабінетів

Боротьба з академічною недоброчесністю активно ведеться по всьому світу. Її підтримують найрізноманітніші активісти, урядовці і навіть окремі організації загальноєвропейського масштабу. Наприклад, можна згадати Рекомендацію Комітету Міністрів Ради Європи щодо боротьби з шахрайством у сфері освіти, прийняту влітку 2022 року.

Проте з плагіатом дійсно важко боротися, коли він проникає навіть у найвищі кабінети міністерств — до міністрів освіти включно. В Україні проблема академічної недоброчесності високопосадовців є тривалою і тягнеться вже далеко не один рік. Щоправда, можновладці зазвичай рідко прямо визнають наявність плагіату у своїх роботах.

Станіслав Ніколаєнко

Станіслав Ніколаєнко. Фото з його сторінки у Facebook.

Почати варто з ексміністра освіти Станіслава Ніколаєнка, який обіймав відповідну посаду у 2005—2007 роках. Наприкінці 2016 року професорка Тетяна Пархоменко написала матеріал, присвячений плагіату Ніколаєнка. Вона зазначила, що у 2008 році Ніколаєнко видав монографію «Теоретико-методологічні основи управління інноваційним розвитком системи освіти України», а у червні 2009 року захистив цю ж монографію як докторську дисертацію. Саме в цій роботі Пархоменко і виявила плагіат. Текст на певних сторінках був повністю переписаний зі статей інших авторів, зокрема російських Сластьоніна, Руденка, Трофимова, Кравцової та ін.

Співпадіння в роботі Ніколаєнка та інших авторів. Зі статті «Української правди»

Свою точку зору тоді висловив і сам Ніколаєнко. На звинувачення він відповів, що насправді це все проплачений наклеп, оскільки він не продавав землі Голосіївського парку.

Я не даю землі Голосіївського парку в продаж. Я не можу називати, але кожен день до мене приходять: «Дай землю». Я за три роки роботи ректором жодної сотки нікому не дав за винятком невеликого майданчика біля Південного кладовища для розвороту машин. Міністр освіти і науки Ніколаєнко нічого не крав. А тепер виявляється, що він у кого-то з газети щось переписав! Та щоб вони горіли зі своїми газетами! — зазначав Ніколаєнко.

Він наголошував, що «ми всі один у одного букви запозичуємо» і що «нема про що розмовляти», коли плагіату всього 10 сторінок із 500, які «надергані з одного розділу в інший».

Люди добрі, з 500 сторінок 10 сторінок плагіату, це треба повіситися! Притому воно надергано з одного розділу в інший. Тому нема про що розмовляти! Хочете звинувачувати — ну звинувачуйте, Боже правий! У нас букв 32, і ми всі букви один у одного запозичуємо. Фраза, що «Україна впевнено інтегрується в європейський освітній простір» — так будь доцент про це говорить, — уточнював Ніколаєнко.

Згадував він і Лілію Гриневич, яка, займаючи пост міністерки освіти у 2016–2019 роках, також потрапляла в скандал із плагіатом. Тоді Ніколаєнко зазначав, що Гриневич «гризли», бо хотіли зайняти її посаду.

Лілія Гриневич

Лілія Гриневич. Фото з її сторінки у Facebook

Вже приблизно через пів року після вступу Гриневич на посаду міністерки вибухнув скандал, пов’язаний з виявленням плагіату в двох її роботах за 2015 рік. Зокрема, плагіат було виявлено у статтях «Вітчизняна педагогічна теорія про розвиток освіти в Україні у контексті євроінтеграційних процесів» та «Поняття «освіта», «розвиток освіти», «освітня політика» в сучасному науковому дискурсі», де були скопійовані цілі абзаци. Сама Гриневич виставила на своїй сторінці у Facebook допис, присвячений ситуації, в якому фактично визнала наявність плагіату в своїх статтях.

За результатами автоматизованого аналізу цих статей через систему «Антиплагіат», оригінальність першої роботи — 89%, другої — 82%. Визнаю, що деякі зауваження до цих двох статей є справедливими. Публічно обіцяю, що зазначені статті не використовуватиму в подальшому науковому доробку, — написала тоді міністерка. 

Співпадіння в роботі Гриневич та інших авторів. Зі статті «Politeka».

Як причини наявності плагіату Гриневич зазначила, що ці дві статті писалися в перервах між законодавчою роботою, уривками і похапцем. Водночас вона зауважила, що оприлюднений аналіз її робіт містить упереджені та маніпулятивні твердження, а за цим стоять «люди Табачника» — міністра освіти часів Януковича, які «запланували реванш і готували тріумфальне повернення до ключових посад в системі освіти». Міністерка тоді пообіцяла цьому «активно протистояти».

Сергій Шкарлет

Сергій Шкарлет. Фото з матеріалу «Української правди»

Міністр освіти Шкарлет обіймав міністерський портфель з 2020 по 2023 рік, і ще в червні 2020 року ексміністерка освіти Ганна Новосад звинуватила його в плагіаті. Далі потягнулися довгі роки протиборства. Сам Шкарлет звинувачення у плагіаті відкидав, тож боролися між собою переважно різноманітні інституції, як, наприклад, Окружний адміністративний суд Києва та Нацагентство із забезпечення якості вищої освіти, дії якого щодо встановлення плагіату в роботах Шкарлета суд визнав незаконними. Епопея тривала до 2023 року, коли в травні колишній доцент Сумського державного університету Олег Смірнов подав заяву до НАЗЯВО, у якій йшлося про плагіат в дисертації Шкарлета.

За словами Смірнова, робота Шкарлета складалася щонайменше на 24% з плагіату. А вже у грудні 2023 року Комітет з питань етики НАЗЯВО підтвердив наявність плагіату в дисертації «Формування економічної безпеки підприємств засобами активізації їх інноваційного розвитку» — тоді вже ексміністра освіти Шкарлета. Крім того, плагіат було виявлено ще щонайменше у трьох його роботах. А 27 лютого 2024 року НАЗЯВО закликало МОН позбавити Сергія Шкарлета ступеня доктора економічних наук. Однак Шкарлет аж ніяк не збирався здаватися і знову домігся визнання Київським окружним адміністративним судом заяв і рішень НАЗЯВО про плагіат у його працях протиправними, а відтак — скасованими.

Оксен Лісовий 

Оксен Лісовий. Фото з його сторінки у Facebook

Оксен Лісовий станом на червень 2025 року продовжує залишатися на посаді міністра освіти. Інформація про плагіат у його роботі з’явилася щойно він заступив на свою посаду. Зокрема, мова йшла про кандидатську дисертацію з філософії, яку він захистив у 2012 році.

Фактично міністр погодився з твердженнями про наявність плагіату у своїй роботі. В одному з інтерв'ю він розповів, що захищав кандидатську роботу формально, а не через бажання займатися наукою. Писати її доводилося «достатньо швидко, під тиском певних обставин, які були в той час».

Я був директором позашкільного навчального закладу, який отримав статус національного. Мені тоді послали чіткі сигнали, що на посаді, на якій я перебуваю, мав бути принаймні кандидат — повинен захиститися. Багато хто був у таких ситуаціях, — розповідав Лісовий.

Після появи звинувачень у плагіаті Лісовий добровільно відмовився від ступеня кандидата наук. Свої дії він пояснив тим, що не збирається триматися за формальні для себе статуси, адже реальні дії набагато важливіші.

В академічному світі науковий ступінь – це про цінність та довіру, а ще про здобуття, а не отримання. Як військову форму мають право носити лише військові, так і мати наукові ступені, на мою думку, повинні лише науковці... — писав міністр. 

Висновок

Усі вищезазначені випадки фактично є верхівкою айсберга, адже викривали на плагіаті не лише міністрів освіти. Серед найбільших скандалів за останні роки можна згадати ще плагіат експрем'єр-міністра Яценюка, та дружини віцепрем’єра Катерини Кириленко. Всього кілька місяців тому в плагіаті звинуватили заступника міністра освіти Андрія Вітренка. Виявили плагіат і в докторській дисертації голови Ради молодих вчених Валерії Ковач. Своєрідною «візитівкою» того скандалу став уривок, де автоперекладач, який використовувала Ковач, невірно сприйняв російське слово «пол» (стать), переклавши його як «підлога». Тож у тексті з'явилося речення про «осіб різної підлоги, віку, соціального статусу…». Все це вказує на те, що проблема плагіату високопосадовців в Україні, на жаль, продовжує залишатися актуальною.