Прочитайте текст і вгадайте країну в якій освітяни в такому становищі.
· 📌 «Слово „місія“ як елегантна системної та безсоромної експлуатації освітян.
· 📌 «Спочатку наділити когось великою місією на словах, а потім послідовно показувати на практиці, що його праця коштує копійки».
• 📌 Чому місія в освіті перетворюється на Mission Impossible (Місію нездійсненну)?
· 📌 «Сучасний учитель — це хтось посередині між місіонером і невдахою».
· 📌 «В один день на урочистій церемонії тебе поплескають по плечу, а наступного — дадуть зрозуміти, що ти не справляєшся і взагалі ти слабкий».
· 📌 «Учителя сприймають як статтю витрат, яку можна нескінченно урізати, і як людину, якою можна безкарно нехтувати».
• 📌 Пастки шкільного серцевіддавання дітям: про що мовчать учителі з 30-річним стажем?
Я вже в такому вчительському віці, що все частіше замислююся: що хорошого принесла ця боротьба на передовій шкільного фронту? Мені та людям, яких я зустрів на своєму шляху.
І, на жаль, перша думка така, що я зовсім не пишаюся тим, що віддав найкращі, найпродуктивніші роки свого професійного життя державній школі. Що взагалі на самому початку з нею зв’язався.
Але не тому, що я погано працював. Формально все сходиться: успіхи учнів у конкурсах та олімпіадах, високі результати випускних іспитів, виховні досягнення, проєкти, численні заходи, нагороди та визнання.
Проте ти все одно можеш мати все це, але в публічному просторі, як представник своєї професійної групи, регулярно отримувати удар брудною ганчіркою в обличчя. Потоки бруду в інтернеті, не надто прихильне висвітлення у головних медіа, абсолютний брак поваги з боку керманичів освіти.
В один день на урочистій церемонії тебе поплескають по плечу, а наступного — у публічному виступі дадуть зрозуміти, що ти не справляєшся, не встигаєш і взагалі слабкий.
Так, ти — учитель-бумер із середнім віком 47+.
Учитель завжди зіштовхуватиметься з принизливим тоном, з тим, що люди постійно ставлять під сумнів, чи взагалі він чогось вартий.
Бажаючи просто бути вчителем у державній школі, я майже 30 років тому й подумати не міг, що мені постійно доведеться боротися з ганебною некомпетентністю, ідеологічними ілюзіями, відірваністю від реальності, відсутністю будь-якого бачення майбутнього, а моментами — просто зі злою волею можновладців.
Що ще гірше, в освіті ніколи не дбали про своїх людей — про найважливіший елемент усієї системи, без якого ніщо функціонувати не буде.
Учителя вже багато років не сприймають як представника професії суспільної довіри, що вимагає ґрунтовної освіти, високих компетенцій та авторитету. Його сприймають як статтю витрат, яку можна нескінченно урізати, і як людину, якою можна безкарно нехтувати.
Його системно звели до ролі недооціненого парія: він має навчати наступні покоління, хоча до нього самого не ставляться як до того, хто заслуговує на соціальний престиж, гідну винагороду чи елементарну повагу.
І саме тому ця професія роками функціонує в абсурдному парадоксі: усі навколо стверджують, що освіта — це найважливіше, допоки не виникає потреба дійсно серйозно фінансово підтримати людей, які цю освіту забезпечують.
Цей механізм системного приниження освітян полягає в разючій розбіжності між задекларованою значущістю професії та її реальним становищем. Учителю кажуть, що він «формує майбутнє», але водночас позбавляють його престижу, спроможності впливати на процеси та адекватної оплати праці. Від нього вимагають дедалі більшої відповідальності, стосів документації та готовності бути на зв'язку 24/7, а його професійне судження часом сприймають як перешкоду.
Це особливо витончена форма приниження: спочатку наділити когось великою місією на словах, а потім послідовно показувати на практиці, що його праця коштує копійки.
Сучасний учитель — це хтось посередині між місіонером і невдахою. Він повинен мати компетенції, покликання і нескінченну готовність до самопожертви, але бажано за гроші, за які сам не в змозі жити на рівні, якого має право очікувати освічений професіонал.
Він має виховувати й навчати чужих дітей, нести відповідальність за все, що пов'язано зі школою — і водночас сидіти тихо, бо «у нього ж два місяці відпустки». Від учителя хочуть авторитету, компетентності та самовіддачі, не пропонуючи натомість ні належної поваги, ні статусу, ні зарплати. Це паршива угода.
Роками я був стійким до цього принизливого ставлення. Тримався осторонь, ніби мене особисто це не стосувалося. Я просто робив свою справу попри все. Але шари принижень, що накопичувалися один за одним, зрештою досягли критичної маси.
Після майже тридцяти років я знаю напевно: системі неймовірно потрібен учитель — бажано компетентний, відданий справі, безвідмовний і сповнений пристрасті. А ще краще — дешевий, слухняний і стійкий до зневаги.
Можливо, саме тому багато хто з нас не помітив моменту, коли слово «місія» стало просто елегантною назвою для системної та безсоромної експлуатації людей.
🔍 Розгадка: Якщо ви впізнали у цьому тексті Україну, ви (не) помилились. І це найсумніше.
Хоча насправді цей маніфест написав Кароль Пєтшик (Karol Pietrzyk) — учитель із Польщі. Він описував польську систему освіти, польські медіа та ставлення тамтешніх чиновників до своїх педагогів. Але те, що цей текст без жодних змін ідеально ліг на наші реалії, доводить головне: проблема системного знецінення вчителя — це діагноз, який не має кордонів.
І в Польщі, і в Україні влада обожнює говорити про «місію» та «формування майбутнього», коли потрібно закрити дірки в бюджеті або виправдати чергове приниження мізерними зарплатами. Але справжня повага вимірюється не пафосними промовами під камери на День учителя, а гідною оплатою праці, соціальним престижем та захищеністю тих, хто щодня заходить у клас.
Дякую Каролю за те, що поділився цим болем. Ми всі зараз на одному фронті боротьби за людську гідність в освіті.
Книга «Школа виживання?»
Павел Ленцький написав про неї, що вона є «живою плоттю освіти, відкритою раною, але також доказом справжньої захопленості освітою та вчительської відданості».
А професор Богуслав Сліверський вважає, що «цю книгу варто прочитати як акт самозахисту професії та тихий, наполегливий голос того, хто, попри все, продовжує вірити, що школа може бути місцем, яке має сенс»
Довідка про автора
Кароль Пєтшик (Karol Pietrzyk) живе і працює в місті Щецин (Польща). Він є вчителем англійської мови у IV загальноосвітньому ліцеї імені Болеслава Пруса в Щецині (IV LO im. B. Prusa w Szczecinie), а також викладає в Інституті літератури та нових медіа Щецинського університету (Uniwersytet Szczeciński). До цього він понад 20 років працював у місцевій гімназії та спортивній школі.
Кароль Пєтшик є автором відомої у Польщі книги «Школа виживання? Нотатки польського вчителя» («Szkoła przetrwania? Notatki polskiego nauczyciela»), яка вийшла друком у лютому 2026 року у видавництві Oficyna Wydawnicza Impuls. Наведений вище емоційний маніфест — це яскрава цитата з цієї праці.
P.S. Найбільшим успіхом системи було б переконати нас, що всі ці роки ми витратили даремно.
Адже школа — це не Міністерство освіти, не чергові реформи, постанови чи навчальні програми…
Школа — це насамперед люди. І якщо через десятиліття учні нас пам’ятають, якщо комусь ми допомогли стати на ноги, чогось навчили, зацікавили історією, математикою чи спортом, дали відчуття власної цінності або просто були дорослими, на яких можна було розраховувати, — то ці роки не були змарновані.
На жаль, було змарновано і марнується досі величезну частину потенціалу наших учителів.
Освітній експерт:
Громовий Віктор
