Про освітні реформи, які «приречені на розчарування», але…

«Ми будемо робити лише те, що приречене на популярність», — заявила мені майбутня ініціаторка НУШ ще в першому інтерв’ю для порталу «Освітня політика» в квітні 2016 року. Щоправда цю фразу з тексту на вимогу її помічників довелося прибрати… Разом з моєю реплікою: так популярних освітніх реформ не буває ж!

Будь-які кроки щодо реального повернення освіти в Україну «приречені на розчарування» у середовищі яжмамок, плагіаторів, спритників, які просто заробляють на реформах і, будемо реалістами, більшості «здобувачів», які вже звикли не вчитись і все-одно мати 100% гарантію на виході зі школи отримати свідоцтво про здобуття нездобутої освіти.

Нав’язування ідеології освітньої послуги підсилило споживацький менталітет і перетворило багатьох батьків на «вічно надутих, вічно недовольних» глядачів. Звісно, легше, замість того, щоб бути партнерами і розуміти свою роль повноцінних учасників освітнього процесу, просто волати: суддю на мило!

Будь-яка політика(і освітня політика теж) — це мистецтво можливого, але нам у переважній більшості випадків обіцяють неможливе. Освітні реформи «приречені на розчарування», бо жодна група, як зараз модно казати «стейкхолдерів», не отримає все і відразу.

А наші ЗМІ традиційно паразитують на скандалах, обуренні та «розважальних матеріалах», а не на серйозних дебатах щодо майбутнього освіти чи реальній участі в педагогізації громадськості. Перетворюючи кожну банальну проблему на «шкандаль», вони підживлюють цинізм та створюють токсичний клімат з вкрай негативним ставленням до школи та вчителя.

А ще слід мати на увазі, що велика частина наших співгромадян діють як «безбілетники», вимагаючи переваг та привілеїв і не маючи бажання оплачувати витрати чи виконувати батьківські(учнівські, управлінські тощо) обов'язки.

На жаль, в громадські свідомості уже міцно утвердився абсурдний підхід за якого освіта стала послугою для «споживання», а не процесом для особистої участі(опанування знаннями тощо).

Дається взнаки і короткострокове мислення, яке перешкоджає довгостроковим рішенням реальних проблем, абсолютна відсутність відповідальності «агентів змін» за наслідки впровадження таких «інновацій» як оцінювання за ГР, прозорості процесів прийняття рішень та лідерства, яке б було орієнтоване не на самопіар, а на вирішення проблем.

Як наслідок, «маємо, що маємо»: апатію у середовищі освітян замість активної залученості.

Що робити?

Перш за все відновлювати довіру, проводити «нормалізацію понять» і налаштовувати суспільство на важку працю… Бо кожна складна проблема має просте рішення, але це рішення ЗАВЖДИ не правильне.

Реформа освіти, як і будь-яка реформа, – це реформа системи управління.
Якщо система управління не реформується – це не реформа.
А вони хочуть реформувати нас, не реформуючи себе. Ще нікому й ніколи таке не вдавалось, але в нас 10 років пробують...

Абсолютна більшість освітянських чиновників на всіх щаблях цієї перевернутої піраміди(найбільше прав і повноважень наверху і найменше внизу, на рівні закладу освіти), уникають двох речей:

Ризику.

Тому ініціатори так званої НУШ готові були робити лише те, що «приречене на популярність»(меблі для початкової школи, дарування всім неповним середнім школам «дворянського звання» - гімназія тощо). Звідси, тренд до шоу-реформ і спускання всієї енергії освітянського потягу у свисток.

Відповідальності.

Або падишах помре, або віслюк здохне, - це був головний підхід до відстежування результативності псевдореформ. Ні високопосадовці, ні вся ця навколореформаторська братія з агентів змін не планували нести відповідальність за результати своєї діяльності. Хоча б тому, що справжня освітня реформа є справою на десятиліття, а десятиліттями в нас не сидять у кріслі міністра. Тому вся відповідальність за провал реформ покладається на «невістку». Скажуть: вчителі не захотіли змінюватись як ми їх не прокачували і які б «інновації» їм не спускали зверху!

От хто знає прізвище тієї доброї людини, яка придумала оцінювання за ГР!?

Майже ніхто. І вона сидить собі тишком-нишком на високооплачуваній посаді в команді підтримки реформ при МОН.

Не раз писав, що міністра освіти, який візьметься за справжні реформи проклянуть сучасники й тільки через 20 років оцінять нащадки й поставлять пам'ятник біля будівлі МОН. Але і це не точно... То кому таке треба?!

Якщо почнуться справжні реформи, буде шалений спротив «вертикалі» та відвертий саботаж освітянських чиновників усіх рівнів.

Буде неготовність керівників шкіл працювати в умовах реальної автономії.

Буде неготовність вчителів до роботи в умовах свободи…

Кому це треба, окрім наших дітей?

Усім іншим потрібно, щоб було тихо.

Ніякої революції в українській освіті не відбудеться, доки надії на реальні зміни в освіті ми покладаємо не на себе, а на прихід адекватного начальника.