Мені не надто пощастило з учителем історії. Володимир Єлисейович був дуже поважною людиною, фронтовиком…
Він нічого поганого нам не робив, але й не надто добре знав свій предмет і не дуже цікавився учнями, які глибоко копали. Він і не знав, що я був чи не єдиним читачем книг Тарле та Манфреда про Наполеона з Новопразької бібліотеки. Навіть те, що багато разів вранці мене оголошували переможцем чергового етапу конкурсу українського радіо «Чи знаєш ти Болгарію!?» не змусило його хоч якось перейнятись таким учнем.
Ми над ним трохи посміювались, коли він на Єгипет казав «Ібіпет»…
Але це аж ніяк не завадило мені полюбити історію та вступити на історичний факультет.
Англійську мову викладала класна керівниця, з якою в мене м’яко кажучи, було складні стосунки, але англійську я знав чи не найкраще…
І були вчителі, які викликали симпатію, але я розумів, що той предмет, який вони викладають, то точно не моє.
Тож ще в свої шкільні роки я зробив висновок: переконання, що ефективність навчання залежить від рівня взаємної симпатії, є одним із найшкідливіших міфів сучасної освіти.
Звісно, стосунки важливі, але це не означає, що всі мають подобатися одне одному.
Хороші стосунки в освіті ґрунтуються на іншому: на чесності, передбачуваності та відчутті, що і вчителі й учні ставляться один до одної серйозно, з повагою та взаємною відповідальністю.
Вчителя не мусять обожнювати діти. Для того, щоб його робота була ефективною він має бути справедливим і компетентним.
Учень не мусить відчувати захоплення від кожного педагога. Його треба налаштовувати так, щоб він міг працювати на уроці навіть тоді, коли не відчуває емоційного комфорту.
Дітям добре там, де їх люблять. Але... Їм треба вчитись працювати з людьми, які їм не подобаються і робити те, що не подобається, а треба.
Отже, школі насамперед потрібні компетентність, послідовність і взаємна повага.
Втовкмачувати підліткам та молоді, що ефективна діяльність залежить від того, чи викликає хтось у них симпатію(надихає тощо), насправді означає завдавати їм величезної шкоди.
Бо доросле життя не таке. На роботі керівник не буде підлаштовувати свій характер під темперамент та забаганки кожного працівника. Лікар не мусить викликати симпатії у пацієнта, замість того, щоб добре оперувати. Та і пацієнта перш за все цікавлять відгуки до професіональні навички цього лікаря, а не те як він ТікТошиться на публіку.
Часто найбільше ми вчимося саме від людей складних, вимогливих і далеких від того, щоб бути «крутими», популярними тощо.
Учень може вважати свого вчителя суворим чи не сучасним, але якщо завдяки йому він виходить зі школи зі знаннями та компетенціями, які відкрили йому широку перспективу, це означає, що він виконав свою роботу дуже добре. Навіть якщо він не був улюбленцем класу, бо навіть не намагався бути з учнями «на одній хвилі».
Згадайте яких вчителів ви пам’ятаєте на віддалі років. Дуже часто це не ті, хто вас розважав і ставив незаслужені оцінки. Найбільшу повагу зазвичай викликають ті, хто був вимогливим, суворим, а іноді навіть діставав своєю скрупульозністю. Ті, хто виправляв помилки й не йшов на компроміси. Їх ви могли не любити, могли нарікати на їхній непростий характер. Але саме вони допомогли вам здобути реальні знання.
Ефективний вчитель — це не аніматор, який переймається дозвіллям дітей. Він не мусить щодня намагатися їх розсмішити чи створювати атмосферу невпинного ентузіазму.
Його завдання провести учня через процес набуття компетентностей, навіть тоді, коли цей процес буває важким та виснажливим.
Звісно, має бути присутня доброзичливість. Найкращим варіантом є тепловимогливість з боку вчителя.
Проблема починається тоді, коли симпатія вважається необхідною умовою навчання.
Тоді вчитель починає дбати більше про власну популярність, ніж за рівень знань учнів. Замість того, щоб послідовно вимагати, він намагається за будь-яку ціну бути «крутим».
Він послаблює правила, уникає конфліктів, жартує і все частіше нагадує людину, яка прагне визнання, а не професіонала, який допомагає здобути освіту.
На жаль, причиною низької оцінки здобувачами справжнього вчителя, який вчить на львівському шоу "Вчитель, який надихає" було таке: вони ненавидять вас, бо ви розумний і не хочете їх розважати.
Учень, отримує дуже зручне виправдання відсутності власних зусиль.
Ще раз для тих, хто позаду: якщо симпатія вважається необхідною умовою навчання, ми даруємо учневі зручне виправдання відсутності власних зусиль для опанування того чи іншого предмету. Він просто каже: «Я не вчу математику, бо наша вчителька нудна» чи «Я не люблю історію, бо вчитель мене дратує».
У наслідок такого абсурдного підходу, ми даємо змогу перекласти на емоції відповідальність за власне навчання. Якщо вчитель не викликає симпатії, учень відчуває себе звільненим від обов’язку працювати на уроці.
Модні блогеги, коучі з особистісного розвитку та псевдопсихологи переконали наших дітей у тому, що людина діє ефективно лише тоді, коли все навколо викликає в неї позитивні емоції. А якщо щось їх втомлює або дратує, вони автоматично вважають, що це не для них.
Це наслідок багаторічного повторення мантри: учень має любити вчителя, інакше він нічого не навчиться.
Це звучить красиво, але це не так.
Ще раз повторюю: переконання, що ефективність навчання залежить від рівня взаємної симпатії, є одним із найшкідливіших міфів сучасної освіти.
Освітній експерт:
Громовий Віктор
