Тільки на такому фундаменті може вибудовуватись культура зусиль як передумова для прориву до вищої якості шкільної освіти.
Школа має бути не суцільною розвагою, а серйозним випробуванням (викликом) для «здобувача» освіти. Бо саме через напрацювання звички не пасувати перед труднощами вона намагається його навчити бути успішним в реальному світі.
Намагатися, помилятися, пробувати знову і не завжди знати, що робити далі.
Так виглядає навчання.
«Це важко, але я все одно рухатимуся вперед», — саме з таким переконанням має вийти зі стін школи її випускник. Бо тільки долаючи перешкоди(навчаючись робити важкі речі тощо) ми зростаємо.
А сюсі-пусі педагогіка та мами-гелікоптери роблять ведмежу послугу. Потім дивуємось скільки у нас навчено безпорадних і просто неповносправних співгромадян.
Чомусь в останні 10 років НУШ-будівництва в суспільній свідомості утвердилась думка, що напружуватись під час навчання – це погано і школа має бути місцем, повністю позбавленим труднощів. Батьки почали ставитися ледь не до кожного зусилля своєї дитини в школі як до чогось підозрілого(порушення її прав тощо).
Якщо якесь завдання вимагає тривалої концентрації та певних зусиль, виникає спокуса спростити його або зовсім скасувати. А напружуватись є природною частиною навчання.
Є фундаментальна різниця між надмірним тиском, який паралізує та позбавляє учня почуття безпеки, та зусиллями, які змушують його думати, експериментувати та робити помилки.
Так, докладати зусилля може бути не надто приємним заняття для звичних до розваг ТікТошиків, але саме це і тільки це веде до зростання. Без цього навчання буде поверховим і позбавленим глибини.
Маючи намір захистити учнів від стресу, ми уникаємо ситуацій, які вимагають від них більшої залученості. Проблема полягає в тому, що таким чином ми згортаємо простір для розвитку стійкості. Учні не засвоюють, що труднощі тимчасові, тож вони можуть їх подолати та стати сильнішими.
Результатом такого підходу є створення аномального середовища в якому комфорт стає нормою, а все, що його порушує, сприймається як загроза.
Однак освіта має бути безпечним місцем для зустрічі з труднощами. Місцем, де можна помилитися, зупинитися, спробувати ще раз і побачити, що зусилля того варті. Інакше матимемо покоління, яке звикне уникати труднощів, а не справлятися з ними.
Одиниці керівників шкіл публічно говорять про те, що ми вже доНУШились до самого краю, створивши культуру занижених очікувань.
У цій культурі хороша школа – це школа в якій МОНа комфортно не вчитися.
Чому ви так не любите наших дітей?
Такими словами дорікнула мене яжмамка, яка вважає, що освіта – це послуга, а тому її бубочка(квіточка тощо) хоче цією послугою користується(звісно, якщо вчитель «зацікавив»), а хоче не користується(якщо вчитель «не надихнув»).
Тобто ця категорія «учасників освітнього процесу» розглядає школи, а згодом і університети як дитячі садки, а вчителювання як роботу з догляду за дитиною у розважально-харчувальному закладі (не)освіти!
Відповів їй прямо: це ви не любите власних дітей, якщо замість підтримки культури зусиль, робите з них навченобезпорадних неповносправних представників втраченого покоління ні-ні*.
Зверніть увагу на такий феномен. Мільйони наших співвітчизників, які зараз опинились на Заході, легко приймають правила гри їхніх систем освіти. Те, що був здетонувало б всеукраїнський скандал, там викликає лише легкий подив.
І ніяких активістів-грантивістів, які б цим обурювались! Бо такий порядок. Нічого не вдієш.
*NEET (Not in Education, Employment, or Training) — це термін що позначає молодь, яка не навчається, не працює та не здобуває професійних навичок.
Повернути інструменти мотивації 2.0 (заохочення та наслідки).
Магічні слова, які відразу ж змінять на краще ситуацію в шкільній освіті: «ти не опанував освітній стандарт» тому тебе не переводять у наступний клас (відраховують зі школи тощо).
«Будьте до них поблажливі», – скажуть наші «дитиноцентристи».
Поблажливі за що?
Вони ж навіть не пробували хоч щось робити.
На сьогоднішній день голосно й чітко звучить інше повідомлення «здобувачам»: МОНа нічого не робити і все одно отримати свідоцтво про здобуття нездобутої освіти.
Пробувати? Не обов’язково.
Навчатися? Не обов’язково.
Нести особисту відповідальність? Немає такої опції.
І діти це чудово розуміють.
Бо у них перед очима бовдури, які били байдики увесь рік, а їх все одно їх перевели до наступного класу.
Чому учні не вмотивовані?
Тому що їм і не треба бути вмотивованими. Система вирішила, що вони в будь-якому випадку рухаються вперед.
Навіть, якщо стоять на місці чи відверто деградують.
Мало що так підриває моральний дух вчителя як вимога поставити високу оцінку учню, який її не заслужив.
Звісно, проблема не в учнях. Проблема в системі.
Нинішні учні переважно не вмотивовані на цілеспрямоване і важке навчання.
Не тому, що вони такі унікальні, а тому, що ситуація в сім'ї та школі дозволяє їм такими бути.
Криза мотивації перш за все викликана тим, що вони побачили: МОНа абсолютно нічого не робити і все одно отримати свідоцтво про здобуття нездобутої освіти.
Усі ж оцінки позитивні, другорічників немає, поведінка ніяк не оцінюється, учитель – ніхто, який тепер виконує функцію аніматора, а директор школи є "хлопчиком для биття".
Школа вже не є закладом освіти, це скоріше розважально-харчувальний «хаб» в якому замість культури зусиль панує культура занижених очікувань.
А в університет візьмуть з мінімальним балом НМТ, який ти набереш шляхом випадкового вгадування чи можеш мати трохи кращий результат, якщо скористаєшся послугами репетиторів. І в університеті теж МОНа не вчитись, просто тусити ще п’ять років…
Освітній експерт:
Громовий Віктор
