У нас порушено суспільний договір щодо школи та вчителя

Головна проблема шкільної освіти, яку не помічає МОН: у нас порушено суспільний договір щодо школи та вчителів.

По-перше, тому, що вчителі залишаються пригнобленою верствою*.

Ніхто з них на таке не погоджувався, але так є. Звісно, "раби працюють максимально ефективно тоді, коли вважають себе вільними". Тому їм кажуть «вчителі важливі» та обзивають «супер героями». Ми не повинні й надалі дозволяти як можновладцям, так і пересічним громадянам прикривати тезою «вчителі ж працюють не заради грошей, а з любові до дітей» своє слабо приховане бажання й надалі заганяти вчительство в статус пригнобленого, приреченого на жертовне «серцевіддавання дітям» низького за соціальним статусом прошарку населення.

По-друге, тому що основні правила суспільства щодо школи перестали діяти.

Втрачено елементарну ввічливість та повагу до вчителів. Звісно, мова не про сліпу покірність чи беззаперечну владу. Мова про базове розуміння того, що дорослі, які тебе вчать, заслуговують на повагу.

Коли батьки підривають авторитет вчителів в очах своєї дитини, вони вчать її, що повага необов'язкова. Вчителі не вороги, вони – ваші партнери й поводирі вашої дитини на шляху до успіху, за умови якщо є шанобливий діалог.

Нам бракує відповідальності з боку батьків. Якщо ми повідомляємо батькам, що щось сталося з поведінкою їхньої дитини, батьки або сміються з цього, або звинувачують нас.

Якщо ви хочете, щоб школи стали кращими, почніть з культивування більшої поваги до вчителя вдома.

По-третє, вчителів продовжуватимуть звинувачувати у всіх проблемах хворого суспільства, які вони точно не створювали.

По-четверте, вчителювати сьогодні складніше, ніж будь-коли раніше бо дітей більше не вчать поводитися відповідно до обставин.

Те, як вони поводяться вдома, так само вони поводяться і в школі, у магазині, у друзів тощо. Бо поведінка дитини в класі, як правило, відображає те, що толерується вдома.

Вчитель виховуєте дітей, які повертаються додому, де немає жодної дисципліни, жодної відповідальності, жодного дотримання правил. І від нього очікують, що він все якимось дивом виправить… за 45 хвилин уроку.

По-п’яте, більшість батьків тепер не вважають за потрібне доносили дітям важливість здобувати шкільну освіту.

А саме батьки виховують ставлення до навчання. У суспільстві все більше утверджується спотворене бачення сенсу ходіння у школу: там МОНа лише тусити(розважатися тощо), а не навчатися. Школа по суті втрачає роль закладу освіти й перетворюється на розважально-харчувальний заклад з догляду за дітьми, камеру зберігання на час, коли батьки на роботі.

Чоловік дружині:

— Уявляєш, подивився недавно щоденник нашої доньки і ледь свідомість не втратив!

— Що, погані оцінки знайшов?

— Та ні, виявляється, вона вже в четвертому класі!

По-шосте, в епоху нових технологій батьки вимагають постійної ледь не цілодобової доступності.

Раніше вчителі зустрічалися з батьками кілька разів на рік на шкільних батьківських зборах. Якщо виникала серйозна проблема, вони обговорювали її індивідуально у заздалегідь домовлений час. Зараз очікується, що вони будуть доступні в режимі "24/7".

Неоплачувана робота вчителя навіть в позаробочий час є настільки нормалізованою, що відмова від неї вже розглядається як відсутність відданості справі.

По-сьоме, вчителі стали універсальним громовідводом для вимогливих батьків, на їхні голови сипляться претензії щодо складних вимог системи та зростаючих емоційних проблем самих учнів. Маленького українця всюди гноблять. Єдине місце де він може відірватись і відчути себе королем – це школа. І він такої нагоди не втрачає. Відривається по-повній. А ми повинні мовчати та смиренно терпіти докори людей, які ненавидять вчителів.

• А наші вчителіненависники вже знають, де знайти нових, чудових вчителів замість старих "поганих"?!

• На ту зарплату, з таким ставленням... Бо педагогічні колективи швидко старіють.

По-восьме, нам не вдалося відокремити освіту від політики, тому ми приречені на постійні шоу-реформи заради реформ.

З одного боку політики-популісти у всьому звинувачують вчителів і не йдуть на непопулярні кроки заради повернення освіти в Україну. З іншого боку, попри те, що ми стали боксерськими грушами, політики одночасно несуть нісенітницю про ілюзорний престиж професії вчителя.

Усе має починатися з учителя

Ну не можна ж у найбіднішій країні Європи під час війни витрачати мільйони на ініціативи(проєкти тощо), які не дають бажаних результатів. Зараз в освіті ми орієнтуємось на «інноваційні» рішення від добрих людей на грантах замість того, щоб посилювати те, що дійсно працює.

А те, що насправді працює в освіті, не змінилося і не зміниться. Найбільший вплив на якість освіти ніколи не справляв якийсь новомодний інструмент. Вчитель ЗАВЖДИ БУВ, Є І БУДЕ вирішальним фактором.

Не оновлена програма. Не цифрова платформа. Не штучний інтелект…

Вчитель!

Технології можуть підтримувати добре налагоджений освітній. Але вони ніколи не замінять те, що насправді рухає навчання.

Вчителя.

Тож, якщо ви хочете дійсно зрушити з мертвої точки ситуацію в освіті, платіть вчителям, цінуйте їх, підтримуйте їх та ставтеся до них як до професіоналів.

• Можете звинувачувати скільки завгодно зламану систему, але поважайте вчителів, які роблять усе можливе і неможливе для ваших дітей.

• Якщо повага є необхідною передумовою навчання, чому вчителі — єдині професіонали від яких очікують, що вони мають заслуговувати на неї кожної миті?

• Це не твоя робота бути всім для всіх.

Потрібне справжнє партнерство

Школа – це більше, ніж будівля та уроки. Це живий організм, який функціонує належним чином лише тоді, коли всі його частини співпрацюють. Найважливішим із цих стосунків є трикутник Учень-Батько-Вчитель. Сьогодні ми хочемо торкнутися складної теми, але фундаментальної для майбутнього освіти наших дітей – теми взаємної поваги та партнерства.

Кілька найпоширеніших прикладів перекладання батьківської відповідальності на школу:

1. Виховання дітей «перекладається на школу»

Батьки очікують, що школа навчить дитину всьому: правилам, повазі, управлінню емоціями, відповідальності. А вдома цим «не переймаються», бо «для цього є школа».

Але… дитина приходить до школи вже з певним звичним способом функціонування: це те, як вона справляється з емоціями, чи поважає межі, чи зможе досягти успіху власними зусиллями, як ставиться до дорослих тощо.

2. Відсутня послідовність вдома, а претензії висуваються до школи

Дитина порушує правила, але замість співпраці виникає захисна позиція батьків: «це вина вчителя», «школа не справляється».

3. Очікування, що школа все виправить

Емоційні труднощі, відсутність мотивації, залежність від телефону та переконання батьків, що школа «повинна щось із цим зробити». По суті батьки, які не можуть впоратися з власною дитиною перекладають свої обов'язки на школу.

Не можна продовжувати звалювати все на вчителів і поводитися так, ніби це нормально.

4. Навчання = тільки школа

Відсутність підтримки вдома (мотивації, розмов, організації навчання), і водночас високі очікування щодо успішності дитини в школі. Набагато легше тиснути на школу, ніж систематично підтримувати власну дитину.

Якщо вдома немає кордонів, послідовності та поваги, жодна школа цього не виправить. Це найпростіший спосіб звинуватити вчителя. Важче брати відповідальність за власну дитину.

5. Підривання авторитету вчителя

Обговорення вчителя в присутності дитини, зневажливі висловлювання щодо компетентності (статусу тощо) вчителя тощо.

6. «Школа має пристосуватися до моєї дитини».

Маємо, що маємо: покоління батьків, які не сприймають жодної інформації про свою дитину, крім того, що вона чудова та особлива. Вони почуваються приниженими, ображеними, якщо вчитель наважиться сказати правду, оцінити чи критикувати поведінку учня.

• «Обожнюю», коли батьки втручаються в шкільні справи, ніби вони мають хоч якесь уявлення про те, як це – бути вчителем… і зазвичай це роблять ті, чия дитина створює проблеми в класі.

Девід Бек

У порушені суспільного договору щодо школи є ще і вина ЗМІ, які зловтішаються з приводу будь-якого "інциденту" у школі та роблять з мухи слона, активістам, які намагаються притягнути вчителя до відповідальності за будь-що…

Дисбаланс виник тоді, коли учням та їхнім батькам почали надавати додаткові "привілеї та права", а вчителям - лише додаткові обов'язки та відповідальність за все на світі. Коли почали звертати увагу тільки на добробут (самопочуття тощо) учнів і перестали дбати про добробут вчителів, які переобтяжені численними обов'язками.

Не можна всі проблеми суспільства скидати на вчителя!

Наприклад вигорання вчителя часто розглядають як особисту невдачу, проте його слід сприймати як системний сигнал.

🔥📚 Коли від однієї людини вимагають нести емоційний, адміністративний та навчальний тягар багатьох, виснаження стає неминучим.

У фізиці системи руйнуються, коли навантаження перевищує їхню пропускну здатність — чому людські системи мали б бути іншими?

Можливо, вигорання — це не слабкість, а наслідок того, що від вчителя вимагають працювати за десятьох, компенсуючи несправні структури та системи?

* Американський учений Майкл Еппл(Michael W. Apple) у книзі «Культурна політика і освіта» наголошує: «Слово «бідний» означає, що проблеми бідної людини є значною мірою наслідком її невдач». Якщо ми вживаємо щодо учительства слово «бідний», у цьому випадку «по суті, не передбачаються носії панування».

«Сказати «пригноблений», а не «бідний» означає вдатися до сильнішого вислову, — продовжує Майкл Еппл, — який вказує, то є структури гноблення».

Отже, слід називати речі своїми іменами: вчителі, викладачі ВНЗ та науковців Україні є пригнобленою верствою населення, а в ролі «структури гноблення» виступає наша рідна українська держава, яка, з одного боку, законодавче декларує право вчителя на досить високу зарплату, а з іншого — фактично встановлює платню, яка навіть не забезпечує реального прожиткового мінімуму.

Говорити про бідність, означає все зводити все до рівня індивідуальних проблем конкретних осіб. У всьому світі є люди, які не можуть дати собі ради (здобути освіту, знайти роботу, вести здоровий спосіб життя тощо), тому вони й опиняються на «дні», стають «бідними».

Хто в цьому винен? Як правило, вони самі. Для декого з них бідність є стилем життя: їм подобається не працювати й бути вільними від суспільства, їм подобається спати під мостом і відчувати себе романтиками, їм подобається зловживати алкоголем тощо.

А в нас є мільйони успішних людей із вищою освітою, які виконують надзвичайно важливу для суспільства роботу, однак опинилися за межею бідності. І в цьому падінні на «дно» немає їхньої провини (в усьому світі учительство належить до середнього класу).

Винне суспільство: учительська «бідність» є не індивідуальною, а є соціальною проблемою.

Приказка «Чого бідний? Бо дурний» — не про вчителів, тому що в нашому випадку вони, швидше, мають «горе з розуму», їхня бідність не є наслідком власної неспроможності здобути освіту, знайти постійну роботу тощо.

Це люди, які, як правило, не погано навчались у школі, закінчили ВНЗ, добросовісно працюють. Вони заробляють більш ніж достатньо для того, щоб мати гідний їхньої соціальне значущої місії рівень життя. Проблема в тому, що «хтось» їх безцеремонне обкрадає.

Звісно, можна жартувати з приводу того, що «вчитель, як і сапер, помиляється тільки один раз, коли обирає професію», але цей жарт звучить як присуд до довічної бідності лише в нас.