Ефект доктора Фокса в процесі «прокачки» та оцінювання вчителів

Не всі знають історію, яка стала класикою психології, описуючи як працює «магнетизм безглуздості».

У 1970 році троє дослідників з Університету Південної Каліфорнії (Дональд Нафтлін, Джон Вар і Френк Доннеллі) вирішили поставити провокаційний експеримент.

Передумовою для нього було спостереження: часто студенти оцінюють викладачів не за змістом лекцій, а за зовнішньою переконливістю та ефектністю(наскільки лектор харизматичний, дотепний, активно жестикулює, розповідає історії тощо), а не за тим, чи справді він навчає чогось вартісного.

Щоб перевірити цю думку, вчені вигадали один із найбільш зухвалих експериментів в історії педагогіки. Вони найняли професійного актора, який мав відмінну дикцію, виразну міміку, приємну зовнішність та вміння ідеально привертати увагу аудиторії.

Ім'я актора у звітах не називалось, але відомо, що він жодного дня не працював ні науковцем, ні викладачем, ні лікарем.

Йому просто вигадали переконливу біографію: доктор Майрон Л. Фокс – експерт світового класу з математичної теорії ігор та її практичного застосування в медичній практиці.

Звучало напрочуд дивовижно, особливо враховуючи те, що жоден зі слухачів не мав уяви, що таке «теорія ігор у медицині».

Організатори зробили все, щоб лекція звучала науково, але в ній не було ніякого реального сенсу:

• текст склали із фрагментів наукових статей, між якими був логічного зв'язку;

• додали псевдонаукові терміни;

• вставили парадоксальні, подекуди суперечливі твердження;

• розбавили все жартами, акторськими паузами, усмішками та впевненою манерою мови.

Вам це нічого не нагадує?

Я нещодавно витратив годину часу для того, щоб перечитати виступ однієї з найвідоміших агенток змін на тему СЕЕН. На відео вона «з жестом суворим і простим, з усміхом мудро-ласкавим», розмахуючи руками промовляє якісь банальності. Думав у тексті знайду хоч якесь раціональне зерно. Немає. Хтось зліпив презентацію і вона намагається її коментувати. На слухачів, мабуть, діє магія авторитету, бо вони слухають ці прописні істини чи принаймні удають, що слухають.

У тому експерименті актор теж вимовляв «вумні» фрази на кшталт: «переважання емоційної адаптивності над когнітивною реактивністю сприяє підвищенню парадигмальної обумовленості».

Тобто озвучував набір наукоподібних слів, який фактично анічогісінько не означає.

Згадайте агентозмінську новомову! Це саме той випадок.

Дослідники навмисно запропонували піддослідним абсолютно пустопорожню лекцію з ефектною подачею.

Важливо зазначити, що в аудиторії сиділи не студенти-першокурсники, а досвідчені лікарі, психіатри, психологи та педагоги.

Це була конференція для фахівців, які звикли критично оцінювати лекції й мали б відразу помітити абсурдність змісту.

Але ...

Актор розіграв свою роль бездоганно, тому слухачів збила з пантелику та приворожила його:

• впевнена хода;

• м'який, але енергійний голос;

• посмішка професора, котрий «точно знає, про що говорить»;

• імпровізація;

• жарти;

• риторичні питання;

• активна жестикуляція;

• постійна демонстрація «впевненості».

Зміст лекції не мав ніякого сенсу, але подача цього абсурду була настільки переконливою, що всі присутні уважно слухали, хитали головами на знак згоди, робили замітки тощо.

Дехто навіть ставив запитання, на які актор так само впевнено плів якісь дурниці, але слухачі все одно сприймали все за чисту монету.

Після лекції учасникам роздали анкети зворотного зв’язку в яких більшість слухачів поставили «доктору Фоксу» дуже високі оцінки, називали «видатним фахівцем», відзначали «яскравий стиль», «новий погляд на проблему» та «інтелектуальну глибину» виступу тощо.

Більшість учасників експерименту щиро дякували йому за лекцію і ніхто (!) не помітив, що її зміст був абсолютно безглуздим.

Тобто слухачі не просто повелися на шарм актора, а щиро повірили, що їм було запропоновано корисні знання.

Ефект доктора Фокса став доказом того, що форма подачі матеріалу(артистизм виконання) часто важливіша за зміст.

Якщо людина говорить впевнено та емоційно, наш мозок сприймає її промову як компетентну навіть у випадку, якщо в ній немає сенсу.

Людям, які слухали вебінар чи відвідали якусь (не) конференцію буде здаватися, що вони дійсно чогось навчилися.

Але вони чомусь дуже нервують, коли я прошу їх описати які нові ідеї вони так почули й що з почутого можуть практично застосувати.

Щоправда, один з учасників тусовки у Radisson Blu Resort, Bukovel чесно зізнався, що для них головне не зміст навчання, а «набутися разом».

Ефект доктора Фокса показав: ми схильні довіряти експертам, якщо вони виглядають як експерти. Статус (тон, манера говорити тощо) викликають автоматичну довіру до спікерів.

Тому оцінка вчителювання за суб’єктивним враженням, яке справляє вчитель на учнів чи їхніх батьків не може бути підставою для, наприклад, преміювання(як це зробили за програмою «Вчитель, який надихає» ві Львові). Бо харизматичний «учитель» скоріш за все отримає вищі бали (навіть якщо нічому не навчив!), ніж вчитель, який досягає результату, але жорстко вимагає виконання домашніх завдань(слідкує за пропусками уроків, підтримує дисципліну тощо).

Згодом була низка подальших досліджень «ефекту Доктора Фокса», які показали, що може бути причиною низької оцінки справжнього вчителя: «вони ненавидять вас, бо ви такий розумний і не хочете їх розважати».

Саме за принципом доктора Фокса працюють «тренери з успішного успіху», агенти змін на грантах, бізнес-коучі, мотиватори «швидких заробітків», автори «мотиваційних марафонів» тощо.

Вони створюють ілюзію експертності, але не пропонують реального змісту.

Результати експерименту Дональда Нафтліна, Джона Вара і Френка Доннеллі були опубліковані в 1973 році в статті The Doctor Fox Lecture: A Paradigm of Educational Seduction(Лекція Доктора Фокса: парадигма освітньої спокуси).

Про це можна прочитати, наприклад, тут https://healthyinfluence.com/wordpress/2014/04/21/dr-fox-foxes-the-muggles-but-not-the-mavens/

З того часу цей експеримент став класикою педагогіки та психології як яскрава демонстрація того, що стиль подачі може повністю замаскувати відсутність змісту.