Вчитель у ролі вкрай низькооплачуваного цапа-відбувайла, директор школи – «хлопчика для биття» та «старшого, куди пошлють».

У нашому хворому соціумі школа і вчитель продовжують відігравати компенсаторську роль(такий собі колективний «хлопчик для биття»). "Маленького українця" у нас всюди принижують і гноблять. Єдине місце, де він може себе відчути королем(вою) це школа. Тож, наші співгромадяни потоптатися по слабшому нагоди не втрачають...

От саме про це пише Ігор Лікарчук в своїх «Суботніх роздумах»:

"Іншими словами: учитель сьогодні став ідеальною мішенню. Зручною. Доступною. Тією, в кого можна кинути камінцем — без ризику щось втратити і отримати гідну відповідь". https://www.facebook.com/igor.likarchuk.9/posts/pfbid02oBiTzbkczPLdyBYRayzJqibKvxF2gsvWX8nVJAcXt4pEbLxvn8piSgaLQkDVaKqWl

Окрім образливо низької зарплати(а вона теж принизлива), основна причина масової втечі вчителів зі школи: приниження їхньої людської та професійної гідності.

Ким?

Та всі, кому не лінки.

Проблема в тому, що всі ефективні засоби протидії агресії знаходяться поза межами педагогічної етики.

• Якщо вчитель розглядається як безпечна жертва, спробувати напоумити чи «урезонити» логічними доводами в разі конфлікту практично неможливо. Марно намагатись достукатися до порядності, наводити якісь аргументи. Вас не почують.

• Єдине, що залишається: спробувати зняти все, що відбувається на відео. Але і це не дуже впливає…

Принижені та зневажені — це нинішнє реальне становище і соціальне самопочуття українського вчительства.

Зайве доводити, що ні нової, ні старої української школи не буде без вільного, впевненого в собі, розкріпаченого, високопрофесійного, матеріально забезпеченого, гордого і чесного українського вчителя!

Зайве доводити, що проблеми побудови якісної вітчизняної освіти для наших дітей, - це проблеми саме "маленького українця". Для дітей тих, хто має владу і(або) гроші проблеми із забезпеченням якісної освіти не існує. Ні в Україні, ні за її межами.

Але "маленький українець" цього не розуміє.

Тож, який вихід із ситуації для вчителів?

Ставати сильними! Давати рішучу відсіч і пришелепкуватим яжмамкам, і дурнуватим начальникам-повчальникам.

Без надії сподівають, що таке є можливим.

А ще треба утверджувати в громадській думці просту тезу: наші вчителі не вимагають чогось надзвичайного. Вони хочуть, отримувати середню зарплату (як всі кваліфіковані працівники в країні) і просять партнерства.

Утім парадоксальність ситуації полягає ще й в тому, що переважає бачення вчителя як «два в одному»: вони якимось чином мають бути одночасно і цапами-відбувайлами(вічними терпілами, невдахами тощо) і героями-рятівниками.

Їх звинувачують у всіх невдачах як особистих, так і нації в цілому, але від яких очікують, що вони якимось дивом самостійно все витягнуть на собі й всіх врятують.

Що робити?

Звісно, перш за все треба прибрати все те, що прирікає вчителів на провал (нереалістичні вимоги до навчальної програми, нескінченну електронно-паперову роботу та численні «інновації», які вчителі не встигають впроваджувати...).

Простий рецепт радикального покращення ситуації: припинити у всьому звинувачувати вчителів і почати їх реально підтримувати.

А ще, як зазначає Olen Siili, у нас нема в масах потреби на інтелектуально розвинену особистість. Переважає обивательське "нашо мені оте (тут назва предмета" треба"). А того, хто, на думку пересічного українця, продукує непотрібний продукт, не поважають.

Монолог типової представниці модернового "суспільсва знань" та стартап-нації:

І НАЧЬОРТА ТА ШКОЛА

– Ой, Олічка Васілівна! Здрастя! Така рада, така рада, шо вас случайно встрітила! Харашо, шо через базар пошла. Нічого-нічого, міряйте-міряйте свій ліфчичок, я постою, пожду. Я не стісняюсь. Ми ж усі женщини... Давайте я вам бретелічку підтягну...

А як там мій Вітька? В школу ходе? Бо, скатіна, так нєрви витріпле зутра, шо я раньше за його з хати вилітаю, шоб срива не случилось. Так ото й не бачу, йде воно чи не йде в ту вашу довбану школу. Я вобщє її не навіжу. Ой, не подумайте, шо із-за вас, но я її ще з дєцтва хотіла спалить...

Да, а канєшно ж, Васілівна, шо він стараєцця. Бува таке постараєццся, шо три таблєтки гідазепама по ноль пять за раз ковтаю. А у середу так постарався, шо пришлось упасти, притворицця мертвою, як ото сусліки роблять, шоб воно одстало...

Та одведи вас Господи, Васілівна! Ви аби знали, які у нього позашкольні уподобання... кажете таке... Батько як одкрив його ноутбук, а там же... голі баби! Ви канєшно вибачте, шо таке розказую, шо є, те є. Так шо подругою буть йому ніяк не получицця... А я ж йому і пластілін купляла, і розукрашки разні подсовувала. Каже, шо нє, мам, відітє-лі, йому вже шіснадцять. А я й не замітила, єслі чєсно, шо воно, пісюняра, вже виросло.

Дак шо, кажете, шо розумний Вітька? Еге? Це в мене вдався. Це точно в мене, бо більше немає в кого. Бо Вітька – його батько, тоже ж замітили, шо звать Вітька, бо в нас страшна любов була, чита по складах. А я ловко шпрехаю, бєгло шурую по строчках. Я даже і січас книжки Вітьчині одкриваю, інтірєсно стає, думаю: ану всповню, шо со школи знала? Тіки букви повню, представляєте, Васілівна, а більше нічого! А, мо, й не знала ніколи нічого, не повню! Ге-ге-ге!

І на чьорта я в неї десять год перлася, аби хто поспитав? Ге-ге-ге! Я й Вітьці кажу: начьорта ти туди, синок, в неї лазиш? Ну ляж ти собі в теплі й добрі, бережи нєрви. Миску пільменів йому на день оставила, їж і мічтай. І куртку чого його ото каждий год нову куплять, єслі всьо равно, як батько, підеш в охрану робить? А там же читать не нада. Там главне, шоб нєрви були в порядкі. Бо воно цілий день оте пікає й пікає, бува приходе таке напікане, таке нєрвне, шо краще б він здох...

Цеєчки! Забула поспитать. Васілівна, а ті сережки, шо ми вам дарили в прошлому году, носите, чи, мо, в ломбард здали, бо я вас там часто бачу на той улиці?

Все думаю, подойти до вас чи не подойти, а потом думаю, та вдруг вам не удобно передо мною стане, шо ви Вітьку «індігом» обзиваєте...

Наталка Климась

Іван Франко – «Учитель» (1911 р.)