Є ще один стиль виховання, що проявляється у відстороненні. Батьки дають дітям багато свободи, спонукають їх самостійно вирішувати власні проблеми, дозволяють вчитися на помилках та емоційно не включаються на сльози й істерики. Давати свободу вибору дитині та показувати їй наслідки власних дій дуже важливо, але й тут також не слід доводити до крайнощів.
Чи може дворічна дитина самостійно вирішити конфлікт на майданчику? Залишитися сама вдома? Вміти себе заспокоїти? Чи обрати що поїсти? Між супом та цукеркою дитина, звичайно ж, обере друге. Силоміць примусити з’їсти суп або дозволити наїстися вдосталь цукерок – два типи крайнощів. Давати дитині багато свободи – це перекладати на неї батьківську відповідальність, що може бути небезпечним для її життя та здоров’я.
У деяких випадках батьки відсторонюються від дитячих проблем тому, що не мають емоційного ресурсу: хворіють, багато працюють або страждають від депресії. У такому разі варто знайти дорослого, який зможе допомагати з дитиною.
Якщо батькам важко зі своїми дітьми, то їхнє завдання – пошук підтримки. Дитина не може брати на себе відповідальності за вирішення складних ситуацій у сім’ї.
Інколи батьки соромляться того, що не справляються з дитиною, або вважають, ніби вона і так отримує достатньо уваги. Обидва переконання хибні. Ростити дитину непросто, час від часу всім батькам потрібна допомога, а дитині – увага, турбота й емоційний зв'язок. У сучасному світі небезпека полягає ще й тому, що діти перемикаються на гаджети і без турботливого контакту з дорослим починають шукати уваги та любові у віртуальному просторі. Це може бути небезпечно.
Третя причина батьківського відсторонення – це спосіб покарати дитини за неслухняність, на кшталт «Іди подумай над своєю поведінкою!», «Я не хочу з тобою розмовляти!», «Геть з-перед очей!», «Будеш так робити – я піду!» тощо.
Багатьом дорослим такі слова знайомі з дитинства, і часто вони автоматично вилітають уже щодо власних дітей. Виховання «кутком» і з фразою «Іди подумай!» було звичайною практикою попередніх поколінь, тож зрозуміло, що позбутися звички говорити так зі своїми дітьми важко.
Чому не варто так говорити дітям?
Прийняття й емоційний контакт є базовими потребами, які дають дитині відчуття безпеки. Відштовхування, ізоляція, відсторонення викликають у неї почуття страху, невпевненості в собі та відчуття себе «поганою/поганим». Усе це руйнує самооцінку та не вчить дитину вирішувати конфлікти за допомогою спілкування: пояснень і домовленостей.
Сучасні нейродослідження підтверджують, що за емоційного відштовхування людина відчуває біль: у її мозку активуються ті самі ділянки, що й за фізичного болю. І щоб захистити себе від страждань, психіка утворює емоційні блоки, «стіни», які в подальшому житті заважатимуть людині будувати близькі довірливі стосунки.
Виховання шляхом відсторонення призводить до:
відсутності навичок витримувати конфлікт і вирішувати його в комунікації;
емоційних вибухів та відсутності емоційного контролю;
тривожності й страху бути покинутим;
проблем у міжособистісних стосунках;
депресії, замкненості, соціальної відстороненості.
Відсторонення
Що характерно:
нечуйність і холодність;
мало правил;
мало спілкування та пояснень;
емоційна закритість;
відсутність турботи.
Результат виховання:
схильність до правопорушень;
схильність до залежностей;
низька самооцінка;
тенденція до саморуйнування;
депресія.
Покарання ізоляцією дає дитині урок:
«Будеш помилятися – станеш самотня»
Психотерапевти Деніель Сігел та Тіна Брайсон у книжці «Досить істерик!» зазначають: «Ізоляція не наближує до мети, щоб дитина заспокоїлася і подумала над своєю поведінкою. Може, вас це здивує, але головне, над чим задумуються діти, коли стоять у кутку, – як несправедливо так із ними чинити».
Діти відчувають образу та відчай, адже їх не розуміють. У цей момент вони впевнені, що батьки їх не люблять.
Так, стосунки з батьками для дитини – дуже важливі, і вона пообіцяє будь-що, визнає будь-яку провину, аби лише її не покинули (адже мільйон років еволюції підказують мозку: виживеш лише в тому разі, якщо будеш поряд зі своїм дорослим, тримайся за нього будь-якою ціною). Проте найімовірніше, що небажана поведінка незабаром буде повторена, адже дитина засвоює уроки в діалозі з батьками, а не наодинці з собою.
Покарання ізоляцією чи показним мовчанням (яке в деяких сім’ях триває по кілька днів) може бути болісним досвідом для дитини: бути непоміченою, відчувати себе «порожнім місцем».
Думати про свою поведінку можна – але не в самотності на тлі негативних емоцій, а в спокійній атмосфері разом з дорослим, який поряд, щоб підтримати.
Просто бути поруч. Разом думається легше. Уроки засвоюються краще, коли мозок не відчуває загрози.
Що сказати дитині замість «Йди у свою кімнату заспокойся, потім поговоримо!»
«Бачу, що ти засмучений. Розкажи, що сталося»
«Давай пожалію!»
«Ти можеш мені про все розказати»
«Ти невдоволений, я тебе розумію»
«Мені шкода, що так трапилося»
«Мені шкода, але зараз «ні»»
«Чую, що ти хочеш,але, на жаль, не можна»
«Давай шукати інші варіанти»
«Так, це сумно…»
«Ти розізлився, бо не отримав, що хотів. Це так прикро»
Що сказати дитині замість: Не хочу тебе чути! Піди подумай над своєю поведінкою!»
«Я хочу тебе зрозуміти!»
«Розкажи, що тебе засмутило?»
«Ти зробив/зробила боляче іншій людині»
«Подумаймо про наслідки»
«Поясни, будь ласка, що сталося?»
«Що тебе розсердило?»
«Мені сумно про це чути»
«Ти можеш виправити ситуацію?»
«Як можна вчинити інакше?»
«Що ти хочеш змінити?»
Які є стилі виховання? Директивність і покарання
Які є стилі виховання? Уседозволеність і відсутність меж
Які є стилі виховання? Турбота і співпраця
Використані джерела:
Оксанич А., Біда Н., Сидорченко О. Розумію тебе! Як виховувати дітей без крайнощів. Київ: Yakaboo Publishing, 2023. 224 с.
