Стилі виховання й ставлення до дитини в сучасному світі поступово змінюються. Залежно від рівня суворості чи м’якості дисципліни, ступеня задоволення чи ігнорування потреб дитини, наявності чи відсутності емоційного зв’язку з нею, тип виховання може і бути вкрай директивним, і тяжіти до протилежності – вседозволеності. Ми називаємо це крайнощами.
Директивне виховання із суворою дисципліною було типовим понад два покоління тому, сьогодні ж простежується протилежна тенденція: цілковита ліберальність щодо дітей, яку й називають «уседозволеністю».
За директивного підходу є порядок, відсутній емоційний зв'язок з дитиною, у ліберальності є тепло та м’якість, але немає визначених меж і дисципліни.
У директивному вихованні дорослий вимагає від дитини послуху й покірності, аргументуючи це твердженням «Бо я так сказав!». Порядок, правила, результат у такому типі взаємодії з дитиною винесені на перше місце. Емоції та сльози трактуються як слабкість і розпущеність характеру. Хороша дитина має слухатися, бути радістю й гордістю, допомагати батькам і не створювати зайвих проблем. За провини, погану поведінку, негативні емоції дитину карають, тобто «виховують».
Безумовно, директивне виховання має для батьків певні переваги:
це комфортно, адже слухняна дитина створює менше проблем;
це зручно, бо дитина дисциплінована, привчена до порядку, тож на зайві розмови й домовленості витрачається менше зусиль;
у родині є ієрархія, молодший слухається старшого, батьки відчувають свій авторитет і силу;
дитина є помічником дорослого, адже на слухняну дитину завжди можна покластися.
Перелік таких «переваг» можна продовжувати. З позицій комфорту батьків, слухняна дитина – це мрія. Але мало хто знає, що за слухняність дитині доводиться платити високу ціну: вона розраховується власним психологічним здоров’ям. Покірна дитина недоотримає тепло й турботу, почувається самотньою та спустошеною, пригніченою й непотрібною. Згідно з дослідженнями:
зручна дитина погано розуміє власні потреби і не має досвіду обстоювати своїх інтересів;
слухняна дитина погано розуміє свої почуття, бо навчилася їх ігнорувати; вона вважає, що почуття батьків важливіші;
терпляча дитина часто ігнорує власні потреби, вона не впевнена в собі та в глибині душі не відчуває власної цінності;
покірна дитина тривожна, вона боїться покарання, тому прагне не засмучувати дорослих;
саме слухняні діти зазвичай стають жертвами насильства.
Поширеним інструментом директивного виховання є фізичні покарання. Деякі батьки переконані, що без фізичних покарань неможливо досягти дисципліни, особливо коли йдеться про хлопчиків. Однак така впевненість не виправдана, адже є багато нетравматичних способів установлення правил і забезпечення ладу в родині.
Сучасні дослідження у психології підтверджують, що фізичні покарання призводять до низької самооцінки, породжують страхи й агресію, формують емоційну замкненість, жорстокість і навіть погіршують здоров’я дитини. Всесвітня організація охорони здоров’я наполягає на тому, що фізичні покарання справляють негативний вплив на психологічне, психічне і фізичне здоров’я дітей.
Новітнє дослідження (2021), здійснене під керівництвом професорки кафедри психології Гарвардського університету Кеті Маклафлін, засвідчує, що навіть легкі тілесні покарання змінюють реакцію мозку дитини на навколишній світ.
У цьому дослідженні експерти обстежили 147 дітей, яких об’єднали у дві групи. У першу потрапили діти, до яких батьки застосували легкі тілесні покарання в дошкільному віці, а в другу – яких батьки не били ніколи. Дітям двох груп демонстрували зображення незнайомих облич з різноманітною мімікою, щоб виявити відмінності в реакціях. За допомогою сучасного функціонального МРТ дослідники спостерігали, як побачене відображається в мозку. Коли діти дивилися на обличчя з виразом гніву, усі вони видавали емоційну реакцію. Проте ті, кого колись били, реагували значно гостріше: мозок сприймав таку міміку як серйозну загрозу. Та більше, мозок «битих» дітей реагував гостро навіть на ту міміку, яку однолітки з протилежної вважали безпечною.
Дослідження виявило, що тілесні покарання змінюють реакцію дитини на дійсність. Вона стає налаштованою на очікування агресії й небезпеки навіть там, де їх немає.
Фізичні покарання з великою ймовірністю призводять до:
низької самооцінки, проблем у навчанні й розвитку;
антисоціальної поведінки, агресивності («Трирічні діти, яким давали ляпанців більше ніж двічі на місяць, були на 50 відсотків схильнішими до агресії до досягнення п’яти років») ;
ризикової поведінки, яка загрожує життю та здоров’ю;
схильності до залежностей (уживання алкоголю й наркотиків);
схильності до само ушкодження та самогубства, участі в групах смерті, психічних розладів;
психологічних травм, відсутності емпатії, труднощів у побудові довірливих стосунків («б’є – значить любить» – про те, коли в дорослому житті звикла до ролі жертви людина шукає собі в пару звиклого до ролі агресора партнера – так «агресивність передається з покоління в покоління»).
Негативні наслідки фізичних покарань.
Для здоров’я
Фізичного: слабкий імунітет.
Психологічного: сповільнений розвиток (інтелект, мова), психічні розлади, залежності (алко-, нарко-).
Для самооцінки
Невпевненість у собі, страх помилок, само ушкодження.
У поведінці
Роль агресора: антисоціальна поведінка, злочинність.
Роль жертви: невміння захищатися.
У стосунках
З батьками, з однолітками, з партнерами: недовіра, замкненість, самотність.
Окрім того, що фізичні покарання є небезпечними для фізичного й психологічного здоров’я дитини, зазвичай вони є також і неефективними у зміні небажаної поведінки. Адже увага дитини зосереджується не на її вчинки, а на поведінці та емоціях самих батьків. У голові крутиться лише те, як нечесно та жорстоко з боку матері чи батька їй було завдано болю.
За таких умов дитина навряд чи спроможна брати із ситуацій повчальні уроки: для дитячого мозку стосунки з батьками пріоритетні, тож вона переживатиме саме про сварку з важливими для неї дорослими, а не про те, як погано вчинила і як краще вчинити натомість у майбутньому.
Мозок спершу переймається безпекою, а потім – навчанням. Якщо дорослі є джерелом небезпеки, навчання не відбувається.
Батьки дають дітям приклад того, як треба ставитися до людей.
Те, як батьки ставляться до своєї дитини, закладає спосіб, у який та ставитиметься спершу до однолітків, потім – до коханої людини і, зрештою, – до власних дітей.
Якщо дитину принижувати – вона відіграватиметься на «слабших» і продовжуватиме терпіти приниження від «сильніших», не вміючи захищати себе, бо з дитинства засвоює, що «з нею так можна».
Спостереження за дітьми, до яких сталися жорстоко, свідчать: підлітки в усьому виявляють себе з гіршого боку, є найбільш неспокійними, неуважними, апатичними і, по черзі, то агресивними, то замкненими.
Те, як ми ставимось до дитини – показує їй, як ставитися до інших людей. І що з нею так – можна.
Які є стилі виховання? Уседозволеність і відсутність меж
Які є стилі виховання? Відсторонення та ігнорування
Які є стилі виховання? Турбота і співпраця
Використані джерела:
Оксанич А., Біда Н., Сидорченко О. Розумію тебе! Як виховувати дітей без крайнощів. Київ: Yakaboo Publishing, 2023. 224 с.
