А пам’ятаєте цей старий єврейський анекдот?
- Ребе, у мене дохнуть кури(критично низька якість освіти, мотиваційна криза, професійна деградація вчительства тощо). Що робити?
- Намалюй на підлозі курятника коло і кидай їм зерно туди(постав одномісні парти, зроби навчальні осередочки в класі, розцяцькуй коридори, не забудь про цеглинки «Лего» тощо)).
Єврей накреслив коло, почав кидати в нього зерно, але кури все одно продовжували здихати.
Знову прийшов до ребе:
- Що робити? Кури продовжують дохнути(діти ще більше невмотивовані, а батьки агресивно налаштовані проти школи, молодь тікає зі школи тощо).
- Намалюй квадрат і кидай зерно в квадрат(замов, щоб з усіх прасок квакало «Вчителі важливі!», організуй сертифікацію вчителів, побільше конкурсів тощо).
Єврей намалював квадрат, почав кидати в нього зерно, але кури все одно дохли й надалі.
- Що робити, ребе?
- Намалюй трикутник і кидай зерно в трикутник(створи ДСЯО, службу омбудсмена, директорати, офіс підтримки реформ тощо).
Єврей намалював трикутник і почав кидати туди зерно. Зрештою здохли всі кури.
- Ребе, всі кури здохли.
- Шкода, бо я мав ще стільки ідей!
Елементарна логіка підказує: для того, щоб "кури не дохли" перш за все треба здолати хвороби й припинити слухати грантивіста "ребе".
Тарас Ільчук коментує:
Кури дохнуть! Молодь не хоче йти в школу! Чи то зерна недостатньо, чи то кури якісь вибагливі пішли…
Скільки круглих, квадратних і трикутних адміністративних нововведень впроваджує держава, замість одного потрібного і дієвого… Забезпечте школу необхідним хоч по мінімуму.
Не шарпайте вчителів на всі боки постійними реформами хоч з десяток років.
Дайте ДОСТОЙНУ зарплату… І, може, тоді кури перестануть дохнути?
Поки що маємо дуже мотивуючі грамоти. Із схвальним поплескуванням по плечу і мужнім потиском руки. Від дирекції, управління культури, міністерства, журі міжнародного конкурсу за приготування лауреата, грамоту ліпшого концертмейстера конкурсу тощо.
Двічі поспіль, у 2018 та 2019 роках, брав участь у конкурсі Global Teacher Prize Ukraine. Входив у фінальну 50-ку претендентів. Із 3500. У Львівській області нас таких, наприклад, було четверо... Двічі отримував грамоту. Гарну...
Згадав це зараз, бо там, власне, і прочитав слова, котрі лунають із кожної відомчої праски і про які згадує пан Громовий: ,,Вчителі важливі’’…
Серйозно?! Ви нічого не наплутали? А ви хоч якимось чином дали вчителям можливість це відчути?
Ніхто із нас не йшов у вчительство за мільйонами. У країні війна. Фінансування обмежене. Ми все розуміємо…
Але… Саме зараз пан Лісовий збирає 6000 думок від 1700 експертів для розробки всеохопної реформи освіти. Від дитсадка до академії наук. Почитайте. Рівень воістину галактичний. Страшно навіть уявити, на скільки мільярдів.
Якщо рідне міністерство хоче інвестувати, перебудовувати, реформувати, атестувати, сертифікувати, впроваджувати, покращувати, підвищувати, поширювати і поглиблювати, то спочатку повинно дати зарплату, за яку вчитель може вижити. Бо поки-що на згадку приходять слова із іншого дотепного єврейського анекдота. ,,За ці гроші можна просто нічого не робити. А можна ще й шкодити!’’…
Як МОНа запросто покращити ситуацію в освіті?
Оголосити мораторій (років на десять) на всі ці інноваційні проєкти, які перетворюють "навчання на захопливу пригоду", й почати просто вчити дітей. Перевіреними методами, які реально працюють. Забути псевдонаукову дурню про "теорію" поколінь (спіральну динаміку тощо), спекатись ілюзій щодо екранних технологій (запровадження ШІ тощо) та припинити поширювати абсурдні ідеї сніжинковості...
Має бути забезпечена справжня автономія не лише для університетів, а й для кожного вчителя в його повсякденній роботі.
Бо треба захистити професію вчителя не тільки від системного катка, а й від навали псевдоінноваторів на грантах.
А грантівістів давно пора гнати поганою мітлою зі школи (закреслено) запрошувати самим повчителювати та показати на практиці ефективність цих модних підходів.
Про результати їхньої діяльності читайте у статті Оксани Онищенко, редакторки відділу освіти та науки ZN.UA "НУШ: велика освітня ілюзія?".
Освіті не потрібні нові агентозмінські нісенітниці.
Їй потрібно більше ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ.
Менше безглуздих вебінарів та хакатонів
Більше справжнього навчання.
Менше того, що ефектно виглядає на відосіках, але не має доказової ефективності.
Більше навчання з папером та олівцем.
Треба повернути те, що насправді працює.
Це не складно.
Шовонотаке Джем-тон сесія?
Прочитав повідомлення про те, як зараз колеги долучаються до інновацій: "взяла участь у людино-центричному воркшопі на якому була Джем-тон сесія"...
Що то було та шовонотаке Джем-тон сесія відповіді не отримав.
Як традиційно не отримую відповіді на запитання: що з того, що вам запропонували на тому чи іншому заході з модною назвою ви зможете використати в своїй роботі й чи впевнені ви, що це буде ефективно?!
А дуже хочеться дізнатися:
чи навчили вас «агенти змін» якимось новим методам, які позитивно вплинули на якість освітнього процесу у вашій школі?
Чи пробували ви або хтось із вашої шкільної спільноти застосувати новий підхід, який справив позитивний вплив на освітній процес?
Як правило, такі запитання чомусь дратують завсідників агентозмніських дійств.
Мимоволі закрадається сумнів у тому, що новомодні мегакруті і максібомбезні педтехнології мають доказову ефективність.
З подивом спостерігаю за інфантильним трендом, який вперто пропагується як "освітня інновація" та "сучасна технологія освіти", а саме - "навчання має бути комфортним"! І, заради цього комфорту, викладачам пропонують стати аніматорами, а навчальні заклади перетворити на гібрид цирку з театром. Таким чином, із створення якісного навчального середовища акцент зміщується на розваги.
Правда, наслідки такого навчання, щось не дуже тішать його апологетів, в міжнародні рейтинги та змагання серед школярів з року в рік демонструє зростання рівня досягнень учнів з Китаю, Індії, Південної Кореї, Японії тощо, де розваги винесені за межі навчального процесу, а акцент робиться на сумлінній й наполегливій праці та самовдосконаленні.
Вочевидь тому, що там розуміють: навчання завжди дискомфортне! Бо для створення нових знань та формування навичок й вмінь потрібно робити те, що ти до цього жодного разу не робив, а це завжди незручно!
Окрім того ще й закріплювати все це потрібно через регулярне повторення одних й тих самих вправ. Лише так інформація перетворюється на знання, вміння та навички, а згодом - формуються компетентність в тій чи іншій галузі.
Утім, кількість гастролерів, які "відкривають шлях до школи, де навчання перетворюється на захопливу пригоду", продовжує зростати.
Цитую черговий бравурний звіт:
»Н…ська громада крокує в майбутнє освіти!
14 травня учителі початкових класів зустрілися з командою інноваційного проєкту «Освіта. Діти. Майбутнє».
Це була не просто презентація, а натхненна розмова про новий стандарт навчання, який відповідає потребам покоління Альфа».
Ігор Лікарчук черговий раз пише про «ідіотизм із 32 клітинок», який добиває українського вчителя, оцінюванням за «групами результатів». Цитую його аналіз цієї «інновації»:
Коли жива, виснажена війною та блекаутами, вчителька сідає перед монітором і бачить таблицю на 32 параметри, які вона має заповнити для кожного (!) учня, у неї залишається лише дві емоції: тихе відчайдушне безсилля і глуха, праведна лють.
Люди, які це придумали і зобов’язали виконувати, вочевидь, вважають себе архітекторами «освітнього прориву».
Насправді вони - звичайні ліквідатори залишків здорового глузду в школі.
Давайте називати речі своїми іменами: ми маємо справу з агресивним бюрократичним карго-культом. Десь на міжнародних симпозіумах, під каву з круасанами за грантові кошти, наше чиновництво чи «агенти змін» почули красиві слова про «критеріальний підхід» та «компетентнісне оцінювання».
Ідея чудова: оцінювати не просто зазубрений текст, а вміння мислити. Але в українських реаліях ця європейська сукня перетворилася на засмальцьовану фуфайку радянського зразка. Замість гнучкої системи вчителю спустили згори нове прокрустове ложе, куди треба силоміць заштовхати живу дитину, порубавши її інтелект на 32 шматочки.
Доводиться констатувати те, що було зрозуміло з самого початку: це не інновація, а по суті відверта диверсія від агентодиверсантів змін.
Шановні МОНенята та агентинята зміненят, ми вже давно не чекаємо, що ви зробите роботу освітян легшою. Припиніть робити її важчою!
Не чує баба…
Будь-яка реформа потребує вирішального голосу вчителя і має включали вчителів як рівноправних партнерів.
Ви б не проєктували сучасні лікарні без лікарів чи літаки без пілотів, то чому ж виключати тих, хто насправді працює в класах?
Справжній прогрес в освіті вимагає більше, ніж просто «добрих намірів». Вкрай потрібне залучення тих, хто розуміє щоденну реальність вчителювання та навчання. Бо вчитель зазвичай є свідомим практиком, який розуміє що може реально працювати в його класі.
Коли голоси вчителів лунатимуть за кожним столом, де приймаються рішення, ми відкриваємо шлях для інновацій, що відображають справжні потреби як учнів, так і вчителів.
Нашим грантивістам треба показати ефектну картинку грантодавцям, а справжнє навчання — це нудний і повільний процес. Часто невидимий для стороннього ока. Процес, який вимагає зусиль. А ще, як виявилося, усе круте ("осередочки", інтерактивна дошка, проектор тощо) лише шкодить у початковій школі.
Проблема в тому, що повернення до "олівця та паперу", є ефективною для розвитку малечі перевіреною і доказовою методикою, але неефектною для грантивістів.
Наприклад, вимога вивчити табличку множення, виглядає для псевдогуманістів ледь не як насильство над діточками вразливими сніжинками... З їхньої точки зору, табличка множення якось має вивчитись "по щучому велінню" без докладання будь-яких зусиль.
Наші агенти змін припускають, що саме вони мають єдино правильну відповідь на питання про методи навчання, які зараз є ефективними. Це переконання є звичайною ілюзією. Педагогіка в минулому, а тим більше є сьогодні дає різні відповіді на ті самі питання. А педагогічна практика лише примножує багатоваріантність педагогічної думки та дії.
У нас же автономію вчителя все частіше плутають із зобов’язанням впроваджувати єдине, правильне «прогресивне» бачення освіти.
Але автономія полягає не в механічному впровадженні готових «інноваційних» моделей, а у відповідальному прийнятті рішень у конкретному контексті класу, учня та мети навчання.
На всіляких вебінарах та хакатонах вчитель отримує готовий набір технік, схем і гасел, але сучасна школа потребує вчителя, який мислить, а не лише вправно виконує інструкції.
Тому замість того, щоб оголошувати, що вже є «застарілим», варто вести чесну дискусію про сильні та слабкі сторони різних підходів до освіти. І насамперед — залишити вчителям простір для професійного осмислення, бо без нього жодна реформа не буде по-справжньому сучасною.
