Розкололо мене серед спокою й тиші
громом,
Роз'єднало з тобою на холод й спекотні вогні,
Руки терпнуть, коли я молюся Богу,
А твої все здригаються навіть вві сні.
Піднімаюсь щоранку, хоч ніч не дає заснути,
Лиш тобою тримаю своє озвіріле життя,
Не дай боже мені тебе на зорі не зустріти,
Прокляну я того, хто має вороже ім'я.
Розказати б тобі, як чекання виснажує душу,
Та ховається біль, бо надворі холодна весна,
І коли я сама, щоб ніхто це зізнання не слухав,
Лиш тоді ллється з серця кривава гаряча сльоза.
А під вечір змагаюсь з невпинним самотнім криком,
Десь в провалля летять телефонні до тебе дзвінки,
Виростає з надії мій голос над чорним степом,
Бережи себе, чуєш, від пащі цієї війни.
