***

... З тобою, в осінь, зовсім йти не лячно...

Ти міцно обіймаєш за плече...

Хай морозно, надворі, сиро, мрячно...

Ранній мороз мене не обпече.

Ти дихаєш теплом в мої долоні...

Тримаєш парасольку від дощу...

Пригладжуєш уже зсивілі скроні...

І тихо промовляєш - все прощу.

Прощу тобі, твій сум незрозумілий...

Прощу сльозу, що нівідкіль взялась...

Пробачу погляд, часом сполотнілий...

І першу зморшку, що між брів вляглась.

Пробачу все... Я вмію вибачати...

Бо, в зрілості є істина краса...

Не бійся свої роки утрачати...

Виднішою є зірка, як згаса.

Вино настояним стає лише з роками...

Не треба, не соромсь прожитих літ...

Твоя зоря, ще сяє між зірками...

Найкрасивіший зараз той політ.

І на душі враз стало веселіше...

Поділась десь непрохана сльоза...

Осіннє сонце вигрілось тепліше...

І сіре небо стало бірюза.

Грайливим здався локон посивілий...

У такт заграли краплі по вікні...

Світ розгодинився, зробився зрозумілий...

І стало тепло й затишно мені.

З тобою, в осінь, зовсім йти не лячно...

Хоть знаю, що попереду зима...

Спокійно йду, вклоняюся їй вдячно...

І дякую, що я в ній не сама.

Галина Момот (14.09.2022.)