https://drive.google.com/file/d/1EhZk91izTvcrSChlGvAPLphIwbuigrRY/view?usp=sharing
Коли́ вже зігну́лись під ти́ском чужи́м,
І здає́ться, що ви́ходу абсолю́тно нема́є,
Тоді́ душа́ ме́четься, гі́рким вогне́м,
І гнів не на кри́вдника – на і́нших пала́є.
Це́ за́здрість, що се́рце гризе́ мов іржа́,
До тих, хто свобо́ду свою́ збері́г.
Бо вла́сна сла́бкість – це́ страшна́ вже межа́,
І кида́є свій гні́в на чужи́й порі́г.
Вони́ не проба́чать той си́льний їх крок,
Хто ви́стояв го́рдо, хто пра́вди трима́вся.
Бо це́ є для сла́бкого гірки́й вже уро́к,
Яки́й, на жаль, в душі́ його́ скла́вся.
Це́ за́здрість, що се́рце гризе́ мов іржа́,
До тих, хто свобо́ду свою́ збері́г.
Бо вла́сна сла́бкість – це́ страшна́ вже межа́,
І кида́є свій гні́в на чужи́й порі́г
І замість боро́тись із вла́сним вже злом,
Вони́ ненави́дять не тих, хто скори́в.
А тих, хто не зна́є гане́бних тих лом,
То се́бе, як ві́льну люди́ну, створи́в.
Це́ за́здрість, що се́рце гризе́ мов іржа́,
До тих, хто свобо́ду свою́ збері́г.
Бо вла́сна сла́бкість – це́ страшна́ вже межа́,
І кида́є свій гні́в на чужи́й порі́г
