Затихло все. Лиш крок і різкий подих.
Ми знову тут, де вибору нема.
Це танго — наш останній спільний спогад,
Де замість сцени — лезо і пітьма.
Твій погляд палить, руки — наче пута,
Ми ріжемось об гостроту образ.
Любов і лють у вузол перекута,
І кожен рух — немов в останній раз.
А ми танцюємо — танго на лезі ножа,
Там, де від пристрасті плаче і терпне душа.
Кожен наш крок — це солодкий і гострий надріз,
Світ, що застиг між цілунків і виплаканих сліз.
Не відпускай! Хай ця сталь нас єднає до тла,
В танці, де ніжність любов із життям розітнула.
Крок вправо — біль, а вліво — прірва дика,
Але веде нас цей шалений ритм.
Ти — мій кат, і ти ж — моя молитва,
Ми пишемо кров’ю цей гіркий манускрипт.
Стискаєш стан — і сталь врізається у шкіру,
Ми ділимо цей відчай на двох.
У нас забракло спокою і віру,
Лишився тільки музики сполох.
Нехай цей танець розітне нам душі,
Ми дотанцюєм до межі, до кінця.
Ми вільні й раби, ми живі й задушені,
З печаттю леза на своїх серцях.
