Історія про майстра гончарства
Здавна Ржищів приваблював і надихав талановитих митців. Саме тут народилася поетеса Ліна Костенко.
Імена славетних земляків жителі міста пам'ятають і бережуть. Про це свідчать і експонати місцевого художнього музею, організованого шанувальником української старовини та живопису Михайлом Волошиним.
Цю розповідь про гончара Віталія Кітіка було почуто під час перебування на фестивалі "Ржищівський вінок".
А невдовзі в зеленому сквері в центрі міста, де на фоні загадкових трипільських скульптур розмістилася виставка народних майстрів, уперше можна було побачити такі талановиті роботи: глечики та підсвічники з глини, жартівливі скульптурки т а кухлики, вази та кашпо вражали оригінальністю та майстерністю виконання, безмежною фантазією та динамічністю, іноді наївністю, але кожна робота була позначена талантом.
Про себе 35-річний Віталій Кітік розповідає:
— Народився в Молдові — у краї виноградників, садів і найпрекрасніших квітів на білому світі. Вчився у дитячій художній школі, сільськогосподарському коледжі, опанував ряд професій, потрібних у житті. Спробував себе в ролі водія, будівельника і навіть продавця. Чимало поїздив по білому світу, побував на заробітках у різних країнах, але на чужині завжди згадував дитинство, запахи рідної землі, свіжоскошеної трави, квітів.
Безумовно, саме краса природи і надихнула мене на відтворення рослинних орнаментів і втілювання їх у глині. Заняття гончарством дарує мені натхнення, запалює в душі такий вогонь любові до всього сущого, що нам подарував Господь! Як же ми повинні шанувати, берегти й відроджувати те, що загублено в густих лісах, покинутих хатках, на дні великих і маленьких водоймищ, річок... На мій погляд, саме у глибинці таїться серцевина усього, що ми творимо руками, серцем і душею.
Якщо називати речі своїми іменами, то ми, молоді, прагнемо податися у великі міста, женемося за великими грошима, і в суєті рідко задаємо собі запитання: хто ж буде шанувати те духовне багатство, яке залишилося нам від минулих поколінь на нашій малій батьківщині? Адже саме там, біля чистих джерел, у руїнах припадає пилом спадщина предків.
І що ж відповісти, коли одного разу донька чи син встане уранці й запитає: "Тату, а де, як і чим жили, як одягались, яким посудом користувались наші прадіди?" А що відповісти? Каталися на "Мерседесах"?
Я знайшов відповідь, несподівано навіть для себе, опанувавши тисячолітнє ремесло — гончарство. Віталій Кітік вважає себе щасливою людиною, має двох діток — доньку Лауру й сина Віталія. Кохана дружина Маріонела завжди підтримує скрутної хвилини, дбайливо піклується про всю родину, за що чоловік їй сердечно вдячний.
Але доля обдарувала Віталія ще й іншим щастям — він знайшов своє покликання. Сталося це ніби випадково майже чотири роки тому. Після повернення із заробітків у Франції, його запросили взяти участь, як барда і гітариста-аматора, на місцевому радіо, у передачі в Молдові. Звичайне запитання ведучої Валентини Бузиту: "Чим пюбив займатися в дитинстві?" — раптом стало початком нового життя у прекрасному світі мистецтва, розкрилося те сутнє, що таїлося в глибині його єства. Чоловік пригадав, що в дитинстві дуже любив малювати й ліпити з пластиліну — могутніх козаків з пишними вусами. А якось виліпив мавпочку, над якою всі дуже сміялися. Хлопчик навіть образився на друзів і вирішив закинути улюблене заняття. Уже дорослим, хоч раз на рік брав у руки пензель, бо без нього чогось ніби бракувало.
— Відразу, після виступу на радіо, мене наче осяяло: ліплення — ось справа мого життя! — розповідає Віталій Кітік. — Привіз додому шматок глини, розмочив її і зробив свій перший твір «Розп'яття Ісуса Христа». Коли все було готово, ми довго удвох із дружиною сиділи й здивовано споглядали його. Мені навіть не вірилося, що я сам це створив. Упевнений у першому успіхові, поклав роботу в духовку, але вона... розірвалась на дрібні шматочки.
Тоді вирішив опанувати ліплення з глини методом проб і помило. Три місяці майже не виходив із дому. Нарешті, знайшов стару муфельну піч (піч непрямого нагрівання, з якої тепло передається через стінки муфеля — вогнетривкої камери), зробив з неї нову й виготовив першу маленьку керамічну скульптурку.
Невдовзі ми переїхали до України, у Ржищів, і я був дуже радий спостерігати, з якою любов'ю і радістю люди сприймають мої роботи.
Тут знайшов справжню підтримку і розуміння. Моя дитяча мрія — ліпити козаків, кумедні жіночі скульптурки — збулася. Друзі дивуються, як з маленького колобка мокрої глини виходить фігурка людини або квітка? Цього треба дуже сильно хотіти, поважати себе, свою працю і робити її з любов'ю до людей, бо ця любов повертається сторицею. Моя дружина і діти теж захопилися древнім ремеслом — справжнім творенням краси. Не тільки увесь час сам навчаюсь, я й вчу гуртківців цьому ремеслу. Бо якщо ви бодай раз у житті всю ніч просидите перед випалювальною піччю, то краса живого вогню, який виривається назовні, полонить вас назавжди — спочатку він вирує, як вулкан, потім переливається всіма кольорами райдуги, далі злітає високо в небо пурпуровими язиками та іскрами і, насамкінець, — сяє усіма відтінками фіолетового кольору.
Для роботи потрібна глина, різна за кольором і складом: з піском і без нього, масляниста й суха. Високоякісна гончарна кольорова глина при замочуванні стає еластичною, як тісто. Найкраще набрати різні зразки над обривами понад Дніпром, де виходять назовні породи ґрунту. Хоч би як обережно ми вибирали викопану глину, у ній можуть бути камінці, корінчики і т. д.
Щоб глина стала однорідною, її розводять водою до густоти сметани і проціджують. Тоді розчин заливають у гіпсову кубічну* форму завтовшки 10 см, розміром 50 х 50 сантиметрів. Гіпс усотує в себе вологу, глина стає в'язкою, як пластилін, і готовою до ліплення, але дуже швидко пересихає, тому зберігати шматки слід вологими у поліетиленових пакетах у темному місці. Так вони можуть зберігатися до 10 років.
Місити глину треба енергійно, постійно змочуючи руки водою. А далі — дайте волю своїй фантазії! Справжню національну кераміку можна виготовити тільки старими дідівськими методами. Потрібні не електричні, а муфельні печі, збудовані на природі й опалювані дровами. Зазвичай ці печі обладнують на крутих берегах річок. Викопують яму сферичної форми, а потім розділяють решіткою. Зверху кладуть вироби, а знизу розпалюють дрова. На маківці другої камери є отвір для вогню.
Піднімати температуру слід повільно і поступово, щоб вироби не тріснули. Процес випалювання триває 12-16 годин без перерви. Через багато годин чекання глиняні вироби починають набувати яскраво-пурпурового кольору, а потім стають прозорими. Ось тоді слід припинити палити вогонь і чекати, поки піч охолоне. Звичайна глина стане чарівною теракотою!
Мій дідусь казав мудрі речі:
"Кожен день приходить зі своїм подарунком", "Не печалься, коли тобі погано радій, коли тобі добре", бо "Немає злого, щоб на добре не вийшло". А найголовніше: "Дочекайся завтрашнього дня і зроби сам собі подарунок, щоб у тебе був день прекрасним, щоб уранці сяяло у вікні сонце, радувала очі синява небес, і тоді все недобре обійде тебе і життя видасться цікавим!"
Дерзайте — і ви переможете!
