Провесна… Це слово врізалось у мою пам’ять у середньому шкільному віці, коли прочитав одне з оповідань Івана Чендея. А позаяк письменник уже тоді був для мене авторитетом, та ще й земляком, то здавалось, що слово наше, верховинське. Хоча від батьків я його, здається, ніколи й не чув, проте воно видалося мені надзвичайно влучним, соковитим. Це коли на календарі вже добігає кінця перший весняний місяць і рівнодення позаду, а справжнього тепла усе ще нема. Навіть сонячної днини раз у раз повіє холодний полонинський вітер. А з темної хмари може посипати біла крупа.
Так і цього року. На Потиссі вже «угрин веснує», а верховинці хіба спостерігають, як понад горами айтматівський «рябий пес біжить» (Апецька, Менчул, Стой). І можуть саджати дерева та кущі, а не овочі. Хоча весна таки уже десь поруч, нею уже все дихає. Моя коза, хоч і не така відома, як чиясь Мілка, проте не менш голосно бляє, нагадуючи про себе і про своє бажання пройтися по садкові і похрумкати бруньками зрізаного гілля . То там, то там димлять весняні багаття, сповіщаючи про ту саму весну і радше нагадуючи про однойменну поетичну збірку М. Сича, ніж про заборону палити суху торішню траву.
І якась неясна бентега охоплює тебе разом зі сподіваннями не тільки на тепло, що припізнилося, а й на щось добре. Краще, ніж було торік. Хоча минулого року в значної частини верховинців жевріла таки надія на новообраного президента і уряд чесних молодих реформаторів, як вони себе гучно іменували.
Цьогоріч оптимізму поменшало. Притихли й ті, які перед і після виборів випромінювали віру і надію. На обличчях – здебільшого почуття провини. Робочих місць не побільшало, а це для Верховини найточніший індикатор ставлення до влади. Дороги не ремонтуються, поки що звучать лиш обіцянки про це. Учительство порозуміло, що слова про 4 тисячі зелених – це не про них, а про молодих реформаторів, основні їхні вимоги і обіцянки старого уряду тихо звели на бюрократичні манівці і відклали на майбутнє, а зарплати не встигатимуть навіть за офіційною інфляцією, не те, що за цінами.
Попередній владі згадували найчастіше оту невиконану обіцянку про мир. Тепер теж згадують і про кінець епохи бідності вже сьогодні, і про Україну для людей, і про мир. І дивуються: якщо акцизний збір на нафтопродукти заклали у ціни на пальне і вони справді зашкалюють, то де діваються ті кошти, чому не доходять до сільських доріг? Нещодавно був свідком прикрого випадку у маршрутці: через відчинене вікно біля водія в салон ливнуло як з відра з-під коліс зустрічного автомобіля. І оббризкало половину пасажирів. Хтось мовчки обтерся, хтось скрушно похитав головою. А одна сердита пані була більш відвертою: добре, що знають ціни на бензин піднімати. Оббризкані пішоходи на самоті бувають і відвертішими… А що в такому разі залишається простому громадянину? Ну не в суд іти з такою дрібницею. Бо хіба ті суди стали ближчими до людей після судової реформи?
Зустрів якось давнього знайомого, коли той вийшов з аптеки, і роздратування прямо випирало з нього: щойно накупив ліків від звичайної простуди на 521 гривню, а ще треба заплатити й за рентгенівський знімок. А що буде, якщо коронавірус, побродивши по Європах, таки докотиться до Верховини? Вилаяв і лікарів, що «не дають лікарняного» і виписують найдорожчі препарати, і провайдерів, які роблять бізнес на здоров’ї, і владу, яка відповідальна за все. Не додають оптимізму обіцянки здійснити реформи геть у всіх галузях, аби розрушити все до основ. Навчені гірким досвідом, не чекають люди нічого доброго від цих реформ. Може, праві журналісти, коли в заголовку до матеріалу про грядущі реформи пишуть, що боляче буде десятки разів?
А весна таки наступає. На те вона і провесна, щоб непомітно втратити префікс.