Пісял 20-ти років роботи, з перервою в три роки, в різних школах - і сільські й міські, великі класи й маленькі, промайнуло в голові питання й за собою покликало у темряву віддлунням: "Чи моя професія - це діагноз? І чому саме її я обрала?"
Після довгих обмірковувань, тривалого зважування на терезах всих "за", "проти" та "можливо", нескінченного блукання у темряві своїх думок (бо стрес зараз ще той у наші часи) дійшла все таки висновку, що це спосіб життя разом із діагнозом, який написано на чолі великими червоними літерами та видно здаля. Вся твоя родина працює разом з тобою у школі. Вони знають усіх твоїх учнів, їх батьків, неодноразово вирізали, клеяли, ліпили, сварились і знову робили те саме й не по одному колу (вдячна їм за це завжди). А чоловікам вчителів взагалі треба пам'ятник прижиттєво поставити - ремонт в класі (років 7 назад) без нього не обходився. І то був цілий ритуал - збори з міцним слівцем, типу "да скіки можна?", потім сам процес ремонту і знову з одними міцними словами, а ти ходиш, посміхаєшься і, не доведи Господи, не почути, що треба подати, поки він стоїть на стільці, який стоїть на ще одному стільці, який стоїть на парті. Неодноразово хотілось все кинути й звільнитися, особливо, коли все на тебе так міцненько "падало" і здавалось, що цьому не буде кінця й краю. Але, коли подивишся в очі цих маленьких діток, які посміхаються до тебе сонечком і усі хмари розходяться навколо, і розумієш чому ти прийшов знову до школи, а не як усі нормальні люди - садочок, школа, інститут, робота. А в мене школа була, перед коледжом та інститутом, й стала роботою всього життя. Втекти вдалось на три роки, на іншу роботу, зовсім іншу, за сімейними обставинами, але зрозуміла, що не можу я, немає де свій потенціал та енергію подіти, не для мене сидіти в кабінеті за монітором ноутбука. Моє - це діти в школі, їх оченята, їх посмішки, їх обійми. Згадуєш кожного разу і одразу стає легше. Хочется подякувати своїй першій вчительці та директорці моєї школи, де я навчалась, що з їх легкої руки я стала вчителм. Дякую Вам!
Невеличкий P.S. - чоловік завжди шуткує наді мною і каже (в певних незрозумілих ситуаціх): - Ти ж старше четвертого класу не виросла!
Я ніколи не ображаюсь, бо одразу перед очима діти, яких я обожнюю.
