Класичне застереження «Нічого не очікуй — і не розчаруєшся», сучасне простіше «не май очікувань» звучить мудро, доросло і навіть трохи по-буддистськи.
Не вимагай від людей відповідати твоєму сценарію. Не прив'язуй своє щастя до того, що має статися. Не намагайся контролювати майбутнє.
І у цьому є багато здорового глузду.
Але є одна проблема: якщо довести цю ідею до логічного кінця, виникає дивне питання.
А чого тоді взагалі хотіти?
Бо очікування — це не завжди вимога.
Мати очікування — означає не знати, що майбутнє виконає твоє бажання. Це означає знати, чого ти хочеш від майбутнього.
Ми ж, насправді, завжди чогось очікуємо: від себе, від близьких, від результату власної праці.
Очікувати — не означає вимагати
Можна очікувати від стосунків тепла — і не вимагати від конкретної людини поводитися за заздалегідь написаним сценарієм.
Можна очікувати професійного успіху — і розуміти, що для нього доведеться багато працювати.
Можна очікувати, що дитина навчиться читати, — і водночас приймати, що її темп може бути зовсім не таким, як ми уявляли.
Можна хотіти певного майбутнього, але не мати гарантії, що воно таким і буде.
І мені здається, саме тут ми часто плутаємо дві різні речі: очікування і контроль.
Перше допомагає нам рухатися. Друге часто прирікає нас на розчарування.
Можливо, нам не потрібно позбавлятися очікувань. Нам потрібно навчитися гнучко поводитися з ними.
А що насправді каже буддизм?
Тут теж варто бути обережними з популярною формулою «буддизм учить нічого не хотіти».
Буддійська традиція справді багато говорить про tanhā — жадання, чіпляння, прагнення неодмінно отримати бажане.
Але це не те саме, що заборона будь-яких очікувань, Проблема починається тоді, коли ми перетворюємо бажання на умову власного благополуччя.
І ось тут з'являється дуже корисна для освіти думка.
Нам потрібне бажане майбутнє
Американський філософ і педагог Джон Дьюї багато писав про досвід, інтерес і дію в навчанні. Для нього освіта не зводилася до пасивного отримання інформації: досвід людини змінюється через те, що вона робить, і через наслідки цієї дії.
І тут можна побачити цікаву послідовність:
я хочу (а, отже, очікую)→ я уявляю результат → я дію → отримую наслідок → порівнюю його з очікуваним → коригую свої дії.
Це дуже схоже на те, як людина насправді навчається.
Дитина хоче скласти слово.
Пробує.
Не виходить.
Вона не отримує доказ того, що «очікувати було неправильно».
Вона отримує нову інформацію про реальність.
Можливо, слово поки що складне. Можливо, потрібно потренувати певний звук. Можливо, треба розбити завдання на менші кроки.
Саме так працює хороше навчання. Коли очікування перетворюється на ціль. А ціль — на практику. А практика — на досвід.
Сильний педагог — це великою мірою майстер постійного калібрування очікування відповідно до реальності.
І тут ми підходимо до ще однієї важливої тези.
Для такого навчання потрібна не тільки хороша ідея уроку. Потрібна система регулярної роботи, а це — ціла інфраструктура.
Саме тому цифрові інструменти в освіті цікаві не самі по собі. Їхня цінність у тому, що вони можуть допомогти перетворити педагогічний задум на регулярний процес.
На «Всеосвіті» в одному освітньому середовищі поєднані бібліотека методичних матеріалів, вправи, тести, конструктор уроків, конструктор тестів та електронний журнал, який допомагає не залишати цю роботу окремим набором файлів і посилань, а вписувати її в постійний навчальний процес.
Платформа може бути корисною не тільки тоді, коли нам терміново потрібна одна вправа на завтра.
Вона цікава тоді, коли ми будуємо систему.
Сьогодні — вправа.
Завтра — тест.
Наступного тижня — повторення.
Потім — нове завдання.
А в журналі залишається результат цього процесу.
Так бажане майбутнє поступово стає реальністю і для освітян.
Очікування очікує на реабілітацію
Можливо, нам варто реабілітувати саме поняття «очікування».
Очікувати — не означає вимагати.
Очікувати — не означає контролювати.
Очікувати — не означає гарантувати собі майбутнє.
Очікувати — це побачити в голові те, чого тобі хотілося б досягти.
А потім перевірити, наскільки реальність наближається до цієї картини.
І, можливо, саме цього ми маємо навчати дітей:
«Чого ти хочеш?»
«Яким ти уявляєш результат?»
«Що ти можеш зробити, щоб до нього наблизитися?»
«Що сталося насправді?»
«Що тепер можна змінити?»
Це вже не просто набір педагогічних запитань. Це маленька модель дорослого життя. Бо ми всі постійно робимо те саме.
Уявляємо.
Очікуємо.
Пробуємо.
Помиляємося.
Коригуємо.
Пробуємо знову.
Й навіть іноді досягаємо того, чого хотіли😜
І для освіти це працює не гірше, ніж для життя.
