Однією з головних проблем, які стоять на заваді розвитку освіти є те, що тут головне – зробити свою роботу видимою чи просто зробити видимість роботи. Це системне викривлення призводить до появи пастки «мовчазного вола» та феномену «півня».
У нашій системі освіти дуже виразно простежується пастка «мовчазного вола».
Людина працює за трьох і мовчки тягне найважчий віз, але… Замість заслуженої винагороди чи бодай визнання, її лише дужче навантажують. Тиху, надійну та якісну роботу система сприймає як належне, залишаючи її автора в тіні.
На противагу цьому існує феномен «півня». Такий працівник веде виключно показову діяльність та ефектно галасує про власні «успіхи». Його логіка проста: головне — гучно прокукурікати, а там хай хоч і не світає.
Унаслідок цієї несправедливості «воли» остаточно втрачають мотивацію та ініціативність. Вони бачать несправедливість: хто тягне, того й поганяють, а винагороджують тих, хто лише імітує причетність до вирішення проблем.
«Гей-гей, воли! Чого ж ви стали?»
Степан Руданський
Переважній більшості колег уже набридло, що їх змушують «робити свою роботу видимою»(виставляти відосіки, фотозвітики тощо). Це щодня забирає у них неймовірну кількість енергії, яку вони могли б витратити на реалізації інноваційних ідеї чи досягнення реальних результатів з учнями.
Коли ми вимагаємо від учителя такої демонстративності як стандартної практики, ми по суті орієнтуємо на створення суспільства галасу та випендрьожу. У такому суспільстві помічають лише найгучніших, а реальний внесок знецінюється на користь медійного шуму навколо нього.
Поки система оцінює шум, а не реальну працю, освіта триматиметься лише на виснажливому альтруїзмі. Настав час змінювати пріоритети: підтримувати тих, хто тягне віз, а не вимагати від них сліпого кукурікання.
Олександр Козлов
І це правда!
«Але хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Треба вчитися самому і вчити інших відстоювати себе, свій внесок в загальну справу.
Хтось ще має звернути увагу на той перекіс, допущений керівником чи групою працівників, і це має бути голос колективу. Але ж краще промовчати, поки мене це не стосується, аби мене не чіпали.
А півням головне прокукурікати, а там хоч і не світає.
Валентина Ревенко
Як наслідок, «маємо, що маємо»: «імітаційно-демонстративний менеджмент освіти», коли реальні результати навчання підміняються яскравими фотозвітами.
Чому ця система працює саме так?
Домінує оцінювання роботи вчителя та керівника закладу освіти за формою, а не за змістом (за кількістю сертифікатиків про участь у чомусь, грамот за «перемоги» в якихось, часто фейкових конкурсах, участь у пустопорожніх публічних заходах, а не за реальним прогресом учнів).
Прославляння «півнів» (адміністрації закладу освіти вигідно мати таких працівників, які створюють парадний «фасад»).
Знецінення «волів» (хто тягне, того й поганяють, а оскільки «віл» виконує роботу якісно і без зайвих нарікань, з'являється спокуса перекласти на нього ще й завдання тих, хто не хоче перти плуга)
.
До чого це призводить?
Професійне вигорання (найкращі та найсумлінніші педагоги залишають школу через хронічну втому та несправедливість).
Негативний відбір кадрів(молоді вчителі бачать, що кар'єру легше зробити завдяки самопіару, а не важкій праці, і переймають модель поведінки «півня».
Падіння якості освіти: увага зміщується з дитини на самопіар (зараз модно писати про «особистий бренд») та модерновий варіант ще радянської показухи.
