«Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,
І тільки змії кубляться й сичать».
Ліна Костенко
Усі пам'ятають слова про високу місію вчителя. На жаль, наші зернята не завжди падають у зораний ґрунт. Якщо засів відбувається в соціальній пустелі — мало що проростає.
Реформування освіти мало б починатися з оздоровлення суспільства!
Я вже вкотре повторюю: неможливо реформувати освіту, не реформуючи суспільство. Адже саме в суспільстві має генеруватися запит на якісні знання.
Тому спочатку треба дати чесну відповідь на просте запитання про НУШ: Навіщо Україні Школа і Навіщо Українцям Школа?
Утвердити в суспільній свідомості, що ми будуємо суспільство знань і прагнемо стати стартап-нацією. Іншого варіанту виживання в ХХІ столітті з таким сусідом на Сході у нас просто немає.
Ця візуалізація від Hassan Sas Bangura яскраво показує різницю між просто зусиллями та ефективними зусиллями.
Проблема наших вчителів не в тому, що вони недостатньо стараються (мовляв, їх ще не всіх «прокачали» чи «перезавантажили»). Проблема в тому, що вони докладають неймовірних зусиль у секторі безнадії. Тож не дивно, що з цього сектору тікають як чорт від ладану всі, хто тільки може…
Сьогодні є суспільний запит лише на «корочку». З'явився дивакуватий термін «здобувач», але зникла мотивація реально здобувати знання, зникла культура зусиль.
Учні ж не дурні. Вони все бачать і чудово розуміють.
Вони бачать, як підліток, який сам не вчився і щодня зривав уроки, заважаючи іншим, без жодних проблем переводиться до наступного класу й зрештою отримує свідоцтво про здобуття «нездобутої» освіти.
Вони бачать, як учень грається на уроці, вчителька забирає телефон, але… змушена хутко його повернути. Бо батьки влаштували скандал, доводячи, що ґаджет потрібен дитині, аби «контролювати її під час тривоги». І на наступному уроці учень спокійно продовжує зависати в TikTok.
Вони бачать, як той, хто нахамив учителеві, наступного дня знову сидить у класі, любісінько посміхається й почувається «героєм»…
УЧНІ ДАВНО ЗРОЗУМІЛИ, ЩО ЖОДНИХ РЕАЛЬНИХ НАСЛІДКІВ НЕ БУДЕ!!!
І поводяться вони відповідно. Бо тепер можна не вчитися, а достатньо просто «приємно ходити до школи». А можна і не ходити чи ходити через раз.
І це не критика учнів. Це констатація того, що відбувається, коли із системи теоретики-«дитиноцентристи» повністю усунули будь-які суттєві наслідки та санкції, наївно очікуючи, що поведінка дітей залишиться незмінною.
Під прапором НУШ замість культури зусиль утвердили культуру занижених очікувань (аби лишень дітям було комфортно). Замість поваги до професіоналізму та досвіду — принесли відвертий ейджизм і міф про те, що всі вчителі «старшого віку» є безнадійними консерваторами.
Сучасному освітньому простору нав'язали гасло «Хліба і видовищ!»: безплатне харчування для всіх та суцільні розваги від вчителя-аніматора. Вперше в історії людства принцип задоволення (The Pleasure Principle), відомий із психоаналізу, було покладено в саму основу шкільництва.
Звісно, це не було б катастрофою, якби йшлося про задоволення від подолання труднощів та усвідомлення: «Я це зробив!», «Я можу робити важкі речі!». Але ні, ставку зробили на «швидкий дофамін» від примітивних розваг, лінощів та байдикування.
Немає нічого поганого в тому, щоб школа була привітним місцем, куди приємно приходити дітям і батькам. Там обов’язково має бути розважальна складова — але тоді, коли це доречно. Проблема виникає, коли ми забуваємо, що дружня атмосфера та позитивний емоційний баланс — це лише засіб для досягнення мети, а не самоціль.
Школа існує не для того, щоб насамперед годувати, розважати й забезпечувати тотальний комфорт «здобувачам» невідомо чого. Її створили для того, щоб навчати. Це, в першу чергу, заклад освіти!
Ми б, «олдскульні огульні критикани», мовчали, якби НУШикиТіктошики завдяки едьютейнменту (edutainment) зробили бодай якийсь прорив до вищої якості знань. На жаль, «маємо те, що маємо» — глибоку освітню катастрофу.
Марна праця в секторі безнадії — ось справжній вирок сучасній системі.
Коли держава та грантові експерти роками ігнорують очевидне, система починає пожирати сама себе. Ми маємо справу не з реформою, а з масштабною імітацією, де форма повністю знищила сенс освіти.
Підбиваючи підсумок цієї розмови, стає зрозуміло, чому замість прориву ми отримали катастрофу. Без кардинальної зміни підходів ми приречені на три речі:
Остаточний кадровий голод. Професіонали, які мають самоповагу, просто йдуть з освіти. Вони не хочуть бути аніматорами для байдужих «здобувачів» чи об'єктами для зливу агресії неадекватних батьків.
Втрачене покоління. Школа, яка не вчить долати труднощі, а лише розважає та занижує очікування, випускає інфантильних людей. Вони абсолютно непристосовані до реального конкурентного світу, не кажучи вже про створення «стартап-нації».
Тріумф «фуршетної масовки». Поки керівні крісла займатимуть випадкові спритники з купленими дисертаціями, а люди в міністерських кабінетах користуватимуться правом на «привілейовану глухоту», будь-яка нова реформа перетвориться на черговий паперовий «одобрямс».
Годі вдавати, що все добре. Годі зазирати в рота теоретикам, які дня не пропрацювали в сучасній залізобетонній реальності звичайної школи.
Реформа освіти без реального оздоровлення суспільства, без повернення поваги до вчителя та без культури інтелектуальних зусиль — це спроба побудувати хмарочос на болоті.
Зерно, кинуте в незорану, суху соціальну пустелю, не проросте. Скільки б мільярдів на його закупівлю не списували «наверху». Пора нарешті вмикати здоровий глузд і починати слухати тих, хто реально з останніх сил оре це поле. Поки ще є кому орати.
