Минають роки… Так швидко проходить життя. Сотні дітей, наших учнів, пішли у життя, взявши з собою частинку нашого серця, частинку нашої душі. Ми вчили їх тільки доброму і вічному, сіяли в їх серцях любов до людей, любов до мами, любов до найкращої країни в світі – України.
Згадую ті далекі роки з теплотою. Згадую дівчинку – семикласницю, чорнявеньку Юлічку, з великими карими очима і з красивим вигином чорних брів. Пухнасті вії прикривають очі, які сяють добротою, цікавістю і ще чимось незбагненним.
А за вікном хурделиця. Зима вимальовує свої шедеври на шибках вікна, своїм сріблястим замерзлим пензликом ніби хоче доторкнутися до щічки дівчинки. Але вона в думках десь далеко, до чогось прислухається. Може до синички, що прилетіла на підвіконня і визбирує останні крихти хліба? Може до вітру, який розходився не на жарт і теж ніби хоче попередити про щось? Чи може ця дивна красуня, не по-дитячому серйозна, поринула у свої мрії і уже пише своє життя, купаючись у теплих хвилях любові…А пише вона серцем… Аж не віриться. Читаю її оповідання «Зимовий недільний ранок», а на серці тепло. І це тепло розливається по всьому тілу. В очах залоскотало…Присвячую Людмилі Анатоліївні.docx
Присвячую Людмилі Анатоліївні
Зимовий недільний ранок
Ранок…
Розплющую очі - кімнату вже освітило вже вранішнє світло. Спати все ще хочеться, очі мружаться і ноги не дають підвестися.
Ні, я ще посплю, – пролітає думка в голові.
Знову я заплющую очі і міцно притискаюсь до м’якої і ніжної подушки. Засинаю. Та чую крізь сон якісь дивні тендітні звуки. Може це сниться? Ні, це щось надзвичайно чудове і водночас лагідне. Досить довго дзвенить цей голосок, неначе змушений мене розбудити. Я прокидаюсь, встаю з-під м’якої перини і навшпиньки підходжу до вікна. Дивлюся, а на гілці дерева снігур сидить, виспівує. Тут він мене побачив і злякано спурхнув на другу гілку. На моєму обличчі з’явилась привітна усмішка.
Ну, що ж ти не співаєш? Співай, - сказала я. – Твій голос мені такий любий!
Снігур неначе зрозумів мене і перестрибнув на гілку, що біля вікна. Його маленькі оченятка з таким подивом дивились на мене, неначе хотіли сказати:
Не спи. Поглянь навкруги! Невже ти нічого не помічаєш?
А й справді, я ніколи цього не помічала. Я думала, що зима тільки для того, щоб налякати нас тріскучими морозами і завірюхами. Е, ні! Варто тільки придивитись до цього…
Погода сьогодні така чудова. На дворі тихо, навіть не чути гавкоту собак і моторів машин. Білий сніг вкрив все довкола. Вкрив садок, дорогу, поле. Дивишся на нього, і, здається - воно безмежне. Десь там, високо в небі визирає сонце і кидає свої промінці на сніг, робить його сліпучо-білим, аж очі мружаться. В садку стоять голі дерева. Сьогодні вони навіть не перешіптуються. Тихо, тихо… Он снігур знову виводить ноти. Перестрибує з гілки на гілку, таке відчуття, що гріється.
Он із гілки звалилась купка снігу і впала на снігура. Та цього разу він не злякався, а тільки струснув з себе сніг, а потім далі продовжив свою довгу пісню. Мороз сьогодні не щипає, навіть візерунку на вікні не залишив. Мабуть пішов десь далі. Он бачу – впала сніжинка. А он і друга, третя. Он ще одна, і ще. Ой, їх вже багато, а які ж великі! Сьогодні вони так повільно і прямо летять до землі, вітер вже не розносить їх по сторонах. Вже сніжинок зовсім багато, а які ж вони лапаті! Як там гарно!
Скоріше б на вулицю поринути у той м’який і пушистий сніг. І чому я раніше не помічала такої краси?!
Учениця 7 класу
Курозванівської ЗОШ
І-ІІІ ступенів
Панчук Юлія Василівна
2006
