Оповідання
Іван Горченко
Сонце сідало. Люди в Тульчинцях вже вечеряли. Вечеряла і сім’я Івана. Та Івана вдома не було, він сидів у садку і дивився, як заходить сонце. Весь захід був яскраво-червоний, неначе намальований фарбами.
Іване, Іване! Чому ти не йдеш вечеряти? Куліш вже майже охолов.
Іван обернувся і побачив перед собою діда. Іван дуже любив і поважав його, тому що вся його сім’я – це менша сестра Орися і старенький сивобородий дід Степан.
Тут Іван підвівся і, неначе, не своїм голосом сказав:
Щось не хочеться мені вечеряти, діду.
Ти ба, може ти вже де наївся? – здивовано спитав дід.
Та не до їжі мені зараз, діду. – заперечив Іван.
Та що ж трапилося, що ти навіть від вечері відмовляєшся? – здивовано запитав дід.
Похиливши голову, Іван свою мужню руку поклав на дідове плече:
Ой, діду, не добре мені щось на душі, не добре. Щось тривожить мене, не дає спокою. Мабуть в Тульчинцях щось станеться недобре.
Та ти що, внучку, навіть не думай про таке. Може це якась нечиста сила тебе на таку думку навела, – заперечив дід. – Ходи краще до хати. Завтра вставати рано треба.
Правду кажеш, діду. Ідем відпочивати.
Іван неначе звеселів і пішов з дідом до хати.
Іван – парубок, який завжди своєю силою, мужністю і хоробрістю відзначався на все село. Він був гарний, поставний і веселий. Любив працю, ніколи не відмовляв комусь допомогти.
Іван з дідом зайшли до хати, а Орися якраз мостилась спати. Це була гарна, чорноока дванадцятирічна дівчинка. Вона була роботяща, завжди привітна.
Де ж це ти так довго ходив? – запитала Орися. – Сідай вечеряти, твій куліш майже охолов.
Лягай, сестрице, спати, а за мене не хвилюйся. Їсти я все одно не хочу. – сказав Іван.
Орися славно вмостилась на сіні біля діда, а Іван ще довго ворочався, поки не заснув. Прийшов ранок, півні закукурікали. Сім’я Горченків прокинулась. Іван взяв відра і подавсь до криниці. Криниця ж та була на пагорбі – все село звідти видно. Сонце світило яскраво, сліпило очі. Іван йшов задумавшись, але якісь незвичні звуки перервали його роздуми. Іван не міг зрозуміти, що навкруг нього робиться: чи то земля стугоніла, чи то грім гримів. Тут він піднявся на пагорб і, глянувши вниз, побачив сотні людей. То були монголо-татари. Вони скакали верхи на конях із палаючими смолоскипами.
Іван оторопів. Кинувши відра, він щодуху помчав у село, щоб сповістити людей про загрозу. Серце розривалося в грудях від жаху за своїх рідних. Он вже і село видно, його хата, і Орися у садку ходить. Хоч би ще швидше бігти, а сил стає менше. Оглянувшись назад Іван зрозумів, що не встигне добігти в село. Тоді він закричав:
Люди, люди! Рятуйтесь, хто може! Монголо-татари мчать палити наше село!
Всі, хто почув Івана перелякано закричали, почали втікати до лісу. В селі зробилась велика метушня, звідусіль чулися жахливі крики, лунав дитячий плач.
Іван не переставав бігти, дух йому спирало в грудях – він задихався. Ще трішки і він добіжить…Враз Іванові здалося, що він ніби завис у повітрі, голова запаморочилася і він зрозумів, що падає. Спіткнувшись об камінь Іван впав і,… покотився прямісінько до річки, що протікала недалеко його хати. Він втратив свідомість…
А монголи вже в селі. Вже палають хати, скрізь чуються людські крики, зганяють молодих дівчат. Он монголи добираються і до хати Горченків.
- Діду, діду! Де ж Іван? – тривожним голосом закричала Орися. – Може монголи забрали його? Може вони його вбили?!
- Не тривожся даремно, внучко. Зараз Іван прийде і ми втечемо до лісу. Все буде добре, не хвилюйся. – заспокоював дід внучку.
Поглянувши у вікно, Орися перелякано закричала:
Діду, діду! Монголи ідуть до нашої хати. Треба рятуватись!
А в голові була єдина думка про Івана, де ж він, що з ним могло трапитись.
- Орисю, внучко! Лізь у вікно і втікай до лісу. Тільки там ти зможеш врятуватися! – скрикнув розпачливо дід. – За мене не хвилюйся, біжи!
Орися не могла залишити діда, рідну для неї людину. Вона з жахом глянула на нього, відчуваючи страшну розлуку. Для старої людини було зрозуміло, що двом їм не врятуватися, тому у відчаї кинувся до Орисі і почав її вмовляти:
Орисю, внученько! Біжи, рятуйся! Іван знайде тебе, я знаю. Він живий і прийде по тебе. А ти втікай до лісу, шукай людей. Вони заберуть тебе до себе. Ти не будеш самотня! – благав убитий горем дід, ховаючи скупі чоловічі сльози.
Діду, я не покину вас! – стогнала Орися, вчепившись йому за шию.
Відчиняй вікно, лізь і біжи! Та дивись, щоб не побачили монголи. Біжи через пшеничне поле і… не оглядайся! – майже наказовим голосом просив старий дід, підштовхуючи її до вікна. Орися востаннє обняла і поцілувала діда, плачучи перелізла через вікно і подалася щодуху до лісу.
Бігла швидко, задихаючись, але не оглядаючись. Аж біля самого лісу знесилена, вона впала на траву і повернула голову в сторону рідного села.
Подивилася і жахнулася – все село горіло. Язики вогню охопили і її хату, зайнялася і копиця соломи, яка стояла у садку. Кругом було полум’я. „Все, все згоріло і пропало”, – плакала Орися. Вона згадала своїх батьків, які недавно теж загинули від рук монголо-татар. Згадала діда й Івана – впала на траву і гірко заридала:
Забрали в мене батька з матір’ю, а тепер і Івана з дідом. То навіщо і мені на цім білім світі жити?! – у відчаї кричала Орися.
Але Орися була дівчинка сильна. Вона витерла сльози, піднялася із трави і пішла до людей, які стояли по край лісу і з жалістю дивились на палаюче село.
Того ж вечора впав невеличкий дощик і через два дні полум’я вже зовсім вщухло, а монголи від’їхали. День був сонячний, але не дуже спекотний. Легко дмухнув на річку вітерець, трохи пройшов по Івановому волоссі і по траві. До Івана підлетів метелик і сів йому на руку. Іванові стало трохи лоскотно, він розплющив очі і побачив вгорі голубе-голубе небо, зовсім безхмарне. Іван довго приходив до тями. Його мозок свердлила лише одна думка: що він тут робить? Іван встав і побачив перед собою річку. Він відразу її впізнав. Але якісь тривожні почуття охопили його. Повернувши голову, він був вражений – перед його зором відкрилась жахлива картина. Це було його село, але не ті гомінливі і веселі Тульчинці, а чорне згарище на його місці. Все зрівнялось з землею. „Може це якийсь страшний сон?” – подумав Іван. Та ні, це все було насправді. Іван глянув на те місце, де стояла його хата і раптом його серце пронизав пекучий біль – він не встиг допомогти врятуватися Орисі і діду! Ця страшна думка перехопила йому дихання. Невідомість лякала його.
Іван ледве прийшов на згарище своєї хати. Засліпленими від сліз очима він роздивлявся навкруги. Раптом він зойкнув, неначе його щось вдарило.
Не може бути?! Це… це ж клаптик від сорочки мого діда…- якимсь тривожним і безнадійним голосом прошептав Іван. З його очей покотилась сльоза, але він мужньо тримався і не дав сльозам волі. Іван закопав клаптик у землю і ще довго дивився на згарище очима, повними страждання.
Вже сутеніло, а Іван не міг зрушити з місця. Думка про Орисю свердлила його мозок. Чи жива сестра? Де її шукати? Куди йти? Іван пішов дорогою, надіючись зустріти хоч одну живу душу. Але село було порожнє. Іванові нічого не залишалось, як іти до лісу – адже для людей це був єдиний порятунок.
Люди боялись повертатись у Тульчинці. Вони думали, що монголи можуть повернутись, тому залишались у лісі. З ними була і Орися. Вона надіялась, що її брат живий і що він її розшукає.
А Іван вже був в дорозі, хоч його дорога була довгою. Він обійшов весь Північний ліс, а Орисі не знайшов. Довгі шукання його геть знесилили. Він почав відчувати часті болі в ногах, мало їв, одяг порвався. Тілу хотілося відпочити, але думка про сестру гнала його вперед.
Закінчилось літо і наступила осінь. З дерев почало падати листя і встеляти землю. Дерева в лісі з часом зробились чорні і голі. Люди, з якими жила Орися , вже розбили табір. Повикопували землянки, утеплили їх листям, зверху настелили, щоб в землянку не попадав дощ і сніг. Табір був на півдні лісу, ближче до Дніпра, щоб легше було ходити по прісну воду, ловити і заготовляти на зиму рибу.
З кожним днем ставало холодніше, але Іван пошук не припиняв. Він вирішив іти на Південь лісу, тому що часто собі говорив: „Я знаю, що Орися там. Я повинен її знайти”.
Іван з кожним днем хотів подолати все більше і більше шляху, та сили його покидали. Дорога Івана була не тільки далекою, а й сумною. Весь шлях він долав сам, не було нікого поряд, хто б розділив його горе. Одного дня Іван зовсім знесилився. Він упав просто посеред лісу і не міг піднятися – сили його залишили. Він пробував ще раз стати на ноги, але не зміг. Іван згадував ту мить, коли побачив монголів, як біг додому щодуху, щоб попередити рідних і односельчан. Тоді сила теж зрадила його. Вдихнувши на повні груди він тихо, але сердито вигукнув:
Ех, сили! Це через вас я втратив діда, через вас я загубив Орисю. І сьогодні ви знову мене підводите…ви знову не даєте врятувати мені сестру?! Спершу ви даєте шанс, а потім…потім в найбільш відповідальний момент ви мене зраджуєте! То для чого ви, сили?..
Після цих слів Іван знепритомнів. Недоїдання і недосипання далися взнаки.
Наступного дня Іван отямився вже не в лісі, а у якійсь дерев’яній хатині. Прямо на нього дивився незнайомий літній чоловік.
Де це я? – тривожним голосом запитав Іван.
Ти в моїй хаті. Я лісником тут, а вірніше охоронець Південного лісу і…
Не давши йому договорити Іван перепитав:
Південного лісу? Це означає, що я зараз в Південному лісі?
Так, в Південному лісі. – відповів лісник. – І я бачу, що ти дуже зацікавлений цим лісом.
Тут повинна бути моя сестра Орися. – сказав Іван.
Зрозуміло, це така чорноока дівчинка років дванадцяти? – сміючись запитав літній чоловік.
А ви її бачили? Ви знаєте, де вона? – з тривогою в голосі прошептав юнак.
Ну звісно, вона там, разом з людьми. Вони розбили величезний табір, тому я спершу хотів вигнати їх з лісу, але потім пожалів. Вони розповіли мені, що їхнє село спалили монголи, багато залишилося сиріт, тому що батьки загинули під час пожежі, багатьох нападники забрали з собою. – тихо, із зажурою розповідав лісник. – Та ти , хлопче, скажи, хоч як звати тебе?
Звати мене Іваном.
А мене Микола. В цій хатині я постійно живу, якщо хочеш , то залишайся зі мною.
Ні. Після того, як монголи відібрали в мене матір, батька, діда, спалили село, то єдину мою сестру я повинен знайти. Вона – це вся моя сім’я, – досить впевнено відповів Іван.
А в мене теж нікого немає. Я колись жив на хуторі біля Тульчинців разом із сином. А коли поїхав у ліс, то хату мою разом з сином монголи спалили. З того часу я живу тут, у лісі. – гірко повідав старий.
То ви теж колись жили в Тульчинцях? І я звідти. Вірніше, там жив. Спалили монголи Тульчинці , зрівняли з землею. – тихо, і якось похмуро сказав Іван.
Ох, і гарне ж колись було це село. А ти, Іване, не переживай, підемо сьогодні по твою сестру. – заспокоював Микола.
Та ні, - заперечив Іван, - я і сам по неї піду, ви тільки дорогу покажіть.
З вдячністю подивився на Миколу і продовжив:
- Ви стільки для мене зробили, Якби не ви, то залишився б я в тому холодному лісі і замерз би. Дякую вам, добрий чоловіче, за те, що не обминули стороною. Хтось інший, може, і не забрав би мене до себе до хати.
- Якщо я тобі допоміг один раз, то і вдруге допоможу. – сказав Микола.
Того ж дня Микола з Іваном пішли до табору, що розбили селяни у Південному лісі. Коли вони прийшли, то побачили, що люди там збудували собі невеличкі будиночки, і мають намір залишитись там назавжди. Сусідка Івана, що жила в Тульчинцях підійшла до нього і радісно сказала:
Іване, Іване, ти вернувся?! Ми вже думали, що втратили тебе назавжди. Зараз я Орисю покличу. Орисю! Орисю, дівчинко, ходи Івана зустрічати!
З одного будиночка вибігла Орися. Спершу вона оторопіла, не могла повірити своїм очам, не могла заговорити. ЇЇ гаряче серце сильно билось в грудях, нарешті сльози побігли по її щоках, вуста почали ворушитись, наче вона щось хотіла сказати. Раптом ожила, як та пташка, яка щойно вилетіла із клітки на волю, кинулася в Іванові обійми. Вона його так міцно обняла, що в цю мить їй здалось, ніколи вона не зможе розщепити свої руки.
- Орисю, сестричко, який я радий тебе бачити! Я вірив, що ти жива! – говорив щасливий Іван.
Тут Орися зовсім розплакалась. Але розплакалась від радості. З її очей лились такі гарячі сльози, що вони от-от могли обпекти її тендітну шкіру. Нарешті з Орисиних вуст зірвалося слово, мабуть те, яке вона хотіла сказати:
Братику…
Спершу їй здалось, що вона хоче це голосно крикнути, а насправді, вона тільки шептала Іванові на вухо.
Ну чого ти, сестрице, не плач. Ти ж завжди така весела, життєрадісна, на твоєму лиці завжди усмішка. – говорив Іван. - Орисю, я вже тут, з тобою! Тепер я тебе нікуди не відпущу!
Орисі від Іванових слів стало легше, вона почала заспокоюватись, хоч ще трохи тремтіла.
Братику, якби ти знав, як я рада знову тебе бачити. – трохи жалібно сказала Орися.
Орисю, я так довго тебе шукав, а дядько Микола мені допоміг. Головне те, що ми тепер разом.
Орися вже зовсім заспокоїлась. Їй на очі вже не навертались сльози. Вона усміхнулась, але згадавши про діда, заплакала знову.
Іване, хочу тобі сказати, що… я не з дідом тут. Я знаю, тобі тяжко буде це сприйнять, але він загинув. – сказала Орися.
Орисю, я знаю. – похмуро відповів Іван.
Знаєш? Тобі вже хтось розповів? – тривожним голосом запитала Орися.
Я був біля нашої згорілої хати, і знайшов там клаптик від дідової сорочки. Цього б не сталось, якби я прибіг вчасно. Навіщо я тоді пішов по воду?! Я б вас обох врятував… Я ще й досі себе виню, – хватався за голову Іван.
Братику, це не твоя вина, і не моя.
Ми нічого не можемо знати наперед. – уже Орися почала заспокоювати брата.
Твоя правда, Орисю. Ми не можемо нічого знати наперед. – сказав Іван.
Тут в розмову втрутився дядько Микола:
Якщо ти захочеш, Іване і ти , Орисю, то можете жити в мене. Я все одно живу один, а з вами мені буде веселіше.
Що ти на це скажеш, сестрице? – запитав Іван.
Орися наче звеселіла і сказала:
Мені головне, щоб ти був зі мною, братику. А жити ми зможемо і в цього дядечка.
Ну, тоді згода. Ми будемо жити у вас, дядьку Миколо. – сказав Іван.
_________________________________________________
Іван з Орисею перейшли жити до дядька Миколи і залишились там назавжди. Монголи більше ніколи не нападали на їхню місцевість. Часто довгими літніми вечорами Орися, Іван і дядько Микола дивились на небесні зорі, розповідали один одному цікаві історії життя. Орися з Іваном часто згадували батьків, діда, а головне, що Іван вже ніколи не покидав Орисю і жилося їм в дядька Миколи дуже добре.
Юлія Панчук
Курозванівський ліцей
2008
Прочитавши це оповідання Юлії Панчук про напад на Україну монголо-татар, перед очима постає інша картина: московська дика орда напала в ХХІ ст. на нас, на мирну державу. Вбиває і спопеляє мирних жителів України, руйнує все на своєму шляху. Дикуни!
