https://drive.google.com/file/d/19KFPcV9SDSdgUAb2G4-iZlCaYzSAN3xb/view?usp=sharing
У сірих стінах, де лунав лише ше́піт,
Жили думки, що рвалися із пут.
Нас називали "слабша стать", і це був скле́піт,
Який тримав у темряві наш люд.
Та ось стрічки зелені, білі, пурпурові
Замайоріли в тиші натовпу німім,
І тисячі очей, колись такі покірні,
Спалахнули прагненням одним.
Нам потрібен голос! Право на свій вибір!
Не віддамо і крихти, не здамо мети.
Крізь вікна розбиті, крізь крики і подих
Іде хода жіноча, що руйнує мости.
Ми не чекаємо милості, не просимо дари,
Ми суфражистки, доньки волі й світла.
Хай чують всі: епоха стара відходить,
Жінка тепер — це не лише тінь квітки.
На пло́щах, в'язни́цях, на мі́тингах гучних,
Ми віддавали сили, час і навіть спокій.
За бюлетень, що має стати наш,
Боролися із вітром у відкритім полі.
Нас висміювали, кидали в бруд і глину,
Казали: "Ваше місце — дім і тихе шиття".
Але ми знали — це велика справа, не година,
Це революція для майбутнього життя.
Нам потрібен голос! Право на свій вибір!
Не віддамо і крихти, не здамо мети.
Крізь вікна розбиті, крізь крики і подих
Іде хода жіноча, що руйнує мости.
Ми не чекаємо милості, не просимо дари,
Ми суфражистки, доньки волі й світла.
Хай чують всі: епоха стара відходить,
Жінка тепер — це не лише тінь квітки.
І день настав, коли той голос став законним,
Коли печатка впала на рішучий акт.
Не кінець боротьби, лиш перемога перша,
Але вона змінила світ і кожен факт.
Ідуть роки, та пам'ять не згасає,
Про тих, хто першим вийшов у той важкий бій.
За рівність, за себе, за майбутнє краю,
За право просто бути вільною людиною
