https://drive.google.com/file/d/1c6DGohGbQQZlmUn13wJWK7Yue7zRpEwS/view?usp=sharing
Авторка - Юлія Івасюк
Любий будиночку, вибач мені тепер з вістки німої,
Що тільки в снах до тебе я вертаюсь в тузі в дні ці свої.
Пробач, що змушена залишити тебе так на довго,
На кордоні в небезпеці, де панує зло, так убого.
О, рі́дний буди́ночку, ти стої́ш моя́ форте́ця нездола́нна,
Між бу́йних хризанте́м і ялівце́м запашни́м, нена́че ма́нна
Я пра́гну обійня́ти тебе́, прити́снути мі́цно до се́рця,
Твоє́ тепло́ відчу́тне се́рцем на́віть тим, хто лиш холодним здає́ться.
Чи зна́ла я, що та пої́здка бу́де насті́льки гірка́,
І безнаді́йною на пове́рнення тепе́р до твого́ вікна́
Мені́ так браку́є лі́су дубо́вого у вікні́, густо́го і зеле́ного,
І му́зики з буди́нку культу́ри, і метушні́ дитя́чої весе́лої.
Я ча́сто по́думки між квіту́чих кашта́нів і ключ беру́,
І се́рцем чу́ю, як сльоза́ на ключ па́дає, ні́би в боротьбу́.
Чи відкри́ю ще твої́ старі́ замки́ коли́сь руко́ю з теплом?
Як шко́да, що поверта́юсь лише́ з го́рем, а не з ми́рним днем.
О, рі́дний буди́ночку, ти стої́ш моя́ форте́ця нездола́нна,
Між бу́йних хризанте́м і ялівце́м запашни́м, нена́че ма́нна
Я пра́гну обійня́ти тебе́, прити́снути мі́цно до се́рця,
Твоє́ тепло́ відчу́тне се́рцем на́віть тим, хто лиш холодним здає́ться.
Ти пам’ята́єш, як діду́сь за ру́ку вів до те́бе в той час,
Кол́и та́то з ма́мою шпале́ри кле́їли для нас.
Скі́льки ба́чив ти ща́стя, чув ти смі́ху щи́рого з ха́ти,
Ти знав одкрове́ння в поду́шку, моли́тви пе́ред іко́нами Матері .
Ти прони́заний та́тковими гіта́рними мело́діями весь тонки́й ,
І пропа́хчений ма́миними ті́стечками запашними.
Твої́ сті́ни увібра́ли пам’я́ть про дитя́че щебета́ння в гру́дях холо́дних,
І го́йдалка іржа́ва скрипи́ть під по́дихом ві́тру на просто́рах свобо́дних.
О, рі́дний буди́ночку, ти стої́ш моя́ форте́ця нездола́нна,
Між бу́йних хризанте́м і ялівце́м запашни́м, нена́че ма́нна
Я пра́гну обійня́ти тебе́, прити́снути мі́цно до се́рця,
Твоє́ тепло́ відчу́тне се́рцем на́віть тим, хто лиш холодним здає́ться.
Я зна́ю, все це ні́жно ти збереже́ш у кімна́тах осироті́лих,
В тобі́ таї́ться дити́нство, ю́ність і ча́стки душ на́ших наспра́вді ми́лих
І спо́гад про ми́рне життя́ спить гли́боко в тобі́ ще до́вгий час,
Як сино́чка чека́є го́йдалка, що честь йому́ відда́сть.
О, рі́дний буди́ночку, ти стої́ш моя́ форте́ця нездола́нна,
Між бу́йних хризанте́м і ялівце́м запашни́м, нена́че ма́нна
Я пра́гну обійня́ти тебе́, прити́снути мі́цно до се́рця,
Твоє́ тепло́ відчу́тне се́рцем на́віть тим, хто лиш холодним здає́ться
