"ДОВГО ЩИРИМИ СИМИ СЛОВАМИ ДО ЛЮДЕЙ ПРОМОВЛЯТИМУ Я..."
Ведучий:
Як помогти в безмірнім людськім горі?
Як світ новий з старого збудувати?
Як научить байдужих почувати?
Як розбудити розум, що заснув?
Як час вернуть, що марне проминув?
Як певную мету вказати розпачливим?
Ведуча: Автор цих рядків — Леся Українка... Велика поетеса України і жінка з трагічною долею, вона увійшла у свідомість поколінь як символ незламності і боротьби, її слово звучало як гарячий поклик "до бою за волю і людські права". Іван Франко високо оцінив талант цієї жінки. У 1898 рощ він пише: "Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хорошої дівчини. У неї є свій пафос, своє власне слово. Вона сама має, що читачам сказати, у самої на душі наболіло чимале, у самої поетичне слово доспіло. І сиплеться мов золота пшениця".
Ведучий: Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилась 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському. Зростала в інтелігентній сім'ї передовій родині, яка мала давні волелюбні традиції. Лесин дід по матері Яків Драгоманов, був декабристом, а дядько — Михайло Драгоманов — відомим публіцистом, істориком, громадським діячем. Батько, Петро Антонович Косач, юнаком брав участь у студентському русі. Мати Лесі — Ольга Петрівна — відома українська письменниця, що друкувались під псевдонімом Олена Пчілка. Родина Косачів приятелювала з Миколою Лисенком, Михайло Старицьким. Таке оточення позитивно вплинуло на формування допитливої, вольової натури Лесі, сприяло духовному збагаченню. Виростала Леся гордою, волелюбною.
Вірш
Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
"Що, болить?" - мене питали,
Але я не признавалась –
Я була малою горда, -
Щоб не плакать, я сміялась.
Ведуча: Леся була милосердною до всього і до всіх, їй хотілося захистити зайченя від вовка, билину від негоди, подругу від хвороби, людину від зла. А зло зустрічалося не тільки в казках, книжках. Вона бачила його в житті. Чужий біль сприймала дівчинка як власний. Несправедливість, неправда її гнітили, обурювали, їй хотілося протестувати. Коли Лесі було 9 років несподівано для неї за революційну діяльність заарештували її улюблену тіточку Єлю. Дуже тяжко вона пережила цю звістку і написала вірш «Надія".
Вірш "Надія"
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро,
— Там жити чи вмерти, мені все одно.
Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки...
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
Ведучий: Дівчинка росла наполегливою. До всього їй хотілося дійти самій. Відчути чари нічного лісу — і вона крадькома йшла у ліс. Проникнути таємниці Луцького замку, поблизу якого жили, — і вона збирає про нього перекази. Замок відразу став місцем розваг дітей. Тут вони створили своє таємне товариство. Наслідуючи дорослих, члени товариства запозичили всі конспіративні умовності: варту, пароль, клятву.
Ведуча: коли Лесі було 13 років, у неї назбиралося вже кілька віршів,і мати,порадившись з дочкою, добирає їй псевдонім УКРАЇНКА і публікує в журналі вірш «Конвалія».
Ведучий: Відтоді і пішли по всьому світу прекрасні поезії, підписані цим гордим, ніжним і красивим ім'ям — Леся Українка. Чому Українка? Та тому, що в сім'ї панували українські звичаї. Часто це викликало подивування. "Як то може бути, щоб у сім'ї дворян та все було отаким мужицьким?" Леся вже знала, що українському слову доводиться боротися за виживання — діє циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, який не дозволяв друкувати українською мовою навчальні та науково-популярні книги. Діє також царський указ про заборону ввозити з-за кордону України українські книги, ставити українські п'єси. Псевдонім Українка був своєрідним викликом існуючим порядкам, утвердженням права на функціонування рідної мови в рідному краї. І не в одній поезії Леся Українка створює образ України.
Ведуча: Тяжка була в Лесі Українки доля. Спершу захворіла нога, потім рука, потім нирки і шлунок. Кілька операцій витримала вона. Доводилося ходити в гіпсі, зі спеціальним апаратом, на милицях. Це завдавало нестерпних мук. Але вона мужньо повторювала, що буде "серед лиха співати пісні" і шукатиме "зірку провідну". Адже ще жили сподівання, що молодий організм подолає хворобу. Батьки доклали всіх зусиль, щоб допомогти дочці. Лікування у Києві, солоні ванни у Львові, грязеві лимани на Одещині, купелі в Криму, сеанси народної медицини на Сумщині, клініки Відня. Проте Леся змушена відмовитись від гри на фортепіано, від малювання...
Ведучий: Від хвороби Лесю відволікали хвилини поетичного натхнення, книги і природа. Батьки виховували у неї любов до природи, любов не споглядальну. Природу поетеса розглядала у зв'язках з людиною. Вона може чарувати, а може й засмучувати. Краса природи не тішить, бо
... скрізь голосіння сумні!
Ох, невже в тобі, рідний мій краю,
Тільки й чуються вільні пісні -
У сні?
Леся Українка: Доля зіграла зі мною лихий жарт. Мені відмірено нею небагато років - всього 42. Із них 30 я провела тяжку війну зі своєю хворобою. Та всі думки і помисли - їй, Україні. Для неї я віддала все, що мала талант і серце, і свої недовгі дні. Мучили мене вічні питання:
Як научити байдужих почувати?
Як розбудити розум, що заснув?
Як час вернуть, що марно проминув?
Як певную мету вказати розпачливим?
Ведуча: На роки юності Лесі Українки припадає значна частина поетичних творів. Молодий талант швидко міцнів. 1893 року у Львові побачила світ перша книжка поетеси "На крилах пісень". Критика схвально зустріла прихід у літературу обдарованої сильної натури. Щиро вітали її рідні та друзі.
Леся Українка (залишається на сцені сама): Я, що написала "горить моє серце", - мала глибоку рану в серці. Проте того горя не бачив ніхто: я мала добру допомогу проти смертельних ран. Залізний панцир тамував кров, і серце билось і в смертельних боях, билось і з щоденною буденщиною, билось і в нудній праці. Так точилось життя моє серед горя і турбот, серед думок, мрій і пісень.
Вірш "Стояла я і слухала весну ".
Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно - тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.
Ведучий: На дорогах свого нелегкого мандрівного життя Леся у ка зустріла надзвичайну людину — Сергія Мержинського — людину освічену, ніжну. Дружба з Мержинським принесла їй оптимізм, але одночасно відчай. Оптимізм, бо вона в цій дружбі знайшла підтвердження своїм мистецьким і суспільним поглядам. Відчай, бо бачила, що її хворого трагічний кінець. Тяжка недуга — туберкульоз легень — прикувала Мержинського до ліжка. Він помирав у далекому Мінську. Знала про це Леся і у своїх листах жодним словом не виявила цього.
Ведуча: Коли Сергій Мержинський почував себе вже зовсім погано, Українка поїхала до нього в Мінськ. "Все, все покинуть, до тебе полинуть, мій ти єдиний, зламаний квіте!" Вона вірила, що її приїзд поставить на ноги. Та марно. Мержинського не стало. Він помер, як кажуть, на руках Лесі Українки.
Ведучий: То був удар страшної сили. Поетеса шукала забуття і знаходила його у творчості. За одну ніч — ту страшну ніч смерті коханого — вона написала драматичну поему "Одержима".
Леся Українка: Смерть Сергія... Смерть брата Михайла... Смерть батька... Я мусила все це пережити.
(Звучить трагічна музика).
Ведуча: Досить сумно закінчувалося для Лесі Українки XIX століття, з тривогою і болем вона вступила у XX століття, але й з вірою, що повинен прийти новий день, а з ним народиться й нова Україна.
Ведучий: Останні десять років свого життя Леся Українка жила в Україні наїздами. Більше — на Кавказі, в Криму, Італії, Єгипті. Вологий клімат Колодяжного, Зеленого Гаю, де вона перебувала короткий час, шкодили ІЇ здоров'ю. У листах до рідних - туга за батьківщиною. Перебуваючи в Єгипті, Леся Українка зустрілася з глибоким знавцем української історії, старовини, майбутнім академіком Дмитром Яворницьким. І, може, саме ця зустріч навіяла їй ідею драматичної поеми з історії України "Бояриня".
Ведуча: Головна героїня твору молода жінка Оксана не може змиритися з тим, що їй треба відмовитися від рідної мови, звичаїв, культури на догоду іншій мові, іншим звичаям, іншій культурі. Ніщо не зможе зламати національну гідність.
Ведучий: Виняткове місце у творчості Лесі Українки,як і в усій українській літературі початку ХХ століття,посідає «Лісова пісня».
Ведуча:Свій шедевр Л.Українка написала на Кавказі за 20 днів. Поєднавши у творі казкові образи з реальними, вона досягає високої художньої виразності,прозорості,стверджує,що насильство над природою, людиною неприпустиме.
Інсценізація останньої сцени із "Лісової пісні" Лесі Українки
(стоїть верба, під нею сидить Лукаш. Він підводиться і проводжає когось поглядом. Із протилежної сторони наближається висока жіноча постать, яка хитається, наче од вітру, раз у раз нахиляючись, ніби чогось шукаючи. Лукаш раптом помічає її.)
Лукаш
Хто ти? Що ти тут робиш?
Постать
Я — загублена Доля.
Завела мене в дебрі нерозумна сваволя.
А тепер я блукаю, наче морок по гаю,
низько припадаю, стежечки шукаю
до минулого раю.
Ой уже ж тая стежка білим снігом припала...
Ой уже ж я в сих дебрях десь навіки пропала!..
Лукаш
Уломи ж, моя Доле, хоч отую ожину,
Щоб собі промести, по снігу провести хоч маленьку стежину!
Доля
Ой колись я навесні тут по гаю ходила,
по стежках на признаку дивоцвіти садила.
Ти стоптав дивоцвіти без ваги попід ноги...
Скрізь терни-байраки, та й нема признаки,
де шукати дороги.
Лукаш
Прогорни, моя Доле, хоч руками долинку,
чи не знайдеш під снігом з дивоцвіту стеблинку.
Доля
Похололи вже руки, що й пучками не рушу...
Ой тепер я плачу, бо вже чую і бачу, що загинути мушу.
(Застогнавши, рушає).
Лукаш (простягаючи руки до неї)
Ой скажи, дай пораду, як прожити без долі!
Доля (показує на землю у нього під ногами)
Як одрізана гілка, що валяється долі!
Іде, хитаючись, і зникає в снігах.
Лукаш нахилиться до того місця, що показала Доля, знаходить і піднімає вербову сопілку, іде з нею до дерева, сідає під нього, розглядаючи сопілку З-за берези з'являється біла постать у серпанку, що нагадує Мавку.
Постать Мавки
Заграй, заграй, дай голос мому серцю!
Воно ж одно лишилося від мене.
Лукаш (схоплюється)
Се ти?.. Ти упирицею прийшла,
щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!
(розкриває груди)
Живи моєю кров'ю! Так і треба, бо я ж тебе занапастив...
Мавка
Ні, милий,
ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос.
Лукаш: Я душу Дав тобі? А тіло збавив! Бо шо тепера з тебе? Тінь! Мара! (з невимовною тугою дивиться на неї)
Мавка : О не журись за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю, -
стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
Все, що колись ти для мене співав,
ще як напровесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю...
Грай же, коханий, благаю!
Лукаш підносить сопілку до вуст, лунає мелодія. Мавка підходить і схиляється до нього. Завіса закривається.
Леся Українка:
Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі"?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, -
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння. А восени...
Яка журба, чи хто цвіте, чи в'яне,
тоді плакучая верба злото-багряна стане.
Коли ж суворая зима
покриє барви й квіти -
на гробі їх вона сама
розсипле самоцвіти.
Дописано останній вірш. Відпалала моя свічка (гасить свічку на столі), та я — одержима. Горить моє серце. Чуєш, Україно? Чуєте, люди? Його запалила іскра палкої до вас любові. Не нарікаю я на долю. Я маю в серці те, що не вмирає. Тому я з вами нині. Я — дочка Прометея, я — квітка Ломикамінь. Хоч я слабка і хвора жінка, але я — Українка! Я назвалась дочкою мого народу, і в цьому моя сила. Я йду до Вас, люди! Я йду до Тебе, Україно!
Моя Україно, козацькими кістьми всіяна, горем заволочена, Чорнобилем мічена! Встань з колін! Встаньте, люди! Боже, Україну збережи!
Всі співають "Боже, Україну збережи! "
