Легенда про овес та осет
Ночі у липні теплі, й хочеться побути на природі якнайдовше. Любителів купатися при місяці колись застерігали: від очерету тримайтеся якнайдалі, бо то — домівка нечистої сили. І поросле осотом та іншим бур'яниськом поле теж обійдіть: на рівному місці спіткнетеся й клопоту потім не оберетеся. "Чухай дідька зрідка",— кажуть у народі. З доброго дива не ризикуй. Бо є така байка, що коли Господь творив світ, то й Сатана йому допомагав, узявши на себе відповідальність за, як тепер кажуть, флору. А що був він дуже капосний, то й рослини виходили в нього гіркі та пекучі, до їжі непридатні. Подивився Бог на таку роботу та й рукою махнув:
— Іди собі! Без тебе управлюся: засію жито, гречку, овес та іншу пашницю. І за те почало "всяке дихання славити" Бога, а Сатана аж почорнів від заздрості.
— Працювали удвох, а путящих володінь я, виходить, не маю. Дай же й мені що-небудь!
— Нащо воно тобі?
— А щоб і мене у цьому світі поважали.
І так жалісно канючив нечистий, що Всевишній не витримав:
— Гаразд! Дам я тобі овес, тільки ж запам'ятай, чим володітимеш, бо ж будемо угоду укладати.
Чортяка, звичайно ж, не подякував, але зрадів дуже: побіг дорогою, що прослалася вздовж річки, закочуривши хвоста, й аж заспівав:
Овес, овес! Овес у мене! Почув те битюг та й поскаржився святому Петру: отаку смакоту віддали та ще й якомусь анциболотові. А коняче ж плем'я, трудяще та сумирне, що тепер їстиме?
— Справді негоже вийшло, — почухав бороду Петро. — Ну, Господь свого слова не зламає, але щось тут придумати можна...
Засів святий Петро під мостом і, побачивши чортячі вихиляси, гримнув:
— Агій на тебе, нечиста сило! Ех, як дремене нечистий в очерет - тільки копита блиснули та вітер зашумів. Довго там відсапувавсь, а коли прийшов до тями, то пострибав далі з криком:
— Осот, осот! Осот у мене! Забув, горопашний, з переляку, що йому було уділено.
— Осот — так осот, — мовив Творець і вписав в угоду ще й кукіль, кропиву та інше зілля, яке звідтоді називають чортовим. Володій тим, що назбирав.
У різних регіонах України по-різному перекажуть цю притичину. Одні твердитимуть, що чорта наполохав не святий Петро, а монах чи тутешній відлюдник, ще й печеру покажуть, де він жив. А інші заперечать: і не монах і не відлюдник, а перестрів люципера вовк чи інший який хижий звір.
Але яке те все має значення? Тут—що головне? Кінь задоволений!
