https://drive.google.com/file/d/1P7s677b9Fy2GSo-_1YOt03XPr0fQKkFk/view?usp=sharing
Вона – наче спомин, що гірко цвіте,
Її пелюстки зберігають наш щем,
Розлука – це вітер, що душу нам рве,
Пронизана смутком, холодним дощем
Та квітка росте у сумній самоті,
Ніхто її, друже, ніколи не рве,
Це образ кохання, що зникло в житті,
Лиш пам'ять від болю серцем спливе.
Вона – наче спомин, що гірко цвіте,
Її пелюстки зберігають наш щем,
Розлука – це вітер, що душу нам рве,
Пронизана смутком, холодним дощем.
Ти можеш знайти її біля води,
Там, де наша зустріч була навесні,
І сумно почуєш там наші сліди,
Про наші безхмарні і радісні дні.
Вона – наче спомин, що гірко цвіте,
Її пелюстки зберігають наш щем,
Розлука – це вітер, що душу нам рве,
Пронизана смутком, холодним дощем
Не рви її, друже, не треба, залиш,
Вона – це ціна за минулі ці мрії,
Сумний, але справжній надійний рубіж,
Що вітер розлуки іще довго віє.
Вона – наче спомин, що гірко цвіте,
Її пелюстки зберігають наш щем,
Розлука – це вітер, що душу нам рве,
Пронизана смутком, холодним дощем
