Дистанційне навчання.РОЗРОБКА УРОКУ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ( для учнів 34 групи)

26.02.2021 Група №34 Урок № 45-46

Ліна Костенко. Творчий шлях. «Страшні слова, коли вони мовчать», «Хай буде легко. Дотиком пера…» – ліричні роздуми про значення слова в житті людини, суть мистецтва, його роль у суспільстві

Я вибрала долю собі сама.

І що зі мною не станеться —

У мене жодних претензій нема

До долі — моєї обраниці.

Особливе місце в могутньому поступі нашого народу належить жінкам. Це і княгиня Ольга, і Маруся Чурай, і Леся Українка, і Ольга Кобилянська.

ХХ століття подарувало Україні ще одну величну жіночу постать, яка успадкувала найкращі риси своїх попередниць. Це Ліна Костенко. Вона «… найвидатніша, найавторитетніша сучасна українська поетеса, майстер слова світового рівня. Її цілком заслужено іменують живим сумлінням, «цитаделлю духу» української літератури, нації» (В. Пахаренко).

Біографія поета — в його поезії. Тому, розповідаючи про життєвий і творчий шлях Ліни Костенко, іноді будемо використовувати її поезії як найдостовірніші біографічні свідчення.

Народилася Ліна Костенко 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві, яке розташоване на правому березі Дніпра за 76 кілометрів від Києва.

Тільки шість років прожила тут майбутня поетеса, але воно назавжди залишилося в її пам'яті. Тут усе дихало історією. Над Ржищевом височіла Іван-гора. За часів Київської Русі тут було укріплення Іван-город, яке згадується в літописі за 1151 рік. Досі ще збереглися залишки земляного валу та оборонного рову. У 1240 році місто було знищено монголо-татарами. А неподалік, під селом Трипілля, археологи відкрили найдавніший п'ятитисячолітній пласт нашої культури. Багато вихідців із Ржищева брали участь у Національно-визвольній війні під керівництвом Б. Хмельницького. Про все це допитливій дівчинці розповідав її батько, добрий, мудрий чоловік.

Мабуть, аура героїчної старовини, якою був оповитий Ржищів, і сприяла вмінню слухати «голос віків».

Дослідник життя і творчості поетеси Іван Бокий зауважує: «Родинне виховання було звичайним за житейськими мірками, але «на рівні вічних партитур: як-не-як батько знав 12 мов, вільно почувався у всіх науках, тому чи не всі їх у школі викладав, і духовний досвід його та матері, їхній стоїцизм, загартований у пеклі випробувань, донька засвоювала, переплавляла в собі змалку». На формування характеру й світогляду мали великий вплив і родинні легенди.

Коли Ліні Костенко було 6 років, сім'я переїхала до Києва. Переїзд батьків у це місто ознаменувався й певними матеріальними випробуваннями, а згодом — і страшною сімейною драмою: Василя Костенка серед ночі забрав «чорний ворон», і потім довгих десять років ішли мамині листи в ГУЛАГ, і з нетерпінням чекалося відповіді. Назвали батька «ворогом народу». За те, що був українським інтелігентом, що багато знав і розумів.

В одному з інтерв'ю Л. Костенко розповіла: «Уперше обшукали мене в колисці. Точніше, це тоді робили обшук у мого батька й запитали, де він ховає свій компромат. Батько показав на дитячу колиску зі мною, немовлям, і відповів, що більше нічого, крім цього, у нього нема».

Страшний психологічний шрам наклала на душу Ліни Костенко й Друга світова війна, жахливі й «сумні біженські мандри».

✵ Про що говорять останні два рядки поезії? (Вони говорять про зародження великої поваги і любові до свого народу, що стане важливою рушійною силою у її творчості)

✵ То які чинники вплинули на формування особистості Ліни Костенко? (Родинне виховання, аура героїчної старовини, родинні легенди, переїзд у столицю України, сімейна драма, війна) Про перші поезії Ліни Костенко інформації майже не маємо.

Григорій Клочек зауважив, що це сталося десь в 14 років. Сама поетеса зізнається, що це сталося в окопі.

Поетеса не запам'ятала того вірша, хоч знає, що він був не про зайчика і не про вовка, а про щось інше, зовсім недитяче. Бо ті враження були страшні, які вона намагалася висловити своїм першим віршем.

✵ Поясніть зміст рядків із поезії «Мій перший вірш написаний в окопі…»: Як невимовне віршами не скажеш, / Чи не німою зробиться душа?! (Ліна Костенко спробувала виразити словом пережите. За долею героїні проглядає знівечена доля дітей війни, трагедія всього народу)

Так народжувалася Поетеса, яка поділяла долю свого народу. І коли трохи пізніше їй довелося визначитись у виборі майбутнього, вона обрала поезію. Про це йдеться в поезії «Доля», рядки з якої стали епіграфом до нашого уроку.

✵ То яку ж Долю вибрала собі лірична героїня? (Вона вибрала поезію)

✵ Який творчий принцип висловлено: «Поезія — рідна сестра моя. / Правда людська — наша мати!» (Дві категорії — Поезія і Правда — тісно пов'язані між собою. Лужити поезії — служити Істині. Мистецтво неможливе без правди, без постійного прагнення пізнати і виразити її)

✵ Яка ж плата за неї? (За неї треба платити життям)

Закінчивши десятий клас, Ліна Костенко успішно склала іспити у тодішній Київський педагогічний інститут, і, трохи провчившись, дівчина зважилася на рішучий крок: 1952 року, витримавши дуже складний творчий конкурс, стає студенткою Московського літературного інституту — єдиного на той час навчального закладу, де готували професійних письменників. Безперечно, тут були всі умови для становлення молодого таланту: прекрасні московські бібліотеки, літературне середовище, палкі дискусії, публічний аналіз найцікавіших добірок поезій, творчі семінари.

Під час навчання в інституті Ліна гідно представляла українську поезію. Коли вона читала свої твори, усі замовкали, бо були сповиті чарами її поетичного слова.

Завершувалось навчання. У заліковій книжці — лише п'ятірки. Подана як дипломна робота рукописна збірка «Проміння землі» отримала захоплений відгук російського письменника Всеволода Іванова. «Це дуже талановитий поет з великим майбутнім», — писав він.

У 1956 році закінчила інститут з відзнакою і повернулася в Україну. Пересвідчилася, що в Україні дедалі сміливіше розправляє плечі молоде покоління — «шістдесятники».

Духовна біографія Ліни Костенко тісно переплелася з долею українського «шістдесятництва».

Три її перші збірки з'явилися одна за одною: «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівка серця» (1961). Підготувала до друку збірку «Зоряний інтеграл», яка могла б стати видатною подією в культурному житті України. Але на той час влада вже оголосила війну молодій опозиційній інтелігенції. І цензура заборонила книжку.

Розпочалися найтемніші часи переслідувань, шельмувань, заборон, вимушеного безробіття. Проте письменниця не йшла на жодний компроміс із владою. Зберігала людську й національну гідність. Коли розпочалися арешти шістдесятників, вона підписувала листи протесту, не боялася виходити на судові процеси, щоб морально підтримати однодумців, кидала їм квіти, відверто критикувала владу. На той час такі вчинки були фактично громадянським подвигом: за кожен із них загрожувало ув'язнення. Але влада обрала інше жорстоке покарання: її ім'я занесли до «чорного списку». Твори митців, які опинилися в тому списку, заборонено було друкувати.

Протягом 16 років замовчування на папір лягли найвидатніші її твори: поезії, романи у віршах «Маруся Чурай» і «Берестечко».

Ліна Костенко не визнавала свавільного втручання в рукописи своїх збірок з боку цензури й редакторів. Хай ліпше не виходять зовсім, аніж мають з'явитися читачеві покаліченими…

Та мовчання буває красномовнішим за слова. Присутність Ліни Костенко відчувалася в духовні атмосфері українського суспільства всупереч усьому. Раніше чи пізніше її слово мало прорвати перепони, стіну замовчування.

Сталося це 1977 року. Світ побачила збірка «Над берегами вічної ріки». До речі, дана збірка змогла побачити світ лише після того, як сама вона оголосила голодування. Потім вона видала історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), книжку віршів та поем «Неповторність» (1980), поетичну збірку «Сад нетанучих скульптур» (1087), «Вибране» (1989).

У літературних періодичних виданнях друкувалися фрагменти її поеми «Берестечко», нові поетичні цикли, уривок із повісті про Чорнобиль.

У 1987 році за роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» Ліну Костенко була пошанована Державною премією України імені Тараса Шевченка. А 1994 рік за книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, їй присуджено премію Франческо Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності.

1998 року в Торонто Світовий конгрес українців нагородив письменницю медаллю Святого Володимира. Вона стала лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги, почесним професором Києво-Могилянської академії.

✵ Поміркуйте, які відомі письменники минулих епох близькі Л. Костенко за долями й життєвими позиціями (Т. Шевченко, Леся Українка, Іван Франко).

Валерій Шевчук повторив слова Івана Франка про Лесю Українку, переадресувавши їх Ліні Костенко: «Можна сказати, що нині Ліна Костенко — єдиний мужчина на всю соборну Україну!.. Чоловіки ламалися і відступали, а вона — ні. Вона — людина високодуховна. Тільки високодуховні стають митцями».

✵ А ким для вас є Ліна Костенко?

Відновлення української державності 1991 року поетеса сприйняла як шанс для порятунку нації, повернення її в коло найрозвинутіших європейських народів. Та конфлікти, прорахунки державного відродження нашого суспільства глибоко засмучують і обурюють Л. Костенко. Вона вийшла з лав НСПУ, відмовилася від запропонованого їй владою звання Героя України, інших відзнак і почестей.

Письменниця почала систематично їздити в Чорнобильську зону, збирати матеріал для прозових творів у майже безлюдних місцях.

✵ Як ви розумієте слова Ліни Костенко: «Митцю не треба нагород, його судьба нагородила»?

Тема місії поета й реалізації його таланту за складних суспільних умовах посідає у творчості Ліни Костенко провідне місце. Чимало афористичних висловів авторки стосується відповідальності митця за ним створене, його жертовності як плати за талант.

«Страшні слова, коли вони мовчать…»

Незбагненна сила поетичного слова. Ніжне й гнівно-обурливе, пристрасне й розчулене, воно обережно торкається найпотаємніших струн у наших серцях, викликаючи радість, смуток, любов, надію.

У кожного з поетів свій неповторний голос, своє особливе бачення світу. Українську поезію важко уявити без Ліни Костенко.

Її вірш «Страшні слова, коли вони мовчать…» завершує збірку «Неповторність». В. Пахаренко вказує, що ця поезія стала «квінтесенцією роздумів Ліни Костенко про значення слова в житті людини, про сутність поетичного мистецтва».

✵ Як ви думаєте, у наш час, коли скільки написано, коли про все сказано, чи можна бути оригінальним у творчості?

✵ Чи можна мовчати митцю, не говорити про наболіле?

✵ Як знайти такі слова, щоб не повторювати когось?

Відповіді на ці запитання можна знайти у поезії Ліни Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать».

✵ Поясніть назву твору.

✵ Поясніть смисл останніх рядків: Поезія — це завжди неповторність, / Якийсь безсмертний дотик до душі.

Останні два рядки вірша стали поетичним афоризмом Ліни Костенко. У них звучить головний мотив твору. «Страшні слова, коли вони мовчать» — вірш, який має ознаки філософської лірики й порушує проблему сутності поетичного мистецтва. Поетеса роздумує над значенням слова в житті людини, над сутністю поетичного мистецтва. Відповідальність митця за свої слова, за свої творіння перед людьми величезна, адже йому вірять, по ньому звіряють свої вчинки. Дуже важливо для митця сказати щось вагоме, небанальне, значиме, неповторне, яке зачепило б душу людини, збагатило, ощасливило, допомогло, підтримало, розрадило. Причому сказати треба так, як цього ніхто й ніколи не робив до тебе. Поетеса впевнена, що творчість — це копітка і важка робота, це справжні муки й біль. Тому справжній поет — той, чия поезія зуміє торкнутися до душі.

Рік написання: 1980.

Збірка: «Неповторність».

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська.

Мотив: ліричний роздум про значення слова в житті людини, суть мистецтва.

Віршовий розмір: ямб з пірихієм.

Римування: перехресне.

художні засоби:

✵ епітети: «страшні слова», «безсмертний дотик»;

✵ метафори: «слова мовчать, причаїлись»;

✵ оксиморон: «слова мовчать»;

✵ антитеза: «краса й потворність», «асфальти й спориші»;

✵ анафора: «коли вони… коли не знаєш…».

✵ Як ви думаєте, поезія Ліни Костенко — «стилет чи стилос», «меч чи сонце»?

✵ Коли б у вас була можливість зустрітися з Ліною Костенко, про що б ви насамперед запитали поетесу?

✵ Чим можна пояснити факт виходу поетеси із спілки письменників України, її відмову приймати високі урядові нагороди?

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати теоретичний матеріал та законспектувати у робочі зошити

24.02.2021 Група №34 Урок № 43-44

Тема уроку.«Григір Тютюнник. Життєвий і творчий шлях письменника. «Три зозулі з поклоном». «Вічна» тема «любовного трикутника» в новітній інтерпретації. Образ любові як втілення високої християнської цінності. Роль художньої деталі в розкритті характеру, ідеї

Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника — новела про щиру й віддану любов, людську чесність і порядність.

Ця новела про щиру й віддану любов, людську чесність і порядність. Епіграфом до нашого уроку стануть слова Г.Тютюнника, які розкривають нам авторське розуміння поняття любові:

Якщо тебе ніколи не охоплювало бажання обійняти всю землю, прилащити бродячого собаку, підняти із землі зірваний листок і цілувати його – значить, ти ще не любив.

Григір Тютюнник

Історія написання новели.

Новела «Три зозулі з поклоном» чи не найглибше з усіх творів віддзеркалює внутрішній світ Григора Тютюнника, його світобачення. Підсвідомо до її написання він прямував усе своє життя. А поштовхом стала незначна подія: у 1976 р. до Ірпінського будинку творчості завітав сліпий бандурист, який виконував народні пісні. Особливо вразила письменника «Летіла зозуля через мою хату…», де йшлося про нещасливе кохання та вічне, непереборне ніким і нічим страждання людини. Ще не стихли звуки бандури, як Григір схопився з місця й побіг у свою кімнату. Так народилася новела «Три зозулі з поклоном» — одна з найчарівніших перлин української літератури XX ст.

Автобіографічність твору.

Новела має автобіографічний характер. Батька Григора Тютюнника, героя новели, звали Михайло. 1937 року його заарештували й вивезли з рідної Шилівки до Полтави, а згодом на край світу, аж до “Сибіру несходимого”, де він і загинув. Це пам’ятає Григір, як він п’ятирічним хлопчиком, плачучи, біг за возом.

Які особливості побудови цього твору як новели ви побачили?

Новела – невеликий за обсягом прозовий твір, написаний на основі незвичайної, але справжньої, невигаданої події, має напружений розвиток дії, невелику кількість дійових осіб, незвичайну композицію.

Твір має мозаїчну будову – це є особливістю його композиції. Більше того, перед нами – новела, а в ній, що притаманно хіба романові, - цілих три сюжетні лінії, пов’язаних одним почуттям людей. Ще однією відмінною рисою «Трьох зозуль з поклоном» є обрамлення, яке автор використовує, щоб обʼєднати події. У кожному фрагменті є інший головний герой: оповідач-студент, Софія, Марфа, Михайло.

Що означає вислів «Три зозулі з поклоном»?

В українського народу існує віра не лише в приворотне зілля, а й у відворотні замовляння. Коли закоханій людині не могли відповісти взаємністю, щоб позбавити страждань, через малу дитину або старця передавали їй «три зозулі з поклоном», що означало: забудь, покинь, відпусти.

Героя новели Михайла палко та безнадійно покохала Марфа Яркова. Михайло, щоб позбавити мук палко закохану людину, якій не може відповісти взаємністю, із Сибіру шле їй “три зозулі з поклоном”, що й означало: забудь, покинь, відпусти.

Відомо, що зозуля гнізда не мостить, тож людина повинна була зрозуміти, що її кохання приречене, не матиме у відповідь такого ж почуття.

Яку присвяту має новела і що це означає?

Ця новела присвячена «Любові всевишній». А це кохання дійсно було неземне: безнадійно закохалася у свого сусіда Михайла, батька оповідача, молода жінка Марфа Яркова. Вона жила лише тим, що могла зрідка його бачити. Але тридцятитрьохрічний Михайло був репресований і опинився в сибірських концтаборах. Тепер Марфу тримали на світі лише листи Михайла, які він писав до своєї родини. Марфа крадькома просила листоношу хоча б потримати листа від Михайла в руках: «Сльози рясно котяться їй по щоках, — пригортає його до грудей, цілує зворотну адресу...»

Епіграфом до новели є слова: «Любові всевишній присвячується». Автор прагнув відродити в читачів християнське духовне начало. Він зумів піднести над усім грішним і земним саме любов, адже любити, на думку Гр.Тютюнника, — то найвище призначення людини. «Всевишній» в українського народу лише Бог. Отже, це почуття підносить людину, робить її духовно багатою.

У новелі автор підніс над усім грішним і земним саме любов чисту, щиру, безкорисну й безнадійну. Любов заволоділа серцями трьох людей. Три зозулі – то три долі: Марфи, Михайла та Софії, то три «туги», освячені любов’ю.

Любити - то найвище призначення людини Всевишнім. Це почуття підносить людину, робить її духовно багатою. Тому й уклонився автор героям, заявивши нам, що людина гідна високої любові, даної Богом.

Що означають імена головних героїв: Михайло, Софія, Марфа? Чи випадково автор обирає такі імена для своїх героїв?

Не випадково. Імена точно відповідають персонажам і допомагають розкрити їхні образи.

Михайло - головний герой новели

Ім'я походить від давньоєврейського імені Мікаель, що означає «рівний, подібний до Бога. Ім’я Михайло означає — дуже компанійська людина. Він завжди все робить правильно і добре, дуже чуйний. Узагалі-то за церковним календарем Михайло досить важлива постать, він є охоронцем людей і посідає одне з перших місць серед архангелів.

Софія – дружина Михайла

Ім'я Софія має давньогрецьке походження, означає мудрість. Софія – ніжна, добра, делікатна. У відносинах з незнайомими людьми соромлива, довірлива. У той же час вона здатна виявити співчуття до слабкої й беззахисної істоти й надати посильну допомогу людині, що потрапила в скрутну ситуацію.

Свята Софія була дуже мужньою жінкою, турбувалася про інших, саме вона була матір'ю Віри, Надії, Любові.

Марфа Яркова

Ім'я Марфа переводиться з арамейського як "пані". Святою покровителькою імені є свята мучениця Марфа Перська. На Русі ім’я вважалося дуже розповсюдженим, але в основному серед простого народу. У вищих колах це ім’я ніколи не користувалося популярністю.

Зробіть висновок про те, як ці вчинки характеризують Михайла.

Михайло – ніжний, чуйний, люблячий батько, вірний чоловік, порядний, працелюбний, відчуває чужий біль, терплячий, сповнений бажанням бачити своїх рідних щасливими, вірить у свого сина, довіряє дружині.

Михайло за тисячі верств чув Марфу, проте не зрадив ні дружину, ні сина, бо відчував відповідальність за всіх. Передав сину в спадок силу любові невгасиму. Отак і катувався в снігах та морозах між любов'ю та обов'язком, зате мав право сказати «моя єдина в світі Соню».

Софія – спостережлива, розуміюча, співчутлива, надійна,вірна й любляча дружина, ніжна й добра мати, мудра, розважлива, сильна духом, терпляча, горе нерозділеного кохання Марфи болем відгукується в її душі.

Софія мудра у своїй любові, тому спогади її вже не щемлять, не болять - вони закам’яніли… Михайло писав дружині про своє почуття до іншої, бо був певний, що зрозуміє. І не помилився.

«Останній лист від тата» — це новела в новелі, і розкриває він цілий світ почуттів — сум за родиною, за втраченою свободою за життям та безмежну любов. Пропоную вам прослухати його й сказати, до яких висновків підводить нас автор.

«Лист до Софії».

«Софіє! Соню!

Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова вся, а й брови посивіли. Зразу подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею — ні, не іній...

Більше не дивитимусь.

Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фільончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі... А руки як не свої. Дерево тут хороше, у нашій стороні з нього білі палати робили б. Але сире. Та й інструмент не той, що в мене був. Ти його ще не спродала? Як буде скрута — не жалій. Коли повернуся, на новий розживемось. Соню, аби ти знала, як хочеться вижити. Не так то й далеко я зайшов, та далеко вертатися.

Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п'ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдягачка звичайна, селянам до неї не звикати.

Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, й вища. Сосна — а за нею річки синє крило... Ніти, нісинок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки привиджуєтеся.

Сусіда мій по землянці молиться у вісні, а Бога не називає. До кого молиться?..

Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна, Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.

Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.

Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...»

Ця новела схожа на притчу, і автор нас підводить до певних висновків: любов — почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моралі, воно ніби дається якоюсь вищою силою, тому мусить лишатися поза осудом чи запереченням, має право на існування.

Що таке художня деталь? У новелі багато символів. Я пропоную вам дістати предмет із скриньки, що є символом цього твору, і пояснити його значення.

Художня деталь — засіб словесного та малярського мистецтва, якому властива особлива змістова наповненість, символічна зарядженість, важлива композиційна та характерологічна функція. Через деталь значною мірою виявляється спосіб художнього мислення митця, його здатність вихопити з-поміж безлічі речей чи явищ таке, що в сконцентрованому, спресованому вигляді економно й з великою експресивністю дає змогу виразити авторську ідею твору.

Зозуля – символ туги, тривоги, нещастя. Безмірні сльози, тихе ридання в українському фольклорі - це образ зозулі. Зозуля ні гнізда не вміє вити, ні пари не шукає, ні діточок не леліє, усе вона чужим горем переймається, чужим літам і чужому горю лік веде.

У новелі зозуля – символ суму, символ душ, тривоги; нещастя, провіщення. Кування зозулі – ніби заклинання, що означає: покинь, забудь, відпусти. Три зозулі з поклоном – в останньому листі Михайла – це святість трьох душ, що автор утілює їх у трьох образах: Софії, Михайла, Марфи.

Символічне число 3: три зозулі з поклоном посилає Михайло Марфі. Можливо, це позначає побажання щастя, спокою, любові. Для автора - це підказка назви твору, для читача – ключ для розуміння непростого плетива трагічного й високого в долях героїв. Три – християнський символ. У цьому творі це число безпосередньо пов’язано з епіграфом «любов Всевишня», а значить вчить не засуджувати, розуміти, прощати.

Колосок – символ основи життя. Колосок («…синок мій колосок…») – це символ основи життя, адже син Михайла – продовжувач роду.

Сосна – символ самотності. Символічним у творі є образ сосни. Вона тихим голосом, майже пошепки, співає свою пісню, у якій відчувається ледь уловима туга самотності. І кожен із персонажів відчуває це.

Сосна біля Карпової хати уособлює самотню Марфу. Сосна, яку посадив Михайло, нашіптує йому вві сні про присутність самотньої жінки, яка його кохає. До сосни подумки звертається наприкінці новели й сам оповідач, а вона, велика «Татова сосна», дає йому відповідь: «Тоді не було б тебе».

Чорна хустина – символ жалю, туги, горя.

Ромашка – символ кохання і чистоти. Частенько дівчата, відриваючи пелюстки ромашки, питають:”Любить, не любить…”

“Сидить Марфа на поріжку й обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: «Є, нема, є, нема, є…»»

Річка – це час. Час – це ріка, води якої згладжують усе. Образ річки з’являється Михайлові вві сні. У неволі вона є також символом. Вона тече там, де росте посаджена ним самотня сосна, де його відсутність спустошила душі Софії та Марфи. Проте життя йде, тече, як ріка, і змінюється.

Софія — мудрість, а ще — мучениця, матір Віри, Надії, Любові.

На початку уроку один із керівників груп вам дав відповідь на питання «Чому твір носить таку назву?». А тепер, коли ми проаналізували твір, скажіть, чому Григір Тютюнник дав назву своїй новелі «Три зозулі з поклоном»?

Зозуля – це багатозначний символ наших пращурів. Зозуля віщує весну й пророкує людині, скільки років та житиме. Кажуть, що зозуля кує тільки навесні від Благовіщення до Купала, а як викинеться ячмінний колос, вона ним «давиться» і перестає кувати. Вірили в те, що в зозулі-золотоключниці зберігаються ключі від вирію, а тому вона прилітає останньою, а у вирій летить першою. Це символ туги, бездітної вдови, але найголовніше – це символ віщування.

Відомо, що зозуля гнізда не мостить, тож людина повинна була зрозуміти, що її кохання приречене, не матиме у відповідь такого ж почуття.

І Марфа, і Софія, і Михайло сподівалися на щастя. Але даремно. Із змісту зрозуміло, що до всіх них линули три зозулі з поклоном. Герої залишаються на роздоріжжі: Михайло безслідно зникає на каторзі, Соня одна ростить сина, Марфа продовжує чогось чекати, вдивляючись в обличчя сина Михайла.

Складні перипетії доль героїв, багато горя і смутку в цій новелі. Проте автор зумів винищити над усім грішним і земним любов – саможертовну, від Бога, яка нічого не вимагає, адже любити – це вище призначення людини. Отже, любов – почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моралі, воно ніби дається якоюсь вищою силою, тому мусить лишатися поза осудом і запереченням).

• Який зміст вкладає Михайло в останні слова: «Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму»?

(У цих словах і ніжність чоловіча, і мужність, і певність, що Любов ніхто не може відібрати, вона помирає разом з людиною… Та чи вмирає? Ні, таки не вмирає, а переходить від батька до сина з надією, що син буде щасливішим).

• Чому герої новели не борються за своє щастя?

(Тому що вони благородні і душевно красиві люди, вони так відчувають болі один одного, що не можуть відстоювати свої почуття і відкрито ворогувати через кохання. Тобто вони жертвують своїми почуттями заради спокою і щастя іншої людини).

• Чому не одружилися Михайло й Марфа, якщо вони так відчували одне одного?

(У житті, на жаль, далеко не всі подружжя «чують одне одного», а ті, що чують, не завжди живуть у парі).

• Який же секрет відкрили «три зозулі з поклоном» студентові-оповідачеві?

• Чи здатна людина в реальному житті на такі глибокі й довготривалі почуття, як у цьому творі?

• Якою ж є любов для Гр. Тютюнника за новелою «Три зозулі з поклоном»?

Домашнє завдання: прочитати та законспектувати новелу «Три зозулі з поклоном». Заповніть лист(на окремому листку) і дайте відповіді на питання:

Дата____________ Прізвище_____________________

Тема уроку. «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника — новела про щиру й віддану любов, людську чесність і порядність

Якщо тебе ніколи не охоплювало бажання обійняти всю землю, прилащити бродячого собаку, підняти із землі зірваний листок і цілувати його – значить, ти ще не любив.

Григір Тютюнник

Поштовхом до написання твору стала _____________________________

__________________________________________________________________

Твір має ___________________________характер: батька Гр. Тютюнника

______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Жанр: ___________________________________________________________

Особливість композиції: ___________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

Вислів «Три зозулі з поклоном» означає:

__________________________________________________________________

Новела має присвяту: ____________________________________________,

яка означає________________________________________________________

_____________________________________________________________

Імена головних героїв означають:

Характеристика головних героїв:

Розкриття значення символів новели:

Художня деталь — засіб словесного та малярського мистецтва, якому властива особлива змістова наповненість, символічна зарядженість, важлива композиційна та характерологічна функція.

. 19.02.2021 Група №34 Урок № 41-42

Тема:Основні відомості про Дмитра Павличка. Вірш «Два кольори», який став народною піснею. Збірка любовної лірики «Таємниця твого обличчя». Використання фольклорних, персоніфікованих образів для передачі глибокого почуття кохання («Я стужився, мила, за тобою…»)

Народився 28 вересня 1929 в селянській родині. Початкову освіту здобув у польській школі в Яблунові, продовжив навчання в Коломийській гімназії, а далі — в Яблунівській середній школі.

З осені 1945 p. по літо 1946 р. був ув’язнений за сфабрикованою справою щодо звинувачення у належності до УПА.

У 1953 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету.

Завідував відділом поезії редакції журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін»), після переїзду до Києва працював у секретаріаті СПУ. Протягом 1971-1978 pp. Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт».

Як поет дебютував книгою віршів «Любов і ненависть» (1953). Пізніше побачили світ поетичні книги «Моя земля»(1955), «Чорна нитка» (1958),«Правда кличе» (1958), — величезний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів. У 1968 р. вийшла збірка «Гранослов», згодом «Сонети подільської осені»(1973),«Таємниця твогообличчя» (1974), «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994). Д. Павличко уклав антологію перекладів «Світовий сонет» (1983). Літературно-критичні праці зібрані в книжках «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984),«Біля мужнього слова» (1988). Після 1989 року виступає як активний політичний діяч демократичного спрямування – один з організаторів Народного руху України за перебудову, Демократичної партії України, перший керівник Товариства української мови імені Тараса Шевченка.

У 1990-ті роки – посол України у Польщі та Словаччині. Державний службовець 1-го рангу (1994).

Депутат Верховної ради з 1990-го року до 2006.

У 2002 році став почесним професором НаУКМА. 1 вересня він прочитав інавґураційну лекцію на тему «Українська національна ідея».

Одружений, має двох дочок, одна з них – Соломія Павличко (1958-1999) – український літературознавець, історик літератури, перекладачка.

Два кольори» аналіз

Рік написання – 29 лютого 1964 року

Вид лірики: особиста (інтимна).

Жанр твору: пісня.

Провідна тема твору «Два кольори» – це роздуми про долю людини, про те, що для неї найдорожче, це вияв любові до рідної матері, яка своїми руками вишила синові сорочку червоними і чорними нитками, що стала ліричному герою й оберегом на все життя, і нагадуванням про рану домівку.

Ідея «Два кольори»– заклик не забувати про своє коріння, про батьків, про те, що є основою життя.

Композиція твору. Вірш «Два кольори» написаний у формі монологу сина. У якому він висловлює свою любов до матері й подяку за її любов і турботу.

Римування – перехресне: навесні — мані, шляхами — нитками.

Віршовий розмір: п’ятистопний ямб із пірихієм.

Образи твору «Два кольори». Головний образ твору — ліричний герой, який за ментальністю, за вихованням українець. Адже, коли «малим збирався навесні піти у шлях незнаними шляхами», у подарунок від матері отримав сорочку, вишиту «червоними і чорними нитками», — традиційний символ побажання доброї долі. Сорочка, щасливі і сумні дороги, мамина любов допомагають повніше розкрити характер ліричного героя.

Художні засоби:

епітети: «незнані шляхи», «щасливі і сумні дороги», «вишите життя»;

метафори: «водило в безвісти життя», переплелись… мої дороги, «війнула в очі сивина»;

символи: «червоне — то любов, чорне — то журба», вишита сорочка — символ материнської любові, дорога — символ життєвого шляху;

рефрени «два кольори мої, два кольори», “червоне — то любов, а чорне — то журба” утверджує читача у думці, що все життя — то і є поєднання двох його кольорів: червоного — символу любові та чорного — символу журби. Займенником «мої» автор указує, що приймає і розуміє цей закон життя.

Про це свідчить третя строфа: «Мені війнула в очі сивина…» І виявляється, шо оцей самий «горточок старого полотна» і є те головне, шо зрозумів про життя ліричний герой: материнська вишиванка поєднала у собі всі радощі і болі та зберегла тепло любові.

Усе життя людину супроводжують два кольори: червоний символізує любов, а чорний — журбу. Такими самими кольорами вишивали рушники, сорочки українські жінки. Вишиту цими кольорами сорочку й рушник усе життя Павличко зберігав як найдорожчу святиню, бо їх вишила мати й дала синочку, щоб вони оберігали його від усякого лиха.

Домашнє завдання: написати та вивчити хронологічну таблицю Д. Павличка, законспектувати паспорт твору та вивчити напам'ять поезію «Два кольори»

17.02.2021 Група №34 Урок № 39-40

Тема уроку : Нова хвиля відродження української літератури на початку 1960-х років. «Шістдесятництво». Василь Симоненко. Коротко про митця.

Образ України, громадянський вибір поета («Задивляюсь у твої зіниці…»). Мотив самоствердження людини у складному сучасному світі, її самодостатність і самоцінність («Я...»)

Василь Симоненко (1935-1963)

Поет-шістдесятник «витязь молодої української поезії»

Народився 8 січня 1935р. у с. Біївцях на Полтавщині в селянській родині.

У три роки почав опановувати грамоту, у п’ять написав першого віршика. Після закінчення десятирічки у с. Тарандиці протягом 1952-1957рр. навчався на факультеті журналістики Київського державного університету.

Після закінчення навчання одружується на черкащанці Людмилі Півторадня.

Працює журналістом у редакції газет «Черкаська правда» й «Молодь Черкащини». На початку 60-х стає активним членом Клубу творчої молоді. Потрапляє під нагляд КДБ.

1962р. з’являється його перша збірка «Тиша і грім». Улітку 1962р. міліціонери заарештували та жорстоко побили його. Відмовлялися друкувати твори, друзі відвернулися.

Восени 1962р. починає щоденник «Окрайці думок».

На початку вересня 1963р. ліг у лікарню із раком нирок.

У ніч з 13 на 14 грудня 1963р. помер.

Творчість:

- перша збірка «Тиша і грім»

- цикл «Мандрівка по цвинтарю»

- цикл «Заячий дріб»

- оповідання «Вино з троянд»

- оповідання «Кукурікали півні на рушниках»

- оповідання «Весілля Опанаса Кровки»

- оповідання «Лебеді материнства»

- оповідання «Ти знаєш, що ти - людина»

- казка «Подорож у країну Навпаки»

- казка «Цар Плаксій і Лоскотон»

- щоденник «Окрайці думок»

- посмертна збірка «Земне тяжіння»

«Задивляюсь у твої зіниці...» Симоненко

Задивляюсь у твої зіниці

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік...

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадують про тебе,

Дні занадто куці та малі,

Ще не всі чорти живуть на небі,

Ходить їх до біса на землі.

Бачиш, з ними щогодини б'юся,

Чуєш - битви споконвічний грюк!

Як же я без друзів обійдуся,

Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю...

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать обращи - все одно

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено.

ПАСПОРТ ТВОРУ

Рід літератури: патріотична лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Ідея: роздуми над долею рідної землі, її історії; розкриття щирих синівських по­чуттів поета до своєї Батьківщини. возвеличення любові до рідної землі, заклик до земляків любити вітчизну, дбати про її майбутнє.

Віршовий розмір: шестистопний ямб.

Художньо-стильові особливості: вірш написано у формі монологу ліричного героя. Логіка зображення, естетична цілісність, світоглядна позиція поета, чітка орієнтація на читача зумовлюють побудову твору. Монолог ліричного героя відтворює патріотизм цілого покоління. Твір сповнений почуттів, експресії, які передають різно­манітні тропи та фігури. Головний образ твору — ліричний герой, у монолозі якого передається лю­бов до України, ненависть до ворогів, яких він називає «недругами», «чор­тами».

У творі зримо наявний образ України, яку ліричний герой називає «матір’ю», «молитвою», «віковою розпукою».

Художні засоби: епітети: «червоні блискавиці», «мамо, горда і вродлива», «святе синівське право», «дні занадто куці та малі», «зіниці голубі, тривожні», «розпука віко­ва», «хмари бурякові», «священне знамено» — змальовують тривожний світ, у якому ми живемо; метафори: «пливе за роком рік», «перли в душі сію», «мовчать Америки й Росії», «чорти живуть на небі», «палають хмари», «сичать образи»; порівняння: «зіниці голубі, тривожні, ніби рань»; звертання: «Україно!», «недруги лукаві», «друзі», «нене»; гіпербола: «битви споконвічний грюк» створює різноманітну, строкату кар­тину реальності, у якій частіше панує неспокій, бій; риторичне запитання: «Як же я без друзів обійдуся, без лобів їх, без очей і рук?»; риторичні оклики: «Ти для мене диво!», «Одійдіте, недруги лукаві!», «Друзі, зачекайте на путі!», «Чуєш — битви споконвічний грюк!»; літота: «Я проллюся крапелькою крові» передає думку про те, що кожен з нас — це немов маленька крапелька, але всі ми — частина матері-України

Домашнє завдання: написати та вивчити хронологічну таблицю В. Симоненка, законспектувати паспорт твору та вивчити напам'ять поезію «Задивляюсь у твої зіниці...»

12.02.2021 Група №34 Урок № 37-38

Олесь Гончар. «Модри Камень». Образи українського бійці і юної

словачки Терези. Особливість оповіді, роль кольорової гами в новелі

Стислий переказ

Події новели розгортаються в Словаччині, у 1945 році. Розповідь ведеться від імені радянського бійця-розвідника. Одного холодного зимового дня – після трьох безсонних діб, проведених у словацьких горах та ущелинах, – він постукав у «лісове вікно» однієї хати.

Дві жінки – мати та дочка (на ім’я Тереза), – почувши від бійця, що це «свої», «руські», впустили його. Зайшовши до кімнати, оповідач увімкнув ліхтарик і побачив біля столу злякану матір, а біля високого ліжка її молоду дочку, що «застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами». Він загасив ліхтарик і попросив завісити вікна.

Після цього оповідач вийшов надвір, де чекав його товариш Ілля, та запросив його увійти. Зайшовши, Ілля, вслухаючись у співучу словацьку мову, вигукнув: «Так ми ж дома! Я все розумію!» Мати, побачивши в бійців скриню з рацією, злякалася, прийнявши її за радіо. За її словами, саме воно забрало її сина Францішека.

Сталося це так: хлопець постійно слухав по радіо Прагу (столиця Чехії) та Москву й розповідав про почуте на роботі, а тисовці [словаки-колаборанти, які підтримували Гітлера, названі так за ім’ям Йозефа Тисо, президента пронімецької Першої словацької республіки (1939-1945)] прийшли, розбили радіо, а Францішека забрали. Минулого четверга його розстріляли на кар’єрах як «партизана». У родині сталася ще одна біда: батька, звичайного лісника, також як «партизана» забрали з дому й змусили рити шанці німцям. Ілля виніс рацію з хати.

Тереза була дбайлива та чуйна: вона вправно віддерла з рук оповідача брудні й закривавлені бинти та зав’язала руки своєю сухою та м’якою марлею, а також подавала йому гарячу каву. Боєць відчув, що дівчина увійшла до його серця.

Дуже швидко оповідач з товаришем мусили покинути гостинних господарів. Тереза встигла прив’язатися до оповідача, не хотіла його відпускати. Із затишної оселі розвідники вийшли в «сліпу вітряницю» (тобто бурю). Далеко внизу гримів фронт. За містечко Модри Камень точилися тривалі бої.

Тереза провела бійців та розповіла, як дістатися до млинів. Прощаючись, оповідач сказав, що він та Тереза ще неодмінно зустрінуться. Дівчина ж сказала, що сама доля звела її з оповідачем, та обіцяла чекати на його повернення.

… Він повернувся вже після того, як радянські солдати зайняли і Модри Камень, і шосе, і гори. Але на місці Терезиної хати побачив попелище. Згорьована Терезина мати порпалася в ньому. Спочатку вона навіть не впізнала оповідача, а коли він нагадав, хто він, її безкровні губи засіпались. Виплакавшись, вона розповіла, що сталося з Терезою.

Наступного дня вранці після відходу радянських гостей прийшли словаки-поліцаї – шукати Терезиного батька, що втік від робіт. Вони стверджували, що той був уночі тут. Тереза заперечила. Поліцаї сказали, що бачили сліди на снігу. Почали все перекидати в хаті й знайшли закривавлений бинт. На питання, чия це кров, дівчина сказала, що її (мовляв, утяла собі руку). Звісно, ніхто їй не повірив.

Поліціянти вирішили, що в хаті були партизани. Почувши це, старший шваб (німець), що був із ними, наказав вести Терезу на Мікулов. Мати пішла слідом за ними на гору. Як заходили на кряж, Тереза весь час озиралася. Поліцаї допитували її, куди вона дивиться. Вона сказала, що хоче надивитися на Модри Камень, бо має там кавалера.

Раптом один із поліцаїв зауважив, що вона дивиться не на вєсніцу (словацькою – село), а «на Руське». Вони здогадалися, що вона має кавалера серед радянських бійців. Тоді почали її бити канчуками. Поліцаї кинули Терезу перед себе, стали підганяти та грозити. Тереза все одно оглядалася. Її сікли та погнали бігцем. Так і забили до смерті. Бігши за ними, мати спіткнулася та впала на камінь, де й пролежала до ночі…

Після тих трагічних подій минуло багато днів. Рудні гори вже не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, і зацвітає пролісок, який по-словацьки зветься «небовий ключ». У Словаччині вже панує мир. А в пам’яті оповідача все не меркне та його зустріч із Терезою, його перше кохання. У його фантазії часто виникають зустрічі з Терезою, розмови з нею. Однією з таких уявних розмов і завершується твір. Закохані обіцяють одне одному, що тепер завжди будуть разом.

«…Я.Нікуди тепер ми не будемо спішити, як тоді взимку. Тоді ми майже ні про що не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав нам.

Тереза. Зараз ми маємо час! Зараз я доскажу вам усе недосказане тоді. Слухайте ж! Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись на сонці? А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін!.. Слухайте ж!»

Характеристика персонажів

Персонажі:

• оповідач – радянський розвідник (імені його не вказано),

• Ілля (розвідник, товариш оповідача),

• Тереза,

• її мати, батько та брат Францішек (батько та брат лише згадуються в розповідях Терезиної матері).

Головний герой

Про головного героя – розвідника – ми не дізнаємося з твору майже нічого. Можна зробити висновок, що він людина мужня, витривала, для нього дуже важливо сумлінно виконувати поставлені командирами завдання. Проте більший акцент у творі зроблено на особистих переживаннях цього розвідника. Випадкова зустріч зі словацькою дівчиною стає для нього вкрай важливою. Його вперше в житті підкорила жіноча врода.

Про це свідчить, наприклад, те, що він соромився дивитися на Терезині ноги, відводив погляд, але все одно бачив їх весь час. Вражений красою дівчини, герой соромився через свій подертий халат. Милуючись її гарною білою рукою, він звернув увагу на те, які червоні та незграбні його власні руки. Підкорили оповідача й чуйність, ніжність та дбайливість Терези. У новелі майстерно зображено зародження в його серці першого кохання.

Герой – дуже тонка, поетична натура. Найяскравіше підтвердження цього – його переживання після загибелі дівчини, уявні діалоги з нею, сповнені відчуття «трагічної чарівності» природи й життя.

Тереза

Тереза – словацька дівчина. У новелі немає як такого опису її зовнішності, згадано лише окремі виразні деталі: розпущені коси, білі стрункі ноги, білі й тонкі руки. Тереза «була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов'язка». Про її характер можна сказати, що вона була дуже чуйна, співчутлива й добра, а водночас смілива та рішуча.

Дуже швидко в Терезиному серці зароджується почуття до молодого радянського бійця, і дівчина повністю віддається цьому почуттю. Впадає в очі й така риса Терези, як її релігійність: наприклад, відповідаючи на питання розвідника, чи чекатиме вона його, вона каже: «Хай пан бог видать, що буду».

«Хай пан бог видать, що буду».

Коли Терезу забирають, а згодом катують поліціянти, підозрюючи в допомозі партизанам, вона поводиться надзвичайно сміливо, саможертовно, не плаче й думає не про себе, а про здоров’я своєї матері та про розвідника, якого покохала.

Мати Терези

Цей образ окреслено досить побіжно.

«Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як черниця».

Вона дуже любила свою родину: чоловіка, сина Францішека та Терезу. Загибель Францішека була для жінки величезним горем. Її показано як дуже співчутливу й привітну: це видно з того, як гостинно вона прийняла радянських розвідників, переживала, коли їм потрібно було покинути її дім. Найстрашнішим ударом для жінки стало вбивство її дочки. Після цього вона вже не мала, для чого жити.

Письменник майстерно показує її розгубленість після загибелі Терези:

«Зігнувшись над попелищем, вона порпалася в ньому паличкою, витягуючи й перетрушуючи якийсь недотлілий мотлох. Зосереджено оглянувши його, тут же кидала і знову порпалася, і видно було, що думає вона не про нього, що ті огарки їй зовсім не потрібні, а вибирає та перетрушує їх лише для того, щоб бути чимось заклопотаною».

Домашнє завдання: прочитати новелу «Модри Камень»,виписати образи,написати порівняльну характеристику.

10.02.2021 Група №34 Урок № 35-36

РМ. Усний твір-роздум «Моральна краса й духовна велич людини

в кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

Олесь Гончар. Загальна характеристика доробку Олеся Гончара.

Мрія і дійсність у новелі «Модри Камень».

Романтична ідея кохання, що перемагає смерть

1918 народився Олесь Гончар, український письменник та критик, академік НАНУ. Герой України (2005, посмертно), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (1962). Почесний доктор літератури Альбертинського університету (Канада, 1992). Член Спілки письменників України (від 1946; 1959–1971 – голова правління).

Автор романів "Собор" (1968), "Людина і зброя" (1960), "Щоб світився вогник" (1955), дилогії "Таврія" (1952) і "Перекоп" (1957), трилогії "Прапороносці" (1946-1948). Навчався у Харківському університеті (1938–1941). Опублікував протягом 1938–1941 кілька новел і повість «Стокозове поле», де була згадка про голодомор 1933. Гончар пішов на фронт добровольцем у складі студентського батальйону, був двічі поранений, перебував у концтаборі на Холодній горі (Харків). 2-у світову війну закінчив зі званням гвардії старшого сержанта. Закінчив Дніпровський університет (1946), навчався в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР (1947–1948). У романах "Тронка" (1963), "Циклон" (1970), "Берег любові" (1976), "Твоя зоря" (1981), повісті "Бригантина" (1975) викрив культ особи, виклав власне бачення шляхів і напрямів розвитку сучасної цивілізації. Роман "Собор" (1968), присвячений проблемі збереження історико-культурної спадщини українського народу, став важливим стимулом розвитку національно-культурних процесів в Україні в 1960–1980-х років.

У середині 1960-х років – один з ініціаторів увічнення історії українського козацтва, зокрема спорудження Державного заповідника на острові Хортиця. Як голова СПУ опікувався поширенням і популяризацією української мови, активно виступав проти політики русифікації України. В умовах національно-культурного відродження 1980 – початку 1990-х років підтримав створення товариства шанувальників української мови та Народного руху України, очолив Добродійний фонд відбудови Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Різноманітна громадська діяльність Гончара (зокрема на посаді голови Української Ради Миру) сприяла піднесенню авторитету української інтелігенції на міжнародній арені. Незаперечними залишаються заслуги Гончара в обстоюванні української мови і культури. Його авторитет був підтримкою для українських демократичний сил у процесі відновлення державності України.

Твори Гончара виходили англійською, німецькою, китайською, в’єтнамською, російською, португальською, польською, болгарською, чеською та ін. мовами.

Новела "Модри Камень" Олеся Гончара - приклад того, як суспільні потрясіння впливають не тільки на людські долі, але й на мистецтво

Аналіз твору

Літературний рід: епос.

Жанр: новела.

Тема: трагічно обірване війною кохання радянського солдата та словацької дівчини.

Ідея: утвердження сили кохання, що долає будь-які бар’єри (воєнний час; належність закоханих до різних народів) і навіть смерть.

Історія написання

Новела «Модри Камень» має автобіографічну основу. Олесь Гончар як боєць радянської армії брав участь у звільненні Чехо-Словаччини. У 1945 р. його військова частина на два дні зупинилася в словацькому селі Гринаві, де він познайомився зі словачкою Юлією. Між молодими людьми спалахнуло кохання. Воно залишилося в серці митця на довгі роки, про що свідчать і його щоденникові записи, і зображення почуттів лейтенанта Сагайди до словачки Юлічки в романі «Прапороносці» та артилериста Сашка Діденка до мадярки Лорі в новелі «За мить щастя».

Новелу було опубліковано в 1946 р. в журналі «Україна». Примітно, що радянські критики прийняли її «в штики». «Модри Камень» викликав гостру полеміку. Одна з республіканських газет висунула письменникові тяжке звинувачення як «проповіднику зради Батьківщини»; стверджувалося, що політично незрілий автор пропагує космополітизм.

На той час оспівування кохання радянського солдата та іноземки було сміливим кроком, адже шлюби з іноземцями в Радянському Союзі засуджувалися, а в 1947 р. навіть бути заборонені. До того ж, незвична композиція й стилістика твору, зображення уявної розмови героя з мертвою Терезою дали підстави для критики письменника за містицизм і нехтування канонами соцреалізму.

Пояснення назви

Модри Камень – містечко в Східній Словаччині. Його назва перекладається як «блакитний камінь». Ця назва у творі постає своєрідним символом. Він має не одне значення, проте основним можна вважати силу кохання Терези до оповідача:

«Коли я глянув у цей момент [коли Тереза простягнула героєві руку] на гори, на обшпугований вітром камінь, він уже був мені не такий чужий, як досі».

Місце дії:

Словаччина

Час дії:

1945 р.

Історична довідка.Зауважте! Для кращого розуміння подій, описаних у новелі, варто пригадати деякі факти з історії, що стосуються участі словаків у Другій світовій війні.

За кілька місяців після вересня 1938 р., коли прем’єр-міністри Великобританії, Франції й Італії уклали з Адольфом Гітлером сумнозвісну Мюнхенську угоду про передачу до складу Німеччини Судетської області Чехословаччини, німці окупували й інші чеські області. Тоді ж словацькі нацисти на чолі з католицьким єпископом Йозефом Тисо захопили владу в Братиславі й проголосили Словаччину незалежною державою. Вони уклали союзну угоду з Німеччиною. Словацькі фашисти копіювали німецькі порядки, зокрема переслідували комуністів, євреїв та циган.

Словаччина взяла участь у Другій світовій війні на боці Гітлера: на Східний фронт вирушив 36-тисячний словацький корпус, що дійшов до передгір’їв Кавказу. Утім, варто зауважити, що більшість словаків не рвалася в бій, не бажаючи стріляти в представників слов’янських народів, таких близьких мовно та культурно: українців, білорусів, росіян.

Після розгрому німців під Сталінградом словаки почали масово здаватись у полон Червоній армії. До лютого 1943 р. уже понад 27 тис. словацьких солдатів і офіцерів опинилося в радянському полоні. Вони зголосились долучитися до Чехословацького армійського корпусу, що формувався в СРСР. Коли влітку 1944 р. війська 1-го й 2-го Українських фронтів вийшли до чехословацьких кордонів, словацькі фашисти, які боялися, що військові частини перейдуть на бік СРСР, запросили на територію країни німецькі війська.

Народ Словаччини відповів на це потужним Національним повстанням. Майже вся словацька армія перейшла на бік повсталих. СРСР надав повстанцям широку підтримку. На допомогу їм рухалася Червона армія. Проте до підходу радянських бійців німці жорстоко придушили повстання й стратили кілька тисяч партизанів, а близько 30 тисяч відправили в концтабори. Вцілілі повстанці відступили в гори. Врешті-решт, війська Другого українського фронту (за активної підтримки словацьких партизанів) у квітні 1945 р. перемогли німців та остаточно звільнили Словаччину.

Зважаючи на такий історичний контекст, ми можемо пояснити трагедію, що забрала життя героїв новели – Терезиного брата Францішека й самої Терези, що, як і чимало словаків, були симпатиками мирної Чехословацької республіки й засуджували союз словацьких нацистів із Гітлером. Зрозумілішим (з огляду на масовий перехід словаків на бік СРСР та потужне антинімецьке Національне повстання) стає й те, наскільки упередженим – якщо не ворожим – було ставлення німців до словаків загалом, про яке у творі сказано так:

«Для них [німців] що словак, то й партизан».

Композиція:

5 розділів. II, III та IV містять виклад сюжету, а I та V – це своєрідне художнє обрамлення.

22.01.2021 Група №34 Урок № 33-34

Тема: "Зачарована Десна". Історія написання, автобіографічна основа, сповідальність оповіді. Поєднання минулого та сучасного. Два ліричні герої: малий Сашко і зріла людина. Морально-етичні проблеми порушені в кіноповісті.

Аналіз твору:

Літературний рід:

Епос

Жанр:

кіноповість (за словами самого Довженка, «автобіографічне кінооповідання»).

Це автобіографічний твір – спогади Олександра Довженка про його дитинство в рідному селі Сосниця на Чернігівщині.

В українській літературі саме Довженко, видатний кінорежисер і водночас письменник, започаткував новий жанр — кіноповість, тобто повість, написану з урахуванням специфіки кіно. Саме до цього жанру належить і «Зачарована Десна». Митець писав свої твори, щоразу думаючи про те, як вони виглядали би на екрані. Тож засоби кіномистецтва, його прийоми (як-от детальна розробка діалогів, увага до кольорів, побудова оповіді у вигляді монтажу окремих епізодів чи картин, часом не пов’язаних між собою, переміщення часових і просторових площин) були складовою його індивідуального стилю.

Історія створення “Зачарованої Десни”

Перші записи в «Щоденнику» митця, що стосуються планів написання «Зачарованої Десни», датуються ще 1942 роком. Зокрема, Довженко пише:

«А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь — усюди, куди тільки не гляне моє душевно око…».

Багаторічна туга за рідною землею в повоєнні роки дуже позначилась на моральному стані Довженка (згадаймо, що вже на початку «Зачарованої Десни» митець пише про тугу через «довгі роки розлуки з землею батьків»).

Він рвався до України, але марно, адже туди за жорстоким рішенням радянської влади, невдоволеною сміливістю Довженка у відстоюванні власних поглядів, він мав право їздити лише у відрядження, а жити мав у Москві.

У 1948 р. письменник уже чітко заявляє про свій намір написати докладно, з великими екскурсами у власну біографію, у дитинство, у родину, у природу, пригадати всі чинники, які створювали й визначали його ставлення до життя, тонкість сприйняття світу та людей.

Довженко працював над «Зачарованою Десною» упродовж 14 років, з 1942 по 1956 рік, щоразу вертаючись до неї. Тільки в березні 1956 року журнал «Дніпро» видрукував повість (проте сценарію для фільму з неї Довженко не створив), а наступного року, вже по смерті автора, твір вийшов окремим виданням.

Тема твору:

спогади письменника про своє дитинство, про рідну землю як джерело його духовності та таланту, а якщо ширше, розповідь про долю українського народу, його культуру, вірування, сімейні традиції.

Головна ідея кіноповісті:

оспівування краю дитинства, його людей-трудівників, краси його природи. Ідейним лейтмотивом кіноповісті також можна вважати пристрасне бажання митця бути максимально корисним своєму народові, його роздуми про своє народне коріння.

Сюжет та особливості композиції твору

Твір не має як такого чіткого сюжету з послідовним розвитком подій.

«Зачарована Десна» складається зі схожих на новели окремих спогадів про життя селянської родини, про красу хліборобської праці, про народну мораль і мудрість тощо.

Розповідь має два плани. Перший — це новели про дитинство Сашка (його враження від природи, захоплення довкіллям; перші враження від тогочасної соціальної дійсності, злиденного життя хліборобів).

Другий план — це ліричні відступи Олександра Довженка вже як зрілого майстра (філософське осмислення краси природи та людської праці, роздуми про роль дитинства у формуванні особистості, про тяжку долю українського народу тощо).

У творі можна умовно виділити окремі новели чи епізоди (їх можна назвати, наприклад, «Город», «Смерть братів», «Смерть прабаби», «Повінь», «Сінокіс» тощо), які перериваються ліричними й публіцистичними відступами-роздумами.

Персонажі твору “Зачарована Десна”

Головні герої:

• два ліричні герої — малий Сашко (у новелах) і Олександр Довженко (в авторських відступах);

• Петро Семенович (батько);

• Одарка Єрмолаївна (мати);

• прабабуся Марусина;

• дід Семен;

• прадід Тарас;

• дядько Самійло.

Другорядні персонажі:

• брати Сашка: Лаврін, Сергій, Василько й Іван;

• дід Захарко;

• учитель Леонтій Опанасенко тощо.

Характеристика основних персонажів

Сашко

Основні риси малого Сашка — безпосередність, довірливість, допитливість, спостережливість.

Він жадібно вбирає перші життєві враження — украй суперечливі: по-дитячому наївне розуміння картини Божого суду, думки про «перший гріх» через вирвану моркву тощо. Сашко живе в чарівному світі, сповненому несподіванок (як-от історія з левом) та манливих таємниць.

Він дуже тонко відчуває красу природи: у городі, наповненому всякою живністю, у саду із яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна, на воді під самими зорями.

Петро Семенович

Петро Семенович — батько Сашка. Письменник захоплюється його красою, принциповістю, благородством, безкорисливістю, готовністю прийти на допомогу слабшому, працьовитістю.

Про зовнішність та характер батька:

«Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів. Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі… Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя»

«З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку»

Про його одяг:

«Одне, що в батька було некрасиве,- одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і лахміттям»

Цей образ втілює думку про трудовий народ як невичерпне багатюще джерело талантів, проте митець не ідеалізує свого батька: він показує його й у хвилини розпачу або гніву, згадує його вибуховий характер («Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд»).

Одарка Єрмолаївна

Одарка Єрмолаївна — матір Сашка. Була невтомною трудівницею, найбільше в житті любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало».

Багатий город, на якому росло все, — то праця її рук. Цілими днями жінка клопоталася по господарству, у любові до праці виховувала своїх дітей. Її життя було тяжке: у родині часто спалахували сварки, нерідко доходило й до бійок; Одарка мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забирало красу.

Була богомільною й дуже забобонною. Цю її рису письменник змальовує з гумором:

«Сама мати божилася, що буде в раю між святими, як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх — діда й бабу — та догоджає їм. Мати молилася святому Юрію Побідоносцеві, що топтав змія лошаком, і отак благала потопити її ворогів — батька, діда й бабу, що занапастили їй життя».

Вона вірила в різні народні прикмети, чари. Клялася, що ще в дівочі роки їй уві сні явився святий Юрій та сказав, що його іменем вона буде робити людям добро:

«З того часу, щось років через десять чи двадцять, мати об’явила себе ворожкою і почала лікувати людей від зубів, пристріту й переляку, хоч і сама хворіла».

Дід Семен

Дід Семен — один із центральних образів твору. Саме його можна вважати уособленням духовної краси українців, чемності, чистоти та людяності.

Про його зовнішність:

«У нас був дід дуже схожий на бога. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином».

Про любов діда до природи та дивовижну єдність із нею:

«Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо».

Про любов до кожної людини:

«Любив дід гарну бесіду й добре слово».

Дід Семен кожного зустрічного незнайомця називав «доброю людиною» та бажав йому здоров’я.

Про звички й уподобання діда Семена:

«Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха…

Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час.

Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду».

Прабаба Марусина

Прабаба Марусина мала складний характер. Можливо, через тяжке життя вона накопичила багато злості на людей. Своєрідною творчістю її душі були прокльони:

«Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її … звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось їй на очі, — свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох десь у тютюні. Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо світі. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня.

Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі».

Прадід Тарас

Його так само, як і діда Семена, можна назвати уособленням народної мудрості й душевної щедрості. Він першим почав розкривати перед допитливим хлопчиком дивовижні таємниці природи, її неповторну красу:

«Голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро».

Дядько Самійло

Про дядька Самійла сказано, що він майже в усьому був пересічною людиною:

«Дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він, як уже можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось, ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть не був добрим хліборобом. Він вважавсь поганим хліборобом. Його розумових здібностей не вистачало на сю складну і мудру професію».

Проте й він мав свій талант, був дуже працьовитою людиною:

«Але, як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем, — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша. Поза своїм талантом, як се водиться часто серед вузьких фахівців, він був людиною немудрою і навіть немічною».

Виклад змісту твору (за мікротемами):

Спочатку автор у «короткому нарисі автобіографічного кінооповідання» визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов’язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

1) Опис городу

Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили…

2) Розповідь про діда Семена

На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном.

Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця.

Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома таки спалила книжку. Любив дід гарну бесіду й добре слово.

Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки не засинали.

Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час…

3) Перший гріх (Сашко повиривав моркву). Розповідь про прабабусю Марусину

Одного разу маленький Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, а потім до огірків. Наївшись огіркових пуп’янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю — хай доростає — і пішов шукати далі смачного.

Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак: і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує прабаба Марусина, мати діда Семена. Вона побачила шкоду й почала лаятися та проклинати хлопчика.

Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що від них ніщо не могло сховатися. Їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня…

Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а Сашко лежав у малині і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання…

Сашкові захотілося до хати. Вона була схожа на стареньку білу печерицю, вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим «простору й краси вистачало». На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів, проте найбільше враження справляла картина Страшного суду.

Хлопець спочатку жахався цієї картини, а потім звик. Він думав:

«В нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма-тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.

Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда… тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник…

…Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало».

Мати вважала, що буде в раю між святими «як боляща великомучениця» і так часто показувала те місце на картині, де знаходитиметься її душа, що там зробилася пляма.

«Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?»

— подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку.

4) Поновлення втраченої святості, шанування дорослих людей

Заліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив «творити добрі діла» — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда. Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей (казали, що за це прощається багато гріхів на тім світі). Він знайшов стару шапку в човні, щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не хотілося, бо він обдурював покупців. Тоді Сашко вирішив піти до діда Захарка — коваля, який курив такий лютий тютюн, що його обходили люди і навіть тварини, облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив. Тоді він пройшов ще раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів. На вулиці більше нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги. Він вирішив ще раз спробувати привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасіння душі годі було й думати.

Переляканий та розгублений, хлопець дременув додому, проскочив у клуню, ліг на дідове хутро й вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить Сашко і думає, що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і прикрих речей…

5) Розповідь про прадіда Тараса й раптову смерть чотирьох братів Сашка; опис батька

Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера:

«А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро»…

Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору. Батько (Петро Семенович) дізнався про це жахливе нещастя на ярмарку, гнав коней тридцять верст.

«З чим порівняти глибину батькового горя? Хіба з темною ніччю. У великім розпачі прокляв він ім’я боже, і бог мусив мовчати…»

Далі автор з любов’ю та болем згадує, яким був його батько:

«Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів…»

«З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку».

6) Народження сестрички та смерть прабаби Марусини

Одного разу в них у хаті сталося вночі дві події. Коли Сашко прокинувся вранці на печі в ячмені, то відразу відчув, що трапилося щось незвичайне. Пахло якось дивно, ніби в церкві. Мати підійшла до сина й сказала, що вона йому ляльку привела. І показала дитину в ночвах. Хлопчикові ця лялька зовсім не сподобалась — з маленьким сизим поморщеним личком. А мати милувалася нею й говорила, що яка ж вона гарненька. Потім заплакала й повідомила, що померла баба Марусина. Сашко аж зрадів, що ніхто тепер не буде нікого проклинати…

7) Повінь на Великдень, порятунок людей

Часом вода навесні розливалась так пишно, що в ній потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. Так, одного разу трапилася надзвичайно сильна повінь. У батька був один човен на всю округу, тому до нього прийшов поліцейський Макар і велів їхати рятувати людей на Загребеллі. Це було якраз перед Великоднем, тому батько відмовлявся, бо, мовляв, не може вранці не пошанувати святу паску. Поліцай пригрозив йому в’язницею, і батько погодився, велів матері дати йому паску, хоч і не свячену.

Вдосвіта вони з Сашком підпливли до затопленого села. Батько сидів із веслом на кормі — веселий і дужий. Він відчував себе героєм—мореплавцем, рятівником. А вода все прибувала. Село опинилося на острові. Потім стихія ввірвалася в хати, хліви. Люди рятувались на стріхах. Худоба потопилася. Скоро з-за хати виплив невеличкий човник, а в човнику — отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом — паламар Лука. Духовні особи плавали поміж хатами та святили паски.

Батько підсміювався над отцем Кирилом і його помічниками. Батюшка не любив Сашкового батька за красу і непокірність, а тепер розсердився за його жарти, а ще більше, коли батько сказав, що не може хвалити Бога за таку повінь. Отець Кирило так гнівно закричав, що човен похитнувся, і священнослужитель, зателіпавши руками, полетів сторч у воду. За ним попадали і дяк з паламарем, проте батько Сашка, зачепивши отця Кирила за золотий ланцюг ручкою весла, втяг його «у свій ковчег», а потім стали витягати й дяка, проте, витягаючи, так сміялися, що забули про паламаря Луку, якого, може, з’їли вже раки. Отака була вода…

8) Спогад про долю села в роки воєнного лихоліття

Загинуло й щезло геть з лиця землі рідне село не від води, а від вогню — теж весною, через півстоліття. Його спалили німці за допомогу партизанам. Згоріла церква, переповнена людьми. Карателі ганялися за жінками, однімали дітей і кидали їх у вогонь, а матері, щоб не терпіти таких лютих мук, самі кидалися за дітьми у вогонь. Повішені моторошно гойдалися на шибеницях. Не стало прекрасного села…

9) Спогади про косовицю й бійки між родичами

Весняні води стояли довго, тому й косовиця в те літо розпочалася пізно. Збиралися на косовицю довго, мати не пускала малого Сашка, боячись, що його і комарі з’їдять, і втопитися може, і впасти з кручі, і косою обріжеться. Але батько на те не зважав, узяв-таки…

Сашко лежав на возі. Він їхав «у царство трав, річок і таємничих озер». Дорога до Десни була складна і довга — з калюжами, болотами, горбами, кручами та бродами. Хлопець дивився на зоряне небо, Чумацький Шлях і непомітно заснув, а прокинувся вже на березі Десни.

Сінокіс був гуртовий. При розподілі копиць майже завжди була бійка, бо то батькові, то дядькові здавалося, що його обділили, обдуривши на одну копицю. Ті бійки здавалися Сашкові надзвичайно запеклими. З тонким гумором автор описує одну з таких бійок:

«Кров лилася з них казанами. Вони відрубували один одному голови, руки, врубалися в розпалені груди, і кров, кажу ж бо, лилася з них відрами, казанами…»

Особливо войовничим був дід. Запеклі непорозуміння тривали аж до вечора, але до згоди приходили завжди. Дід охолоджував свій запал глеком води, а потім філософствував під дубами, що все тепер не таке, як раніше, усе гіршає, дрібнішає, і Сашко дуже жалкував, що коли він виросте, то «світ споганіє», і «не буде вже сінокосу тоді, ні риби».

10) Спогади про тварин – диких та свійських; дядько Самійло-косар; уявна розмова коней.

Погодою на сінокосі, казали, років півтораста завідувала ворона. Це була, так би мовити, «фамільна ворона» Довженків. Вона все бачила і чула, і віщувала дощ. Один дядько Самійло не вірив їй. Він не був освіченою людиною, навіть і хліборобом він був поганим. Але,«як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло—косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю…».

У всьому ж іншому він був людиною немудрою і слабкою.

Ворона знала кожного й бачила, хто чого хоче. Одного разу батько, розсердившись на пташку за дощ, який вона накрякала, попросив мисливця підстрелити її. Але ворона одразу ж перелетіла на дуб за Десною. Повернулася надвечір і накаркала такого дощу, що він погноїв усе сіно…

Диких звірів довкола села було мало: їжак, заєць, тхір. Вовки перевелися.

А от леви, вважав Сашко, водилися, але дуже рідко.

«Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме».

Проте на другий день виявилося, що лев дійсно був: йому вдалося звільнитися на деякий час з клітки під час аварії на залізниці під Бахмачем. Він був з мандрівного звіринця. Але йому не пощастило погуляти на волі: звіра незабаром оточили і вбили.

А хіба можна не згадати собаку Пірата, великого, немолодого і поважного пса, який довго жив у них. Одного разу Пірат загубився у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь. Аж ось в неділю, тижнів через п’ять, коли всі сиділи біля хати, біжить Пірат — зморений, худючий. Метрів за сто впав додолу і поповз до господарів, своїм виглядом і голосом виражаючи усю повноту собачого щастя. Батько, хоч і ненавидів одвертість почуттів, розчулився…

Або ось про коней… Сашкові здавалось, начебто коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тільки нікому не скажуть. Якось хлопчик навіть підслухав розмову двох коней, що паслися вночі після важкої денної праці. Вони питали один одного, чого це хазяїн такий злий і часто їх б’є. Один кінь відповів другому, що то не їх людина б’є, а свою недолю. З тих пір Сашко ні разу не вдарив коня…

11) Невдалий початок шкільної науки

Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі штани і повели до школи.

Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко — старий, нервовий і сердитий. Носив золоті ґудзики і кокарду, був вищим за батька, тож це надавало йому грізної сили. Учитель спитав хлопця, як його звати, але той так злякався, що втратив голос, потім усе-таки ледве вимовив своє ім’я. Далі учитель поставив не зовсім розумне питання: як звати батька. Сашко відповів: «Батько!» Глянули батько з сином один на одного й зрозуміли, що діло їхнє програне. Нудьга вхопила хлопця за серце, і він не зміг нічого більше сказати. Учитель промовив: «Не развитый!» — і відправив геть.

Страждання малого Сашка здавалися безмірними, і світ здавався загубленим. Він не захотів навіть обідати й пішов у сад, став біля вулика. До життя його повернула бджола, яка вкусила й зробила дуже боляче.

12) Ліричний відступ

Завершується твір ліричним відступом — роздумом автора, де він пояснює, навіщо так детально зупинився на спогадах про дитинство. Він зізнається, що не є прихильником старовини, а сином свого часу, проте, на його думку, безбарвним та порожнім є життя тієї людини, яка,

«обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить дорогого, небуденного, ніщо не гріє її… Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне…»

Багато в житті Сашкових батьків було горя, темряви і жалю. І топили вони горе у сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля, — це роботи, тяжкої праці. Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік нещасливо. Але все це в далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у спогадах незмінною. Твір завершується палким зверненням до рідної Десни:

«Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим… Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Найзворушливіші і найтепліші спогади родом з дитинства. Дитинство – це те, що ми втрачаємо в часі, але зберігаємо в собі. Пам’ятайте про це!

Домашнє завдання: О.Довженка,законспектувати поданий матеріал, читати кіноповість «Зачарована Десна»

18.11.2020 Група№ 34 Урок №19-20

Тема: ПЧ. Василь Шкляр. «Маруся»

«Маруся» - історичний роман українського письменника Василя Шкляра вперше опублікований у видавництві "Книжковий клуб" і "Клуб сімейного дозвілля" 2014 року.

У романі розповідається про повстанського отамана Марусю Соколовську.

Шкляр писав роман протягом п'яти років, з 2009 по 2014 роки.

При зборі джерел для майбутнього роману, Шкляр використовував спогади свого батька, діда та знайомих, оскільки Марусю багато людей знало й її історію переповідали з вуст в уста як про легендарну жінку. Окрім свідчень людей, Шкляр також працював з наявними даними про Соколовську в українських архівах. Загалом, Шкляр у своїх інтерв'ю звертав увагу, що роман написаний на основі реальних даних з архівів та щоденників очевидців та підкреслював що «тут за кожною подією в книзі стоїть історичний факт».

Тендітна золотоволоса дівчина народилася для щастя, але бурхливий 1919 рік — один із найдраматичніших в історії України — покликав її до боротьби за волю Вітчизни. Після загибелі братів, повстанських отаманів, шістнадцятирічна гімназистка Саша Соколовська стає на чолі тисячного війська. Відтепер вона - отаман Маруся. На шлику її козацької шапки напис «Смерть ворогам України!» Та навіть у вирі кривавих подій доля дарує їй щире кохання і шанс зберегти життя...

Домашнє завдання: Прочитати роман Василя Шкляра «Маруся»

Тема: Література в Західній Україні до 1939 р.

Життя і творчість Богдана-Ігоря Антонича.

«Зелена євангелія» –

нерозривна єдність природи і людини, ідея життєствердження.

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ (1909—1937) - український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець. Богдан-Ігор Антонин народився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на Антонин.

У 1914 р. родина Антоничів перебралася до Відня, де з гіркою бідою перебула чотири роки.

У 1919р. Богдан з мамою (батька заарештувала польська влада) переїхали на Пряшівщину до материного брата, якого невдовзі режим Пілсудського скарав на смерть за домагання прав для галицької Лемківщини. Україна в цей час переживала історичний момент.

На початку 1919 р. Об'єдналися дві молоді держави: УHР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка). І хоча її політична доля одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежності перейшов у вимір культури. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря. Труднощі війни відбилися на здоров'ї хлопця. Він часто і тяжко хворів. Тому спершу йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 років віддали до Сяноцької гімназії. Саме в цій єдиній на всю Лемківщину польській гімназії (українських тоді там взагалі не було) дві години на тиждень відводили українській мові, основний наголос за вісім років навчання робили на грецьку та латину.

У 1923—25 pp. Б.-І. Антонич почав писати твори. Два останні роки навчання в гімназії його вчителем був Лев Гец, згодом відомий український художник. Гец осучаснив смаки Антонина, й мав на учня великий вплив. Навчаючись в університеті та по його закінченні, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх «з нестримним захопленням». Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як «музичне дерево». Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Також малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.

У 1928р. Б. І. Антонич закінчив гімназію і записався на гуманітарний факультет Львівського університету (спеціальність — слов'янська філологія); З 1931 р. почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу «Дажбог» заявилася його перша збірка «Привітання життя».

У 1933р., закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії, Антонич став вільним літератором.

Від 1934р. Б.-І. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах «Вогні», «Дзвони», «Назустріч», «Ми». Тоді ж заходами Богдана Кравціва він видав збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки письменник готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише роман і лібрето до опери, пробує себе у ролі мистецтвознавця.

У 193б р. виходить найбільша прижиттєва збірка Б-І. Антонича «Книга Лева». Видужування після операції у 1937р. ускладнилося запаленням легенів. Слабе серце не витримало.

6 липня Богдан-Ігор Антонич помер. Поховано поета на Янівському цвинтарі у Львові.

Збірки «Зелена євангелія» та «Ротації» вийшли у 1938р. посмертно.

«Зелена євангелія» — це книга природи «Ротації» — книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» — книга віри. Антонич цікавиться колективною пам'яттю й уявою праслов'ян. Префікс пра- багато важить у його світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Час тут розгортається у дві фігури — лінії і кола. Лінійний час — ряд безперервних подій, життя від народження до смерті. Коловий час — це час вічних повернень і перевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість у фольклорі), що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних ритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни, утоплення Марени в купальській воді. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі (відоме з давньоіндійської філософії переконання, що душа народжується вдруге, залежно від свого попереднього життя, у людині, тварині чи рослині) захоплювала поета.

Тому не варто думати, що написавши:

Антонич був хрущем

і жив колись на вишнях,

на вишнях тих,

що їх оспівував Шевченко –

(«Вишні»)

Він пожартував або впав у якусь хворобливу уяву. Для Антонича — це досить серйозна світоглядна заява. Так він визначає власне духовне походження й обирає свою традицію, пам'ятаючи, що навіть найоригінальніший митець може породити тільки частину самого себе, решту він свідомо успадковує від попередників. Те. що бачить Антонич у вірші «Вишні» стосується і минулого, і майбутнього. Поет применшує власні амбіції (всього лиш «хрущ» на «Шевченкових вишнях», а разом з тим захоплюється землею, яка дає йому натхнення, що навіть через сто років після Шевченка він як поет ще має що сказати.

Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у власних віршах на християнську міфологію, пов'язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. (Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках — «Зелена євангелія» та «Ротації» — Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня». Майбутню загибель цивілізації він бачить як момент вічного ланцюга творень і нищень.

Прокотяться, як лава, тисячні століття,

де ми жили, ростимуть без наймення пальми

і вугіль наших тіл цвістиме чорним віттям,

задзвонять в моє серце джагани в копальні

(«Пісня про незнищенність матерії»).

Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, Індійської, грецької) й поганської міфології слов'ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Він не вважав їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші — це вже означало для нього займатися міфотворенням. Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею: Я жив тут. В неоліті... може, ще давніше... Мої малюнки буйволів замазав місяць. («Праліто») В Антонича ніколи не знайдете зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки, він щоразу підкреслює, наскільки рівними й наскільки схожими виявляються живі істоти, звірята, люди та рослини перед стихією, молить Бога берегти в завію «і людські, і звірячі кубла». Недарма ж основою основ серед образів Антоничевої поезії став образ землі як стихії. Богдан-Ігор Антонич прийшов до переконання, що джерело усіх слов'янських вірувань треба шукати саме тут. Із землі народжується життя. Земля і небо — фундамент і дах світового дому. Земля у своїх розмаїтих подобах близька й вічна, вона ховає таємний глузд існування, а небо, цей світ над нами, холодне й неживе. Нам не збагнути його у всій його досконалій блакиті, але й небесна перспектива не дає зрозуміти світ унизу: земля для цієї «блакитної вілли» назавжди залишиться закритою книжкою:

Стіл ясеновий, на столі

слов'янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі,

землі стобарвній, наче сон цей!

(«Зелена євангелія»).

Б.-І. Антонич є автором шести книг поезії. Крім «Привітання життя» (1931), він встиг видати «Три перстені» (1934), «Книгу Лева» (1936) і впорядкувати ще три — «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія». Поет укладав свої збірки з надзвичайно тонким відчуттям композиції. Він не працював за принципом «що написав — те й видав». Три останні збірки готував упродовж чотирьох років, помалу вибудовуючи задум і заповнюючи його формою. Критики все ще до кінця не визнали важливість Антонича в розвитку української поезії. Вони продовжують вагатися стосовно його точної позиції у спектрі української літератури XX сторіччя. Хоча сам Антонич співвідносив свою поезію з авангардом, він писав її радше у загальному руслі сучасної йому поезії, ніж у якійсь конкретній поетиці. Всупереч окремим школам і літературним рухам, він говорив про «авангардний підхід» з постійним пошуком нових, більш відповідних засобів вираження, постійним творенням, постійним розвитком пізнавальної сили мистецтва.

У «Привітанні життя» він починав як романтичний бунтівник, тоді звернувся до мрій і спогадів дитинства у «Трьох перстенях» і, врешті, наново відкрив себе у ролі міфотворця, чию манеру письма можна би описати як щось на межі символізму й авангарду, але що нелегко визначити з точки зору критики. Антоничева здатність вживати різні способи вираження й різні перспективи огляду дійсності, його відкритість до багатоголосся і багатоманіття виявляє його віру в те, що найкращий спосіб розпізнати і схопити єдність всього сущого — це відтворити суперечності, притаманні земному світові в часі й просторі. Проте у вищій позасвітній дійсності «за зорею» (збірки «Книга Лева» та «Зелена євангелія») ці суперечності подолано й представлено як частини єдності, вічної цілості, що її інтуїтивно відчуває митець. У самому осерді Антоничевої естетики перебуває позасвітня краса, з якою споріднена краса земна, і яка, в його розумінні, творить «велику гармонію» — абсолютну істину.

Проблема істини надихала Антоничевий пошук праслова — «правдивого слова»; він поділяв переконання модерністів, що первісні слова знаходились біля витоків часу, а тому поєднують сучасність із втраченим Раєм непідробної гармонії взаємин людини і природи. Антонич вважав, що тільки мистецтво спроможне надати довершеності жахливому досвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливості уяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов'язували пошана до поетичного ремесла, позиція нерухомого спостерігача, парафраз і ретельна робота зі словом.

Таким чином він досягнув у поезії співпраці раціонального та ірраціонального начал. Антоничева повна спадщина виявляє цю поетичну хорду між пророчим видінням і конструюванням.

Велика самоцінність спадщини Антонича, а також те, як він поєднав ідеї авангарду і міфопоетики, робить його центральною постаттю в українській поезії XX ст.

Домашнє завдання:Написати в робочий зошит хронологічну таблицю Богдана-Ігоря Антонича, опрацювати поданий матеріал, читати «Зелена євангелія»

11.11.2020 Група№ 34 Урок №18

Тема: Микола Куліш. Сатирична комедія «Мина Мазайло»

Рід літератури «Мина Мазайло»: драма.

Жанр «Мина Мазайло»: сатирична комедія.

Тема «Мина Мазайло»:

-художнє відтворення проблеми українізації у 20-30-х роках XX ст.;

-сатирич­не змалювання новітнього міщанства.

Ідея «Мина Мазайло»: засудження міщанства, комплексу меншовартості, національної упереджено­сті й зверхності; висміювання носіїв великодержавного шовінізму.

Дійові особи «Мина Мазайло»: Мина Мазайло — харківський службовець; Лина (Килина) Мазайло — його дружина; Рина (Мокрина) Мазайло — їхня дочка; Мокій — їхній син; Уля — подруга Рини; тьотя Мотя з Курська -сестра Лини; Тарас Мазайло — дядь­ко Мини з Києва; Баронова-Козино-вчителька «правильних проізношеній» російської мови; Тертика, Губа-комсомольці, друзі Мокія.

Особливості сюжету «Мина Мазайло»:

Композиційно-стильові особливості: в основу твору покладено начебто анекдотичну історію про те, як харківсь­кий службовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив змінити прізвище, у якому вбачав причину своїх життєвих і службо­вих поразок, на престижніше- російське Мазєнін. Але суперечка з приводу цього факту поступово переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень національної проблеми. Ставлення персонажів до мови лягло в основу конф­лікту, що у творі розгортається у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії: Мина - Мокій, Уля - Мокій, тьо­тя Мотя - дядько Тарас та ін.

Дія відбувається в домі Мини Мазайла на вул. Н-ській, 27, Холодної Гори м. Харкова в період найбільшого поширення українізації. Засобами гротеску і разючої сатири автор викриває суспільні ан­тиукраїнські явища, висміює носіїв великодержавного шовінізму.

Особливості п’єси «Мина Мазайло»:

-драму не можна перекласти жодною мовою, бо втратиться комічність ситуацій, викликаних грою на різниці фонетичних і морфологічних, ети­мологічних і лексичних норм української та російської мов (саме з тієї причини Лесь Танюк назвав п’єсу «філологічним водевілем»);

-немає позитивних персонажів (навіть дядько Тарас половинчастий у своїх думках і вчинках, надто легко здає свої позиції; Мокій не патріот: україн­ська мова цікавить його більше з наукового погляду); -у творі містяться доволі прозорі натяки на облудність насильницької ра­дянської українізації;

-фіаско для Мини можливе тільки в літературному творі, бо в той час бі­льшовики підтримували перевертнів.

Проблематика «Мина Мазайло»:

-мови;

-батьків і дітей;

-уміння відстояти власну думку;

-комплексу меншовартості.

Примітки: В особі головного героя Мини Мазайла драматург показав нового перевертня, що в ім’я особистих вигод здатен не тільки змінити українське прізвище на російське, а й відцуратися власного роду, забути рідну мову, звичаї, традиції.

ДУМКИ ПРО ТВОРЧІСТЬ МИКОЛИ КУЛІША: «Куліш-драматург був талант світового масштабу. Не буду шукати небезпечних аналогій в класиці - між Шекспіром і Шіллером або Мольєром чи Бомарше, але в сучасній йому... драматур­гії він не мав собі рівних...» (Ю. Смолич).

Домашнє завдання: Записати в зошит тему,ідею,жанр,дійові особи,особливості сюжету. Прочитати комедію «Мина Мазайло».

11.11.2020 Група№ 34 Урок №17

Тема: Розвиток національного театру, драматургії 1920-1930р.

Микола Куліш. Життєвий і творчий шлях.

Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне й громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам усе те, що придбали життя, наука й знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почу­вань, ідей та змагань, якими громадянство в певний час жило. Нам, глядачам початку XXI століття, навіть і на думку не спа­дає задуматися над тим, який важкий, нерідко тернистий шлях пройшов український професійний театр.

На початку 20-х рр. XX ст. діяло 74 професійні театри, чис­ленні самодіяльні театри на периферії та пересувні робітничо- селянські театри, що спеціалізувалися на агітках, прославляючи месіанізм пролетаріату. У Києві 1918 р. функціонували Держав­ний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Дер­жавний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919-1920 рр. у Галичині й на Буковині діяли «Новий Львівський театр», Чернівецький театр і Державний театр ЗУНР. У 1919 р. організувався Дер­жавний театр імені Т. Шевченка в Катеринославі, у 1920 р.— у Вінниці імені І. Франка (керівник Гнат Юра). 1922 р. керова­ний Лесем Курбасом Київський драматичний театр перейменовано на «Березіль», 1926 р. його перевели до Харкова, тодішньої сто­лиці України. Народившись і розквітнувши на хвилі національ­ного відродження, театр узяв собі назву «Березіль» — тобто березень, перший місяць весни, ставши «за справжню весну укра­їнського театру». «Березіль» власне був і театром, і мистець­кою лабораторією, закладом, що проводив значну культурно- громадську роботу, організувавши творчі майстерні на периферії (Бориспіль, Біла Церква) та в Києві, де проводилася підготовка режисерів, акторів, драматургів, критиків, працівників театру.

Важливою подією в культурно-мистецькому житті республіки стало присвоєння 1924 року славетній актрисі Марії Заньковецькій почесного звання «Народна артистка України».

Професійний театр розвивався у двох напрямках. Режисер Гнат Юра (1888—1966), спираючись на принципи романтичного та реалістично-побутового театру, схилявся до реалістично- психологічної системи. У репертуарі Вінницького театру переважали п’єси національної драматургії (Франка, Карпенка-Карого, Старицького, Винниченка). З ним працювали Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олексій Ватуля, Софія Тобілевич, Ганна Борисоглібська.

Микола Куліш - український письменник, драматург, освітній і громадський діяч.

Народився 18 грудня 1892 р. в с. Чаплинка (нині Херсонської області) в селянській родині. Закінчив Цюрупинську гімназію (1913). У 1915—1917 pp. перебував на фронті, був учасником революційних подій і громадянської війни в Україні.

У 1921—1922 pp. М. Куліш редагував газету, завідував повітовим відділом народної освіти, що давало йому змогу їздити по селах, вивчати селянське життя. У 1922 р. переїхав до Одеси, де очолив губернський відділ народної освіти. З його ініціативи та за безпосередньою участю було відкрито низку шкіл, дитячих садків та дитбудинків.

У 1921—1922 pp. написав цикл «По горам и весям», де розповів про жахливе становище українського села під час голоду в Україні (1921—1922), занепад народної освіти, трагічну долю сільських учителів.

М. Куліш створив перший на той час український буквар «Первинку», читанку для початкової школи. Писав оповідання для дітей. Однак талант письменника вповні виявився не в прозі, а в драматургії. У 1925 р. була написана перша п'єса «97», що мала гучний успіх. Того самого року М. Куліш був відкликаний до Харкова, де розпочав творчу працю вже як професійний літератор, вів активну громадську діяльність. Познайомившись із М. Хвильовим, разом з ним створив і очолив літературне угруповання ВАПЛІТЕ. Редагував журнал під такою ж назвою, часописи «Політфронт», «Літературний ярмарок».

Тісно зійшовся з режисером-новатором Лесем Курбасом, разом з яким закладали підвалини нового національного театру.

М. Куліш відомий читачам як автор драматичних творів «Хулій Хурина» (1926), «Мина Мазайло» (1929), «Комуна в степах» (1931), «Прощай, село, або Поворот Марка» (1934), «Патетична соната» (поставлена 1931 р.) та ін.

Після припинення діяльності ВАПЛІТЕ твори М. Куліша заборонили, а самого драматурга 7 грудня 1933 р. заарештували й одразу відправили до Києва в ізолятор НКВС, а незабаром на Соловки.

Останні відомості про письменника надійшли з політичного ізолятора Соловків 15 червня 1937 р. Імовірно, що його розстріляли 3 листопада 1937 р. разом із групою діячів української культури на сумнозвісній Секирній горі.

Реабілітований 1956 р.

Домашнє завдання: написати хронологічну таблицю М.Куліша.

2.09.2020 Урок №1

Іван Багряний «Тигролови».

ІВАН БАГРЯНИЙ (ІВАН ЛОЗОВ’ЯГІН) (1906-1963) – одна з найяскравіших постатей в українській літературі XX ст.Народився на Сумщині.Вірші почав писати ще у 2-му класі.Через 3 роки, навчаючись у вищій початковій школі, був редактором шкільного журналу «Надія».1926 р. – навчається у Київському художньому інституті.1927 р. – вихід першої поетичної збірки «До меж заказаних».По закінченні інституту не був допущений до захисту диплома через націоналістичну діяльність.1929 р. – видає поему «Ave Maria», яка була одразу ж заборонена.1930 р. – опублікований роман «Скелька» (проблема несправедливості у відносинах України та Росії).1932 р. – заарештували у Харкові, цілий рік тримали під слідством.1933 р. – засудили на 5 років заслання і вивезли на Далекий Схід.1937 р. він утікає. На початку 1938 р. був повторно заарештований і сидів 2 роки й 7 місяців у харківській тюрмі УГБ-НКВД на Холодній Горі. Усе пережите лягло в основу роману «Сад Гетсиманський».У 1940 р. був звільнений під нагляд у зв’язку з тяжкою хворобою легенів та недостатністю матеріалів для повторного засудження.Під час німецької окупації працює в Охтирці редактором місцевої газети.У 1942 р. мав бути розстріляний німцями, але випадково врятувався.У Львові налагоджує зв’язок з УПА.За його ініціативи створюється підпільний уряд – Українська головна визвольна рада.1944 р. – виходять романи «Люба» (знищений власноруч) і «Тигролови».Пізніше емігрує за кордон.1945 р. – організовує літературне об’єднання МУР – Мистецький український рух.Іван Багряний мешкає в Західній Німеччині, де й розгортає активну політичну діяльність.1947 р. – повість «Морітурі».1948 р. – разом з Г. Костюком, С. Підгайним та іншими організовує Українську революційно-демократичну партію (УРДП) й керує нею до останніх днів життя.Його обирають головою Української національної ради, він став авторитетом у справі творення української державності.Цього ж року виходить повість «Розгром», комедія «Генерал».1950 р. – роман «Сад Гетсиманський».1953 р. – повість «Огненне коло». Помер письменник 25 серпня 1963 року. Похований у Новому Ульмі (Німеччина).1965 р. — опубліковано роман «Людина біжить над прірвою».У 1992 р. Багряному було присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка (посмертно). Основні твори: романи «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою», повість «Огненне коло», стаття-памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?», поема «Ave Maria».

Перша назва роману:«Звіролови»– написано за 14 днів.

Автор: І. Багряний

Рік: 1944

Літературний рід: епос

Жанр: пригодницький роман

Тема: зображення трагічної долі людини-особистості в радянському тоталітарному режимі.

Ідея: перемога добра над злом; за будь-яких обставин потрібно залишатися Людиною.

Головні герої: молодий український інженер-авіатор Григорій Многогрішний, родина Сірків – Денис Сірко, Сірчиха та їх діти Гриць та Наталка, майор НКВС Медвин.

Композиція: дві частини, разом дванадцять розділів.

Сюжет:Григорій Многогрішний втікає з «ешелону смерті» (потяг, який перевозить смертників ГУЛАГу до Сибіру). Він переховується в родині Сірків.Потім разом з названим братом Грицем Сірком їде до Хабаровська. Його переслідують. Многогрішний зустрічається з Медвиним у тайзі і розправляється з ним.Закохані Григорій і Наталка втікають за кордон СРСР. (Події відбуваються в 30-их роках ХХ ст.)

Сюжетні лінії:

• Пригодницька (життя Григорія Многогрішного);

• Сталінські репресії (уривчаста).

Символіка назви:

Родина Сірків полює на тигрів.

Тигр – символ тайги.

В умовах тоталітарного режиму людина полює на людину.

Тематичні пласти роману:

• трагедія України;

• вплив сталінських репресій на долю людини (інженера-авіатора Григорія Многогрішного);

• жорстокість тих, хто чинить беззаконня;

• побут і традиції українців – переселенців на Далекий Схід;

• романтичне кохання Наталії (з родини Сірків) і Григорія.

«Тигролови» мають усі прикмети пригодницького роману:

• персонажі розділені на позитивних і негативних;

• захоплюючий сюжет;

• мисливські пригоди;

• кохання до дівчини, яка зросла в умовах дикої природи;

• happy end — щасливий кінець.

Життєвий принцип Григорія Многогрішного – «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи»

Домашнє завдання прочитати роман,написати хронологічну таблицю.