Дистанційне навчання.РОЗРОБКА УРОКУ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ( для учнів 33 групи)

14.04.2021 14.04.2021 Група №33 Урок № 57-58-59

Найвагоміші здобутки сучасної літератури. Проза, есеїстика: Г. Пагутяк («Потрапити в сад», «Косар»), Ю.Андрухович («Shevchenko is ОК»), В.Діброва («Андріївський узвіз»), Я.Мельник («Далекий простір»)

КР.Сучасна українська література.

Узагальнення та систематизація вивченого матеріалу

1. Сучасна українська література, її особливості. Сучасна українська література побудована на фундаменті віко­вих традицій і водночас це якісно новий продукт сучасного глобалізованого інформаційного світу. Основною ознакою сучасної літератури є її транснаціональний характер, що виявляється в спробі письменників-сучасників розв’язати глобальні вселюдські проблеми. Сучасні українські письменники намагаються подо­лати «провінційність», «окремішність» нашої літератури. Тому оцінки художніх творів українських митців слова часто неодноз­начні, іноді діаметрально протилежні. Питання для роздумів. Як ви розумієте слова сучасної пись­менниці Н. Сняданко: «Українська література не призначена для читання. Її можна цитувати, за неї можна страждати, її можна любити, за неї боротися. Але для читання вона надто болісна, надто консервативна, надто багатовимірна, надто елітна»? Орієнтовна відповідь. Критика виділяє літературу елітну, маргінальну (тобто призначену для вузького читацького кола). На противагу такій літературі визначають також так звану масову, актуальну літературу (призначену для певного читацького кола, яке й визначає читацькі пріоритети).

2. Здобутки сучасної української поезії.

Питання для роздумів. Що становить собою сучасна україн­ська поезія? Орієнтовна відповідь. Сучасну українську поезію творять представники різних поколінь. Поети «старшого» покоління кон­центрують увагу на філософському осмисленні життєвої пробле­матики (І. Драч, Б. Олійник, І. Калинець, Д. Павличко). У тема­тиці й проблематиці акцентують увагу на проблемі взаємозв’язку людини й Всесвіту, ширше — на філософському осмисленні проб­леми людського буття, що виявляється у відповідальності людини перед природою й суспільством. У цей період повертаються до другого мистецького життя твори літератури початку XX ст., актуальними стають багато мистець­ких ідеалів тієї доби. Поети «середнього» покоління активно розвивають урбаніс­тичну тему, віддають належне футуристичним традиціям, оригі­нально поєднують християнську етику з гуцульською язичниць­кою міфологією (В. Голобородько, В. Герасим’юк, І. Римарук, В. Цибулько). Провідними мотивами стають роздуми про сенс людського буття, про роль рідної мови як чинника становлення особистості. Ще однією особливістю сучасної української поезії є фемі­ністична течія, представлена іменами О. Забужко, Л. Таран, Л. Голоти, І. Жиленко, Л. Гнатюк. Другою важливою ознакою цього періоду є розширення жан­рового, стильового, мовного спектру української поезії, яку одні літературознавці називають постмодерном, інші це заперечують. Отже, сучасна українська поезія віддає данину усім відомим словесно-мистецьким експериментам, усе ж спираючись на літе­ратурні традиції й живлячись народнопоетичними джерелами. Щоб сприймати модерну лірику початку XXI ст., треба, на думку сучасного поета Петра Мідянки, «мати відчуття не тільки мови, а и слова... В поезії рівень «зрозуміле-незрозуміле» не головний. Тут важить чуттєве начало, а не раціональне».

3. Тематика й проблематика сучасної української прози.

Питання для роздумів. У чому виявляються особливості сучасної української прози? Орієнтовна відповідь. У сучасній прозі співіснують різні тен­денції розвитку без чітко визначеної жанрової диференціації. Її жанрово-тематичні пріоритети різноманітні. Це й детективна, і фантастична, і містична, й історична, і філософська проза, що представлена есе, оповіданнями, новелами, повістями, романами. Для визначення загального стилю української прози останніх років найкращим є термін «полістилістика», коли кожен окремий авторський художній текст становить собою поєднання різ­ностильових елементів. Авторське «я» перш за все виявляється в мові, тому вона — це або вишукана, надінтелектуальна, або це свідоме використання суржику, зниженої лексики тощо. Однією з рис сучасної прози є її двомовність (російськомовна література українських авторів). Ця традиція сягає ренесансної доби з ідеалом «людини трьох мов», проте сьогодні помітним стає прагнення російськомовних українських авторів писати україн­ською мовою. У віковому зрізі українська проза представлена творчістю митців різних поколінь. Проза класиків української літератури різнотематична й різноформатна. Письменники, з одного боку, дотримуються традицій у виборі тем, з другого — намагаються осмислити реалії сучасного їм буття: П. Загребельний (романи «Зона особливої охорони», «Юлія, або Запрошення до самогуб­ства», «Брухт», «Стовпотворіння»), А. Дімаров (книги повістей, оповідань, етюдів «Самосуд», «Зблиски»), Є. Гуцало (роман «Тече річка...»), В. Дрозд (роман «Убивство за сто тисяч американських доларів»). Нову інтерпретацію отримує традиційна історична тема у тво­рах Р. Іваничука (роман «Рев оленів нарозвидні»), Р. Федоріва (роман «Вогняні роки»), Ю. Мушкетика (роман «На брата брат»). Вершинною постаттю сучасної української прози залишається В. Шевчук, який уміє поєднати історію й сучасність, традицію й модерн, драматизм та іронічність, реальність та «ірреальність» (романи «Око Прірви», «Юнаки з вогненної печі. Записки стан­дартного чоловіка», «Срібне молоко», «Темна музика сосон»; пові­сті й оповідання «Жінка-змія», «Біс плоті: Історична повість», автобіографічні замітки «Сад житейський»).

Прозаїки молодшого покоління перебувають у невтомному творчому пошуку. їхня проза досить умовна щодо жанрового поділу. Український детектив увібрав елементи філософського роману, гостросюжетного бойовика, авантюрного (готичного) роману, поволі перетворюючись на справжню серйозну літературу: Євгенія Кононенко, Ірен Роздобудько, Леонід Кононович. Деякі автори вводять детективний сюжет в історичний контекст: Сер­гій Батурин, Дмитро Білий. Інші, як Василь Кожелянко, Василь Шкляр намагаються через призму авантюрно-пригодницького міс­тичного детективу відповісти на таємничі питання нашої історії й сучасності. Продовжуючи традиції В. Винниченка та Ю. Смолича, активно розвивають жанр української фантастики Марина й Сергій Дяченки, Генрі Лайон Олді. Заслуговує на увагу прозова творчість письменниці, пере­кладача, автора літературно-філософських студій, есе Оксани Забужко. Її проза тематично різноманітна, гостропроблемна. Вона перша серед сучасних письменниць досліджує психо-інтимний світ жінки, виявляючи себе продовжувачкою Лесі Українки та О. Кобилянської. Інтерпретація традиційного оповідного жанру — повість-інтермедія «Казка про калинову сопілку» являє собою «жіночу» версію трагедії Каїна й Авеля, що є філософським осмисленням вічної проблеми боротьби Зла за душу людини. «Жіноча» проза є досить потужною течією в українській літе­ратурі. Вона представлена також іменами Алли Сєрової (трилер «Правила гри»), Марини Гримич (роман «Варфоломієва ніч»), Наталі Шахрай (роман «Сутінки удвох»), Марії Матіос (роман «Солодка Даруся»). Особливої уваги заслуговують також твори авторів, що продо­вжили традиції шістдесятників і водночас спробували зруйнувати класичні форми, засвоюючи нові модернові (Юрій Андрухович, В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Ана­толій Дністровий та ін.). Українська інтелектуальна проза кінця XX — початку XXI ст. багато в чому набуває транснаціонального характеру.

Сучасні українські автори намагаються бути в одній жанрово- тематичній площині зі світовою прозою, знайти спільну мову зі «світовим» читачем. Юрія Андруховича часто називають «патріархом української модерної літератури», «живим класиком», «постмодерним скан­далістом». Своєю прозою (романи «Рекреації», «Московіада», «Перверзія») письменник творить майстерну ілюзію посткому­ністичної, постколоніальної дійсності. 2004 р. вийшла друком перша за останні десятиліття поетична збірка Ю. Андруховича «Пісні для мертвого півня», що складена з оригінальних віршів-верлібрів, у яких кожен перший рядок написано англійською мовою. Насправді головною темою романів є вічна тема любові и смерті. Юрій Андрухович — автор поетичних збірок «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991). Як прозаїк дебютував армійськими оповіданнями, написаними в середині 80-х років і опублікованими в журналі «Прапор» (1989). Вони відбивали світ буднів радянської армії. Актуальною в сучасній прозі стає урбаністична тема, яку автори осмислюють у контексті людських стосунків та взаємин людини з викривленою пострадянською дійсністю. Це перш за все проза Олеся Ульяненка, Олександра Ірванця. Часто прозу останніх десятиліть називають новим спалахом модерну, з його алегоричністю, химерністю, епатажем, вигадли­вістю форм. У контексті полеміки про центральність/провінційність української літератури чи творчості її окремих представників важливою ознакою сучасного прозового дискурсу є виокремлення в ньому так званого Станіславського феномену (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик), «житомирської» прози, яку творить у Києві найперше В. Шевчук, «галицької» прози (В. Кожелянко). Мова сучасної української прози різновимірна: це й висока, патетична, поетизована, і низька (аж до нецензурної), і суржик, і навіть російська. Свідоме використання таких мовних елемен­тів свідчить про спроби авторів звільнити літературну мову від будь-яких обов’язків і протистояти цензурі.

4. Сучасна українська драматургія.

Питання для роздумів. Чи існує новітня українська драма­тургія? Орієнтовна відповідь. Сучасна українська драматургія, за визначенням критиків, перебуває в стані пошуку нових тем. Сучасні українські драматурги звертаються до історичного мину­лого (В. Шевчук, О. Пасічник, М. Негода). Людину й світ дослі­джують у своїх драматичних творах Ярослав Стельмах, Олександр Ірванець. Основним художнім засобом стає для О. Ірванця вну­трішній монолог героїв або словесні баталії у формі діалогу чи полілогу, коли дія майже відсутня. У сучасній українській драматургії представлені такі тради­ційні жанри: трагікомедія, трагедія, історична драма, драматична поема, містерія та ін. Сучасні українські драматурги, часто зорієнтовані на євро­пейський театр з його модерними експериментами, при цьому помітно втрачають національну самобутність. Така ситуація є наслідком і мовної проблеми в сучасному українському суспільстві, де відсутній україномовний театраль­ний діалог як частина суспільної розмовної практики. Висновок. Поняття «літературний процес», «літературне яви­ще» сьогодні, безперечно, одні з найуживаніших термінів у літе­ратурознавстві, але попри активне вживання не мають чіткого визначення та не подаються в спеціалізованих словниках і енци­клопедіях. Оперуючи ними, більшість науковців послуговується загальномовними значеннями. Дослідження сучасного літературного процесу ускладнюється його незавершеністю, неможливістю поглянути на нього на від­стані часу, з позицій нового художнього досвіду. Адже ледь не щоденно змінюється ситуація нуртування текстів та ідей, ево­люціонують погляди й тенденції, створюються та «відмирають» угруповання, імена, часописи, творчі принципи, змінюються художня актуальність і літературна «мода».

5.Сучасні літературні угруповання. Початок XXI ст. ознаменований активним створенням різних літературно-мистецьких гуртів (як і на початку XX ст.), які поста­вили собі за мету привернути увагу и шокувати читача опозицій­ністю до традицій, універсальністю проблематики, епатажністю. АУП (Асоціація українських письменників). (1997) Ідея утворення Асоціації українських письменників (АУП) виникла під час роботи III з’їзду Спілки письменників України в жовтні 1996 р. Літератори, незгодні з творчими та організацій­ними принципами й традиціями, «совєцького», як вони вважали, об’єднання письменників, подали заяви про вихід із СПУ. Асоціація утворена 6-8 березня 1997 р. на установчих зборах АУП (118 учасників). До складу АУП увійшли, зокрема: Юрій Андрухович, Наталка Білоцерківець, Юрій Винничук, Василь Герасим’юк, Павло Гірник, Василь Голобородько, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Олександр Ірванець, Анатолій Кичинський, Дмитро Кремінь, Олександр Кривенко, Мирослав Лазарук, Іван Лучук, Іван Малкович, В’ячеслав Медвідь, Петро Мідянка, Воло­димир Моренець, Костянтин Москалець, Віктор Неборак, Борис Нечерда, Юрко Покальчук, Василь Портяк, Ігор Римарук, Микола Рябчук, Дмитро Стус, Людмила Таран, Тарас Федюк та інші. Організація АУП має за мету подолання структурно-ідеоло­гічного змертвіння в письменницькому середовищі України, що виникло через неспроможність керівництва СПУ реформувати структуру та концептуальні засади Спілки письменників до рівня відповідності вимогам сучасної ситуації (як соціальної, так і сві­тоглядної). Першим президентом АУП було обрано Юрія Покальчука, віце-президентами Володимира Моренця, Юрія Андруховича, Ігоря Римарука й Тараса Федюка. 13 листопада 1997 р. Міністерством юстиції України було зареєстровано Всеукраїнську громадську організацію «Асоціація українських письменників».

Протягом перших двох років Асоціація провела низку широ­ких презентаційних заходів: у Львові — «Наші в місті», «Вогні великого міста», в Одесі — фестиваль сучасного українського мистецтва «Південний хрест», АУПівські фестивалі відбулися в Києві, Харкові, Чернівцях, Кіровограді. Протягом 4 років АУПівці тричі ставали лауреатами Націо­нальної премії ім. Т. Г. Шевченка. 19 квітня 2001 р. Асоціація набула статусу Всеукраїнської творчої спілки. За роки існування АУП до неї долучилися такі відомі україн­ські письменники як Василь Шкляр, Олесь Ульяненко, Марина та Сергій Дяченки, Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська та інші. На сьогодні членами Асоціації є 158 письменників, що пра­цюють у 17 регіональних організаціях України.

«Бу-Ба-Бу» (1985). 1985 року у Львові Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Вік­тор Неборак заснували літугрупування, яке назвали «Бу-Ба-Бу». Віктор Неборак у своїй книжці «Введення у “Бу-Ба-Бу”» дає пояс­нення, що звукосполучення бу-ба-бу виникло як своєрідне склад- носкорочення слів бурлеск, балаган, буфонада і з того часу обростає новими значеннями. Основоположники літугрупування поясню­ють, що бу-ба-бу — це стиль художньої літератури, де немає обме­жень. Бубабісти вважають, що й політика, і економіка, і мистецтво можуть стати об’єктом естетичних зацікавлень, бо це є наше життя. Період найактивнішої діяльності «Бу-Ба-Бу» (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987-1991 рр. Апофеозом став фести­валь «Ви-вих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки поезоопери «Бу-Ба-Бу» «Крайслер Імперіал». 1995 р. у львівському видавництві «Каменяр» вийшла книга «Бу-Ба-Бу».

Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію. Наше життя — Бу-Ба-Бу. Наша історія — Бу-Ба-Бу. Наша політика — Бу-Ба-Бу. Наша економіка — Бу-Ба-Бу. Наша релігія — Бу-Ба-Бу. Наше мистецтво — Бу-Ба-Бу. Наша країна — Бу-Ба-Бу. І це Бу-Ба-Бу потрібно перебороти... (Віктор Неборак)

«Нова деґенерація» (1991-1994) Літературне угруповання за участю Івана Андрусяка, Сте­пана Процюка та Івана Ципердюка. Утворене 1991 р. в Івано- Франківську, де І. Андрусяк та І. Ципердюк у той час були сту­дентами, а С. Процюк — викладачем педагогічного інституту ім.В. Стефаника (нині — Прикарпатський університет).

Перші публікації гурту — 1991-1992 рр. у місцевому тижне­вику «Західний кур’єр», додатком до якого вийшло 3 альманахи, які так само звалися «Новою деґенерацією». Наприкінці 1992 р. у видавництві «Перевал» вийшла поетична збірка літугруповання, яка теж звалася «Нова дегенерація». Передмову до неї написав Юрій Андрухович. Навесні 2003 р. відбувся вечір літгурту в Києві в Спілці письменників, який спричинив чималий резонанс у пері­одиці и роздратований, відверто лаиливии відгук Олеся Гончара. Книжка ж «Нова дегенерація» була визнана найкращою книж­кою 2003 року за опитуванням критиків.

НОВА ДЕҐЕНЕРАЦІЯ ми не маски ми стигми тих масок що вже відійшли ми не стіни ми стогін імен що об стіни розлущені ідемо до людей у вінках недоспілих олив у простертих долонях несемо гріхи як окрушини ми останні пророки в країні вчорашніх богів ми останні предтечі Великого Царства Диявола ми зчиняємо галас і це називається гімн ми сякаємось в руку і це називається правила... (Іван Андрусяк) «Пропала грамота» (к. 80-х — п. 90-х рр. XX ст) Літературне угрупування трьох київських поетів: Юрка Поза- яка, Віктора Недоступа та Семена Либоня. Існувало в кінці 80-х — на початку 90-х рр. XX ст.

«Пропала грамота» була заявлена як авангардний проект. (Авангардизм — термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві. Авангардизм виникає в кризові періоди історії мистецтва, коли певний напрям або стиль існують за рахунок інерції, тиражуючи вчорашні творчі здобутки, пере­творені на кліше). 1991 р. вийшла книга з однойменною назвою. Книга «пропа- лограмотіїв» мала шалений успіх і колосальний резонанс. Приходьте до мене завтра! Я розкажу вам правду! Приходьте до мене автра Я розкажу вам равду! Пи одьте о мее авра Я оза жу ам аву! Пи о те о мее ава Я ао жу а ау! И о е о ее аа! Я оа у а ау! (Юрко Позаяк)

«Західний вітер» (1994) Український літературний гурт. Створений 1992 р. в місті Тернопіль. 1994 р. видав однойменну збірку, куди як розділи увійшли поезії його членів Гордія Безкоровайного «Місцевість принагідної зорі», Василя Махна «Самотність Цезаря», Бориса Щавурського «...Правий берег сумної ріки».

«ЛуГоСад» (1984, Львів) Літературна група, до складу якої входять Іван Лучук, Назар Гончар і Роман Садловський. Група заснована у Львові 19 січня 1984 р. (датування за першою писемною згадкою назви в листі Н. Гончара до І. Лучука). Назва складається з початкових літер прізвищ учасників: ЛУчук, ГОнчар, САДловський. Існують різні варіанти написання назви: ЛУГОСАД, Лугосад, ЛуГоСад, Лу-Го-Сад. Усі учасники групи народилися у Львові, в один рік закінчили Львівський уні­верситет (1986). Поетичний доробок лугосадівців найпоказовіше представлений у канонічному корпусі їхніх поетичних текстів — книжковому виданні «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард» (1996), що складається з трьох частин: «Ритм полюсів» Лучука, «Закон всесвітнього мерехтіння» Гончара, «Зимівля» Садловського. У лютому 1994 р. відбулася академічна наукова конферен­ція «Літературний ар’єргард», присвячена 10-літтю ЛуГоСаду. Окремі вірші лугосадівців перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською мовами. МАТЕМАТИЧНА ЛІНГВІСТИКА Плюси: Гарна, хороша, красива, пригожа, вродлива, прегарна, красна, чудова, розкішна, чарівна, тендітна, прекрасна, зграбна, тонка, елегантна, уміла, метка, делікатна, файна, чутлива, струнка, незрівнянна, чудесна, предобра, лепська, зичлива, прудка, доброчесна, діяльна, активна, чула, приємна, розсудлива, мудра, тямуща, дотепна. Мінуси: Зла, дрібничкова, недобра, погана, огидна, паскудна, кепська, противна, мерзотна, плюгава, дурна, осоружна, підла, підступна, лиха, навіжена, потворна, жахлива, в’яла, страшна, страховинна, аска, балакуча, криклива, дика, бридка, нечупарна, пихата, чванлива, бундючна, млява, облудна, брехлива, похабна, тупа, горопашна, скритна, фальшива, гидка, вайлувата, нещира, бездушна, а все одно... див. плюси. (Іван Лучук)

Творча асоціація «500» (1994, Київ) Представники: М. Розумний, С. Руденко, Р. Кухарчук, В. Квіт­ка, А. Кокотюха та ін. Творча асоціація «500» утворилась в 1993 році в Києві. Од­нією з цілей створення нової асоціації, за С. Руденком, стало «подолання неуваги» старших письменників до літературного покоління 90-х років. Творча асоціація «500» разом із Національним музеєм літе­ратури України організувала ряд поетичних вечорів під гас­лом «Молоде вино». У 1994 р. учасники асоціації упорядкували й видали антологію поезії 90-х років минулого століття «Молоде вино». 1995 р. з’явилася антологія прози 90-х «Тексти». У 1997 р. під егідою ТА «500» було проведено Всеукраїнський фестиваль поезії «Молоде вино». Популяризації творчого доробку учасників асоціації посприяло активне співробітництво з видав­ництвом «Смолоскип» та численні літературні вечори, проведені у великих містах України в 1994-1996 рр. 1997 р. вийшла ще одна антологія учасників асоціації «Імен­ник. Антологія дев’яностих».

«Червона фіра» (1991) Літературна корпорація харківських поетів Сергія Жадана, Ростислава Мельникова та Івана Пилипчука, створена в 1991 р. Літературною концепцією «Червоної Фіри» згідно із заявами її членів став неофутуризм. Провокативно-епатажні твори черво- нофірівців стали своєрідним східноукраїнським аналогом літера­турного карнавалу Бу-Ба-Бу. Поєднання пародій на публіцистичні штампи створило своєрідний стиль «Червоної Фіри», у якому гро­теск здебільшого перемагає професійну роботу з текстом:

Дим по деревах, вода.

Небес остуда тверда не зрушиться ні на мить,

доки ця крона стоїть.

Доки із височини

Насиченість деревини дотягується гіллям до темних небесних ям.

Доки ця сув’язь чіпка високо перетіка,

протискуючись углиб з умінням підводних риб.

Зелень дражлива, як ртуть, мов русла вгору течуть,

і їхніх розмитих меж нізащо не перепливеш.

(Сергій Жадан)

Домашнє завдання: Опрацювати та законспектувати поданий матеріал, повторити весь пройдений матеріал за рік, написати контрольну роботу та відправити у особисті повідомлення.

7.04.2021 7.04.2021 Група №33 Урок № 54-55-56

Історико-культурна ситуація наприкінці XX — на початку XXI ст. Поезія: І. Римарук («Обнови»), Ю. Андрухович («Астролог», «Пісня мандрівного спудея»), О. Забужко («Рядок з автобіографії», «Читаючи історію»), О. Ірванець («До французького шансоньє»), С. Жадан («Музика, очерет...», «Смерть моряка»)

Письменник – це очі, думки та совість суспільства. Честність, спроможність хоробро дивитися у вічі дійсності і відкрито говорити правду справжнього письменника. Його пильні спостереження, влучні здогадки та передбачення є відгуком часу і в той же самий час – формотворчим элементом історичного періоду та його культурного пласту.

Постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 ст приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи,епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Постмодернізм — це своєрідний літературний феномен. І хоч він ще мало вивчений, але постмодернізм уже органічно увійшов у канву української літератури. До цього напряму належать письменники-сучасники, чиї твори відзначилися особливими рисами. Постмодерністами є Сергій Жадан, Оксана Забужко, Юрій Іздрик, Юрій Андрухович.

Провідними ознаками постмодерністської літератури є іронія, “цитатне мислення”, інтертекстуальність, пастіш, колаж, принцип гри. У постмодернізмі панує тотальна іронія, загальне осміяння і глузування. Численні постмодерністські художні твори характеризуються свідомою настановою на іронічне співставлення різних жанрів, стилів, художніх

течій. Твір постмодернізму — це завжди висміювання попередніх і неприйнятних форм естетичного досвіду: реалізму, модернізму, масової культури.

Іншими характеристиками постмодернізму є невизначеність, театральність, гібридизація жанрів, співтворчість читача. Різноманітність сучасних культурологічних, напрямів і концепцій дає уявлення про широту людського світогляду та світорозуміння і є узагальненням історико-культурного досвіду.

Оксана Забужко

СЕРГІЙ ЖАДАН

Український письменник, поет, перекладач Сергій Жадан видав низку цікавих та сильних творів. Його літературні праці перекладаються багатьма мовами, деякі з них вже отримали національні та міжнародні нагороди. Темою для своїх творів Сергій Жадан обирає пострадянську дійсність в Україні, змальовуючи реальне життя своїх співгромадян. Тому стиль його письма – це жива розмовна, інколи нецензурна, лексика. Його творчість надзвичайно цікава також тим, що являється уособленням його активної соціальної позиції: Жадан є учасником політичних акцій протесту та протестів проти цензури слова в Україні.

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ

Юрій Андрухович – один із найвідоміших сучасних письменників в Україні. Його творчість має неабиякий вплив на стан сучасного українського літературного процессу. За кордоном художні та поетичні праці Андруховича перекладалися одинадцятьма мовами, в тому числі штучною мовою есперанто. Окрім літературної діяльності, Юрій Андрухович також проявляє себе у видавничій справі: на початку 90-х років він разом із письменником Юрієм Іздриком почав видавати перший в Україні постмодерністський журнал “Четвер”.

ЛЮБКО ДЕРЕШ

Свою першу книгу Любко Дереш видав у 17 років. На сьогодні він один з найвідоміших українських письменників нового покоління. Його твори перекладалися кількома мовами, а саме можна знайти німецьке, польське, італійське та сербське видання. Головними героями творів Дереша стають підлітки та їхні цікаві, непередбачувані, часом незвичні історії життя. Він намагається завжди правдиво передати сучасність, тому пише живою розмовною мовою, від чого у творах з’являється сучасний сленг та лайливі слова.

ІРЕН РОЗДОБУДЬКО

Письменниця, поетеса та сценарист Ірен Роздобудько сміливо експериментує зі стилями, жанрами, темами, сюжетами й героями. Її творчість в основному складають романи та оповідання. У 2000 році вийшла її перша книжка «Пастка для жар-птиці». На сьогоднішній день її творчий доробок нараховує вісімнадцять книжок і п’ять фільмів, сценаристом котрих вона виступає.

ТАРАС ПРОХАСЬКО

Письменники Тарас Прохасько разом із Юрієм Андруховичем та Юрією Іздриком вважаються представниками так званого станіславського феномену – феномену групи письменників та художників в Івано-Франківську (у 1939 – 1962 рр. місто мало назву Станіслав), у творчості яких найбільше представлені цінності українського постмодерну. Тексти Прохаська філософські, вдумливі та “неквапливі”. У багатьох його книгах зустрічається автобіографізм, а твори написані у формі щоденників підкуповують своєю відвертістю й нагадують інтимні сповіді. Книга Прохаська «БотакЄ» у 2011 році була визнана Книгою року.

ЮРІЙ ВИННИЧУК

Письменник Юрій Винничук представляє старше покоління українських літераторів. Для його творчості характерно поєднання елементів фантастики, черного гумору, еротики та постмодерністської пародії. Винничук виступає активним критиком нинішньої влади та має власну чітко виражену соціальну позицію. Його твори перекладалися в багатьох країнах світу, а сам він є автором перекладів з кельтських, англійської та слов’янських мов.

ЮРІЙ ІЗДРИК

Письменник, поет, культуролог Юрій Іздрик один із творців вище згаданого станіславського феномену. Іздрик заявив про себе як неординарний митець, творчість якого пролягає у різних художніх вимірах – свою літературну творчість він вдало поєднує з музикою, перформансами, деякий час також займався живописом та ілюстрацією. На сьогоднішній день вже другий рік поспіль Юрій Іздрик займається спільним музичним проектом з поетом та музикантом Григорієм Семенчуком «DrumТИатр».

ОЛЕКСАНДР ІРВАНЕЦЬ

Олександр Ірванець – поет, прозаїк, драматург та перекладач, відомий своїми сатирично-іронічними віршами, скандальними п’єсами, есе, романами, відвертими висловлюваннями. Його поезії та драматургія перекладалися англійською, німецькою, французькою, польською, шведською, російською, білоруською та хорватською мовами. П’єси Ірванця ставилися на сценах Німеччини, Люксембурга, Казахстану.

МАРИНА МЕДНІКОВА

Більшу частину свого життя Марина Меднікова присвятила кіно у якості кіноредактора та сценариста. Проте відзначилася вона і в полі української художньої літератури: її твори “ТЮ!”, “Зірка, або Терористка”, “Смерть олігарха” отримали від критиків позитивні рецензії, а читачів вразили глибиною та легкістю тексту

Сучасні українські поети — Олег Лишега (1949), Василь Герасим'юк (1956), Ігор Римарук (1958-2008), Петро Мідянка (1959), Оксана Забужко (1960), Юрій Андрухович (1960),Кость Москалець (1963), Володимир Цибулько (1964), Ігор Павлюк (1967), Сергій Жадан (1974), Андрій Бондар (1974), Остап Сливинський (1978), Дмитро Лазуткін (1978), Олег Коцарев (1981), Богдана Матіяш (1982), Павло Коробчук (1984), Ірина Шувалова (1986), Андрій Любка (1987), Лесь Белей (1987).

Провідні прозаїки: Юрій Винничук (1952), Юрій Ґудзь (1957-2002), Юрій Андрухович (1960), Оксана Забужко (1960), Юрій Іздрик (1962), Євген Пашковський (1962), Олесь Ульяненко(1962-2010), Степан Процюк (1964), Тарас Прохасько (1968), Наталка Сняданко (1973), Сергій Жадан (1974), Анатолій Дністровий (1974), Дзвінка Матіяш (1978), Ірена Карпа (1980),Таня Малярчук (1983), Любко Дереш (1984).

Домашнє завдання. Законспектувати матеріал

7.04.2021 31.03.2021 Група №33 Урок № 51-52-53

Василь Стус

Василь Стус (1938-1985) поет-шістдесятник.

Народився 6 січня 1938р. в хліборобській родині в с. Рахнівці на Вінниччині. Після закінчення школи навчався в Донецькому педінституті.

Далі вчителював, служив в армії, працював в газеті.

У 1959р. у «Літературній газеті» з’явилися перші вірші поета.

З 1961р. викладає українську мову та літературу в 23-й Горлівській школі. У 1963р. вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка в Києві. Бере участь у роботі Клубу творчої молоді. За участь у протесті на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» виключили з аспірантури. Відтоді не надрукували жодного рядка.

У 1965р. одружився з Валентиною Попелюх, та народився син Дмитро.

У 1970р. на похороні Алли Горської звинуватив владу у її вбивстві.

У Брюсселі виходить його перша книжка «Зимові дерева».

У 1972р. разом з іншими укр. поетам його було заарештовано й засуджено. Ув’язнення відбував у Мордовії. Після завершення основного терміну відправили у заслання. Після повернення відмовився від радянського громадянства.

У 1979р. повертається та працює у Києві.

У 1980р. знову був засуджений до 10 років ув’язнення та 5 років заслання.

28 серпня 1985р. його відправили у карцер, де він оголосив голодування.

У ніч із 3 на 4 вересня 1985р. помер.

Твори:

- Зимові дерева

- Крізь сотні сумнівів я йду до тебе

- Господи, гніву пречистого...

- Дорога болю: поезії

- О земле втрачена, явись...

- Мені зоря сіяла нині вранці

- Як добре те, що смерті не боюсь я...

Творчість:

- збірка «Круговерть»

- збірка «Зимові дерева»

- збірка «Веселий цвинтар»

- збірка «Палімпсести»

- збірка «Свіча в свічаді»

- збірка «Птах душі»

- збірка «Дорога болю»

“Крізь сотні сумнівів я йду до тебе” аналіз вірша (паспорт)

Автор – Василь Стус

Рік написання – 26 січня 1972

Літературний рід: лірика

Вид лірики: філософська

Жанр: ліричний вірш ( декларація митця)

Тема: показ свідомого вибору ліричним героєм свого життєвого шляху, де панує світло, добро, краса; усвідомлення того, що повести його зможе лише правда!

Ідея: уславлення цілеспрямованості ліричного героя, який у своїх духовно-етичних домаганнях правди зазнає хитання і перешкод , але не зневіряється і вибирає духовну висоту.

Віршовий розмір: ямб

Провідний мотив – незламність, здатність залишатися людиною за будь-яких обставин.

Образи з поезії “Крізь сотні сумнівів я йду до тебе”: душа, щастя, біда, шлях. В.Стус використовує образи-символи: небо як символ духовних устремлінь людини, щоб (вершина гори) символізує височінь духовних прагнень ліричного героя.

“Крізь сотні сумнівів я йду до тебе” художні засоби

Епітети: буремний лет;високий вогонь; людські сліди; смертні хлані; людські дерзання; чорна порожнеча; шлях правдивий;

Метафори: душа запрагла неба; душа держить путь на стовп;

Риторичні звертання: я йду до тебе, добро і правдо віку;

Гіпербола: крізь сотні сумнівів…, через сто зневір;

Алітерація звуків Р, С, Щ

“Крізь сотні сумнівів я йду до тебе” вірш

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір. Моя душа, запрагла неба,

в буремнім леті держить путь на стовп

високого вогню, що осіянний

одним твоїм бажанням. Аж туди,

де не лягали ще людські сліди,

з щовба на щовб, аж поза смертні грані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

де вже нема ні щастя, ні біди.

І врочить порив: не спиняйся, йди,

То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.

В. Стус свідомо обрав свою життєву дорогу — це шлях добра і правди. Але там чекають його «сотні сумнівів», «сто зневір» і треба вперто, наполегливо долати щабель за щаблем («йти з щовба на щовб»), щоб досягти мети або хоча б прокласти дорогу іншим, бо він — «предтеча».

Поезію можна вважати своєрідною поетичною декларацією митця, в основі якої лежать духовність і гуманізм.

“Господи, гніву пречистого…” Стус аналіз (паспорт)

Автор – Василь Стус

Рік написання – 23 січня 1972 року.

В основу вірша «Господи, гніву пречистого…» покладено канон, запропонований християнським богословом VIII ст. Іоаном Дамаскіном

Збірка – “Час творчості / Dichtenszeit”

Напрям – екзистенціалізм

Тема: звернення ліричного героя до Всевишнього з проханням не осудити його за глибоку віру і надію, бо утверджує безсмертя людського духу.

Ідея: утвердження сили людського духу, прагнення не загубити у тяжких випробуваннях своєї самототожності, неповторності своєї долі.

Літературний рід: лірика

Вид лірики: філософська

Жанр: медитація (віршова молитва)

Віршовий розмір: дактиль

Римування: перехресне

Образи: життя, надія, віра, мати.

Символом совісті людської, віри в добро у поезії виступає Бог.

Провідний мотив – звернення ліричного героя до Бога із проханням не осудити його за глибоку віру і надію, бо утверджує безсмертя людського духу.

“Господи, гніву пречистого…” художні засоби

Епітети: «гнів пречистий»; «мале людське життя»

Риторичне звертання: Господи, гнiву пречистого;

Метафори: «вірою тугу розвіюю», «надією довжу його в віки»

У основу вірша «Господи, гніву пречистого…» покладено канон, запропонований християнським богословом VІІІст. Іоаном Дамаскіном, як «сходження розуму до Бога, прохання потрібного в Бога».

“Господи, гніву пречистого…” характеристика

У вірші “Господи, гніву пречистого” автор говорить про власну силу і незламність: “Де не стоятиму — вистою”. Він показує свою непідвладність обставинам, непорушність принципів за жодних умов. Тільки так можна зберегти моральну повноцінність. У Богові та матері він бачить духовних провідників, котрі визначають внутрішнє обличчя людини. Адже для двобою з державою смерті потрібна незаплямована душа. Сила народжується у випробуваннях. Ліричний герой протидіє внутрішній слабкості (“тузі”), щоб не зрадити духовному покликанню (бути таким, яким “мати вродила”), він сприймає трагічні обставини існування (“біду”) як спосіб вироблення внутрішньої сили. Бога, як символа совісті людської, віри в добро та справедливість, Стус згадує досить часто. Поет звертається до Бога в часи, коли йому нестерпно важко, він шукає в ньому опори, дивиться на своє життя крізь призму Божих заповідей.

Домашнє завдання: написати та вивчити хронологічну таблицю, законспектувати паспорт твору та вивчити напам'ять поезію (відео відправити мені в особисті повідомлення.

31.03.2021 Група №34 Урок № 49-50

Ліна Костенко. «Маруся Чурай».

Центральні проблеми: митець і суспільство,

індивідуальна свобода людини

РМ. План-характеристика Марусі Чурай

Ліна Костенко звертається й до широких епічних полотен. Найвідоміше серед них – історичний роман у віршах “Маруся Чурай”. Твір написано в роки вимушеного мовчання поетеси, надрукувати його вдалося тільки 1979 р.

Історично-фольклорна основа твору

Маруся Чурай – напівлегендарна народна поетеса-піснярка. За переказами, народилася близько 1625 р. в Полтаві в родині козака Гордія Чурая. Через віль­нолюбну, горду натуру батько мусив тікати на Січ, брав участь у багатьох протипольських повстаннях. Якось у бою потрапив у полон і був

страчений.

Вважається народним героєм, оспіваний у думі.

Маруся виростала з матір’ю, їх обох шанували в Полтаві – через славного батька, а також завдяки Марусиному дару складати й співати чудові пісні.

Вважають, їй належать такі відомі пісні, як “Засвіт вста­ли козаченьки”, “Летить галка через балку”, “Віють віт­ри, віють буйні”, “Ой не ходи, Грицю”, “Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає”, “На городі верба рясна”, “В кінці греблі шумлять верби” та ін.

Вона була вродливою дівчиною – стрункою, чорня­вою, кароокою, з косою до колін. до неї залицялося бага­то парубків,

особливо упадав за нею Іван Іскра (за дея­кими даними, син відомого гетьмана Якова Іскри-Остряниці). Але Чураївна любила іншого – Григорія Бобренка… А втім, усі колізії долі дівчини, які доносять М. дерегус. до нас народні перекази, докладно змальовано в романі Маруся Чурай Л. Костенко.

Таємнича постать “дівчини з легенди”, трагічна історія її кохання приваблю­вали багатьох митців: Л. Боровиковського (“Чарівниця”), С. Руданського (“Розмай”), В. Самійленка (“Чураївна”), М. Старицького (“Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”), О. Кобилянську (“У неділю рано зілля копала”). І все ж най-панорамніше, найбільш історично й психологічно вмотивовано долю Марусі вда­лося змалювати саме Л. Костенко.

Поштовхом до написання роману стала одна з пісень Марусі Чурай – “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, за основу якої взято традиційну фольклорно-романтичну колізію: любов – зрада – помста.

Проблематика й композиція

Тематично й композиційно роман надзвичайно складний, багаторівневий, багатопроблемний. Він “нагадує кристал, у якому безліч граней” (В. Панченко).

За своєю суттю це – глибоко національний твір. Ліна Костенко здійснила ве­личезну дослідницьку роботу, щоб якомога точніше, зриміше показати, “оживити” Україну XVII ст. Письменниця спершу осягнула, відчула її сама, а згодом, пра­цюючи над романом, відкрила її й для нас, обезсмертила в Слові.

Серед порушених у творі проблем:

– таїна, сила й незбагненна, часто без­жальна логіка любові;

– фатальне зіткнення духовного й матеріального, піднесе­ного й приземленого в людському житті;

– доля як наслідок вибору між цими цінностями;

– шляхетність і вірність як шлях порятунку, пристосуванство й зра­да як шлях до загибелі;

– творець і суспільство, нелегка, але висока місія митця в історії свого народу;

– славна й трагічна боротьба народу за свою державність

Така широка проблематика роману й зумовила необхідність ускладненої, “багатоярусної” композиції. В основі твору – дві наскрізні взаємопов’язані сю­жетні лінії: доля Марусі й доля України. Вони прочитуються не лише в конкретно-історичній площині, а й у понадчасовій: Маруся – неповторна, одухотворена, творча особистість, яку намагається поглинути дріб’язковий, егоїстичний, без­жальний буденний світ; Україна – сильна й прекрасна країна, яка протягом століть прагне здобути свободу, державність, але цьому заважають інтриги сусі­дів і підступність своїх перевертнів.

Композиція твору струнка: роман складається з дев’яти розділів, розвиток подій – лінійний, ускладнений ретроспекціями (спогади Марусі). Кожен фраг­мент твору стає доповненням великого полотна й водночас не руйнує цілісності.

Перший розділ, у якому йдеться про суд над Чураївною, знайомить майже з усіма персонажами, які діятимуть далі. Тут започатковані головні сюжетні лі­нії й проблеми, починається досить активне розкриття характерів.

Головне завдання другого розділу “Полтавський полк виходить на зорі” І створенні панорамного образу українського народу, який воює за свою волю. Полтавський полк, що вирушає в похід, – наскрізний образний мотив романі” Третій розділ “Сповідь” подано у формі спогадів (внутрішніх моножііі, потоку почуттів) головної героїні. Тут найповніше розкрито її душу. Зі спогадів Марусі дізнаємося иоо істооію її нещасливого кохання, яку подано на титюкп

Третій розділ “Сповідь” подано у формі спогадів (внутрішніх монологів, потоку почуттів) головної героїні. Тут найповніше розкрито її душу. Зі спогадів Марусі дізнаємося про історію її нещасливого кохання, яку подано на широкому етнографічно-побутовому тлі полтавського життя XVII ст.

Четвертий розділ “Гінець до гетьмана” розширює просторові межі твору. Бачимо вже не тільки Полтаву, а й більшу частину України. Значну увагу автор­ка приділяє образу Богдана Хмельницького, який постає мудрим, виваженим політичним і військовим діячем – творцем української держави.

У п’ятому розділі “Страта” сюжет максимально драматизовано. Такий хід, здається, доречнішим був би аж перед фіналом твору. Однак авторка знаходить можливості зберігати емоційне, психологічне напруження на всіх етапах опо­віді.

Шостий розділ “Проща” знову виводить читача з власне полтавського на всеукраїнський обшир. Мандрівний дяк, з яким подорожує Маруся, робить спо­глядання рідного краю осмисленим. “Проща” є своєрідним інтелектуальним центром роману, бо тут відбувається осягнення історії України, проблем її існу­вання.

Останні три розділи – “дідова балка”, “Облога Полтави”, “Весна, і смерть, і світле воскресіння” – поєднані одним сюжетним стрижнем – облогою Полта­ви польським військом. Зосередження на цих подіях умотивовує жанрову специфіку роману як історичного. У цих розділах також продовжується й завер­шується розробка основних характерів.

Художнє втілення основних проблем

Як і більшість творів Л. Костенко, роман побудо вано на різкій антитезі, контрасті високого й низького, матеріального й духовного. Такий визначальний кон­флікт “Марусі Чурай”.

Для українця того часу основним був осілий, се­лянський спосіб життя. У цьому сенсі цілком типовий образ – Бобренчиха, яка закопалася в землю, “як кріт”. Маруся ж з її духовним буттям, моральним максима­лізмом – рідкісний виняток у цьому прагматичному, приземленому світі.

Точно каже Грицева мати: Марусине серце “горде і трудне”. Трудне – бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, прагнучи справж­ності й повноти в усьому, у коханні – передусім. Але “нещасливе щастя” Марусі в тому, що її “горде і трудне” серце, не питаючись розуму, вибрало саме Гриця Бобренка.

У почутті любові є якась ірраціо­нальна стихія, що самовладно полонить людину.

На відміну від Марусі Гриць – якраз типова, звичайна людина. Його душа розчахнута, роздвоєна між небом і землею, духовним поривом і практичним роз­рахунком. Більшість людей переживає таку ж роздвоєність, як і Гриць.

Тут най­головніше – зробити правильний вибір, щоб не занапастити себе. Гриць робить вибір хибний – слабодухо дозволяє затягнути себе в болото буденщини, а відтак утрачає лицарську гідність, щирість, красу, окриленість душі (козацькі чесноти) – усе те, за що Маруся, напевне, й покохала його. ж

Думаючи у візниці про свою непросту любов, Маруся знаходить вельми точні слова, які пояснюють першопричину їхньої трагедії:

Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі.

Дивовижно перегукуються ці колізії з епохою, у яку авторка створювала роман.

Ліна Костенко підкреслює: Маруся й Гриць представляють дві протилежні життєнастанови, два полярні типи людей. Цільність характеру, краса душі Ма­русі виростають із гармонійних стосунків її батьків. А роздвоєність Грицевої душі – це, вочевидь, продовження життєвої поразки його батька – запорозького козака Бобренка, що “став домашніх хоругв хорунжим” й опинився під п’ятою своєї вічно незадоволеної дружини. Від життєвого вибору людини залежить і ха­рактер її смерті.

Марусин батько загинув як хоробрий козак – страшною, муче­ницькою, але славною смертю, про його героїчну загибель співають кобзарі, а бать­ко Гриця згинув, як і жив (потонув у річці). Та й Гриць прийняв зовсім не козацьку смерть. Отже, людина – єдина потенційно вільна істота на землі, У будь-яку епоху, лри будь-яких обставинах вона може вибирати свій шлях.

Авторка зовсім не приховує складності проблеми: за будь-який вибір дово­диться платити. Такі люди, як Гордій Чурай, Маруся, вибирають шлях правди, честі, совісті й тому бідують, а часто й гинуть у неправедному світі, але здобувають славу. Такі ж люди, як Гриць, намагаються поєднати непоєднанне, постійно ско­чуються до компромісів із сумлінням і зрештою стають на дорогу зради.

Доля героїні тісно переплітається з долею України, усієї нації, саме завдяки тому, що Маруся – піснярка, поетеса:

Так Л. Костенко показує роль митця в історії, у долі народу, Батьківщини. Завдяки своєму талантові проста дівчина з Полтави стала душею України. Адже пісенним словом виражала сутність свого часу, окрилювала людей.

Не випадково ставленням до пісні персонажі роману виявляють рівень своєї духовності. Так, полтавські міщани здебільшого розмежовують пісню та її творця. Це свідчить, що митець залишається незрозумілим і приреченим на самотність.

Натомість на захист Чураївни та пісні як єдиного цілого стають духовні побратими Марусі – Іван Іскра, Лесько Черкес і сам Богдан Хмельницький.

Коли Маруся усвідомила зраду коханого, вона відмовилася жити. Аби заглуши­ти нестерпний душевний біль, дівчина шукала фізичної смерті, натомість смерть знайшла Гриця. Від цього біль переріс усі межі й ніби викинув Марусю в інший світ.

Не випадково на суді вона мовчить – її зовсім байдуже суєтне життя, вона-на самоті із собою, зі своїм болем, єдиний порятунок од якого – смерть.

Та не такий фінал судився дівчині, попереду її чекало очищення й воскресіння, Вельми важливий у структурі роману розділ “Проща”. Поховавши матір, Маруся йде на прощу до Києво-Печерської лаври. Перед її очима постає виснажена без­перервними війнами українська земля, на якій «споконвіку скрізь лилася кров», Співпереживання людського болю очищає душу від болю особистого, приму­шує вирватися зі смертного кола мовчання, самоти.

Як наслідок – з’являється життєрадісна яснота й “усміхненість” діда Галерника (розділ “дідова Балка”). Цьому “самітникові і химернику” будь-яку лиху годину допомагали переживати презирство до смерті й зневага до ворога. Галерник – яскраве уособлення мудрої, життєрадісної, завзятої, невмирущої української душі Тема нездоланності, підготовлена розповіддю про химерного мешканця дідової Балки, продовжується і в розділі восьмому – “Облога Полтави”.

Над долею Полтави і над долею Марусі Чурай нависає одне й те ж питання: бути чи не бути? І якщо Марусине життя згасає, то Полтаві, Україні – таки всупереч усьому бути! Адже знову оживає дідова Балка, увесь сплюндрований край.

В останньому розділі вічний колообіг, нескінченність життя демонструє кар­тина весняного пробудження природи. Маруся відчуває подих цього мінливого й невичерпного, прекрасного й трагічного, неповторного, як пісня, як музика, життя. З її піснями полтавський полк знову вирушає в похід.

Триває боротьба за волю України, і пісня Марусі Чурай теж стає часткою цієї боротьби, часткою душі народу.

Ліна Костенко “Маруся Чурай” характеристика героїв

Головні герої:

Маруся Чурай – головна героїня, дівчина-піснетворка, людина великої душі й максималістка в коханні. Три дні перебувала у в’язниці після виголошення вироку. Вона ходила до Києва на прощу.

Гриць Бобренко — випадково отруєний коханий Марусі; (“любив достаток і любив пісні”, “народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому”).

полковий обозний Іван Іскра – закоханий у Марусю козак-патріот, приніс перед самою стратою Марусі універсал від Б.Хмельницького про скасування вироку за пісенний талант Марусі та за героїзм батька – Гордія Чурая. У цьому герої втілено шляхетність духу, вірність у дружбі й коханні, вірність Батьківщині.

полтавський полковник Мартин Пушкар,

козак Лесько Чер­кес,

Галя Вишняківна — потенційна наречена Грицька, обмежена дівка; (“глуха до пісні, завжди щось спотворить”, “гостренькі зуби – чисто ховрашок”, “як реп’яшки, зелені оченята і пишно закопилені вуста”),

Семен Горбань – війт у Полтаві. (“з комори мєской потай дьоготь крав”, а потім поорадив вимазати ним ворота Марусі Чурай)

Гордій Чурай – батько Марусі, патріот, якого було покарано на смерть у Варшаві.

Чураїха – матір Марусі, горда, тверда жінка;

мандрівний дяк – подорожній, з яким Маруся Чурай йшла на прощу до Києва. Цей чуйний старий чоловік допомагає Марусі, добре відноситься до неї. Він розумний та мудрий, розповідає Марусі багато про історію їх рідної землі.

дід Галерник – старий мудрий козак, до якого Іван Іскра приходить за порадою про Марусю та попереджає про наступ вогорів. Галерником його назвали, бо він 20 років був у неволі на галерах, а тепер майстрував з дерева ложки та різні хатні речі. «Був регентом, і був я канархистом. Любив людей і обминав юрму. І відзначався коромольним хистом – несклонностю к духовному ярму».

“Маруся Чурай” характеристика образу Марусі

Маруся Чурай – талановита піснярка з Полтави. Це вродлива та талановита дівчина. Її образ поєднаний з образом України. Всі свої почуття та переживання вона оспівувала в піснях. Маруся добра, розумна та талановита. Пісні Марусі є її способом самовираження. Її пісні співають, вирушаючи у похід козаки, співають дівчата, чекаючи коханих. Марусині пісні можуть повести за собою людей, оживити мертвих, підняти дух козаків, надихнути на перемогу.

“Маруся Чурай” цитатна характеристика Марусі

«В розмові я, сказати б, то не дуже. А в пісні можу виспівати все»,

“Вона ж співала, наче голосила,

на себе кари божої просила.

Співала так, як лиш вона уміла!

А потім враз – неначе заніміла”.

«Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.

Коли в похід виходила батава,

Її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні» (Іван Іскра про Марусю).

“Ця дівчина… Обличчя, як з ікон.

І ви її збираєтесь карати?!

…

Що ж це виходить? Зрадити в житті

державу — злочин, а людину — можна?!”

«Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі» (так Маруся пояснює причину трагедії їхнього кохання).

“Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте”.

“Вона піснями виспівала душу, Вона пісні ці залишає нам” (Іван Іскра про Марусю)

«Вона була як голос України, що клекотів у наших корогвах».

«Коли так душу випалила зрада, то вже душа так наче й не болить».

“Маруся Чурай” характеристика Гриця з цитатами

Гриць Бобренко – коханий Марусі. Це був красивий хлопець та сміливий козак, але в особистому житті він був слабовольним i безхарактерним. На Гриця мала великий вплив його матір Бобренчиха, яка була меркантильною жінкою. Вона мало уваги приділяла вихованню сина, частіше сварилася з сусідами “воювала за курку, за телицю, за межу”. Бобренчиха мріяла мати в невістках хазяйську дочку, тому і зробила все, аби завадити відносинам Гриця та Марусі, яка була бідною.

“Під Берестечком бився ти сміливо. Під Зборовом також і над Пилявою своє ім’я ти не покрив неславою”

«Грицько ж, він міряв не тією міркою,

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

Що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в Бога

і продавати душу сатані»

“Затям, любов любов’ю, а життя життям”.

“Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні”.

«Погане літо, не було врожаю. Та ще ж тягтись на чоботи й кожух. А я такий, я матір поважаю. я впоперек їй слова не скажу».

«Які я муки пережив пекельні! Од крику серця як я не оглух! Шкварчала совість, наче на пательні, і одганялась од пекельних мук».

«Немов живе в мені два чоловіка, і хтось когось в мені не впізнає».

“Маруся Чурай” характеристика Галі Вишняківни

Галя Вишняківна – заможна, проте некрасива дівчина, до якої Гриць Бобренко пішов свататися. Гриця привабили гроші багатої родини Вишняків, а не зовнішність нареченої та вдача, адже у неї була дрібна та меркантильна душа

“Маруся Чурай” цитатна характеристика Галі Вишняківни

“глуха до пісні, завжди щось спотворить”

«Так пухкі у Галі рученята,

Коса білява, куца і товста.

Як реп’яшки, зелені оченята

І пишно закопилені вуста.

Глуха до пісні, завжди щось спотворить.

Все вишиває прошви подушок.

Ще як мовчить, – нічого. Заговорить, –

Гостренькі зуби – чисто ховрашок».

“Маруся Чурай” характеристика Івана Іскри з цитатами

Іван Іскра – козак, який був закоханий у Марусю. Хлопець був полковим обозним, він звик до випробувань і битв.

«Таке обличчя, зразу і не звикнеш, – різке, як меч. Тонке, як тятива». (Опис Івана Іскри)

«Таке нещастя хоч кого знеможе.

Це ж можна тут рішитися ума.

Любив же він Марусю, не дай Боже!

Тепер сидить, лиця на нім нема»

Саме Іван, щоб урятувати Марусю від страти, мчить до самого гетьмана Богдана Хмельницького. Він встигає врятувати Марусю, згодом навіть пропонує їй одружитися, але отримує відмову. Він хвилюється за Марусю, але вірний своєму обов’язку козака-захисника. Тому коли знову заграли труби до походу, Іван збирається у похід і йде у перших лавах, під корогвами. Прощаючись з Марусею, він говорить:

«І знов земля кипить у боротьбі, І знову я належу не собі».

“В нас на кутку його не люблять наші.

Шляхетний дуже і чолом не б’є.

Він, – каже, – гордий. З ним не звариш каші.

Він і мовчить, бо дума щось своє”.

“Маруся Чурай” характеристика Гордія Чурая

Гордій Чурай – батько Марусі. Він був козаком, палким патріотом, мужнім захисником своєї землі. Чурай не терпів кривди, знущання над людьми. Його стратила вороги у Варшаві. Про його відважні подвиги складено пісні, які передаються з покоління в покоління:

«…пішов у смерть — і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб’є.»

«Він лицар був, дарма що постоли. Стояв на смерть. Ніколи не здавався».

«Пішов у смерть і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб’є».

“Маруся Чурай” характеристика матері Марусі

Матір Марусі – добра та чуйна жінка та хороша матір. Вона мужньо зносила удари долі: «Було, сльозами набрякають очі, вона ж сміється кутиками уст», “Здушили сльози – не виходь на люди. Болить душа – не виявляй на вид».

Вона розуміла, що Гриць не пара Марусі, але дочка не слухала її. Після зради Гриця, після суду над Марусею її здоров’я похитнулосі. Через півтора тижні після суду вона померла. Вона була матір’ю не лише Марусі, а й «матір’ю усьому на землі». Не випадково Гриць казав, звертаючись до Марусі, напрочуд точні слова:

«Тут двоє матерів, твоя і Божа».

“Маруся Чурай” характеристика Богдана Хмельницького

Богдан Хмельницький не лише вождь нації, а й порядна, чуйна й мудра людина. Хмельницький забороняє суддям одноосібне вершити долі громадян, адже про людину не можна судити з одного вчинку, оцінювати її потрібно через призму всього, що нею зроблене.

За ті пісні, що їх вона складала,

за те страждання, що вона страждала,

за батька, що розп’ятий у Варшаві,

а не схилив пред ворогом чола,

не вистачило б городу Полтаві,

щоб і вона ще страчена була!

“Маруся Чурай” характеристика козаків, згаданих у творі

Мартин Пушкар: «Ще не старий. І славу мав, і силу. (Про нього потім думу іскладуть). Мине сім літ – і голову ту сиву Виговському на списі подадуть»

Северин Наливайко: «Був молодий і гарний був на вроду. І жив, і вмер, як личить козаку. За те, що він боровся за свободу, його спалили в мідному бику».

Єремія Вишневецький: «Бенкетував, сідав на шию хлопу, пускав дівчат по світу без коси. Стріляв козуль, возив пшоно в Європу і на поташ випалював ліси». “Упир з холодними очима, пихатий словом і чолом”.

Богдан Хмельницький: «Про наші битви – на папері голо. Лише в піснях огонь отой пашить. таку співачку покарать на горло, – та це ж не що, а пісню задушить!».

Домашнє завдання: прочитати роман у віршах, виписати характеристику Марусі Чурай та інших персонажів твору.

24.03.2021 33 група Урок №47-48

Ліна Костенко “Маруся Чурай” аналіз (паспорт)

Автор – Ліна Костенко

Рік написання: 1979.

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр “Маруся Чурай”: історичний роман у віршах (визначення Л. Костенко).

Тема “Маруся Чурай”: зображення нещасливого кохання Марусі та Грицька в поєд­нанні з широкою картиною життя України XVII ст.

Головна ідея: незнищенність українського народу (особистості з бага­тим духовним світом), глибока віра в його (її) духовну силу і могутність.

Головні герої “Маруся Чурай”:

Маруся Чурай – головна героїня, дівчина-піснетворка, людина великої душі й максималістка в коханні. Три дні перебувала у в’язниці після виголошення вироку. Вона ходила до Києва на прощу.

Гриць Бобренко — випадково отруєний коханий Марусі; (“любив достаток і любив пісні”, “народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому”).

полковий обозний Іван Іскра – закоханий у Марусю козак-патріот, приніс перед самою стратою Марусі універсал від Б.Хмельницького про скасування вироку за пісенний талант Марусі та за героїзм батька – Гордія Чурая. У цьому герої втілено шляхетність духу, вірність у дружбі й коханні, вірність Батьківщині.

полтавський полковник Мартин Пушкар,

козак Лесько Чер­кес,

Галя Вишняківна — потенційна наречена Грицька, обмежена дівка; (“глуха до пісні, завжди щось спотворить”, “гостренькі зуби – чисто ховрашок”, “як реп’яшки, зелені оченята і пишно закопилені вуста”),

Семен Горбань – війт у Полтаві. (“з комори мєской потай дьоготь крав”, а потім поорадив вимазати ним ворота Марусі Чурай)

Гордій Чурай – батько Марусі, патріот, якого було покарано на смерть у Варшаві.

Чураїха – матір Марусі, горда, тверда жінка;

мандрівний дяк – подорожній, з яким Маруся Чурай йшла на прощу до Києва.

Обази-символи твору “Маруся Чурай”

неопалима купина – символ незнищенного, вічного;

пісня – символ народної душі, краси, пам’яті;

Маруся Чурай – символ народного генія, фольклорної культури, пісні, людини високого лету, максималістки;

Іван Іскра, Гордій Чурай – символ відданості, патріотизму;

Гомер – символ творця й водночас історіографа нації;

Богдан Хмельницький – символ справедливості й мудрості.

мандрівний дяк – символ віри, книжної культури;

Сюжет і композиція “Маруся Чурай”

Дві сюжетні лінії, які переплітаються, — осо­биста (Маруся-Грицько) й історична (боротьба українського народу проти загарбницької політики польської шляхти).

Роман складається з 9 різних за обсягом розділів.

I розділ «Якби знайшлась неопалима книга». Дощенту знищена пожежею Полтава 1658 р. Суд над Марусею, яку звинувачено в отру­єнні коханого Грицька Бобренка. На захист Марусі стають козаки — полковник Мартин Пушкар та Іван Іскра. Марусі виносять смертний вирок.

II розділ «Полтавський полк виходить на зорі». Полтавський полк на зорі вирушає в похід боронити волю свого народу.

III розділ «Сповідь». Маруся перебуває у в’язниці, вона згадує ди­тинство, батьків, родинні стосунки; дитинство Гриця, його батьків і їхні сімейні стосунки; далі постає історія кохання Марусі й Гриця і його зра­да з Галею Вишняківною. У кінці розділу (він найбільший у творі, цент­ральний) Марусю виводять на страту.

IV розділ «Гінець до гетьмана». Іван Іскра мчить до гетьмана Бог­дана Хмельницького, щоб сповістити про суд над Марусею. Гетьман своїм універсалом скасовує смертний вирок Марусі.

V розділ «Страта». Марусю виводять на площу для страти, де зі­бралася чи не вся Полтава, люди по-різному висловлюються щодо Ма-русиної трагедії. В останній момент перед стратою на площу вривається Іван Іскра з добутим універсалом, у якому наказано скасувати вирок з огляду на пісенний талант Марусі і героїзм її батька Гордія, якого як оборонця України було покарано на горло у Варшаві.

VI розділ «Проща». Маруся вирушає на прощу до Києва і по дорозі знайомиться з мандрівним дяком-філософом, який розповідає їй про Якова Остряницю, Северина Наливайка та Ярему Вишневецького. Маруся глибоко осмислює історію України з розповідей дяка і з побачених у дорозі картин зруйнованої Батьківщини.

VII розділ «Дідова балка». Іван Іскра відвідує старого запорожця, колись визволеного з двадцятилітньої турецької неволі, який оселився під Полтавою й займається різьбярством. Іван попереджає діда про наступ ворожих військ, але той вирішив не покидати свою домівку.

VIII розділ «Облога Полтави». Брами Полтави зачинені, гармати націлені на ворога. Полтава мужньо тримається в польській облозі вже четвертий тиждень. Іван Іскра відвідує самотню Марусю (її мати померла) і пропонує одружитися. Маруся відмовляє парубкові.

IX розділ «Весна, і смерть, і світле воскресіння». Маруся попрощалася з Іскрою, виснажена горем і хворобою, чекає свого кінця. Облогу знято, і місто повертається до звичного життя. Повз будинок Марусі проходять козаки й співають її пісні, а далі дівчата — пісню «Ой не ходи, Грицю».

Подій у творі “Маруся Чурай” розгортаються у такій послідовності: суд на Марусею – Іван Іскра в Б.Хмельницького – проща Марусі в Києві – облога Полтави

Проблематика й композиція “Маруся Чурай”

У цьому творі письменниця піднімає такі проблеми:

проблема любові та зради;

патріотизму та пристосуванства

митця і народу, свободи творчості

причин утрати української державності

родинних стосунків, батьків та дітей

виховання

служіння народові.

Така широка проблематика роману й зумовила необхідність ускладненої, «багатоярусної» композиції. В основі твору — дві наскрізні взаємопов’язані сю­жетні лінії: доля Марусі й доля України. Вони прочитуються не лише в конкретно-історичній площині, а й у понадчасовій: Маруся — неповторна, одухотворена, творча особистість, яку намагається поглинути дріб’язковий, егоїстичний, без­жальний буденний світ; Україна — сильна й прекрасна країна, яка протягом століть прагне здобути свободу, державність, але цьому заважають інтриги сусі­дів і підступність своїх перевертнів.

Композиція:

Кульмінація 1 – суд і вирок

Зав’язка – спогади Марусі про стосунки з Грицем

Розвиток дії – Маруся йде на прощу до Києва

Кульмінація 2 – облога Полтави

Розв’язка – зняття облоги, Маруся проводжає полк, що співає її пісні.

Позасюжетні елементи: портрети героїв, пейзажі, опис саду, пісні, діалоги, монологи, авторські відступи.

Тематично й композиційно роман надзвичайно складний, багаторівневий, багатопроблемний. Він «нагадує кристал, у якому безліч граней» (В. Панченко).

За своєю суттю це — глибоко національний твір. Ліна Костенко здійснила ве­личезну дослідницьку роботу, щоб якомога точніше, зриміше показати, «оживити» Україну XVII ст. Письменниця спершу осягнула, відчула її сама, а згодом, пра­цюючи над романом, відкрила її й для нас, обезсмертила в Слові.

Домашнє завдання: опрацювати матеріал, виписати головних героїв, виписати тему, ідею, проблематику; прочитати роман у віршах «Маруся Чурай»

23.03.2021 Група №34 Урок № 45-46

Ліна Костенко. Творчий шлях. «Страшні слова, коли вони мовчать», «Хай буде легко. Дотиком пера…» – ліричні роздуми про значення слова в житті людини, суть мистецтва, його роль у суспільстві

Я вибрала долю собі сама.

І що зі мною не станеться —

У мене жодних претензій нема

До долі — моєї обраниці.

Особливе місце в могутньому поступі нашого народу належить жінкам. Це і княгиня Ольга, і Маруся Чурай, і Леся Українка, і Ольга Кобилянська.

ХХ століття подарувало Україні ще одну величну жіночу постать, яка успадкувала найкращі риси своїх попередниць. Це Ліна Костенко. Вона «… найвидатніша, найавторитетніша сучасна українська поетеса, майстер слова світового рівня. Її цілком заслужено іменують живим сумлінням, «цитаделлю духу» української літератури, нації» (В. Пахаренко).

Біографія поета — в його поезії. Тому, розповідаючи про життєвий і творчий шлях Ліни Костенко, іноді будемо використовувати її поезії як найдостовірніші біографічні свідчення.

Народилася Ліна Костенко 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві, яке розташоване на правому березі Дніпра за 76 кілометрів від Києва.

Тільки шість років прожила тут майбутня поетеса, але воно назавжди залишилося в її пам'яті. Тут усе дихало історією. Над Ржищевом височіла Іван-гора. За часів Київської Русі тут було укріплення Іван-город, яке згадується в літописі за 1151 рік. Досі ще збереглися залишки земляного валу та оборонного рову. У 1240 році місто було знищено монголо-татарами. А неподалік, під селом Трипілля, археологи відкрили найдавніший п'ятитисячолітній пласт нашої культури. Багато вихідців із Ржищева брали участь у Національно-визвольній війні під керівництвом Б. Хмельницького. Про все це допитливій дівчинці розповідав її батько, добрий, мудрий чоловік.

Мабуть, аура героїчної старовини, якою був оповитий Ржищів, і сприяла вмінню слухати «голос віків».

Дослідник життя і творчості поетеси Іван Бокий зауважує: «Родинне виховання було звичайним за житейськими мірками, але «на рівні вічних партитур: як-не-як батько знав 12 мов, вільно почувався у всіх науках, тому чи не всі їх у школі викладав, і духовний досвід його та матері, їхній стоїцизм, загартований у пеклі випробувань, донька засвоювала, переплавляла в собі змалку». На формування характеру й світогляду мали великий вплив і родинні легенди.

Коли Ліні Костенко було 6 років, сім'я переїхала до Києва. Переїзд батьків у це місто ознаменувався й певними матеріальними випробуваннями, а згодом — і страшною сімейною драмою: Василя Костенка серед ночі забрав «чорний ворон», і потім довгих десять років ішли мамині листи в ГУЛАГ, і з нетерпінням чекалося відповіді. Назвали батька «ворогом народу». За те, що був українським інтелігентом, що багато знав і розумів.

В одному з інтерв'ю Л. Костенко розповіла: «Уперше обшукали мене в колисці. Точніше, це тоді робили обшук у мого батька й запитали, де він ховає свій компромат. Батько показав на дитячу колиску зі мною, немовлям, і відповів, що більше нічого, крім цього, у нього нема».

Страшний психологічний шрам наклала на душу Ліни Костенко й Друга світова війна, жахливі й «сумні біженські мандри».

✵ Про що говорять останні два рядки поезії? (Вони говорять про зародження великої поваги і любові до свого народу, що стане важливою рушійною силою у її творчості)

✵ То які чинники вплинули на формування особистості Ліни Костенко? (Родинне виховання, аура героїчної старовини, родинні легенди, переїзд у столицю України, сімейна драма, війна) Про перші поезії Ліни Костенко інформації майже не маємо.

Григорій Клочек зауважив, що це сталося десь в 14 років. Сама поетеса зізнається, що це сталося в окопі.

Поетеса не запам'ятала того вірша, хоч знає, що він був не про зайчика і не про вовка, а про щось інше, зовсім недитяче. Бо ті враження були страшні, які вона намагалася висловити своїм першим віршем.

✵ Поясніть зміст рядків із поезії «Мій перший вірш написаний в окопі…»: Як невимовне віршами не скажеш, / Чи не німою зробиться душа?! (Ліна Костенко спробувала виразити словом пережите. За долею героїні проглядає знівечена доля дітей війни, трагедія всього народу)

Так народжувалася Поетеса, яка поділяла долю свого народу. І коли трохи пізніше їй довелося визначитись у виборі майбутнього, вона обрала поезію. Про це йдеться в поезії «Доля», рядки з якої стали епіграфом до нашого уроку.

✵ То яку ж Долю вибрала собі лірична героїня? (Вона вибрала поезію)

✵ Який творчий принцип висловлено: «Поезія — рідна сестра моя. / Правда людська — наша мати!» (Дві категорії — Поезія і Правда — тісно пов'язані між собою. Лужити поезії — служити Істині. Мистецтво неможливе без правди, без постійного прагнення пізнати і виразити її)

✵ Яка ж плата за неї? (За неї треба платити життям)

Закінчивши десятий клас, Ліна Костенко успішно склала іспити у тодішній Київський педагогічний інститут, і, трохи провчившись, дівчина зважилася на рішучий крок: 1952 року, витримавши дуже складний творчий конкурс, стає студенткою Московського літературного інституту — єдиного на той час навчального закладу, де готували професійних письменників. Безперечно, тут були всі умови для становлення молодого таланту: прекрасні московські бібліотеки, літературне середовище, палкі дискусії, публічний аналіз найцікавіших добірок поезій, творчі семінари.

Під час навчання в інституті Ліна гідно представляла українську поезію. Коли вона читала свої твори, усі замовкали, бо були сповиті чарами її поетичного слова.

Завершувалось навчання. У заліковій книжці — лише п'ятірки. Подана як дипломна робота рукописна збірка «Проміння землі» отримала захоплений відгук російського письменника Всеволода Іванова. «Це дуже талановитий поет з великим майбутнім», — писав він.

У 1956 році закінчила інститут з відзнакою і повернулася в Україну. Пересвідчилася, що в Україні дедалі сміливіше розправляє плечі молоде покоління — «шістдесятники».

Духовна біографія Ліни Костенко тісно переплелася з долею українського «шістдесятництва».

Три її перші збірки з'явилися одна за одною: «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівка серця» (1961). Підготувала до друку збірку «Зоряний інтеграл», яка могла б стати видатною подією в культурному житті України. Але на той час влада вже оголосила війну молодій опозиційній інтелігенції. І цензура заборонила книжку.

Розпочалися найтемніші часи переслідувань, шельмувань, заборон, вимушеного безробіття. Проте письменниця не йшла на жодний компроміс із владою. Зберігала людську й національну гідність. Коли розпочалися арешти шістдесятників, вона підписувала листи протесту, не боялася виходити на судові процеси, щоб морально підтримати однодумців, кидала їм квіти, відверто критикувала владу. На той час такі вчинки були фактично громадянським подвигом: за кожен із них загрожувало ув'язнення. Але влада обрала інше жорстоке покарання: її ім'я занесли до «чорного списку». Твори митців, які опинилися в тому списку, заборонено було друкувати.

Протягом 16 років замовчування на папір лягли найвидатніші її твори: поезії, романи у віршах «Маруся Чурай» і «Берестечко».

Ліна Костенко не визнавала свавільного втручання в рукописи своїх збірок з боку цензури й редакторів. Хай ліпше не виходять зовсім, аніж мають з'явитися читачеві покаліченими…

Та мовчання буває красномовнішим за слова. Присутність Ліни Костенко відчувалася в духовні атмосфері українського суспільства всупереч усьому. Раніше чи пізніше її слово мало прорвати перепони, стіну замовчування.

Сталося це 1977 року. Світ побачила збірка «Над берегами вічної ріки». До речі, дана збірка змогла побачити світ лише після того, як сама вона оголосила голодування. Потім вона видала історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), книжку віршів та поем «Неповторність» (1980), поетичну збірку «Сад нетанучих скульптур» (1087), «Вибране» (1989).

У літературних періодичних виданнях друкувалися фрагменти її поеми «Берестечко», нові поетичні цикли, уривок із повісті про Чорнобиль.

У 1987 році за роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» Ліну Костенко була пошанована Державною премією України імені Тараса Шевченка. А 1994 рік за книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, їй присуджено премію Франческо Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності.

1998 року в Торонто Світовий конгрес українців нагородив письменницю медаллю Святого Володимира. Вона стала лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги, почесним професором Києво-Могилянської академії.

✵ Поміркуйте, які відомі письменники минулих епох близькі Л. Костенко за долями й життєвими позиціями (Т. Шевченко, Леся Українка, Іван Франко).

Валерій Шевчук повторив слова Івана Франка про Лесю Українку, переадресувавши їх Ліні Костенко: «Можна сказати, що нині Ліна Костенко — єдиний мужчина на всю соборну Україну!.. Чоловіки ламалися і відступали, а вона — ні. Вона — людина високодуховна. Тільки високодуховні стають митцями».

✵ А ким для вас є Ліна Костенко?

Відновлення української державності 1991 року поетеса сприйняла як шанс для порятунку нації, повернення її в коло найрозвинутіших європейських народів. Та конфлікти, прорахунки державного відродження нашого суспільства глибоко засмучують і обурюють Л. Костенко. Вона вийшла з лав НСПУ, відмовилася від запропонованого їй владою звання Героя України, інших відзнак і почестей.

Письменниця почала систематично їздити в Чорнобильську зону, збирати матеріал для прозових творів у майже безлюдних місцях.

✵ Як ви розумієте слова Ліни Костенко: «Митцю не треба нагород, його судьба нагородила»?

Тема місії поета й реалізації його таланту за складних суспільних умовах посідає у творчості Ліни Костенко провідне місце. Чимало афористичних висловів авторки стосується відповідальності митця за ним створене, його жертовності як плати за талант.

«Страшні слова, коли вони мовчать…»

Незбагненна сила поетичного слова. Ніжне й гнівно-обурливе, пристрасне й розчулене, воно обережно торкається найпотаємніших струн у наших серцях, викликаючи радість, смуток, любов, надію.

У кожного з поетів свій неповторний голос, своє особливе бачення світу. Українську поезію важко уявити без Ліни Костенко.

Її вірш «Страшні слова, коли вони мовчать…» завершує збірку «Неповторність». В. Пахаренко вказує, що ця поезія стала «квінтесенцією роздумів Ліни Костенко про значення слова в житті людини, про сутність поетичного мистецтва».

✵ Як ви думаєте, у наш час, коли скільки написано, коли про все сказано, чи можна бути оригінальним у творчості?

✵ Чи можна мовчати митцю, не говорити про наболіле?

✵ Як знайти такі слова, щоб не повторювати когось?

Відповіді на ці запитання можна знайти у поезії Ліни Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать».

✵ Поясніть назву твору.

✵ Поясніть смисл останніх рядків: Поезія — це завжди неповторність, / Якийсь безсмертний дотик до душі.

Останні два рядки вірша стали поетичним афоризмом Ліни Костенко. У них звучить головний мотив твору. «Страшні слова, коли вони мовчать» — вірш, який має ознаки філософської лірики й порушує проблему сутності поетичного мистецтва. Поетеса роздумує над значенням слова в житті людини, над сутністю поетичного мистецтва. Відповідальність митця за свої слова, за свої творіння перед людьми величезна, адже йому вірять, по ньому звіряють свої вчинки. Дуже важливо для митця сказати щось вагоме, небанальне, значиме, неповторне, яке зачепило б душу людини, збагатило, ощасливило, допомогло, підтримало, розрадило. Причому сказати треба так, як цього ніхто й ніколи не робив до тебе. Поетеса впевнена, що творчість — це копітка і важка робота, це справжні муки й біль. Тому справжній поет — той, чия поезія зуміє торкнутися до душі.

Рік написання: 1980.

Збірка: «Неповторність».

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська.

Мотив: ліричний роздум про значення слова в житті людини, суть мистецтва.

Віршовий розмір: ямб з пірихієм.

Римування: перехресне.

художні засоби:

✵ епітети: «страшні слова», «безсмертний дотик»;

✵ метафори: «слова мовчать, причаїлись»;

✵ оксиморон: «слова мовчать»;

✵ антитеза: «краса й потворність», «асфальти й спориші»;

✵ анафора: «коли вони… коли не знаєш…».

✵ Як ви думаєте, поезія Ліни Костенко — «стилет чи стилос», «меч чи сонце»?

✵ Коли б у вас була можливість зустрітися з Ліною Костенко, про що б ви насамперед запитали поетесу?

✵ Чим можна пояснити факт виходу поетеси із спілки письменників України, її відмову приймати високі урядові нагороди?

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати теоретичний матеріал та законспектувати у робочі зошити

17.03.2021 Група №33 Урок № 43-44

Тема уроку.«Григір Тютюнник. Життєвий і творчий шлях письменника. «Три зозулі з поклоном». «Вічна» тема «любовного трикутника» в новітній інтерпретації. Образ любові як втілення високої християнської цінності. Роль художньої деталі в розкритті характеру, ідеї

Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника — новела про щиру й віддану любов, людську чесність і порядність.

Ця новела про щиру й віддану любов, людську чесність і порядність. Епіграфом до нашого уроку стануть слова Г.Тютюнника, які розкривають нам авторське розуміння поняття любові:

Якщо тебе ніколи не охоплювало бажання обійняти всю землю, прилащити бродячого собаку, підняти із землі зірваний листок і цілувати його – значить, ти ще не любив.

Історія написання новели

Новела «Три зозулі з поклоном» чи не найглибше з усіх творів віддзеркалює внутрішній світ Григора Тютюнника, його світобачення. Підсвідомо до її написання він прямував усе своє життя. А поштовхом стала незначна подія: у 1976 р. до Ірпінського будинку творчості завітав сліпий бандурист, який виконував народні пісні. Особливо вразила письменника «Летіла зозуля через мою хату…», де йшлося про нещасливе кохання та вічне, непереборне ніким і нічим страждання людини. Ще не стихли звуки бандури, як Григір схопився з місця й побіг у свою кімнату. Так народилася новела «Три зозулі з поклоном» — одна з найчарівніших перлин української літератури XX ст.

Автобіографічність твору

Новела має автобіографічний характер. Батька Григора Тютюнника, героя новели, звали Михайло. 1937 року його заарештували й вивезли з рідної Шилівки до Полтави, а згодом на край світу, аж до “Сибіру несходимого”, де він і загинув. Це пам’ятає Григір, як він п’ятирічним хлопчиком, плачучи, біг за возом.

Які особливості побудови цього твору як новели ви побачили?

Новела – невеликий за обсягом прозовий твір, написаний на основі незвичайної, але справжньої, невигаданої події, має напружений розвиток дії, невелику кількість дійових осіб, незвичайну композицію.

Твір має мозаїчну будову – це є особливістю його композиції. Більше того, перед нами – новела, а в ній, що притаманно хіба романові, - цілих три сюжетні лінії, пов’язаних одним почуттям людей. Ще однією відмінною рисою «Трьох зозуль з поклоном» є обрамлення, яке автор використовує, щоб обʼєднати події. У кожному фрагменті є інший головний герой: оповідач-студент, Софія, Марфа, Михайло.

Що означає вислів «Три зозулі з поклоном»?

В українського народу існує віра не лише в приворотне зілля, а й у відворотні замовляння. Коли закоханій людині не могли відповісти взаємністю, щоб позбавити страждань, через малу дитину або старця передавали їй «три зозулі з поклоном», що означало: забудь, покинь, відпусти.

Героя новели Михайла палко та безнадійно покохала Марфа Яркова. Михайло, щоб позбавити мук палко закохану людину, якій не може відповісти взаємністю, із Сибіру шле їй “три зозулі з поклоном”, що й означало: забудь, покинь, відпусти.

Відомо, що зозуля гнізда не мостить, тож людина повинна була зрозуміти, що її кохання приречене, не матиме у відповідь такого ж почуття.

Яку присвяту має новела і що це означає?

Ця новела присвячена «Любові всевишній». А це кохання дійсно було неземне: безнадійно закохалася у свого сусіда Михайла, батька оповідача, молода жінка Марфа Яркова. Вона жила лише тим, що могла зрідка його бачити. Але тридцятитрьохрічний Михайло був репресований і опинився в сибірських концтаборах. Тепер Марфу тримали на світі лише листи Михайла, які він писав до своєї родини. Марфа крадькома просила листоношу хоча б потримати листа від Михайла в руках: «Сльози рясно котяться їй по щоках, — пригортає його до грудей, цілує зворотну адресу...»

Епіграфом до новели є слова: «Любові всевишній присвячується». Автор прагнув відродити в читачів християнське духовне начало. Він зумів піднести над усім грішним і земним саме любов, адже любити, на думку Гр.Тютюнника, — то найвище призначення людини. «Всевишній» в українського народу лише Бог. Отже, це почуття підносить людину, робить її духовно багатою.

У новелі автор підніс над усім грішним і земним саме любов чисту, щиру, безкорисну й безнадійну. Любов заволоділа серцями трьох людей. Три зозулі – то три долі: Марфи, Михайла та Софії, то три «туги», освячені любов’ю.

Любити - то найвище призначення людини Всевишнім. Це почуття підносить людину, робить її духовно багатою. Тому й уклонився автор героям, заявивши нам, що людина гідна високої любові, даної Богом.

Що означають імена головних героїв: Михайло, Софія, Марфа? Чи випадково автор обирає такі імена для своїх героїв?

Не випадково. Імена точно відповідають персонажам і допомагають розкрити їхні образи.

Михайло - головний герой новели

Ім'я походить від давньоєврейського імені Мікаель, що означає «рівний, подібний до Бога. Ім’я Михайло означає — дуже компанійська людина. Він завжди все робить правильно і добре, дуже чуйний. Узагалі-то за церковним календарем Михайло досить важлива постать, він є охоронцем людей і посідає одне з перших місць серед архангелів.

Софія – дружина Михайла

Ім'я Софія має давньогрецьке походження, означає мудрість. Софія – ніжна, добра, делікатна. У відносинах з незнайомими людьми соромлива, довірлива. У той же час вона здатна виявити співчуття до слабкої й беззахисної істоти й надати посильну допомогу людині, що потрапила в скрутну ситуацію.

Свята Софія була дуже мужньою жінкою, турбувалася про інших, саме вона була матір'ю Віри, Надії, Любові.

Марфа Яркова

Ім'я Марфа переводиться з арамейського як "пані". Святою покровителькою імені є свята мучениця Марфа Перська. На Русі ім’я вважалося дуже розповсюдженим, але в основному серед простого народу. У вищих колах це ім’я ніколи не користувалося популярністю.

Зробіть висновок про те, як ці вчинки характеризують Михайла.

Михайло – ніжний, чуйний, люблячий батько, вірний чоловік, порядний, працелюбний, відчуває чужий біль, терплячий, сповнений бажанням бачити своїх рідних щасливими, вірить у свого сина, довіряє дружині.

Михайло за тисячі верств чув Марфу, проте не зрадив ні дружину, ні сина, бо відчував відповідальність за всіх. Передав сину в спадок силу любові невгасиму. Отак і катувався в снігах та морозах між любов'ю та обов'язком, зате мав право сказати «моя єдина в світі Соню».

Софія – спостережлива, розуміюча, співчутлива, надійна,вірна й любляча дружина, ніжна й добра мати, мудра, розважлива, сильна духом, терпляча, горе нерозділеного кохання Марфи болем відгукується в її душі.

Софія мудра у своїй любові, тому спогади її вже не щемлять, не болять - вони закам’яніли… Михайло писав дружині про своє почуття до іншої, бо був певний, що зрозуміє. І не помилився.

«Останній лист від тата» — це новела в новелі, і розкриває він цілий світ почуттів — сум за родиною, за втраченою свободою за життям та безмежну любов. Пропоную вам прослухати його й сказати, до яких висновків підводить нас автор.

«Лист до Софії».

«Софіє! Соню!

Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова вся, а й брови посивіли. Зразу подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею — ні, не іній...

Більше не дивитимусь.

Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фільончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі... А руки як не свої. Дерево тут хороше, у нашій стороні з нього білі палати робили б. Але сире. Та й інструмент не той, що в мене був. Ти його ще не спродала? Як буде скрута — не жалій. Коли повернуся, на новий розживемось. Соню, аби ти знала, як хочеться вижити. Не так то й далеко я зайшов, та далеко вертатися.

Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п'ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдягачка звичайна, селянам до неї не звикати.

Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, й вища. Сосна — а за нею річки синє крило... Ніти, нісинок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки привиджуєтеся.

Сусіда мій по землянці молиться у вісні, а Бога не називає. До кого молиться?..

Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна, Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.

Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.

Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...»

Ця новела схожа на притчу, і автор нас підводить до певних висновків: любов — почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моралі, воно ніби дається якоюсь вищою силою, тому мусить лишатися поза осудом чи запереченням, має право на існування.

Що таке художня деталь? У новелі багато символів,що є символом цього твору та яке його значення.

Художня деталь — засіб словесного та малярського мистецтва, якому властива особлива змістова наповненість, символічна зарядженість, важлива композиційна та характерологічна функція. Через деталь значною мірою виявляється спосіб художнього мислення митця, його здатність вихопити з-поміж безлічі речей чи явищ таке, що в сконцентрованому, спресованому вигляді економно й з великою експресивністю дає змогу виразити авторську ідею твору.

Зозуля – символ туги, тривоги, нещастя. Безмірні сльози, тихе ридання в українському фольклорі - це образ зозулі. Зозуля ні гнізда не вміє вити, ні пари не шукає, ні діточок не леліє, усе вона чужим горем переймається, чужим літам і чужому горю лік веде.

У новелі зозуля – символ суму, символ душ, тривоги; нещастя, провіщення. Кування зозулі – ніби заклинання, що означає: покинь, забудь, відпусти. Три зозулі з поклоном – в останньому листі Михайла – це святість трьох душ, що автор утілює їх у трьох образах: Софії, Михайла, Марфи.

Символічне число 3: три зозулі з поклоном посилає Михайло Марфі. Можливо, це позначає побажання щастя, спокою, любові. Для автора - це підказка назви твору, для читача – ключ для розуміння непростого плетива трагічного й високого в долях героїв. Три – християнський символ. У цьому творі це число безпосередньо пов’язано з епіграфом «любов Всевишня», а значить вчить не засуджувати, розуміти, прощати.

Колосок – символ основи життя. Колосок («…синок мій колосок…») – це символ основи життя, адже син Михайла – продовжувач роду.

Сосна – символ самотності. Символічним у творі є образ сосни. Вона тихим голосом, майже пошепки, співає свою пісню, у якій відчувається ледь уловима туга самотності. І кожен із персонажів відчуває це.

Сосна біля Карпової хати уособлює самотню Марфу. Сосна, яку посадив Михайло, нашіптує йому вві сні про присутність самотньої жінки, яка його кохає. До сосни подумки звертається наприкінці новели й сам оповідач, а вона, велика «Татова сосна», дає йому відповідь: «Тоді не було б тебе».

Чорна хустина – символ жалю, туги, горя.

Ромашка – символ кохання і чистоти. Частенько дівчата, відриваючи пелюстки ромашки, питають:”Любить, не любить…”

“Сидить Марфа на поріжку й обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: «Є, нема, є, нема, є…»»

Річка – це час. Час – це ріка, води якої згладжують усе. Образ річки з’являється Михайлові вві сні. У неволі вона є також символом. Вона тече там, де росте посаджена ним самотня сосна, де його відсутність спустошила душі Софії та Марфи. Проте життя йде, тече, як ріка, і змінюється.

Софія — мудрість, а ще — мучениця, матір Віри, Надії, Любові.

«Чому твір носить таку назву?». Чому Григір Тютюнник дав назву своїй новелі «Три зозулі з поклоном»?

Зозуля – це багатозначний символ наших пращурів. Зозуля віщує весну й пророкує людині, скільки років та житиме. Кажуть, що зозуля кує тільки навесні від Благовіщення до Купала, а як викинеться ячмінний колос, вона ним «давиться» і перестає кувати. Вірили в те, що в зозулі-золотоключниці зберігаються ключі від вирію, а тому вона прилітає останньою, а у вирій летить першою. Це символ туги, бездітної вдови, але найголовніше – це символ віщування.

Відомо, що зозуля гнізда не мостить, тож людина повинна була зрозуміти, що її кохання приречене, не матиме у відповідь такого ж почуття.

І Марфа, і Софія, і Михайло сподівалися на щастя. Але даремно. Із змісту зрозуміло, що до всіх них линули три зозулі з поклоном. Герої залишаються на роздоріжжі: Михайло безслідно зникає на каторзі, Соня одна ростить сина, Марфа продовжує чогось чекати, вдивляючись в обличчя сина Михайла.

Складні перипетії доль героїв, багато горя і смутку в цій новелі. Проте автор зумів винищити над усім грішним і земним любов – саможертовну, від Бога, яка нічого не вимагає, адже любити – це вище призначення людини. Отже, любов – почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моралі, воно ніби дається якоюсь вищою силою, тому мусить лишатися поза осудом і запереченням).

Який зміст вкладає Михайло в останні слова: «Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму»?

(У цих словах і ніжність чоловіча, і мужність, і певність, що Любов ніхто не може відібрати, вона помирає разом з людиною… Та чи вмирає? Ні, таки не вмирає, а переходить від батька до сина з надією, що син буде щасливішим).

Чому герої новели не борються за своє щастя?

(Тому що вони благородні і душевно красиві люди, вони так відчувають болі один одного, що не можуть відстоювати свої почуття і відкрито ворогувати через кохання. Тобто вони жертвують своїми почуттями заради спокою і щастя іншої людини).

Чому не одружилися Михайло й Марфа, якщо вони так відчували одне одного?

(У житті, на жаль, далеко не всі подружжя «чують одне одного», а ті, що чують, не завжди живуть у парі).

Який же секрет відкрили «три зозулі з поклоном» студентові-оповідачеві?

Чи здатна людина в реальному житті на такі глибокі й довготривалі почуття, як у цьому творі?

Якою ж є любов для Гр. Тютюнника за новелою «Три зозулі з поклоном»?

Домашнє завдання: опрацювати та написати хронологічну таблицю,прочитати та законспектувати новелу «Три зозулі з поклоном». Заповнітьлист (на окремому листку) і дайте відповіді на питання:

Дата__________ Прізвище___________________

Тема уроку. «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника — новела про щиру й віддану любов, людську чесність і порядність

Якщо тебе ніколи не охоплювало бажання

обійняти всю землю, прилащити бродячого собаку,

підняти із землі зірваний листок і цілувати його –

значить, ти ще не любив.

Григір Тютюнник

Поштовхом до написання твору стала _____________________________

__________________________________________________________________

Твір має ___________________________характер: батька Гр. Тютюнника

______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Жанр: ___________________________________________________________

Особливість композиції: ___________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

Вислів «Три зозулі з поклоном» означає:

__________________________________________________________________

Новела має присвяту: ____________________________________________,

яка означає________________________________________________________

_____________________________________________________________

Імена головних героїв означають:

Михайло-

Софія-

Марфа-

Характеристика головних героїв:

Михайло-

Софія-

Марфа-

Розкриття значення символів новели:

Художня деталь — засіб словесного та малярського мистецтва, якому властива особлива змістова наповненість, символічна зарядженість, важлива композиційна та характерологічна функція.

Символ Значення

Зозуля

Число 3

Колосок

Сосна

Чорна хустина

Ромашка

Річка

Софія

16.03.2021 Група №33 Урок № 41-42

Іван Драч. Життєвий і творчий шлях.

"Балада про соняшник"

17 жовтня 1936 Народився в селі Теліжинці на Київщині в родині робітника радгоспу.

Після закінчення Тетіївської середньої школи викладав російську мову й літературу в семирічці села Дзвіняче Тетіївського району. Працював інструктором Тетіївського райкому ЛКСМУ по зоні діяльності МТС.

1955–1958 Служив у армії.

1958 Вступив на філологічний факультет Київського університету.

Вереснь 1961 Перейшов на заочний відділ і став працювати в редакції газети «Літературна Україна». Закінчив Вищі сценарні курси в Москві. Тоді ж написав перші вірші, деякі з них були критичними по відношенню до радянської влади.

1962 «Соняшник»

1965 «Протуберанці серця», «Дихаю Леніним».

1967 «Балади буднів»,«Поезії».

1972 «До джерел».

1974 «Корінь і крона».

1976 Він отримав Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка за свою збірку віршів.

1977 «Дума про вчителя».

1978 «Сонячний фенікс», «Сонце і слово».

1980 «Січнева балада 1924 року», «Американський зошит».

1981 «Шабля і хустина»

1982 «Драматичні поеми»,«Київський оберіг».

1983 Присуджено Державну премію СРСР з літератури за збірку віршів російською мовою «Зеленые врата». Збірка статей і нотаток «Духовний меч»

Іван Драч працював у газетах «Літературна Україна» і «Батьківщина», а також на кіностудії ім. О. П. Довженка. Після початку Перебудови відновив контакти в дисидентських колах.

1985 «Теліжинці».

1988 «Храм сонця»

Весною 1990 Обраний депутатом Верховної Ради України від Артемівського (№ 259) виборчого округу.

1992 Він був співголовою НРУ разом з В’ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем.

1998-2002 Народний депутат України 3-го скликання.

17 жовтня 2011 Орден князя Ярослава Мудрого III ст. — за визначний особистий внесок у збагачення національної культурно-мистецької спадщини, багаторічну плідну творчу та громадсько-політичну діяльність

19 червня 2018 Поет помер у лікарні після важкої хвороби легенів.

"Балада про соняшник"

Жанртвору: балада (модерна).

Провідний мотив: талант бачити красу в повсякденні.

Віршовий розмір: верлібр.

Збірка: “Соняшник”

Літературний рід: ліро-епос

Тема: народження людини-творця, людини-поета.

Ідея: поет повинен прагнути високості в поезії, укорінюючись при цьому в рідному ґрунті, у національній творчості; тільки той творець може відкрити сонце поезії, хто, поглянувши на це сонце, навіки ним захоплюється.

Мотиви: «джерело творчості», «покликання», «велич поезії», «рідна земля».

Спосіб змалювання бешкетного хлопця-«соняшника» як майбутнього митця І в Івана Драча чимось нагадує жартівливі міркування про прихід у літературу Остапа Вишні (Павла Губенка) у «Моїй автобіографії».

“Балада про соняшник” художні засоби

Епітети: тіло шорстке і зелене; красиве засмагле сонце; золоті переливи; червона сорочка;золоте німе захоплення;сонце оранжеве;

Розгорнута метафора (перевтілення, метаморфоза):В соняшника були руки і ноги, Було тіло шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром, Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці. І купався коло млина, і лежав у піску, І стріляв горобців з рогатки. Він стрибав на одній нозі…

Риторичне звертання: Поезіє, сонце моє оранжеве; дайте покататись, дядьку!

Риторичне питання: Дядьку, хіба вам шкода?

Образи: олюдненої природи: соняшник (майбутній митець), сонце (поезія, джерело натхнення); природи: груші-гнилиці, горобці; предметів і явищ: велосипед, млин.

Образи в поезії неоднопланові: метафоричні поєднані з реальними. В образі соняшника вбачається людина, яка відкриває для себе джерело поетичної творчості — сонце.

«Балада про соняшник» є розгорнутою метафорою, де буденні непоетичні образи (груша, млин, пісок) набувають глибшого звучання.

Композиція “Балада про соняшник”

Вірш складається з 2-х частин — притчової (живе соняшник; своєю поведінкою нагадує звичайного хлопця, який бігає наввипередки, рве груші-гнилиці, купається коло млина, стріляє горобців із рогатки; різниться від хлопця тим, що має шорстке тіло; одного разу, купаючись, соняшник побачив сонце «у червоній сорочці на випуск», що їхало на велосипеді; соняшник просить сонце покатати його на велосипеді) й роз’яснювальної («Поезіє, сонце моє оранжеве! / Щомиті якийсь хлопчисько / Відкриває тебе для себе, / Щоб стати навіки соняшником»).

Сюжет твору “Балада про соняшник”

До золотого фонду української поезії ввійшла «Балада про соняшник» (1962).

Це — глибоко асоціативний сюрреалістичний твір про природу мистецької творчості, таїнство пробудження творчого духу в людині.

Жвавий сільський підліток із щирою душею й багатою уявою пережив дивне видиво: він бігав наввипередки з вітром, рвав груші-гнилички, купався біля млина, стрибав на одній нозі, щоб вилити воду з вуха, — і раптом побачив сонце,

Красиве засмагле сонце,

В золотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск,

Що їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари у небі…

Це видиво назавжди змінило душу героя, звичайний хлопець став «соняшником».

Сонце - традиційно в І. Драча — символізує вічне духовне джерело життя,

а от соняшник — справжнього митця, який поєднує в собі два прагнення — порив в височінь, до сонця й закорінення в рідну землю.

Драч реформував жанрові можливості балади, відкинувши традиційні легендарно-історичні, героїчні й фан­тастичні її атрибути, але залишивши ліро-епічну структуру, напруже­ний сюжет…

У його баладах ліричний суб’єкт уміє миттєво осягнути світ, побачити в ньому щось дивне, неповторне, якусь нову грань, яка не всім відкривається.

“Балада про соняшник”: особливості

Відкинуто традиційні легендарно-історичні, героїчні і фантастичні атрибути.

Розширено просторові координати художнього світу.

Побутова конкретика, універсальність і велич життя поєднанні в цілісність

У «Баладі про соняшник» побутова конкретика, універсальність і велич життя поєднані в цілісність, читацьке світосприймання пов’язане відчуттям неперервності руху й відкриттям краси в повсякденному житті.

Уже початок балади незвичний: соняшник, цей невід’ємний атрибут українського пейзажу й національного світовідчуття, зазнає метаморфоз…

Соняшник у баладі — то хлопець: поет майстерно застосовує фольклорний мотив перевтілення (коли дівчина стає тополею, юнак — явором).

Драч поєднує в одній площині реальні деталі з метафоричним узагальненням, застосовує асоціативне мислення, унаслідок чого реаль­ні предмети стають символами…

Водночас образ сонця набуває метафо­ричного смислу й символізує поезію, тобто сонце-поезія трансформу­ється в образі звичайнісінького сільського дядька…

Образи соняшника й сонця цементують структуру поезії, вони надзвичайно прозорі: читачеві зрозуміло, що поет нерозривно пов’язаний із реальним життям, яке дає можливість самореалізуватися творцеві.

Відкриття краси, духовності, що набувають космічного, сонячного виміру, неможливі без «земного», реального буття, яке творча особистість переплавляє у витвори мистецтва.

Як класичний жанр літератури балада передбачає зображення історичних, героїчних, інколи побутових ситуацій з елементами фантастики і таємничості. І. Драч по-новаторськи модернізує цю форму. Він приземлює сюжети своїх балад, з одного боку, сміливо вводить у них реалії побуту, а з іншого, — відштовхуючись від них, моделює незвичайні ситуації духов­ного вибору, осяяння чи, навпаки, зміління людської душі.

Микола Вінграновський. Життєвий і творчий шлях.

«У синьому небі висіяв ліс»

7 листопада 1936 Микола Вінграновський народився 7 листопада 1936 в м. Первомайськ Миколаївської області. В школі № 17 він здобув середню освіту

Писати вірші почав у студентські роки

1958 З’явилися перші вірші на сторінках журналів «Дніпро» та «Жовтень» («Дзвін»).

1959 Повість «Світ без війни»

1960 Закінчив Всесоюзний інститут кінематографії. Ще студентом зіграв головну роль у художньому фільмі «Повість полум’яних літ», автором якого був Олександр Довженко. Написав повість «Президент»

1962 Перша поетична збірка «Атомні прелюди». Став членом Національної Спілки письменників України.

1964 Режисер художнього фільму «Дочка Стратіона»

1967 Вийшла друга поетична збірка «Сто поезій».

1971 Збірка «Поезії», Повість “Первінка“

1978 Збірка “На срібнім березі”, Повість “Сіроманець” (1977)

1982 Побачила світ збірка “Київ”

1984 Збірка «Губами теплими і оком золотим»

Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1984) за збірки творів для дітей «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівко біля вікна», «На добраніч».

1986 Повість «Кінь на вечірній зорі»

1990 Збірка «Цю жінку я люблю»

1991 Роман «Наливайко»

1993 Збірка «З обійманих тобою днів»

1997 Збірка «Любове, не прощавай!», Історичний нарис «Чотирнадцять столиць України»

2003 Повість «Манюня»

2004 Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах»

27 травня 2004 Помер 27 травня 2004 року в Києві. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 49а).

Аналіз вірша «У синьому небі висіяв ліс» Микола Вінграновський (тема, головна думка, ідея, художні засоби, віршовий розмір, художньо-ідейний аналіз: ліричний герой, образи, символи)

У СИНЬОМУ НЕБІ Я ВИСІЯВ ЛІС…

У синьому небі, любов моя люба,

Я висіяв ліс із дубів та беріз,

У синьому небі з берези і дуба.

У синьому морі я висіяв сни,

У синьому морі на синьому глеї

Я висіяв сни із твоєї весни.

У синьому морі з весни із твоєї.

Той ліс зашумить і ті сни ізійдуть,

І являть тебе вони в небі і в морі,

У синьому небі, у синьому морі

Тебе вони являть і так замруть...

Дубовий мій костур, вечірня хода,

І ти біля мене, і птиці, і стебла,

В дорозі і небо над нами із тебе,

І море із тебе, дорога тверда.

У синьому небі я висіяв ліс.

У синьому небі, любов моя люба,

Я висіяв ліс із дубів та беріз,

У синьому небі з берези і дуба.

Рід літератури: лірика

Жанр: вірш

Вид лірики: інтимна

Рік написання: 1965

Збірка: «Сто поезій» (1967 р.)

Мотив (тема): вірш-посвята (ліричне освідчення) любові ліричного героя

Ідея: відтворити щирі почуття закоханості, які роблять такі речі, що важко навіть уявити; уславлення єдності людини і природи. У деякому сенсі уособлює, так звані "жертви", "вчинки", які можна зробити через кохання.

Провідний мотив: прекрасне почуття кохання вічне, і воно навколо (закохана душа пізнає себе в дзеркалі світу)

Ліричний герой уособлює закохану людину, яка віддано проносить почуття в серці через усе життя

Художні засоби

Епітети: синьому небі, синьому морі, любов моя люба, дубовий мій костур, синьому глеї, вечірня хода, дорога тверда

Метафори: «У синьому небі я висіяв ліс», «У синьому морі я висіяв сни», «Висіяв сни із … весни», «сни ізійдуть»

Повтори (анафора): «У синьому …», «Я висіяв…»

Повтори (тавтологія): «любов … люба»

Повтори(рефрен): «У синьому небі, любов моя люба, Я висіяв ліс із дубів та беріз, У синьому небі з берези і дуба»

Алітерація: ([с],[н],[л],[м]):

У синьому небі, любов моя люба,

Я висіяв ліс із дубів та беріз,

У синьому небі з берези і дуба.

У синьому морі я висіяв сни,

У синьому морі на синьому глеї

Я висіяв сни із твоєї весни.

У синьому морі з весни із твоєї.

Звертання: «любов моя люба»

Перелічування: «І ти біля мене, і птиці, і стебла»

Кольористика: синій колір — символ вірності, безконечності, таємничості, відображає глибину почуттів, спокій, гармонію (синім у поета є і море, що зливається з небом, і безмежне почуття ліричного героя, що не поступається величі неба й моря)

Звукопис: «ліс зашумить»

Образи-символи: вечірня хода (життя на схилі літ), небо (духовне начало), море (глибини людського життя), тверда дорога (праведне життя).

Архетипи: ліс (жіноче начало, яке потрібно осягнути юнакові), дуб (дерево-прадуб, чоловік), береза (родючість, жінка), костур (посох пророка)

Кількість строф: п’ять

Вид строфи: катрен

Віршовий розмір: чотиристопний амфібрахій (U—U)

У си ньо му мо рі я ви сі яв сни

|U—U|U—U|U—U|U—

У си ньо му мо рі на си ньо му гле ї

|U—U|U—U|U—U|U—U|

Я ви сі яв сни із тво є ї се сни

|U—U|U—U|U—U|U—

У си ньо му мо рі з ве сни із тво є ї

|U—U|U—U|U—U|U—U|

Римування: перша, друга і остання строфа перехресне (АБАБ), третя і четверта кільцеве (АББА), де умовно позначили А – чоловіча рима, Б – жіноча.

Образ коханої є внутрішнім стрижнем поезії. На думку окремих літературознавців він є універсальним — це може бути й кохана, й Україна, і душа, і творчість, і доля. Бо цей образ відображає стан душі — любові до коханої, і до вітчизни, і до життя в усій його величі, яка пізнає себе в дзеркалі світу.

Композиція вірша:

Вихідний момент розвитку почуття.

1. Ліричний герой знайомиться з коханою, а ліс – є символом жіночого начала, надприродного, несвідомого й таємничого, яке юнакові потрібно осягнути («У синьому небі,… я висіяв ліс із дубів та беріз»).

Розвиток почуття.

2. Сподівання юної коханої дівчини він намагається перетворити на казку життя («Я висіяв сни із твоєї весни … у синьому морі»).

3. Коли «ліс зашумить і ті сни ізійдуть», тоді настане пора зрілості подружжя, запоруки вічності окремої людини, роду й народу.

Кульмінація.

Обличчя дорогих людей закарбується у пам’яті найближчої рідні, передасться нащадкам генетично («Тебе вони являть і так і замруть»).

Авторський висновок.

4. Вечірньою ходою прийшов схил літ спрацьованої за довге й трудне життя людини, але тепло і риси коханої, які відчуваються навколо, стають міцним опертям, що полегшує ходу, додає впевненості на правильній життєвій дорозі («Дубовий мій костур, вечірня хода,…І море із тебе, дорога тверда»).

5. Дорогою в небо чисті душі закоханої пари йдуть з прекрасним почуттям, бо вічною є любов у всіх її проявах («У синьому небі, любов моя люба, Я висіяв ліс із дубів та беріз»)

Поезія відтворює гармонію і музику душі закоханого героя, а пісенні ритми алітерації, звукопис, повтори дещо змінених рядків налаштовують на піднесений, пісенний настрій.

Домашнє завдання:Опрацювати та написати хронологічну таблицю, прочитати поезію письменників,виписатианаліз віршів,одну із поезії письменників-шістдесятників вивчити напам’ять.

9.03.2021 Група №33 Урок № 39-40

Тема уроку : Нова хвиля відродження української літератури на початку 1960-х років. «Шістдесятництво». Василь Симоненко. Коротко про митця.

Образ України, громадянський вибір поета («Задивляюсь у твої зіниці…»). Мотив самоствердження людини у складному сучасному світі, її самодостатність і самоцінність («Я...»)

Василь Симоненко (1935-1963)

Поет-шістдесятник «витязь молодої української поезії»

Народився 8 січня 1935р. у с. Біївцях на Полтавщині в селянській родині.

У три роки почав опановувати грамоту, у п’ять написав першого віршика. Після закінчення десятирічки у с. Тарандиці протягом 1952-1957рр. навчався на факультеті журналістики Київського державного університету.

Після закінчення навчання одружується на черкащанці Людмилі Півторадня.

Працює журналістом у редакції газет «Черкаська правда» й «Молодь Черкащини». На початку 60-х стає активним членом Клубу творчої молоді. Потрапляє під нагляд КДБ.

1962р. з’являється його перша збірка «Тиша і грім». Улітку 1962р. міліціонери заарештували та жорстоко побили його. Відмовлялися друкувати твори, друзі відвернулися.

Восени 1962р. починає щоденник «Окрайці думок».

На початку вересня 1963р. ліг у лікарню із раком нирок.

У ніч з 13 на 14 грудня 1963р. помер.

Творчість:

- перша збірка «Тиша і грім»

- цикл «Мандрівка по цвинтарю»

- цикл «Заячий дріб»

- оповідання «Вино з троянд»

- оповідання «Кукурікали півні на рушниках»

- оповідання «Весілля Опанаса Кровки»

- оповідання «Лебеді материнства»

- оповідання «Ти знаєш, що ти - людина»

- казка «Подорож у країну Навпаки»

- казка «Цар Плаксій і Лоскотон»

- щоденник «Окрайці думок»

- посмертна збірка «Земне тяжіння»

«Задивляюсь у твої зіниці...» Симоненко

Задивляюсь у твої зіниці

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік...

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадують про тебе,

Дні занадто куці та малі,

Ще не всі чорти живуть на небі,

Ходить їх до біса на землі.

Бачиш, з ними щогодини б'юся,

Чуєш - битви споконвічний грюк!

Як же я без друзів обійдуся,

Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю...

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать обращи - все одно

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено.

ПАСПОРТ ТВОРУ

Рід літератури: патріотична лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Ідея: роздуми над долею рідної землі, її історії; розкриття щирих синівських по­чуттів поета до своєї Батьківщини. возвеличення любові до рідної землі, заклик до земляків любити вітчизну, дбати про її майбутнє.

Віршовий розмір: шестистопний ямб.

Художньо-стильові особливості: вірш написано у формі монологу ліричного героя. Логіка зображення, естетична цілісність, світоглядна позиція поета, чітка орієнтація на читача зумовлюють побудову твору. Монолог ліричного героя відтворює патріотизм цілого покоління. Твір сповнений почуттів, експресії, які передають різно­манітні тропи та фігури. Головний образ твору — ліричний герой, у монолозі якого передається лю­бов до України, ненависть до ворогів, яких він називає «недругами», «чор­тами».

У творі зримо наявний образ України, яку ліричний герой називає «матір’ю», «молитвою», «віковою розпукою».

Художні засоби: епітети: «червоні блискавиці», «мамо, горда і вродлива», «святе синівське право», «дні занадто куці та малі», «зіниці голубі, тривожні», «розпука віко­ва», «хмари бурякові», «священне знамено» — змальовують тривожний світ, у якому ми живемо; метафори: «пливе за роком рік», «перли в душі сію», «мовчать Америки й Росії», «чорти живуть на небі», «палають хмари», «сичать образи»; порівняння: «зіниці голубі, тривожні, ніби рань»; звертання: «Україно!», «недруги лукаві», «друзі», «нене»; гіпербола: «битви споконвічний грюк» створює різноманітну, строкату кар­тину реальності, у якій частіше панує неспокій, бій; риторичне запитання: «Як же я без друзів обійдуся, без лобів їх, без очей і рук?»; риторичні оклики: «Ти для мене диво!», «Одійдіте, недруги лукаві!», «Друзі, зачекайте на путі!», «Чуєш — битви споконвічний грюк!»; літота: «Я проллюся крапелькою крові» передає думку про те, що кожен з нас — це немов маленька крапелька, але всі ми — частина матері-України

Домашнє завдання: написати та вивчити хронологічну таблицю В. Симоненка, законспектувати паспорт твору та вивчити напам'ять поезію «Задивляюсь у твої зіниці...»

Тема: Основні відомості про Дмитра Павличка. Вірш «Два кольори», який став народною піснею. Збірка любовної лірики «Таємниця твого обличчя». Використання фольклорних, персоніфікованих образів для передачі глибокого почуття кохання («Я стужився, мила, за тобою…»)

Народився 28 вересня 1929 в селянській родині. Початкову освіту здобув у польській школі в Яблунові, продовжив навчання в Коломийській гімназії, а далі — в Яблунівській середній школі.

З осені 1945 p. по літо 1946 р. був ув’язнений за сфабрикованою справою щодо звинувачення у належності до УПА.

У 1953 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету.

Завідував відділом поезії редакції журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін»), після переїзду до Києва працював у секретаріаті СПУ. Протягом 1971-1978 pp. Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт».

Як поет дебютував книгою віршів «Любов і ненависть» (1953). Пізніше побачили світ поетичні книги «Моя земля»(1955), «Чорна нитка» (1958),«Правда кличе» (1958), — величезний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів. У 1968 р. вийшла збірка «Гранослов», згодом «Сонети подільської осені»(1973),«Таємниця твогообличчя» (1974), «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994). Д. Павличко уклав антологію перекладів «Світовий сонет» (1983). Літературно-критичні праці зібрані в книжках «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984),«Біля мужнього слова» (1988). Після 1989 року виступає як активний політичний діяч демократичного спрямування – один з організаторів Народного руху України за перебудову, Демократичної партії України, перший керівник Товариства української мови імені Тараса Шевченка.

У 1990-ті роки – посол України у Польщі та Словаччині. Державний службовець 1-го рангу (1994).

Депутат Верховної ради з 1990-го року до 2006.

У 2002 році став почесним професором НаУКМА. 1 вересня він прочитав інавґураційну лекцію на тему «Українська національна ідея».

Одружений, має двох дочок, одна з них – Соломія Павличко (1958-1999) – український літературознавець, історик літератури, перекладачка.

Два кольори» аналіз

Рік написання – 29 лютого 1964 року

Вид лірики: особиста (інтимна).

Жанр твору: пісня.

Провідна тема твору «Два кольори» – це роздуми про долю людини, про те, що для неї найдорожче, це вияв любові до рідної матері, яка своїми руками вишила синові сорочку червоними і чорними нитками, що стала ліричному герою й оберегом на все життя, і нагадуванням про рану домівку.

Ідея «Два кольори»– заклик не забувати про своє коріння, про батьків, про те, що є основою життя.

Композиція твору. Вірш «Два кольори» написаний у формі монологу сина. У якому він висловлює свою любов до матері й подяку за її любов і турботу.

Римування – перехресне: навесні — мані, шляхами — нитками.

Віршовий розмір: п’ятистопний ямб із пірихієм.

Образи твору «Два кольори». Головний образ твору — ліричний герой, який за ментальністю, за вихованням українець. Адже, коли «малим збирався навесні піти у шлях незнаними шляхами», у подарунок від матері отримав сорочку, вишиту «червоними і чорними нитками», — традиційний символ побажання доброї долі. Сорочка, щасливі і сумні дороги, мамина любов допомагають повніше розкрити характер ліричного героя.

Художні засоби:

епітети: «незнані шляхи», «щасливі і сумні дороги», «вишите життя»;

метафори: «водило в безвісти життя», переплелись… мої дороги, «війнула в очі сивина»;

символи: «червоне — то любов, чорне — то журба», вишита сорочка — символ материнської любові, дорога — символ життєвого шляху;

рефрени «два кольори мої, два кольори», “червоне — то любов, а чорне — то журба” утверджує читача у думці, що все життя — то і є поєднання двох його кольорів: червоного — символу любові та чорного — символу журби. Займенником «мої» автор указує, що приймає і розуміє цей закон життя.

Про це свідчить третя строфа: «Мені війнула в очі сивина…» І виявляється, шо оцей самий «горточок старого полотна» і є те головне, шо зрозумів про життя ліричний герой: материнська вишиванка поєднала у собі всі радощі і болі та зберегла тепло любові.

Усе життя людину супроводжують два кольори: червоний символізує любов, а чорний — журбу. Такими самими кольорами вишивали рушники, сорочки українські жінки. Вишиту цими кольорами сорочку й рушник усе життя Павличко зберігав як найдорожчу святиню, бо їх вишила мати й дала синочку, щоб вони оберігали його від усякого лиха.

Домашнє завдання: написати та вивчити хронологічну таблицю Д. Павличка, законспектувати паспорт твору та вивчити напам'ять поезію «Два кольори»

23.02.2021 Група №33 Урок № 37-38

Олесь Гончар. «Модри Камень». Образи українського бійці і юної

словачки Терези. Особливість оповіді, роль кольорової гами в новелі

Стислий переказ

Події новели розгортаються в Словаччині, у 1945 році. Розповідь ведеться від імені радянського бійця-розвідника. Одного холодного зимового дня – після трьох безсонних діб, проведених у словацьких горах та ущелинах, – він постукав у «лісове вікно» однієї хати.

Дві жінки – мати та дочка (на ім’я Тереза), – почувши від бійця, що це «свої», «руські», впустили його. Зайшовши до кімнати, оповідач увімкнув ліхтарик і побачив біля столу злякану матір, а біля високого ліжка її молоду дочку, що «застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами». Він загасив ліхтарик і попросив завісити вікна.

Після цього оповідач вийшов надвір, де чекав його товариш Ілля, та запросив його увійти. Зайшовши, Ілля, вслухаючись у співучу словацьку мову, вигукнув: «Так ми ж дома! Я все розумію!» Мати, побачивши в бійців скриню з рацією, злякалася, прийнявши її за радіо. За її словами, саме воно забрало її сина Францішека.

Сталося це так: хлопець постійно слухав по радіо Прагу (столиця Чехії) та Москву й розповідав про почуте на роботі, а тисовці [словаки-колаборанти, які підтримували Гітлера, названі так за ім’ям Йозефа Тисо, президента пронімецької Першої словацької республіки (1939-1945)] прийшли, розбили радіо, а Францішека забрали. Минулого четверга його розстріляли на кар’єрах як «партизана». У родині сталася ще одна біда: батька, звичайного лісника, також як «партизана» забрали з дому й змусили рити шанці німцям. Ілля виніс рацію з хати.

Тереза була дбайлива та чуйна: вона вправно віддерла з рук оповідача брудні й закривавлені бинти та зав’язала руки своєю сухою та м’якою марлею, а також подавала йому гарячу каву. Боєць відчув, що дівчина увійшла до його серця.

Дуже швидко оповідач з товаришем мусили покинути гостинних господарів. Тереза встигла прив’язатися до оповідача, не хотіла його відпускати. Із затишної оселі розвідники вийшли в «сліпу вітряницю» (тобто бурю). Далеко внизу гримів фронт. За містечко Модри Камень точилися тривалі бої.

Тереза провела бійців та розповіла, як дістатися до млинів. Прощаючись, оповідач сказав, що він та Тереза ще неодмінно зустрінуться. Дівчина ж сказала, що сама доля звела її з оповідачем, та обіцяла чекати на його повернення.

… Він повернувся вже після того, як радянські солдати зайняли і Модри Камень, і шосе, і гори. Але на місці Терезиної хати побачив попелище. Згорьована Терезина мати порпалася в ньому. Спочатку вона навіть не впізнала оповідача, а коли він нагадав, хто він, її безкровні губи засіпались. Виплакавшись, вона розповіла, що сталося з Терезою.

Наступного дня вранці після відходу радянських гостей прийшли словаки-поліцаї – шукати Терезиного батька, що втік від робіт. Вони стверджували, що той був уночі тут. Тереза заперечила. Поліцаї сказали, що бачили сліди на снігу. Почали все перекидати в хаті й знайшли закривавлений бинт. На питання, чия це кров, дівчина сказала, що її (мовляв, утяла собі руку). Звісно, ніхто їй не повірив.

Поліціянти вирішили, що в хаті були партизани. Почувши це, старший шваб (німець), що був із ними, наказав вести Терезу на Мікулов. Мати пішла слідом за ними на гору. Як заходили на кряж, Тереза весь час озиралася. Поліцаї допитували її, куди вона дивиться. Вона сказала, що хоче надивитися на Модри Камень, бо має там кавалера.

Раптом один із поліцаїв зауважив, що вона дивиться не на вєсніцу (словацькою – село), а «на Руське». Вони здогадалися, що вона має кавалера серед радянських бійців. Тоді почали її бити канчуками. Поліцаї кинули Терезу перед себе, стали підганяти та грозити. Тереза все одно оглядалася. Її сікли та погнали бігцем. Так і забили до смерті. Бігши за ними, мати спіткнулася та впала на камінь, де й пролежала до ночі…

Після тих трагічних подій минуло багато днів. Рудні гори вже не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, і зацвітає пролісок, який по-словацьки зветься «небовий ключ». У Словаччині вже панує мир. А в пам’яті оповідача все не меркне та його зустріч із Терезою, його перше кохання. У його фантазії часто виникають зустрічі з Терезою, розмови з нею. Однією з таких уявних розмов і завершується твір. Закохані обіцяють одне одному, що тепер завжди будуть разом.

«…Я.Нікуди тепер ми не будемо спішити, як тоді взимку. Тоді ми майже ні про що не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав нам.

Тереза. Зараз ми маємо час! Зараз я доскажу вам усе недосказане тоді. Слухайте ж! Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись на сонці? А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін!.. Слухайте ж!»

Характеристика персонажів

Персонажі:

• оповідач – радянський розвідник (імені його не вказано),

• Ілля (розвідник, товариш оповідача),

• Тереза,

• її мати, батько та брат Францішек (батько та брат лише згадуються в розповідях Терезиної матері).

Головний герой

Про головного героя – розвідника – ми не дізнаємося з твору майже нічого. Можна зробити висновок, що він людина мужня, витривала, для нього дуже важливо сумлінно виконувати поставлені командирами завдання. Проте більший акцент у творі зроблено на особистих переживаннях цього розвідника. Випадкова зустріч зі словацькою дівчиною стає для нього вкрай важливою. Його вперше в житті підкорила жіноча врода.

Про це свідчить, наприклад, те, що він соромився дивитися на Терезині ноги, відводив погляд, але все одно бачив їх весь час. Вражений красою дівчини, герой соромився через свій подертий халат. Милуючись її гарною білою рукою, він звернув увагу на те, які червоні та незграбні його власні руки. Підкорили оповідача й чуйність, ніжність та дбайливість Терези. У новелі майстерно зображено зародження в його серці першого кохання.

Герой – дуже тонка, поетична натура. Найяскравіше підтвердження цього – його переживання після загибелі дівчини, уявні діалоги з нею, сповнені відчуття «трагічної чарівності» природи й життя.

Тереза

Тереза – словацька дівчина. У новелі немає як такого опису її зовнішності, згадано лише окремі виразні деталі: розпущені коси, білі стрункі ноги, білі й тонкі руки. Тереза «була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов'язка». Про її характер можна сказати, що вона була дуже чуйна, співчутлива й добра, а водночас смілива та рішуча.

Дуже швидко в Терезиному серці зароджується почуття до молодого радянського бійця, і дівчина повністю віддається цьому почуттю. Впадає в очі й така риса Терези, як її релігійність: наприклад, відповідаючи на питання розвідника, чи чекатиме вона його, вона каже: «Хай пан бог видать, що буду».

«Хай пан бог видать, що буду».

Коли Терезу забирають, а згодом катують поліціянти, підозрюючи в допомозі партизанам, вона поводиться надзвичайно сміливо, саможертовно, не плаче й думає не про себе, а про здоров’я своєї матері та про розвідника, якого покохала.

Мати Терези

Цей образ окреслено досить побіжно.

«Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як черниця».

Вона дуже любила свою родину: чоловіка, сина Францішека та Терезу. Загибель Францішека була для жінки величезним горем. Її показано як дуже співчутливу й привітну: це видно з того, як гостинно вона прийняла радянських розвідників, переживала, коли їм потрібно було покинути її дім. Найстрашнішим ударом для жінки стало вбивство її дочки. Після цього вона вже не мала, для чого жити.

Письменник майстерно показує її розгубленість після загибелі Терези:

«Зігнувшись над попелищем, вона порпалася в ньому паличкою, витягуючи й перетрушуючи якийсь недотлілий мотлох. Зосереджено оглянувши його, тут же кидала і знову порпалася, і видно було, що думає вона не про нього, що ті огарки їй зовсім не потрібні, а вибирає та перетрушує їх лише для того, щоб бути чимось заклопотаною».

Домашнє завдання: прочитати новелу «Модри Камень»,виписати образи,написати порівняльну характеристику.

16.02.2021 Група №33 Урок № 35-36

РМ. Усний твір-роздум «Моральна краса й духовна велич людини

в кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

Олесь Гончар. Загальна характеристика доробку Олеся Гончара.

Мрія і дійсність у новелі «Модри Камень».

Романтична ідея кохання, що перемагає смерть

1918 народився Олесь Гончар, український письменник та критик, академік НАНУ. Герой України (2005, посмертно), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (1962). Почесний доктор літератури Альбертинського університету (Канада, 1992). Член Спілки письменників України (від 1946; 1959–1971 – голова правління).

Автор романів "Собор" (1968), "Людина і зброя" (1960), "Щоб світився вогник" (1955), дилогії "Таврія" (1952) і "Перекоп" (1957), трилогії "Прапороносці" (1946-1948). Навчався у Харківському університеті (1938–1941). Опублікував протягом 1938–1941 кілька новел і повість «Стокозове поле», де була згадка про голодомор 1933. Гончар пішов на фронт добровольцем у складі студентського батальйону, був двічі поранений, перебував у концтаборі на Холодній горі (Харків). 2-у світову війну закінчив зі званням гвардії старшого сержанта. Закінчив Дніпровський університет (1946), навчався в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР (1947–1948). У романах "Тронка" (1963), "Циклон" (1970), "Берег любові" (1976), "Твоя зоря" (1981), повісті "Бригантина" (1975) викрив культ особи, виклав власне бачення шляхів і напрямів розвитку сучасної цивілізації. Роман "Собор" (1968), присвячений проблемі збереження історико-культурної спадщини українського народу, став важливим стимулом розвитку національно-культурних процесів в Україні в 1960–1980-х років.

У середині 1960-х років – один з ініціаторів увічнення історії українського козацтва, зокрема спорудження Державного заповідника на острові Хортиця. Як голова СПУ опікувався поширенням і популяризацією української мови, активно виступав проти політики русифікації України. В умовах національно-культурного відродження 1980 – початку 1990-х років підтримав створення товариства шанувальників української мови та Народного руху України, очолив Добродійний фонд відбудови Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Різноманітна громадська діяльність Гончара (зокрема на посаді голови Української Ради Миру) сприяла піднесенню авторитету української інтелігенції на міжнародній арені. Незаперечними залишаються заслуги Гончара в обстоюванні української мови і культури. Його авторитет був підтримкою для українських демократичний сил у процесі відновлення державності України. Твори Гончара виходили англійською, німецькою, китайською, в’єтнамською, російською, португальською, польською, болгарською, чеською та ін. мовами.

Новела "Модри Камень" Олеся Гончара - приклад того, як суспільні потрясіння впливають не тільки на людські долі, але й на мистецтво

Стислий переказ

Події новели розгортаються в Словаччині, у 1945 році. Розповідь ведеться від імені радянського бійця-розвідника. Одного холодного зимового дня – після трьох безсонних діб, проведених у словацьких горах та ущелинах, – він постукав у «лісове вікно» однієї хати.

Дві жінки – мати та дочка (на ім’я Тереза), – почувши від бійця, що це «свої», «руські», впустили його. Зайшовши до кімнати, оповідач увімкнув ліхтарик і побачив біля столу злякану матір, а біля високого ліжка її молоду дочку, що «застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами». Він загасив ліхтарик і попросив завісити вікна.

Після цього оповідач вийшов надвір, де чекав його товариш Ілля, та запросив його увійти. Зайшовши, Ілля, вслухаючись у співучу словацьку мову, вигукнув: «Так ми ж дома! Я все розумію!» Мати, побачивши в бійців скриню з рацією, злякалася, прийнявши її за радіо. За її словами, саме воно забрало її сина Францішека.

Сталося це так: хлопець постійно слухав по радіо Прагу (столиця Чехії) та Москву й розповідав про почуте на роботі, а тисовці [словаки-колаборанти, які підтримували Гітлера, названі так за ім’ям Йозефа Тисо, президента пронімецької Першої словацької республіки (1939-1945)] прийшли, розбили радіо, а Францішека забрали. Минулого четверга його розстріляли на кар’єрах як «партизана». У родині сталася ще одна біда: батька, звичайного лісника, також як «партизана» забрали з дому й змусили рити шанці німцям. Ілля виніс рацію з хати.

Тереза була дбайлива та чуйна: вона вправно віддерла з рук оповідача брудні й закривавлені бинти та зав’язала руки своєю сухою та м’якою марлею, а також подавала йому гарячу каву. Боєць відчув, що дівчина увійшла до його серця.

Дуже швидко оповідач з товаришем мусили покинути гостинних господарів. Тереза встигла прив’язатися до оповідача, не хотіла його відпускати. Із затишної оселі розвідники вийшли в «сліпу вітряницю» (тобто бурю). Далеко внизу гримів фронт. За містечко Модри Камень точилися тривалі бої.

Тереза провела бійців та розповіла, як дістатися до млинів. Прощаючись, оповідач сказав, що він та Тереза ще неодмінно зустрінуться. Дівчина ж сказала, що сама доля звела її з оповідачем, та обіцяла чекати на його повернення.

… Він повернувся вже після того, як радянські солдати зайняли і Модри Камень, і шосе, і гори. Але на місці Терезиної хати побачив попелище. Згорьована Терезина мати порпалася в ньому. Спочатку вона навіть не впізнала оповідача, а коли він нагадав, хто він, її безкровні губи засіпались. Виплакавшись, вона розповіла, що сталося з Терезою.

Наступного дня вранці після відходу радянських гостей прийшли словаки-поліцаї – шукати Терезиного батька, що втік від робіт. Вони стверджували, що той був уночі тут. Тереза заперечила. Поліцаї сказали, що бачили сліди на снігу. Почали все перекидати в хаті й знайшли закривавлений бинт. На питання, чия це кров, дівчина сказала, що її (мовляв, утяла собі руку). Звісно, ніхто їй не повірив.

Поліціянти вирішили, що в хаті були партизани. Почувши це, старший шваб (німець), що був із ними, наказав вести Терезу на Мікулов. Мати пішла слідом за ними на гору. Як заходили на кряж, Тереза весь час озиралася. Поліцаї допитували її, куди вона дивиться. Вона сказала, що хоче надивитися на Модри Камень, бо має там кавалера.

Раптом один із поліцаїв зауважив, що вона дивиться не на вєсніцу (словацькою – село), а «на Руське». Вони здогадалися, що вона має кавалера серед радянських бійців. Тоді почали її бити канчуками. Поліцаї кинули Терезу перед себе, стали підганяти та грозити. Тереза все одно оглядалася. Її сікли та погнали бігцем. Так і забили до смерті. Бігши за ними, мати спіткнулася та впала на камінь, де й пролежала до ночі…

Після тих трагічних подій минуло багато днів. Рудні гори вже не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, і зацвітає пролісок, який по-словацьки зветься «небовий ключ». У Словаччині вже панує мир. А в пам’яті оповідача все не меркне та його зустріч із Терезою, його перше кохання. У його фантазії часто виникають зустрічі з Терезою, розмови з нею. Однією з таких уявних розмов і завершується твір. Закохані обіцяють одне одному, що тепер завжди будуть разом.

«…Я.Нікуди тепер ми не будемо спішити, як тоді взимку. Тоді ми майже ні про що не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав нам.

Тереза. Зараз ми маємо час! Зараз я доскажу вам усе недосказане тоді. Слухайте ж! Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись на сонці? А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін!.. Слухайте ж!»

Аналіз твору

Літературний рід: епос.

Жанр: новела.

Тема: трагічно обірване війною кохання радянського солдата та словацької дівчини.

Ідея: утвердження сили кохання, що долає будь-які бар’єри (воєнний час; належність закоханих до різних народів) і навіть смерть.

Історія написання

Новела «Модри Камень» має автобіографічну основу. Олесь Гончар як боєць радянської армії брав участь у звільненні Чехо-Словаччини. У 1945 р. його військова частина на два дні зупинилася в словацькому селі Гринаві, де він познайомився зі словачкою Юлією. Між молодими людьми спалахнуло кохання. Воно залишилося в серці митця на довгі роки, про що свідчать і його щоденникові записи, і зображення почуттів лейтенанта Сагайди до словачки Юлічки в романі «Прапороносці» та артилериста Сашка Діденка до мадярки Лорі в новелі «За мить щастя».

Новелу було опубліковано в 1946 р. в журналі «Україна». Примітно, що радянські критики прийняли її «в штики». «Модри Камень» викликав гостру полеміку. Одна з республіканських газет висунула письменникові тяжке звинувачення як «проповіднику зради Батьківщини»; стверджувалося, що політично незрілий автор пропагує космополітизм.

На той час оспівування кохання радянського солдата та іноземки було сміливим кроком, адже шлюби з іноземцями в Радянському Союзі засуджувалися, а в 1947 р. навіть бути заборонені. До того ж, незвична композиція й стилістика твору, зображення уявної розмови героя з мертвою Терезою дали підстави для критики письменника за містицизм і нехтування канонами соцреалізму.

Пояснення назви

Модри Камень – містечко в Східній Словаччині. Його назва перекладається як «блакитний камінь». Ця назва у творі постає своєрідним символом. Він має не одне значення, проте основним можна вважати силу кохання Терези до оповідача:

«Коли я глянув у цей момент [коли Тереза простягнула героєві руку] на гори, на обшпугований вітром камінь, він уже був мені не такий чужий, як досі».

Місце дії:

Словаччина

Час дії:

1945 р.

Історична довідка.Зауважте! Для кращого розуміння подій, описаних у новелі, варто пригадати деякі факти з історії, що стосуються участі словаків у Другій світовій війні.

За кілька місяців після вересня 1938 р., коли прем’єр-міністри Великобританії, Франції й Італії уклали з Адольфом Гітлером сумнозвісну Мюнхенську угоду про передачу до складу Німеччини Судетської області Чехословаччини, німці окупували й інші чеські області. Тоді ж словацькі нацисти на чолі з католицьким єпископом Йозефом Тисо захопили владу в Братиславі й проголосили Словаччину незалежною державою. Вони уклали союзну угоду з Німеччиною. Словацькі фашисти копіювали німецькі порядки, зокрема переслідували комуністів, євреїв та циган.

Словаччина взяла участь у Другій світовій війні на боці Гітлера: на Східний фронт вирушив 36-тисячний словацький корпус, що дійшов до передгір’їв Кавказу. Утім, варто зауважити, що більшість словаків не рвалася в бій, не бажаючи стріляти в представників слов’янських народів, таких близьких мовно та культурно: українців, білорусів, росіян.

Після розгрому німців під Сталінградом словаки почали масово здаватись у полон Червоній армії. До лютого 1943 р. уже понад 27 тис. словацьких солдатів і офіцерів опинилося в радянському полоні. Вони зголосились долучитися до Чехословацького армійського корпусу, що формувався в СРСР. Коли влітку 1944 р. війська 1-го й 2-го Українських фронтів вийшли до чехословацьких кордонів, словацькі фашисти, які боялися, що військові частини перейдуть на бік СРСР, запросили на територію країни німецькі війська.

Народ Словаччини відповів на це потужним Національним повстанням. Майже вся словацька армія перейшла на бік повсталих. СРСР надав повстанцям широку підтримку. На допомогу їм рухалася Червона армія. Проте до підходу радянських бійців німці жорстоко придушили повстання й стратили кілька тисяч партизанів, а близько 30 тисяч відправили в концтабори. Вцілілі повстанці відступили в гори. Врешті-решт, війська Другого українського фронту (за активної підтримки словацьких партизанів) у квітні 1945 р. перемогли німців та остаточно звільнили Словаччину.

Зважаючи на такий історичний контекст, ми можемо пояснити трагедію, що забрала життя героїв новели – Терезиного брата Францішека й самої Терези, що, як і чимало словаків, були симпатиками мирної Чехословацької республіки й засуджували союз словацьких нацистів із Гітлером. Зрозумілішим (з огляду на масовий перехід словаків на бік СРСР та потужне антинімецьке Національне повстання) стає й те, наскільки упередженим – якщо не ворожим – було ставлення німців до словаків загалом, про яке у творі сказано так:

«Для них [німців] що словак, то й партизан».

Композиція:

5 розділів. II, III та IV містять виклад сюжету, а I та V – це своєрідне художнє обрамлення.

Характеристика персонажів

Персонажі:

• оповідач – радянський розвідник (імені його не вказано),

• Ілля (розвідник, товариш оповідача),

• Тереза,

• її мати, батько та брат Францішек (батько та брат лише згадуються в розповідях Терезиної матері).

Головний герой

Про головного героя – розвідника – ми не дізнаємося з твору майже нічого. Можна зробити висновок, що він людина мужня, витривала, для нього дуже важливо сумлінно виконувати поставлені командирами завдання. Проте більший акцент у творі зроблено на особистих переживаннях цього розвідника. Випадкова зустріч зі словацькою дівчиною стає для нього вкрай важливою. Його вперше в житті підкорила жіноча врода.

Про це свідчить, наприклад, те, що він соромився дивитися на Терезині ноги, відводив погляд, але все одно бачив їх весь час. Вражений красою дівчини, герой соромився через свій подертий халат. Милуючись її гарною білою рукою, він звернув увагу на те, які червоні та незграбні його власні руки. Підкорили оповідача й чуйність, ніжність та дбайливість Терези. У новелі майстерно зображено зародження в його серці першого кохання.

Герой – дуже тонка, поетична натура. Найяскравіше підтвердження цього – його переживання після загибелі дівчини, уявні діалоги з нею, сповнені відчуття «трагічної чарівності» природи й життя.

Тереза

Тереза – словацька дівчина. У новелі немає як такого опису її зовнішності, згадано лише окремі виразні деталі: розпущені коси, білі стрункі ноги, білі й тонкі руки. Тереза «була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов'язка». Про її характер можна сказати, що вона була дуже чуйна, співчутлива й добра, а водночас смілива та рішуча.

Дуже швидко в Терезиному серці зароджується почуття до молодого радянського бійця, і дівчина повністю віддається цьому почуттю. Впадає в очі й така риса Терези, як її релігійність: наприклад, відповідаючи на питання розвідника, чи чекатиме вона його, вона каже: «Хай пан бог видать, що буду».

«Хай пан бог видать, що буду».

Коли Терезу забирають, а згодом катують поліціянти, підозрюючи в допомозі партизанам, вона поводиться надзвичайно сміливо, саможертовно, не плаче й думає не про себе, а про здоров’я своєї матері та про розвідника, якого покохала.

Мати Терези

Цей образ окреслено досить побіжно.

«Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як черниця».

Вона дуже любила свою родину: чоловіка, сина Францішека та Терезу. Загибель Францішека була для жінки величезним горем. Її показано як дуже співчутливу й привітну: це видно з того, як гостинно вона прийняла радянських розвідників, переживала, коли їм потрібно було покинути її дім. Найстрашнішим ударом для жінки стало вбивство її дочки. Після цього вона вже не мала, для чого жити.

Письменник майстерно показує її розгубленість після загибелі Терези:

«Зігнувшись над попелищем, вона порпалася в ньому паличкою, витягуючи й перетрушуючи якийсь недотлілий мотлох. Зосереджено оглянувши його, тут же кидала і знову порпалася, і видно було, що думає вона не про нього, що ті огарки їй зовсім не потрібні, а вибирає та перетрушує їх лише для того, щоб бути чимось заклопотаною».

Домашнє завдання: повторити кіноповість «Зачарована Десна» та підготувати усну розповідь, прочитати новелу «Модри Камень»,виписати образи,дати відповідь на питання:

Ця невеличка розповідь, сумна і неоднозначна, чудово ілюструє складність людських стосунків. А які враження новела викликала у вас?

9.02.2021 Група №33 Урок № 33-34

Тема: "Зачарована Десна". Історія написання, автобіографічна основа, сповідальність оповіді. Поєднання минулого та сучасного. Два ліричні герої: малий Сашко і зріла людина. Морально-етичні проблеми порушені в кіноповісті.

Аналіз твору:

Літературний рід:

Епос

Жанр:

кіноповість (за словами самого Довженка, «автобіографічне кінооповідання»).

Це автобіографічний твір – спогади Олександра Довженка про його дитинство в рідному селі Сосниця на Чернігівщині.

В українській літературі саме Довженко, видатний кінорежисер і водночас письменник, започаткував новий жанр — кіноповість, тобто повість, написану з урахуванням специфіки кіно. Саме до цього жанру належить і «Зачарована Десна». Митець писав свої твори, щоразу думаючи про те, як вони виглядали би на екрані. Тож засоби кіномистецтва, його прийоми (як-от детальна розробка діалогів, увага до кольорів, побудова оповіді у вигляді монтажу окремих епізодів чи картин, часом не пов’язаних між собою, переміщення часових і просторових площин) були складовою його індивідуального стилю.

Історія створення “Зачарованої Десни”

Перші записи в «Щоденнику» митця, що стосуються планів написання «Зачарованої Десни», датуються ще 1942 роком. Зокрема, Довженко пише:

«А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь — усюди, куди тільки не гляне моє душевно око…».

Багаторічна туга за рідною землею в повоєнні роки дуже позначилась на моральному стані Довженка (згадаймо, що вже на початку «Зачарованої Десни» митець пише про тугу через «довгі роки розлуки з землею батьків»).

Він рвався до України, але марно, адже туди за жорстоким рішенням радянської влади, невдоволеною сміливістю Довженка у відстоюванні власних поглядів, він мав право їздити лише у відрядження, а жити мав у Москві.

У 1948 р. письменник уже чітко заявляє про свій намір написати докладно, з великими екскурсами у власну біографію, у дитинство, у родину, у природу, пригадати всі чинники, які створювали й визначали його ставлення до життя, тонкість сприйняття світу та людей.

Довженко працював над «Зачарованою Десною» упродовж 14 років, з 1942 по 1956 рік, щоразу вертаючись до неї. Тільки в березні 1956 року журнал «Дніпро» видрукував повість (проте сценарію для фільму з неї Довженко не створив), а наступного року, вже по смерті автора, твір вийшов окремим виданням.

Тема твору:

спогади письменника про своє дитинство, про рідну землю як джерело його духовності та таланту, а якщо ширше, розповідь про долю українського народу, його культуру, вірування, сімейні традиції.

Головна ідея кіноповісті:

оспівування краю дитинства, його людей-трудівників, краси його природи. Ідейним лейтмотивом кіноповісті також можна вважати пристрасне бажання митця бути максимально корисним своєму народові, його роздуми про своє народне коріння.

Сюжет та особливості композиції твору

Твір не має як такого чіткого сюжету з послідовним розвитком подій.

«Зачарована Десна» складається зі схожих на новели окремих спогадів про життя селянської родини, про красу хліборобської праці, про народну мораль і мудрість тощо.

Розповідь має два плани. Перший — це новели про дитинство Сашка (його враження від природи, захоплення довкіллям; перші враження від тогочасної соціальної дійсності, злиденного життя хліборобів).

Другий план — це ліричні відступи Олександра Довженка вже як зрілого майстра (філософське осмислення краси природи та людської праці, роздуми про роль дитинства у формуванні особистості, про тяжку долю українського народу тощо).

У творі можна умовно виділити окремі новели чи епізоди (їх можна назвати, наприклад, «Город», «Смерть братів», «Смерть прабаби», «Повінь», «Сінокіс» тощо), які перериваються ліричними й публіцистичними відступами-роздумами.

Персонажі твору “Зачарована Десна”

Головні герої:

• два ліричні герої — малий Сашко (у новелах) і Олександр Довженко (в авторських відступах);

• Петро Семенович (батько);

• Одарка Єрмолаївна (мати);

• прабабуся Марусина;

• дід Семен;

• прадід Тарас;

• дядько Самійло.

Другорядні персонажі:

• брати Сашка: Лаврін, Сергій, Василько й Іван;

• дід Захарко;

• учитель Леонтій Опанасенко тощо.

Характеристика основних персонажів:

Сашко

Основні риси малого Сашка — безпосередність, довірливість, допитливість, спостережливість.

Він жадібно вбирає перші життєві враження — украй суперечливі: по-дитячому наївне розуміння картини Божого суду, думки про «перший гріх» через вирвану моркву тощо. Сашко живе в чарівному світі, сповненому несподіванок (як-от історія з левом) та манливих таємниць.

Він дуже тонко відчуває красу природи: у городі, наповненому всякою живністю, у саду із яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна, на воді під самими зорями.

Петро Семенович

Петро Семенович — батько Сашка. Письменник захоплюється його красою, принциповістю, благородством, безкорисливістю, готовністю прийти на допомогу слабшому, працьовитістю.

Про зовнішність та характер батька:

«Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів. Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі… Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя»

«З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку»

Про його одяг:

«Одне, що в батька було некрасиве,- одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і лахміттям»

Цей образ втілює думку про трудовий народ як невичерпне багатюще джерело талантів, проте митець не ідеалізує свого батька: він показує його й у хвилини розпачу або гніву, згадує його вибуховий характер («Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд»).

Одарка Єрмолаївна

Одарка Єрмолаївна — матір Сашка. Була невтомною трудівницею, найбільше в житті любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало».

Багатий город, на якому росло все, — то праця її рук. Цілими днями жінка клопоталася по господарству, у любові до праці виховувала своїх дітей. Її життя було тяжке: у родині часто спалахували сварки, нерідко доходило й до бійок; Одарка мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забирало красу.

Була богомільною й дуже забобонною. Цю її рису письменник змальовує з гумором:

«Сама мати божилася, що буде в раю між святими, як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх — діда й бабу — та догоджає їм. Мати молилася святому Юрію Побідоносцеві, що топтав змія лошаком, і отак благала потопити її ворогів — батька, діда й бабу, що занапастили їй життя».

Вона вірила в різні народні прикмети, чари. Клялася, що ще в дівочі роки їй уві сні явився святий Юрій та сказав, що його іменем вона буде робити людям добро:

«З того часу, щось років через десять чи двадцять, мати об’явила себе ворожкою і почала лікувати людей від зубів, пристріту й переляку, хоч і сама хворіла».

Дід Семен

Дід Семен — один із центральних образів твору. Саме його можна вважати уособленням духовної краси українців, чемності, чистоти та людяності.

Про його зовнішність:

«У нас був дід дуже схожий на бога. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином».

Про любов діда до природи та дивовижну єдність із нею:

«Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо».

Про любов до кожної людини:

«Любив дід гарну бесіду й добре слово».

Дід Семен кожного зустрічного незнайомця називав «доброю людиною» та бажав йому здоров’я.

Про звички й уподобання діда Семена:

«Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха…

Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час.

Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду».

Прабаба Марусина

Прабаба Марусина мала складний характер. Можливо, через тяжке життя вона накопичила багато злості на людей. Своєрідною творчістю її душі були прокльони:

«Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її … звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось їй на очі, — свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох десь у тютюні. Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо світі. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня.

Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі».

Прадід Тарас

Його так само, як і діда Семена, можна назвати уособленням народної мудрості й душевної щедрості. Він першим почав розкривати перед допитливим хлопчиком дивовижні таємниці природи, її неповторну красу:

«Голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро».

Дядько Самійло

Про дядька Самійла сказано, що він майже в усьому був пересічною людиною:

«Дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він, як уже можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось, ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть не був добрим хліборобом. Він вважавсь поганим хліборобом. Його розумових здібностей не вистачало на сю складну і мудру професію».

Проте й він мав свій талант, був дуже працьовитою людиною:

«Але, як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем, — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша. Поза своїм талантом, як се водиться часто серед вузьких фахівців, він був людиною немудрою і навіть немічною».

Виклад змісту твору (за мікротемами):

Спочатку автор у «короткому нарисі автобіографічного кінооповідання» визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов’язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

1) Опис городу

Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили…

2) Розповідь про діда Семена

На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном.

Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома таки спалила книжку. Любив дід гарну бесіду й добре слово.

Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки не засинали.

Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час…

3) Перший гріх (Сашко повиривав моркву). Розповідь про прабабусю Марусину

Одного разу маленький Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, а потім до огірків. Наївшись огіркових пуп’янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю — хай доростає — і пішов шукати далі смачного.

Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак: і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує прабаба Марусина, мати діда Семена. Вона побачила шкоду й почала лаятися та проклинати хлопчика.

Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що від них ніщо не могло сховатися. Їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня…

Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а Сашко лежав у малині і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання…

Сашкові захотілося до хати. Вона була схожа на стареньку білу печерицю, вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим «простору й краси вистачало». На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів, проте найбільше враження справляла картина Страшного суду.

Хлопець спочатку жахався цієї картини, а потім звик. Він думав:

«В нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма-тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.

Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда… тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник…

…Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало».

Мати вважала, що буде в раю між святими «як боляща великомучениця» і так часто показувала те місце на картині, де знаходитиметься її душа, що там зробилася пляма.

«Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?»

— подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку.

4) Поновлення втраченої святості, шанування дорослих людей

Заліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив «творити добрі діла» — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда. Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей (казали, що за це прощається багато гріхів на тім світі). Він знайшов стару шапку в човні, щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не хотілося, бо він обдурював покупців. Тоді Сашко вирішив піти до діда Захарка — коваля, який курив такий лютий тютюн, що його обходили люди і навіть тварини, облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив. Тоді він пройшов ще раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів. На вулиці більше нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги. Він вирішив ще раз спробувати привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасіння душі годі було й думати.

Переляканий та розгублений, хлопець дременув додому, проскочив у клуню, ліг на дідове хутро й вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить Сашко і думає, що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і прикрих речей…

5) Розповідь про прадіда Тараса й раптову смерть чотирьох братів Сашка; опис батька

Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера:

«А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро»…

Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору. Батько (Петро Семенович) дізнався про це жахливе нещастя на ярмарку, гнав коней тридцять верст.

«З чим порівняти глибину батькового горя? Хіба з темною ніччю. У великім розпачі прокляв він ім’я боже, і бог мусив мовчати…»

Далі автор з любов’ю та болем згадує, яким був його батько:

«Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів…»

«З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку».

6) Народження сестрички та смерть прабаби Марусини

Одного разу в них у хаті сталося вночі дві події. Коли Сашко прокинувся вранці на печі в ячмені, то відразу відчув, що трапилося щось незвичайне. Пахло якось дивно, ніби в церкві. Мати підійшла до сина й сказала, що вона йому ляльку привела. І показала дитину в ночвах. Хлопчикові ця лялька зовсім не сподобалась — з маленьким сизим поморщеним личком. А мати милувалася нею й говорила, що яка ж вона гарненька. Потім заплакала й повідомила, що померла баба Марусина. Сашко аж зрадів, що ніхто тепер не буде нікого проклинати…

7) Повінь на Великдень, порятунок людей

Часом вода навесні розливалась так пишно, що в ній потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. Так, одного разу трапилася надзвичайно сильна повінь. У батька був один човен на всю округу, тому до нього прийшов поліцейський Макар і велів їхати рятувати людей на Загребеллі. Це було якраз перед Великоднем, тому батько відмовлявся, бо, мовляв, не може вранці не пошанувати святу паску. Поліцай пригрозив йому в’язницею, і батько погодився, велів матері дати йому паску, хоч і не свячену.

Вдосвіта вони з Сашком підпливли до затопленого села. Батько сидів із веслом на кормі — веселий і дужий. Він відчував себе героєм—мореплавцем, рятівником. А вода все прибувала. Село опинилося на острові. Потім стихія ввірвалася в хати, хліви. Люди рятувались на стріхах. Худоба потопилася. Скоро з-за хати виплив невеличкий човник, а в човнику — отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом — паламар Лука. Духовні особи плавали поміж хатами та святили паски.

Батько підсміювався над отцем Кирилом і його помічниками. Батюшка не любив Сашкового батька за красу і непокірність, а тепер розсердився за його жарти, а ще більше, коли батько сказав, що не може хвалити Бога за таку повінь. Отець Кирило так гнівно закричав, що човен похитнувся, і священнослужитель, зателіпавши руками, полетів сторч у воду. За ним попадали і дяк з паламарем, проте батько Сашка, зачепивши отця Кирила за золотий ланцюг ручкою весла, втяг його «у свій ковчег», а потім стали витягати й дяка, проте, витягаючи, так сміялися, що забули про паламаря Луку, якого, може, з’їли вже раки. Отака була вода…

8) Спогад про долю села в роки воєнного лихоліття

Загинуло й щезло геть з лиця землі рідне село не від води, а від вогню — теж весною, через півстоліття. Його спалили німці за допомогу партизанам. Згоріла церква, переповнена людьми. Карателі ганялися за жінками, однімали дітей і кидали їх у вогонь, а матері, щоб не терпіти таких лютих мук, самі кидалися за дітьми у вогонь. Повішені моторошно гойдалися на шибеницях. Не стало прекрасного села…

9) Спогади про косовицю й бійки між родичами

Весняні води стояли довго, тому й косовиця в те літо розпочалася пізно. Збиралися на косовицю довго, мати не пускала малого Сашка, боячись, що його і комарі з’їдять, і втопитися може, і впасти з кручі, і косою обріжеться. Але батько на те не зважав, узяв-таки…

Сашко лежав на возі. Він їхав «у царство трав, річок і таємничих озер». Дорога до Десни була складна і довга — з калюжами, болотами, горбами, кручами та бродами. Хлопець дивився на зоряне небо, Чумацький Шлях і непомітно заснув, а прокинувся вже на березі Десни.

Сінокіс був гуртовий. При розподілі копиць майже завжди була бійка, бо то батькові, то дядькові здавалося, що його обділили, обдуривши на одну копицю. Ті бійки здавалися Сашкові надзвичайно запеклими. З тонким гумором автор описує одну з таких бійок:

«Кров лилася з них казанами. Вони відрубували один одному голови, руки, врубалися в розпалені груди, і кров, кажу ж бо, лилася з них відрами, казанами…»

Особливо войовничим був дід. Запеклі непорозуміння тривали аж до вечора, але до згоди приходили завжди. Дід охолоджував свій запал глеком води, а потім філософствував під дубами, що все тепер не таке, як раніше, усе гіршає, дрібнішає, і Сашко дуже жалкував, що коли він виросте, то «світ споганіє», і «не буде вже сінокосу тоді, ні риби».

10) Спогади про тварин – диких та свійських; дядько Самійло -косар; уявна розмова коней.

Погодою на сінокосі, казали, років півтораста завідувала ворона. Це була, так би мовити, «фамільна ворона» Довженків. Вона все бачила і чула, і віщувала дощ. Один дядько Самійло не вірив їй. Він не був освіченою людиною, навіть і хліборобом він був поганим. Але,«як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло—косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю…».

У всьому ж іншому він був людиною немудрою і слабкою.

Ворона знала кожного й бачила, хто чого хоче. Одного разу батько, розсердившись на пташку за дощ, який вона накрякала, попросив мисливця підстрелити її. Але ворона одразу ж перелетіла на дуб за Десною. Повернулася надвечір і накаркала такого дощу, що він погноїв усе сіно…

Диких звірів довкола села було мало: їжак, заєць, тхір. Вовки перевелися.

А от леви, вважав Сашко, водилися, але дуже рідко.

«Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме».

Проте на другий день виявилося, що лев дійсно був: йому вдалося звільнитися на деякий час з клітки під час аварії на залізниці під Бахмачем. Він був з мандрівного звіринця. Але йому не пощастило погуляти на волі: звіра незабаром оточили і вбили.

А хіба можна не згадати собаку Пірата, великого, немолодого і поважного пса, який довго жив у них. Одного разу Пірат загубився у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь. Аж ось в неділю, тижнів через п’ять, коли всі сиділи біля хати, біжить Пірат — зморений, худючий. Метрів за сто впав додолу і поповз до господарів, своїм виглядом і голосом виражаючи усю повноту собачого щастя. Батько, хоч і ненавидів одвертість почуттів, розчулився…

Або ось про коней… Сашкові здавалось, начебто коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тільки нікому не скажуть. Якось хлопчик навіть підслухав розмову двох коней, що паслися вночі після важкої денної праці. Вони питали один одного, чого це хазяїн такий злий і часто їх б’є. Один кінь відповів другому, що то не їх людина б’є, а свою недолю. З тих пір Сашко ні разу не вдарив коня…

11) Невдалий початок шкільної науки

Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі штани і повели до школи.

Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко — старий, нервовий і сердитий. Носив золоті ґудзики і кокарду, був вищим за батька, тож це надавало йому грізної сили. Учитель спитав хлопця, як його звати, але той так злякався, що втратив голос, потім усе-таки ледве вимовив своє ім’я. Далі учитель поставив не зовсім розумне питання: як звати батька. Сашко відповів: «Батько!» Глянули батько з сином один на одного й зрозуміли, що діло їхнє програне. Нудьга вхопила хлопця за серце, і він не зміг нічого більше сказати. Учитель промовив: «Не развитый!» — і відправив геть.

Страждання малого Сашка здавалися безмірними, і світ здавався загубленим. Він не захотів навіть обідати й пішов у сад, став біля вулика. До життя його повернула бджола, яка вкусила й зробила дуже боляче.

12) Ліричний відступ

Завершується твір ліричним відступом — роздумом автора, де він пояснює, навіщо так детально зупинився на спогадах про дитинство. Він зізнається, що не є прихильником старовини, а сином свого часу, проте, на його думку, безбарвним та порожнім є життя тієї людини, яка,

«обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить дорогого, небуденного, ніщо не гріє її… Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне…»

Багато в житті Сашкових батьків було горя, темряви і жалю. І топили вони горе у сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля, — це роботи, тяжкої праці. Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік нещасливо. Але все це в далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у спогадах незмінною. Твір завершується палким зверненням до рідної Десни:

«Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим… Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Найзворушливіші і найтепліші спогади родом з дитинства. Дитинство – це те, що ми втрачаємо в часі, але зберігаємо в собі. Пам’ятайте про це!

Домашнє завдання: О.Довженка,законспектувати поданий матеріал, читати кіноповість «Зачарована Десна»

17.11.2020 Група №33 Урок №18

Тема: Микола Куліш. «Мина Мазайло». Образи дійових осіб.

Сценічне втілення. Актуальність п’єси у наш час.

Образ Мини Мазайла

Мина Мазайло – українець за походженням, міщанин, харківський службовець. Він вирішує змінити своє українське «плебейське» прізвище на щось більш милозвучне, російське. Він вважає, що саме прізвище стає на заваді його щастю, не дає отримати підвищення на службі, що через прізвище оточуючі ставляться до нього без належної поваги тощо. Для Мини українське прізвище – показник низького походження, ніби натяк на «другосортність» людини. Він легко забув свій славний козацький рід, бо в його міщанському оточенні та соціальній ситуації того часу (а це вже радянські часи, які пропаганду вали зовсім інші цінності) це було неактуально. При цьому Мина як особистість не являє собою нічого видатного. Він далеко не розумний, ми нічого не знаємо про його здібності чи таланти. Ми бачимо його лише одержимим глупою ідеєю, без почуття гідності, чванливим та сварливим. Він смішний у своєму прагненні змінити життя на краще лише змінивши прізвище та глухий до аргументів проти його ідеї. Українізацію він сприймає як спробу зробити його «провінціалом, другосортним службовцем і не давати мені ходи на вищі посади». Він, його дружина та дочка смішні, бо відхрещуючись від усього українського, виставляючи себе «руськими», вони разом з тим навіть не вміють правильно розмовляти російською мовою. Наприкінці п’єси з ним трапляється зовсім парадоксальний курйоз – його звільняють з посади «за регулярний опір українізації».

Образ Мокія

Мокій – син Мини Мазайла, його повна протилежність. Він захоплюється багатством та красою української мови, чим доводить батька до сказу. Мокій постійно читає та дивиться українське кіно, його обурюють помилки, які допускають на афішах. Він постійно звертається до словників, розкриває значення слів та фраз, перекладає російські вирази. У вуста Мокія М.Куліш уклав багато своїх думок та переживань за долю та чистоту української мови. Мокій виступає категорично проти зміни прізвища на російський лад, навпаки пропонує додати до нього втрачену частку Квач, бо це почесне та трудове прізвище. І всім цим він мало не зводить решту членів родини з розуму. Проти, Мокія не можна назвати позитивним героєм. Він смішний у тому, як спілкується з Улею, чим вона приваблює його. Він непривабливий у тому, як сперечається з батьком та дядьком Тарасом – він поводиться грубо та нестримано. Він настільки закоханий у мову, що помічає Улю лише через те, що вона також показує інтерес до неї. Мокій Мазайло — Цей молодий юнак захоплений літературою свого народу, хоче “українізувати” кохану дівчину Уляну Розсоху.

Образ тітки Мотрі

«Тьотя Мотя» вийшла за межі твору та пішла у народ як прізвисько. Це груба, неосвічена жінка, ворожо налаштована до всього українського. Проте на рідкість вперта у своїх поглядах та не соромиться їх висловлювати. Вона за походженням також українка, проте вважає себе «руською», а українську мову – «австріяцькою вигадкою», не визнає руськими галичан. Тьотя Мотя – саркастична, гостра на язик. Її репліки «Краще бути ізнасілованной, нєжелі украінізірованной», «навіщо ви нам іспортілі город?», бездоганна логіка «Доводи? Будь ласка, — доводи. Да єтого не может бить, потому што єтого не может бить нікада», обурення з приводу того. Що в театрі розмовляли та співали українською – всі ці кумедні та водночас сумні моменти якнайкраще характеризують образ тітки Мотрі. Та й у її агресивній «руськості» автор винахідливо пробиває велику дірку: коли Уля розповідає про «український стандарт» жіночої краси, тітка тишком міряє довжину своїх ніг – чи досить довгі?

Образ дядька Тараса

Як і тьотя Мотя, дядько Тарас – гротескна фігура. Дядько Тарас — мріє про відродження української держави, захоплений історією рідної країни. Він – прихильник старовини, козаччини, того, що все оджило своє, та не хоче брати у розрахунок сучасні умови життя. Незважаючи на глибоке знання історії та мови, любові до українського, певні висловлювання, що не позбавлені сенсу, після суперечки з тіткою Мотрею він змінює свою позицію і голосує за зміну прізвища. Для нього головне, аби залишився корінь «маз» як показник його роду. Тобто, Тарас являє собою тільки ще одну точку зору на українське, яка типова для того часу.

Образ Улі

Уля виділяється з-поміж інших персонажів тим, що вона на початку твору зовсім не має ніякого ставлення до українізації, вона про це не задумувалася, це не відігравало ролі у її житті. Її бабуся – українка, проте сама Уля вже не може й українського «г» вимовити. Її мати інколи вдома за звичкою говорить по-українськи. Цьому всьому дівчина не надавала великого значення. Вона цікавилася женихами та красивим одягом. Під впливом Мокія вона починає щиро цікавитися українською мовою, розуміти її красу та багатство. Уля, мабуть, символізує таке собі неупереджене ставлення до всього українського, для неї це не політичне питання, як для решти, а щире захоплення. Вона уже й сама ходить по бібліотеках та читає українські книжки. Проте, можливо це трапилося тому, що Уля закохалася у Мокія. Уля, яка завжди відстоювала міщанські погляди на політику українізації, урешті-решт розуміє: не можна “топтати” свого коріння.

Образи Лини та Рини

Цікавими, хоча і менш колоритними є постаті Лини і Рини Мазайлів. Вони зреклися всього національного, навіть імена свої переробили на кшталт російських. Це манірні міщаночки, які повністю поділяють зневагу Мини до всього вкраїнського. їхні щоденні заняття — плітки, підглядання та підслуховування, заздрість до тих, хто «добре влаштувався» у житті. Між ними немає нічого довірливого і теплого, крім грубості, лайки та образ. Дізнавшись про відмову сина змінювати прізвище, мати ладна його проклясти. Жінка та дочка Мини Мазайла – типові зарозумілі та тупі міщанки, що поділяють суб’єктивно вмотивовану зневагу Мини до всього українського. Вони показово копіюють шляхетних дам, кокетують, ахають та хапаються за серце. Проте між собою гризуться, як собаки, зовсім не поважають одна одну. Їхнє життя складається з пліток, підглядань, обговорення нарядів тих, хто «добре влаштувався у житті». Усе, що суперечить їхнім поглядам, піддається жорсткому осуду. При цьому Рина підступна та банальна, вона вмовляє подругу закохати в себе брата та змусити його змінити ставлення до прізвище через шантаж. А Лина – неосвічена та глупа, вона всерйоз хоче проклясти сина, щоб він зголосився на батькову примху.

Домашнє завдання: Записати в зошит образи дійових осіб. Написати характеристику головних героїв.Прочитати комедію «Мина Мазайло».

17.11.2020 Група №33 Урок №17

Тема: Микола Куліш. «Мина Мазайло». Розвінчання національного нігілізму, духовної обмеженості на матеріалі українізації. Сатиричне викриття бездуховності обивателів, які зрікаються своєї мови.

Сатирична комедія «Мина Мазайло». Навесні 1929 р. комедію М. Куліша було поставлено в Дніпропетровську (нині Дніпро), Харкові й Києві. Л. Курбас на театральному диспуті оцінив цю п'єсу як «епохальне» явище для української літератури. У 1931 р. «Березіль» успішно ставив її і в Грузії. Однак у 1930 р. п'єсу було знято з репертуарів українських театрів.

У цьому творі на прикладі поведінки, позиції дійових осіб показано, якою мірою українське суспільство готове бути власне українським, наскільки ми є «третім сортом» і чи це усвідомлюємо. Тут автор ставить більше запитань, аніж дає на них відповідей. Як бачимо, ці проблеми актуальні й нині.

У комедії постають виразні характери з індивідуалізованим культурним і національним світоглядом (Мокій — Баронова-Козино; дядько Тарас — тьотя Мотя); дотепні пародійні й карикатурні сцени.

Тема комедії, за висловом самого автора, — «міщанство й українізація». П'єса «Мина Мазайло» — це комедія типів і поз. Репліки між парами (Мина й Мокій, Рина й Уля, тьотя Мотя й дядько Тарас) вибудовують сюжет і конфліктний каркас твору, вони мають комічний характер. Як відомо, комічне поділяють на гумор і сатиру. «Мина Мазайло», за жанровим визначенням літературознавців, — сатирична комедія. Сам же автор визначив жанр п'єси як «філологічний водевіль».

САТИРИЧНА КОМЕДІЯ

Сатирична комедія — жанр драматичного твору, для якого характерним є гостре, дошкульне висміювання негативних явищ, поведінки та вчинків. Для втілення авторського задуму якнайширше підпорядковано засоби сатири: іронію, сарказм, гротеск, шарж, карикатуру та ін. Ці засоби використовуються в конфліктних ситуаціях між дійовими особами, виражаються в репліках і ремарках.

Афіша вистави «Мина Мазайло». 1930 р.

Як відомо, драматичний твір в основі сюжету має конфлікт. У «Мині Мазайлі» він полягає в прагненні одного з головних героїв змінити свій соціальний статус. Для цього службовець Мина Мазайло (типовий малорос) хоче змінити своє прізвище на «благородне» російське Мазєнін. Мина вважає, що через своє українське (для нього — мужицьке) прізвище він не може підніматися кар'єрними щаблями. Усе було б гаразд, якби не його син Мокій — максималіст з романтичною душею. Він, навпаки, шанувальник усього українського, намагається рішуче протистояти батькові. Мокій не тільки протестує проти зміни прізвища, він ще й пропонує додати до нього загублену частинку Квач — Мазайло-Квач. Уже перші ремарки й репліки Рини (коротка форма імені Мокрина) одразу вводять глядача (читача) у поле сюжетного й емоційного напруження — він починає уявляти й домислювати, що ж відбувалося до цього.

Композиційно комедія складається з чотирьох дій, кожна з яких розпочинається розмовою Рини з подругою Улею. Рина виступає в п'єсі стратегом і тактиком, саме вона розробляє «любовний» план, за яким сподівається «погасити» родинний конфлікт. Рина звертається до Улі з проханням закохати в себе брата, а чари для завоювання серця фанатика української мови вибирає «правильно»: це — «база» і сама «укрмова»:

«Рина. Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим-то й поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, узагалі прекрасну базу маєш».

Спершу любовна гра розвивається в тому напрямі, який намітила Рина: їй справді вдалося зацікавити Мокія своєю подругою, вона — маленька авантюристка, адже легко, на ходу, вигадує про любов Улі до українських фільмів, написів та афіш. Без сумніву, Рина — знавець характерів, вона добре знає психологію інтересів і запитів, симпатій та уподобань свого брата. Отже, у п'єсі Рині належить роль ініціатора однієї з комічних інтриг. Однак інтрига в тому, що запланована любовна гра розвивається за принципом «навпаки». З часом поведінка Улі перестає бути грою й переростає в глибокі інтимні почуття: ідеї Мокія виявляються дієвішими, аніж передбачала Рина. М. Куліш психологічно тонко ускладнює розвиток інтимної колізії: гра (Рина — Уля) переходить в антигру (Уля — Мокій).

Уже на початку другої дії любовний план Рини зазнає краху, але дівчина не помічає цього, вона каже вже закоханій Улі: «Мені здається, що він закохався... Принаймні закохується. Тільки ти, Бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він узагалі не українською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами...» На початку третьої дії інтимна інтрига досягає кульмінації, адже в цей момент з'ясовуються справжні стосунки в ланцюжку Уля — Мокій — Рина: Рина дізнається, що її план може провалитися; Уля зізнається в закоханості до Мокія, а внаслідок цього відкривається перспектива загострення ситуації в родині Мазайлів.

Любовна лінія в комедії супроводжується світоглядною. Характер кожного героя розкривається через його бачення України й української мови. Драматург уводить у сюжет твору колоритні постаті тьоті Моті й дядька Тараса.

Чи не перша репліка тьоті Моті нас переконує, що вона здатна бачити лише зовнішню форму, а не суть речей: «Не бачили? Не читали? “Харків” написано. Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюся — отакими великими літерами: “Харків”. Дивлюся — не “Харьков”, а “Харків”! Нащо, питаюся, навіщо ви нам іспортілі город?» Тьотя Мотя — найколоритніший персонаж у творі, для розкриття її характеру автор використовує засоби комічного — шарж, іронію, сарказм і гротеск. У короткій, але інформативно місткій Кулішевій ремарці-характеристиці: «А тьотя Мотя ходила Наполеоном і думала» — шаржоване порівняння з Наполеоном довершується сповненим іронії дієсловом «думала». Чи здатна думати жінка, яка з переконанням промовляє сентенцію про менше зло від зґвалтування порівняно з українізацією? Недарма цю обмежену великоросійську шовіністку драматург наділяє простим ім'ям — Мотрона Розторгуєва, поселяє її в Курську біля... ринку. Дикий шовінізм виявляється в багатьох репліках тьоті, яка твердо переконана, що ніяких українців у світі не існує: «...не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями». Нарешті вона доходить висновку, що українці й українська мова — це «австріяцька видумка». Ця героїня щиро переконана у своїй геніальності, ставлячи, як на неї, риторичне запитання: «...невже ви не довіряєте й кому?.. Мені, Мотроні Розторгуєвій, з Курська?..»

І, звісно ж, про форму дбає (чи не найбільше) Мина Мазайло: його ідея змінити прізвище на більш благозвучне стає просто-таки нав'язливою ідеєю. Він хоче змінити не тільки прізвище, щоб прикрити своє мужицьке походження, а й наймає вчительку «правильних проізношеній». Гротескно забарвленими є сцени занять, коли, використовуючи прийоми міжмовної омонімії та фонетичних відмінностей української й російської мов, автор переплітає словесну гру антагоністичних таборів: з одного боку, Мини й Баронової-Козино, а з іншого — Мокія й Улі. Літературознавці також, як і сам автор, називають комедію «Мина Мазайло» філологічною через те, що в ній порушено мовні проблеми — устами Мокія автор розкриває синонімічне багатство й милозвучність української мови. Інколи в читача може скластися враження, ніби він читає довідник з культури українського мовлення. Проте милозвучність і синонімічне багатство — непереконливий аргумент для Мини, як і для його дочки й дружини. У третій дії М. Куліш збирає всіх дійових осіб в одному приміщенні.

Домашнє завдання: Написати характеристику головних героїв. Прочитати комедію «Мина Мазайло».

10.11.2020 Група№ 33 Урок №16

Тема: Микола Куліш. Сатирична комедія «Мина Мазайло»

Рід літератури «Мина Мазайло»: драма.

Жанр «Мина Мазайло»: сатирична комедія.

Тема «Мина Мазайло»:

-художнє відтворення проблеми українізації у 20-30-х роках XX ст.;

-сатирич­не змалювання новітнього міщанства.

Ідея «Мина Мазайло»: засудження міщанства, комплексу меншовартості, національної упереджено­сті й зверхності; висміювання носіїв великодержавного шовінізму.

Дійові особи «Мина Мазайло»: Мина Мазайло — харківський службовець; Лина (Килина) Мазайло — його дружина; Рина (Мокрина) Мазайло — їхня дочка; Мокій — їхній син; Уля — подруга Рини; тьотя Мотя з Курська -сестра Лини; Тарас Мазайло — дядь­ко Мини з Києва; Баронова-Козино-вчителька «правильних проізношеній» російської мови; Тертика, Губа-комсомольці, друзі Мокія.

Особливості сюжету «Мина Мазайло»:

Композиційно-стильові особливості: в основу твору покладено начебто анекдотичну історію про те, як харківсь­кий службовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив змінити прізвище, у якому вбачав причину своїх життєвих і службо­вих поразок, на престижніше- російське Мазєнін. Але суперечка з приводу цього факту поступово переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень національної проблеми. Ставлення персонажів до мови лягло в основу конф­лікту, що у творі розгортається у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії: Мина - Мокій, Уля - Мокій, тьо­тя Мотя - дядько Тарас та ін.

Дія відбувається в домі Мини Мазайла на вул. Н-ській, 27, Холодної Гори м. Харкова в період найбільшого поширення українізації. Засобами гротеску і разючої сатири автор викриває суспільні ан­тиукраїнські явища, висміює носіїв великодержавного шовінізму.

Особливості п’єси «Мина Мазайло»:

-драму не можна перекласти жодною мовою, бо втратиться комічність ситуацій, викликаних грою на різниці фонетичних і морфологічних, ети­мологічних і лексичних норм української та російської мов (саме з тієї причини Лесь Танюк назвав п’єсу «філологічним водевілем»);

-немає позитивних персонажів (навіть дядько Тарас половинчастий у своїх думках і вчинках, надто легко здає свої позиції; Мокій не патріот: україн­ська мова цікавить його більше з наукового погляду); -у творі містяться доволі прозорі натяки на облудність насильницької ра­дянської українізації;

-фіаско для Мини можливе тільки в літературному творі, бо в той час бі­льшовики підтримували перевертнів.

Проблематика «Мина Мазайло»:

-мови;

-батьків і дітей;

-уміння відстояти власну думку;

-комплексу меншовартості.

Примітки: В особі головного героя Мини Мазайла драматург показав нового перевертня, що в ім’я особистих вигод здатен не тільки змінити українське прізвище на російське, а й відцуратися власного роду, забути рідну мову, звичаї, традиції.

ДУМКИ ПРО ТВОРЧІСТЬ МИКОЛИ КУЛІША: «Куліш-драматург був талант світового масштабу. Не буду шукати небезпечних аналогій в класиці - між Шекспіром і Шіллером або Мольєром чи Бомарше, але в сучасній йому... драматур­гії він не мав собі рівних...» (Ю. Смолич).

Домашнє завдання: Записати в зошит тему,ідею,жанр,дійові особи,особливості сюжету. Прочитати комедію «Мина Мазайло».

10.11.2020 Група№ 33 Урок №15

Тема: Розвиток національного театру, драматургії 1920-1930р.

Микола Куліш. Життєвий і творчий шлях.

Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне й громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам усе те, що придбали життя, наука й знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почу­вань, ідей та змагань, якими громадянство в певний час жило. Нам, глядачам початку XXI століття, навіть і на думку не спа­дає задуматися над тим, який важкий, нерідко тернистий шлях пройшов український професійний театр.

На початку 20-х рр. XX ст. діяло 74 професійні театри, чис­ленні самодіяльні театри на периферії та пересувні робітничо- селянські театри, що спеціалізувалися на агітках, прославляючи месіанізм пролетаріату. У Києві 1918 р. функціонували Держав­ний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Дер­жавний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919-1920 рр. у Галичині й на Буковині діяли «Новий Львівський театр», Чернівецький театр і Державний театр ЗУНР. У 1919 р. організувався Дер­жавний театр імені Т. Шевченка в Катеринославі, у 1920 р.— у Вінниці імені І. Франка (керівник Гнат Юра). 1922 р. керова­ний Лесем Курбасом Київський драматичний театр перейменовано на «Березіль», 1926 р. його перевели до Харкова, тодішньої сто­лиці України. Народившись і розквітнувши на хвилі національ­ного відродження, театр узяв собі назву «Березіль» — тобто березень, перший місяць весни, ставши «за справжню весну укра­їнського театру». «Березіль» власне був і театром, і мистець­кою лабораторією, закладом, що проводив значну культурно- громадську роботу, організувавши творчі майстерні на периферії (Бориспіль, Біла Церква) та в Києві, де проводилася підготовка режисерів, акторів, драматургів, критиків, працівників театру.

Важливою подією в культурно-мистецькому житті республіки стало присвоєння 1924 року славетній актрисі Марії Заньковецькій почесного звання «Народна артистка України».

Професійний театр розвивався у двох напрямках. Режисер Гнат Юра (1888—1966), спираючись на принципи романтичного та реалістично-побутового театру, схилявся до реалістично- психологічної системи. У репертуарі Вінницького театру переважали п’єси національної драматургії (Франка, Карпенка-Карого, Старицького, Винниченка). З ним працювали Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олексій Ватуля, Софія Тобілевич, Ганна Борисоглібська.

Микола Куліш - український письменник, драматург, освітній і громадський діяч.

Народився 18 грудня 1892 р. в с. Чаплинка (нині Херсонської області) в селянській родині. Закінчив Цюрупинську гімназію (1913). У 1915—1917 pp. перебував на фронті, був учасником революційних подій і громадянської війни в Україні.

У 1921—1922 pp. М. Куліш редагував газету, завідував повітовим відділом народної освіти, що давало йому змогу їздити по селах, вивчати селянське життя. У 1922 р. переїхав до Одеси, де очолив губернський відділ народної освіти. З його ініціативи та за безпосередньою участю було відкрито низку шкіл, дитячих садків та дитбудинків.

У 1921—1922 pp. написав цикл «По горам и весям», де розповів про жахливе становище українського села під час голоду в Україні (1921—1922), занепад народної освіти, трагічну долю сільських учителів.

М. Куліш створив перший на той час український буквар «Первинку», читанку для початкової школи. Писав оповідання для дітей. Однак талант письменника вповні виявився не в прозі, а в драматургії. У 1925 р. була написана перша п'єса «97», що мала гучний успіх. Того самого року М. Куліш був відкликаний до Харкова, де розпочав творчу працю вже як професійний літератор, вів активну громадську діяльність. Познайомившись із М. Хвильовим, разом з ним створив і очолив літературне угруповання ВАПЛІТЕ. Редагував журнал під такою ж назвою, часописи «Політфронт», «Літературний ярмарок».

Тісно зійшовся з режисером-новатором Лесем Курбасом, разом з яким закладали підвалини нового національного театру.

М. Куліш відомий читачам як автор драматичних творів «Хулій Хурина» (1926), «Мина Мазайло» (1929), «Комуна в степах» (1931), «Прощай, село, або Поворот Марка» (1934), «Патетична соната» (поставлена 1931 р.) та ін.

Після припинення діяльності ВАПЛІТЕ твори М. Куліша заборонили, а самого драматурга 7 грудня 1933 р. заарештували й одразу відправили до Києва в ізолятор НКВС, а незабаром на Соловки.

Останні відомості про письменника надійшли з політичного ізолятора Соловків 15 червня 1937 р. Імовірно, що його розстріляли 3 листопада 1937 р. разом із групою діячів української культури на сумнозвісній Секирній горі.

Реабілітований 1956 р.

Домашнє завдання: написати хронологічну таблицю М.Куліша.