Дистанційне навчання.РОЗРОБКА УРОКУ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ( для учнів 11 групи)

.2022 Група №11 Урок № 31-32

Урок літератури рідного краю. Літературні персоналії

Воробкевич Сидір Іванович (1836–1903)

Український письменник, композитор, музично-культурний діяч, православний священик, педагог, редактор часописів Буковини, художник. Мав псевдоніми: Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін, Ісидор Воробкевич, С. Волох та інші.

За словами І. Франка, С. Воробкевич був одним з "перших жайворонків нової весни нашого народного відродження".

Біографічна довідка

Народився 5 травня 1836 року в місті Чернівці в сім’ї священика, вчителя богослов’я, брат Григорія Воробкевича.

Його прадід утік свого часу з Литви й звався Сеульський Млака де Орочко, а дід переробив Орочко на Воробкевича. Частина прізвища Млака стала улюбленим псевдонімом Сидора. Батько його, Іван, на той час працював при Чернівецькій гімназії (тодішній ліцей) професором релігії та філософії. Його мати померла в 1840 році. Через п’ять років помер і батько, і Сидір разом зі своїм братом Григорієм залишилися сиротами. Отець Михайло Воробкевич забрав їх до своєї родини в місто Кіцмань.

Навчався Сидір Воробкевич у Чернівецькій гімназії, згодом – у духовній семінарії, яку закінчив 1861 року. У гімназії він почав складати вірші й створювати до них музику. Потім був священиком у буковинських селах, де вивчав фольклор і побут місцевого населення.

Музичну освіту Сидір здобував приватно в професора Віденської консерваторії Ф.Кренна. У 1868 році склав іспит на звання викладача співу й регента хору у Віденській консерваторії.

З 1867 року викладав спів у Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 р. – на богословському факультеті Чернівецького університету. Як композитор складав літературні пісні й псалми, компонував хорові твори, сольні пісні та оперети, писав мелоді на власні вірші.

Творчість

Літературна діяльність Сидора Воробкевича розпочалася 1863 року, коли в збірнику “Галичанин” було надруковано п’ять перших віршів під загальною назвою “Думки з Буковини”. В 1877 році він видав перший буковинський альманах "Руська хата".

Сидір Воробкевич – один із засновників і редакторів журналу “Буковинськая зоря”. Працюючи в Чернівецькому університеті, він очолював “Руське літературне товариство”, а з 1876 року – студентське товариство “Союз”.

Сидір Воробкевич писав українською, німецькою та румунською мовами. У літературному доробку письменника – вірші, поеми, оповідання, повісті реалістичного й романтичного характеру. Він розробляв теми історичного минулого – оповідання “Турецькі бранці” (1865), поема “Нечай” (1868), драми “Петро Сагайдачний” (1884), “Кочубей і Мазепа” (1891), писав про тяжку долю селянства – вірші “Рекрути” (1865), “Панська пімства” (1878).

Одним з перших в українській літературі відобразив життя робітників (драма “Блудний син”). Найповніше талант С. Воробкевича проявився в ліричних віршах, де поет "розсипає велике багатство життєвих спостережень, осяяних тихим блиском щирого, глибокого, людського і народолюбного чуття" (І.Франко).

Характерними рисами поезії Воробкевича є мелодійність, близькість до фольклорних джерел (вірш “Летить, летить чорний ворон...” та ін.). Багатьом його творам властивий гумор.

Вірш Сидора Воробкевича “Мово рідна, слово рідне”, покладений на музику автором, став хрестоматійним. Чимало творів С.Воробкевича перекладено болгарською, німецькою, російською й іншими мовами.

Перебуваючи на викладацькій роботі в Чернівецькій духовній семінарії, гімназії, університеті, Сидір Воробкевич багато уваги приділяв молоді: уклав пісенники для початкової школи, створив посібники з теорії музики й співу та ін. Виступаючи одночасно як композитор і письменник, він створює чимало віршів, пісень для дітей (“Рідна мова”, “То наші любі, високі Карпати”, “Веснянка”, “Осінь”). Після поїздки до Києва (1874) Воробкевич написав два чоловічі хори “Цар-ріка наш Дніпро” та “Я родився над Дніпром, отому я козаком”.

За життя письменника було видано збірку віршів

“Над Прутом” (1901) за участю І.Франка. Перу поета належить ряд оповідань, новел, нарисів і сміховинок (“Нерон”, “Сабля Сканденберга”, “Клеопатра”, “Іван Грозний”). Він – автор циклу статей “Наші композитори”, у якому чільне місце відведене композиторові М.І.Глінці.

Автор багатьох і різноманітних за жанром літературних, музичних творів - пісень і хорів, романсів, оперет. Писав музику на слова Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка, В. Александрі, М. Емінеску, В. Бумбака.

Помер Сидір Воробкевич 19 вересня 1903 року в Чернівцях.

Домашнє завдання: опрацювати матеріал і написати конспект уроку.

Модерна українська проза

Наприкінці XIX ст. в літературі й культурі утвердився модернізм. Він зародився у Франції, а згодом поширився на всі європейські країни.

На виникнення і становлення модернізму вплинули філософські пошуки Ф. Ніцше, А. Берґсона, теорія підсвідомого 3. Фройда. Твори Ш. Бодлера, А. Рембо, Ґ. Аполлінера, М. Пруста, Г. Ібсена, М. Метерлінка та ін. склали основу західноєвропейського модернізму. Вони зацікавили багатьох українських письменників.

До перших українських модерністів належали М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, В. Стефаник, Олександр Олесь, М. Вороний, В. Винниченко. У Львові діяла група «Молода муза» (М. Яцків, П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий), а в Києві провідним виданням модерністів став журнал «Українська хата». Оформилися такі літературні напрями, як імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм, символізм, неореалізм.

Модернізм — комплекс мистецьких напрямів кінця XIX — перших десятиліть XX ст. із загальною орієнтацією на оновлення, або модернізацію.

Усіх модерністів об'єднали прагнення до тематичного оновлення літератури, відхід від спрощеного соціального реалізму, визнання виняткового значення мистецьких вартостей твору, орієнтація на добре освіченого читача.

Модерністи інакше, ніж реалісти, оцінювали людські можливості. їх не цікавила типова особистість у типових життєвих обставинах. На передній план модерністи виводили незвичайних героїв часто зі складними й суперечливими характерами.

Новим мистецьким ідеалом стала духовно вільна людина, здатна самостійно визначати свою долю. Цей ідеал українські модерністи поширили на весь народ та пов'язали його з прагненням до національної свободи.

Перебуваючи в Болгарії, Леся Українка писала до письменника та громадського діяча М. Павлика: «Сором і жаль зо мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, що в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, що буду робити, вернувшись в Росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, як хто, а я не можу терпіти мовчки під'яремного життя». Зізнання свідчить, як глибоко українська поетеса-модерністка переймалася проблемою національної свободи.

Помітну роль в утвердженні модернізму відіграв М. Коцюбинський. Він закликав до тематичного збагачення української літератури: «...наш інтелігентний читач має право сподіватися й од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнку різних сторін життя усіх, а не одної якої верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних...».

Обкладинка часопису «Українська хата» (Михайло Жук, 1910)

Модерністи успішно засвоювали західноєвропейський мистецький досвід та використовували його задля задоволення культурних потреб українських читачів.

Домашнє завдання:

Дайте короткі відповіді на запитання.

♦ Що позначають терміном «модернізм»? У якій країні він зародився?

♦ Хто з українських письменників належав до модерністів?

♦ Яка літературна група представляла модернізм у Львові?

♦ Яке видання модерністів виходило в Києві?

19.04.2022 Група №11 Урок № 29-30

Тема уроку: Роль І. Франка у розвитку драматургії й театру

(«Украдене щастя»). Значення творчості І. Франка, її актуальність

«Драма – моя стародавня страсть», – так писав Іван Франко в автобіографічному листі до Агатангела Кримського. Бурхливе захоплення драматургією і театром, пережите в юності, переросло в глибоку усвідомлену турботу письменника про створення національного репертуару для українського театру. Сьогоднішній урок присвячений вивченню драматургії Івана Франка.

Перед нами постають такі завдання:

• з’ясувати роль Івана Франка у розвитку української драматургії й театру;

• ознайомитися з історією створення драми;

• визначити тему, жанр і проблематику твору, опрацювавши його зміст;

• визначити художню цінність п’єси.

Усі ми хочемо бути щасливими. Народна мудрість запевняє: «Кожен коваль свого щастя». «Ніхто не знає, коли йому щастя усміхнутись має»,– заперечує інша.

Цікаво, чи може людина творити своє щастя, незалежно від тих умов, у яких вона живе? Чи можливе щастя без страждань? Що таке щастя? Важко дати однозначну відповідь на ці питання. Разом з Іваном Франком та його героями поміркуємо сьогодні над ними.

Драматургія – одна з багатьох граней рідкісного обдаровання Франка. У ній він так само сильний, як і в прозі та поезії.

Іван Франко постійно цікавився проблемами драми як літературного роду, шляхами її розвитку в європейських літературах. Йому належить чимало теоретичних та історико-літературних розвідок про українську драматургію і театральне мистецтво.

Прагнучи збагатити репертуар національного театру, він у 70-90-х роках створив кілька драм із сучасного життя. У своїх творах Франко намагався порушувати ті проблеми, які хвилювали сучасників. Він завжди прагнув, щоб глядач переймався ідеалами, втіленими у п’єсах, щоб театр був справжньою «школою життя».

Коли не брати до уваги ранніх драматичних спроб та пізніших незавершених творів, у художній спадщині Івана Франка налічується 7 п’єс, написаних протягом 1890-х років.

П’єси «Рябина» (1896; 1893), «Майстер Черняк» (1894), «Учитель» (1896), «Украдене щастя» (1893), «Будка, ч. 27» (1896) присвячені темам із сучасного авторові життя. Драми «Сон князя Святослава» (1895) та «Кам’яна душа» (1895) написані на історичну тематику.

Найвизначнішим сценічним твором Івана Франка вважають драму «Украдене щастя».

«Історія написання п’єси «Украдене щастя» та «Історична основа твору»

1891 року у Львові було оголошено конкурс на кращу п’єсу. На цей конкурс драматург і подав свій твір під назвою «Жандарм», але члени журі категорично відхилили п’єсу як аморальну. Аморальність вони вбачали в нібито приниженні автором цісарської поліції.

Основою драми стала народна «Пісня про шандаря», складена в другій половині ХІХ століття на Підгір'ї й уперше записана у селі Лолині в 1876 році Михайлиною Рошкевич.

Через 2 роки Франко знову подає свою п’єсу на продовжений конкурс, але в ній уже не було найгостріших сцен конфлікту селянина і поліцая, і називалась вона тепер «Украдене щастя». Твір одержав ІІІ премію, а не І, на яку заслуговував. Крім того, комісія зобов’язувала автора внести зміни у п’єсу.

Хоч Франко і послабив соціальне звучання драми, вилучив ряд сцен із жандармом, п’єсу ставити забороняли. Лише коли поліцая замінив листоноша, її дозволили до постановки на сцені.

П’єса мала великий сценічний успіх. Перша вистава відбулася на сцені Львівського театру 16 листопада 1893 року. За спогадами сучасників, це було справжнє свято.

У 1904 році драму поставили у Києві. Михайла Гурмана грав Микола Садовський, Миколу Задорожного – Іван Карпенко-Карий, Анну – Любов Ліницька.

1952 року знято фільм на Київській кіностудії. Режисер – Ісаак Шмарук.

1984 року знято фільм «Украдене щастя». Режисер – Юрій Ткаченко. У головних ролях: Анна – Нелє Савиченко, Михайло – Григорій Гладій, Микола – Богдан Ступка.

2004 року знято фільм режисера Андрія Дончика. У головних ролях: Анна – Наталя Доля, Микола – Олексій Богданович, Михайло – Анатолій Пашинін.

Отже, драма «Украдене щастя» І.Я. Франка склала іспит часом.

Домашнє завдання. Дайте письмово відповіді на питання:

• Назвіть героїв драми.

• Хто перебуває в центрі уваги впродовж усієї п’єси?

• Сусідка Задорожних Настя вважає, що сім’я Анни і Миколи – найщасливіша у селі. Чи є в цьому хоч частка правди?

• Яка трагедія сталася в Анни до одруження з Миколою?

• Як ви оцінюєте вчинок братів?

• Чи справді Микола – «туман вісімнадцятий», затуркана істота? Чи має він позитивні риси? Чи здатний на глибокі й щирі почуття?

• Чи любив Анну Михайло? Чи змінився він після війська?

• Прочитайте за ролями уривок із 5 яви ІІ дії.

• Чому Михайлові вдалося вирвати в Анни згоду стати коханкою?

• Чи вважаєте ви вчинок Анни зрадою чоловікові?

• Як громада ставиться до Анни, чому Михайло допустив осуд коханої односельцями?

• Що стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння Миколи?

• Чи хотів Задорожний убити Гурмана?

• Анна – зрадниця чи жінка-страдниця, яка бореться за своє щастя?

• Микола – добряк чи знедолена, окрадена людина?

• Михайло – злочинець чи жертва суспільного ладу?

• Хто ж той злочинець, що вкрав щастя і в Анни, і в Миколи, і в Михайла?

• Чи актуальний твір сьогодні?

• Чи може людина творити своє щастя? Чи можливе щастя без страждання?

• Чи доречними є слова Віктора Франкла: «Щастя подібне метелику. Чим більше ловиш його, тим більше воно вислизає. Але якщо ви зосередитесь на інших речах, воно прийде і тихенько сяде вам на плечі»?

• Чи здійснилося ваше бажання, висловлене на початку уроку?

Завдання на вибір:

• скласти паспорт драми «Украдене щастя»;

• написати есе «Чи актуальна творчість І. Франка для сучасної молоді?».

  5.04.2022 Урок 27-28 Група №11

Тема: Поема «Мойсей», алегоричність образу Мойсея. Проза Франка.

Поема «Мойсей» – один із вершинних творів І.Франка. Пролог до поеми –

заповіт українському народові.

Поема написана у 1905 р.

ПАСПОРТ ТВОРУ

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: філософська поема.

Тема: зображення «смерті Мойсея як пророка, не признаного своїм народом»

— так визначає тему сам автор і далі наголошує: «ця тема в такій формі не

біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні».

Головна ідея: заклик вірити у свій народ, у своє майбутнє, позбутися

рабської психології й будувати нове життя.

Головні герої: ліричний герой, Мойсей, князь конюхів Єгошуа; Єгова (Бог);

єврейський народ; супротивники Мойсея – Датан і Авірон; демон пустелі

Азазель.

Композиція: поема складається з прологу і двадцяти пісень.

Сюжет твору: сорок років єврейський народ, який вийшов з єгипетської

неволі, шукав землю обітовану, але за лічені дні до досягнення бажаного

краю він зневіряється і втрачає оптимізм – у високу світлу мрію вірить лише

провідник народу Мойсей – Датан і Авірон пропонують закидати Мойсея

камінням – Мойсей виходить на широкий майдан, стає на камінь і виголошує

промову (невже доведеться розтоптати, «як гнилу колоду», того, кого

«батьки звали батьком народу»?) – Мойсей застерігає народ від Божого гніву,

адже йому долею написано йти вперед – Мойсей розповідає притчу про

дерева й розтлумачує її зміст – Авірон насміхається й наводить

контраргументи (він не вірить у Єгову й пропонує євреям поклонятись іншим

богам – Ваалу й Астарті) – Датан почав звинувачувати Мойсея (євреїв з

Єгипту вийшло сотні тисяч, а сьогодні залишилася «жменька») і закликав

народ закидати камінням пророка, проте ніхто не наважився зробити це –

юрба виганяє з табору Мойсея, пророк підкоряється, прощається з народом і

йде у степ – Мойсей звертається до Бога, але у відповідь чує голос злого духа

пустелі Азазеля, котрий намагається довести йому марність справи, якій

пророк присвятив життя – Мойсей упадає в розпач, і на якусь мить його

охоплюють сумніви – у цей час з’являється Єгова й пояснює Мойсею, для

чого він нині» сипів Ізраїлю з Єгипту – оскільки Мойсей «на момент»

засумнівався, йому призначено, уже побачивши обіцяний край, не ступити до

нього і вмерти перед самим порогом своєї мети – вихор у степу, раптом в

оточенні парубоцтва з’являється князь конюхів Єгошуа й закликає євреїв до

походу, до бою, ще мить – і всі зірвуться й ліниві кочівники перетворяться на

завойовників, героїв, Авірона поб’ють камінням, а Датана повісять.

Віршовий розмір поеми: анапест (пролог написано ямбом).

Літературознавці про твір. Поему розпочинає пролог – звернення до

народу: «Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на

роздорожжу…» Таким було українство на початку сторіччя: розштамповане,

розділене між кількома державами, після кількох століть панської неволі,

воно, не маючи свого ватажка, пророка, не знало, куди і як рухатися. Мойсей

присвятив себе служінню народові, та доля проводиря складна й підступна.

Авірон і Датан підбурюють народ проти Мойсея. Вони навіть погрожують

закидати Мойсея камінням. Та ні погрози, ні залякування не спинять

пророка. Мойсей усвідомлює, що найголовніше для народу, який тільки-но

піднявся, – увесь час рухатись уперед, не спиняючись ані на мить. Він

розповідає народові алегоричну притчу – казку про те, як дерева обирали

собі короля. Жодне з розкішних дерев: ані кедр, ані пальма, ані рожа, ані дуб,

ані береза – не погодилися служити для захисту, честі, надії, підмоги інших

дерев… лише терен згодився принести себе в жертву деревам, боронити їх,

щоб вони буяли до неба. Мойсей розкриває алегорію казки – «виклад до неї»:

Дерева – се народи землі, А король у їх колі – Божий вибранець, син і слуга

Господевої волі. У цій притчі Франко викладає свій погляд на пророка-вождя

народу, який прагне дістати свободу. Відданість своєму народові,

усвідомлення його прагнень – риси, якими має бути наділений поводир.

Зневірившись у власних силах, у подальшій боротьбі, піддавшись

намовлянням Авірона й Датана, народ відмовляється слухати Мойсея, вірити

йому, визнавати за свого пророка. Мойсей полишає табір. Після розмови з

Азазелем Мойсей відчуває сумнів, чи справді він служив своєму народові, чи

не варто було залишатися в Єгипті. За це Єгова суворо покарав його: А що ти

усомнивсь на момент Щодо волі моєї, То побачивши сю вітчину, Сам не

вступиш до неї.

Домашнє завдання опрацювати та законспектувати поданий матеріал

25.03.2022 Група №11 Урок №25-26

Тема уроку: Поема «Мойсей» – одна з вершин творчості І. Франка. Проблематика твору: історичний шлях нації, визначна особистість як її провідник, пробудження національної свідомості, історичної пам’яті. Неоромантичне звучання поеми.

Загальновизнано, що у найкритичніші для свого буття хвилини, в часи, коли особливого трагізму набуває питання «бути чи не бути?», народ титанічними зусиллями волі здобувається на самозахист і породжує із своїх глибин оборонця майбутнього. Так було з Шевченком, так було і з Франком, який, ступивши вслід за Кобзарем, пішов далі нього, взявши на себе тягар «національного каменяра», який вважав своїм моральним обов’язком «віддати працю свого життя тому простому народу». Саме поема «Мойсей стала підсумком тих глибинних роздумів поета над проблемою провідника і народу, тривожних переживань за його долю, його громадсько-політичний і духовний поступ. Вона перекладалася російською, грузинською, польською, болгарською, чеською, угорською, німецькою, англійською та іншими мовами світу.

І.Франкові належить близько 30 ліро-епічних поем – філософських, історичних, сатиричних. Найкращою з них, безумовно, є поема «Мойсей». Спільним особливостями філософських поем І.Франка є:

• гіперболізація зображуваних картин;

• узагальнення образів, що переростають у філософські символи;

• глибока емоційність;

• пафос художньої мови.

Поштовхом до створення образу Мойсея була скульптура Мікеланджело – образ біблійного Мойсея, яку побачив І.Франко у 1904році, перебуваючи в Італії.

Образ Мойсея (1513-1516 рр.) Мікеланджело наповнений великим внутрішнім пафосом. Біблійний пророк зображений в той момент, коли, спустившись з гори Синай, він побачив, що народ відлив золотого тільця і поклоняється цьому ідолу. Стриманий гнів Мойсея передає і рух могутньої фігури, і вираз красивого вольового обличчя, в якому є щось жорстоке. Він пристрасно дивиться вдаль, готовий кинутись туди, де твориться несправедливість. Навіть мимовільного погляду досить, щоб переконатися в підпорядкованій ролі сюжету. Мойсея визначають перш за все мудрість і вольова сила.

Не без підстав припускають, що «Мойсей» - втілення мрії про героя, людину, спроможну очолити справу об’єднання роздробленої Італії, відстояти її національну незалежність.

Цікаво!

А І.Франко вказував на те, що Біблія ще змалку була одним із чинників його творчого натхнення: «Узагалі мене вже в гімназії тягло на Схід. Я читав у церковнім тексті і в німецькім перекладі Святе Письмо, любувався пророками і переклав віршами цілого Іова». Отже, Франко ще в підлітковому віці – пильний читач і захоплений перекладач Старого Заповіту. І вже тоді вважає Біблію не стільки релігійними святощами, скільки об’єктом дослідження. «Біблію можна теж уважати збіркою міфів, легенд і психологічних мотивів, які в самій Біблії опрацьовані в такий чи інший спосіб, зате сьогодні можуть бути опрацьовані зовсім інакше, відповідно до наших поглядів на світ і людську природу», - таким було ставлення Франка до Святого Письма протягом усього творчого шляху, хоч як би змінювалися його світоглядні й естетичні позиції.

Б Одним з найвеличніших міфологічних образів Франко вважав образ Мойсея. У передмові до російського перекладу поеми “Мойсей” автор писав:

«…Мойсей все-таки является самой грандиозной фигурой древней истории человечества, фигурой, обставленной таким множеством глубоко правдивых и часто удивительных подробностей, что если не для историка, то, по крайней мере, для человеческого воображения и для его поэтического воспроизведения представляет неисчерпаемый источник тем и вдохновений. Мойсей, рождённый в рабстве и возвышенный в юности до пребывания в царском дворце; Мойсей – убийца и изгнанник; Мойсей – пастух, получающий божее откровение; Мойсей, вопреки своей воле, народный вождь, увлекающий свой народ из плодоносной египетской земли в пустыню и вместе с тем из рабства на свободу; и в конце концов – Мойсей – непризнанный пророк, сорок лет кочующий со своим народом в пустыне и немогущий в продолжении этого времени пройти небольшое пространство между Египтом и Палестиной, которое даже тогдашние путешественники проходили в течении нескольких дней, - вот ряд удивительных сюжетов для поэта.

Мойсей, переборовши багато труднощів, наблизився до обітованої землі, але не ступив на неї з народом, який розчарувався у своєму вождеві.

“Этот краткий, но высоко трагический момент, я разработал отчасти на основании библейского предания, отчасти же на основании психологического анализа в 20 песнях своей поэмы, представив в них обострение натянутых отношений между пророком и народом до полного разрыва и затем возвышение души пророка рядом искушений и откровений до непосредственного общения и единения с наивысшим существом, Иеговой.

Понятно само собою, что, кроме исторического и психологического интереса, поэма имеет и символическое значение, а как произведение украинца не лишена также и национальной окраски, неизбежной всегда, когда международный сюжет проходит сквозь призму индивидуального темперамента и обогащается при этом живыми впечатлениями и картинами его личного воображения».

Однією з провідних тем у творчості І. Франка є тема народу, його минулого й майбутнього, його історичного призначення і місця серед інших народів. Особливо могутньо і яскраво прозвучала ця тема в поемі "Мойсей". Поема написана у переддень п’ятдесятиріччя поета. На цей час І.Франко мав уже чималий життєвий досвід. І оглядаючи духовним зором пройдений шлях, він з болем і тривогою роздумує над тим, чого прагнув, на що поклав працю свого життя. Відчуваючи потребу до кінця висловитися, озвучити свої сумніви і тривоги, він створює поему «Мойсей», звертаючись до духовного світу біблійних пророків. Цей твір був безпосереднім відгуком поета на події революції 1905 року в Росії.

В основу сюжету покладено біблійне оповідання про Мойсея, єврейського пророка, що вивів свій народ із єгипетської неволі і сорок років вів його через важкі випробування до нової Батьківщини - обіцяної Богом землі. Перенісши біблійний сюжет на український ґрунт, Франко створив багатопроблемний твір, у якому відтворив історичну долю України, порушив проблему духовної єдності народу як основи національного і державного відродження нації. Сам І.Франко писав: “Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні”.

Поема є окрасою й гордістю української літератури. Це глибокий філософський твір про взаємини вождя і народу на шляху боротьби за кращу долю.

Відвідавши Франка в час роботи над твором «Мойсей», Коцюбинський побачив у постаті поета апостола, що вразив його високістю думки й водночас простотою, убогістю домашнього побуту: “В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол, плів сіті і писав поему “Мойсей”. Не знаю, чи попалася риба в його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою”.

Сам Франко про поему «Мойсей» писав: «Моя поема основана майже вся на біблійних сюжетах. Я… спробував у своїй поемі показати Мойсея на схилі літ, коли він вже близько підійшов до омріяної землі, але даремно намагається схилити свій народ ввійти в цю країну і в кінці йде від нього, щоб хоча самому дійти до бажаної вітчизни. Цей короткий, але високо трагічний момент я обробив в поемі почасти на основі психологічного аналізу у двадцяти піснях своєї поеми. Показавши в них загострення конфлікту між пророком і народом аж до повного розриву, а потім піднесення душі пророка через ряд спокус і одкровень до безпосереднього спілкування і з’єднання з найвищою істотою Єговою…. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійному сюжеті».

Надзвичайно тяжкою була доля Мойсея, він повинен був збудити в пригнобленого народу потяг до свободи, переконати його, що прагнення ситого, але бездуховного життя не може бути шляхом до щастя.

Хто здобуде всі скарби землі,

І над все їх полюбить,

Той і сам стане їхнім рабом,

Скарби духу згубить.

Народ майже розгубив оті великі "скарби душі" і втратив можливість знайти обітований край, а тому звинуватив Мойсея в усіх своїх бідах, не оцінивши його великої пожертви, і в цьому трагедія народу. Після сорокарічних мандрів єврейський народ зупинився в безплідній місцевості Моава. Залишилося пройти зовсім мало, і народ дістався би до землі обітованої. Але народ знесилився, зневірився і зупинився на шляху до великої мети. Підбурені демагогами Авіроном і Датаном, євреї збунтувались проти свого пророка і перестали його слухатись. Вони нехтують своїм майбутнім і думають лише про задоволення своїх щоденних потреб.

XII-XIX розділи поеми відтворюють душевні муки Мойсея після його вигнання з табору, внутрішню боротьбу, важкі сумніви пророка в доцільності справи, якій він служив усе життя. Ці вагання і сумніви, що підточують віру пророка у велику мету, втілені в образі демона пустині Азазеля, який спочатку болючими питаннями, а згодом устами рідної матері Мойсея і наприкінці жахливими картинами майбутнього життя євреїв на обітованій землі остаточно підриває віру пророка в Єгову - в ту священну ідею свободи, заради якої він повів свій народ на сорокарічне поневіряння у пошуках кращої долі.

Будова твору – 20 пісень (розділів) і пролог

Історична довідка з «Біблійної енциклопедії».

Народився Мойсей приблизно за 1575 років до Христа у сім'ї Аврама. Коли за наказом фараона вбивали всіх новонароджених хлопчиків-ізраїльтян, мати у кошику пустила його по воді, бо знала, що за течією купається донька фараона. Освіту і виховання, досвід воєначальника отримав у палаці фараона. Вперше задумався про важку долю євреїв у сорокарічному віці. Рятуючи юдея, вбив єгиптянина. Втік з Єгипту, 40 років переховувався у свого тестя. Вперше почув голос Господа з палаючого тернового куща на горі Хорив. Господь назвав себе Єговою (Сущим) і наказав вивести ізраїльтян з Єгипту. Помічником у цій справі став Аарон, брат Мойсея. Кари Бога єгиптянам за небажання відпустити євреїв: пітьма, перетворення води на кров, нашестя сарани, жаб, смерть немовлят-первістків. Шлях до землі обітованої лежав через Аравійську пустелю, яку мали подолати 600000 чоловік із майном. Мойсей своїми молитвами рятував людей від спраги, голоду і нападників. Поблизу гори Синай євреї вперше почули 10 божих заповідей і настанови щодо церковного і громадського устрою, але замість поклоніння Богу, зробили собі ідола у вигляді золотого теляти, почали поклонятися йому. Мойсей знищив тільця, перед цим з розпачу побивши кам'яні скрижалі із заповідями. Чотири рази піднімався Мойсей на Синай і перед кожним сходженням на гору постив по 40 днів. Так минуло два роки. Зухвалість юдеїв постійно нагадувала про себе: надмірність у їжі, ігнорування манни, протести під проводом Аарона і Датана, небажання воювати за землю обітовану. Через це євреї були покарані Господом і приречені на 40-річне блукання пустелею (померли всі, кому на час виходу з Єгипту було більше двадцяти років, крім Ісуса Навина та Халева). Через те, що Мойсей і Аарон не завжди слухали Єгову, вони теж були покарані — померли поза землею обітованою. Помер Мойсей у 120-літньому віці на горі Нево, побачивши здалеку мету свого життя.

Народ знайшов у собі сили, згуртувався довкола нового поводиря. Хоча Мойсей не пожав плодів своїх зусиль, але народ знайшов те, що шукав. Ідея пророка стала народною істиною, яка пронизує всі покоління до сьогодення.

Домашнє завдання:

1. Розкрити образ Мойсея в Біблії і в поемі, користуючись таблицею, знайдіть цитати у творі, які б збігалися з історичною довідкою.

2. Дати відповіді на питання:

• Чому митець звернувся до образу Мойсея?

• Чи маємо право стверджувати, що І.Франко по-новому підійшов до інтерпретації біблійної теми в поемі «Мойсей»?

• Відомо, що шлях каравану з Єгипту до кордонів сучасного Ізраїлю займає близько 40 діб. Ізраїльський народ ішов сорок років. Чому?

• Чому саме останні роки Мойсея зацікавили Франка і були втілені на сторінках поеми?

• Що відрізняє біблійний сюжет про Мойсея від сюжету поеми І.Франка?

• Як ви розумієте пророчі слова Франка, чи знайшли вони відображення в історії нашого народу?

Тема уроку: Змістовний зв’язок поезії Івана Франка «Легенда про вічне життя» з поезією збірки «Зів’яле листя». Драматизм людських стосунків, роздуми про взаємність кохання.

Любов - саме таємниче і незвідане почуття на землі. І хоча кожна людина відчуває її протягом усього свого життя, однак ніхто не може пояснити, що це таке. Навіть вчені і лікарі не в силах дати наукове пояснення. Хоча, якби й існувала якась формула любові, хіба від цього щось би змінилося? То що ж таке любов?

За легендою, цей символ любові і щастя стався від пари лебедів, які романтично розгойдувалися на тлі заходу, з'єднавши свої голови. Крім того, всім відомо, що ці птахи вірні своєму обранцеві або обраниці на все життя. Багатьом людям варто було б взяти приклад з лебедів, бо без своєї другої половинки птахи навіть не можуть жити далі, помирають. Відданість, що заслуговує уваги. Є й інші версії про те, звідки стався символ любові. Так, люди вважають, що серце сходить ще й до подвійності, тобто числу два, тому що люди - дві половинки цілого, дзеркальні відображення. А серце - це дві двійки, які відображають один одного.

Кожна людина мріє бути щасливою, але не кожна розуміє, що однією із складових щастя, однією із найшляхетніших цілей життя й одним із найбільших виявів людяності є любов. Саме вона підносить людину до небес і може скинути у прірву розпачу, кличе на подвиги і провокує зради, змінює долі й творить історію. Недарма, саме любов проголошено у Біблії найвищою людською чеснотою. Тож, як ви вже, певно, здогадалися сьогодні ми поговоримо про любов - таємне і святе почуття, оспіване багатьма письменниками, й І.Франком зокрема.

«Дарунок від Бога - життя, яке ви більше не отримаєте ніколи».

Біблія завжди служила джерелом мудрості щодо покаяння, морального самовдосконалення і пізнання істини. Вона давала той ідеал, духовну підтримку, яких митці не знаходили в реальному житті. Важливу роль відіграла Біблія й у становленні української літератури. Письменники XIX століття зверталися до неї як до джерела своєї творчості. Не винятком стала і творчість І.Франка. Оригінальна інтерпретація ідей християнського гуманізмувідчутна в багатьох поезіях митця. Це і "Легенда про вічне життя", "Строфи", "Притча про сіяння слова Божого". Поет перемежовує їх із власним світобаченням, творчою уявою, неперевершеною поетичною майстерністю, створює оригінальні шедеври, наповнені життєвою правдою. Його твори несуть гуманістичний, загальнолюдський зміст, постають проти поклоніння і сваволі, несуть головне: доброту і любов. І. Франко зміг втілити в них найголовніші закони людського буття та взаємин. Найбільше значення Біблії І. Франко бачить у проповідуванні любові до ближнього.

Наступною після «Зів’ялого листя» була збірка поезій І. Франка «Мій Ізмарагд», яка вийшла 1898 року. У передмові письменник так пояснює назву збірки: «Ізмарагдом звався в старій Русі збірник статей та притч, почасти оригінальних, а почасти повибираних із грецьких писань отців церкви, підібраних так, щоби цілість становила неначе повний курс практичної християнської моралі».

Збірка «Мій Ізмарагд» складається із шести циклів: «Поклони», «Паренетікон», «Притчі», «Легенди», «По селах», «До Бразилії».

Ставлення Івана Франка до своєї збірки: «Я бажав зробити,- пише автор, - свою збірку наскрізь моральною». Автор прагне, щоб у душу читача упала хоч крапля «доброти, лагідності, толерантності не тільки для відмінних поглядів і вірувань, але навіть для людського блудів, і похибок, і прогріхів». Йдеться про розуміння людської природи і сутності людини.

Так уже влаштоване наше життя, що ми не можемо без інших людей, без спілкування, співпраці з ними, їхньої допомоги й підтримки і, звичайно, їхньої любові. Мабуть, і найбільший егоїст не буде почуватися щасливим, маючи все для задоволення своїх потреб, але залишений сам-один. Тому цілком природною є потреба людини любити, бути коханою, мати сенс життя.

Над цим у своїй філософській ліриці розмірковує І. Франко, над цим поміркуємо і ми, адже у «Легенді про вічне життя» письменник продовжує тему любові й висуває тезу про взаємне кохання як критерій щастя, розмірковує про безсмертя людини, драматизм і дуже часту непередбачуваність людських стосунків

Легенда — народна оповідь про життя якоїсь особи чи незвичайну подію, оповита фантастикою, казковістю. На Русі жанр сформувався у християнській традиції як оповідання про життя святого, мученика, пустельника і т. п., яке мало читатися у день його пам´яті. Ці оповідання часто носили повчальний характер. Вони укладались у збірники, що називалися «Патериками». Їм притаманні драматизм, стійкість і завершеність сюжету.

Притча – повчальна алегорична оповідь, у якій хронологічно послідовне зображення подій і пригоду художньому творі підпорядковане моралізаційній частині твору.

1. Визначте жанр «Легенди про вічне життя». Свій вибір вмотивуйте. (Притча)

Поезія «Легенда про вічне життя» дуже цікава, насичена філософським змістом, а її тема залишиться актуальною у будь-які часи. Адже у вірші йдеться про кохання, про те, що «Життя - вічна боротьба, а життя без любові - ніщо». На мій погляд, тема цієї поезії - це нездатність людей керувати власним щастям та обставинами, прагнення людей здобути вічне життя. У творі І. Франко ставить перед читачами важливі питання: що важливіше - шанс бути коханими і щасливими чи могутність і вічна молодість? Звичайно ж, краще бути коханими і щасливими, навіть якщо для цього доведеться відмовитися від усіх мрій!

«Легенда про вічне життя» - дуже сильний твір, який змушує замислитися над одвічними людськими питаннями, над тим, чим же справді може керувати людина. Крім того, автор підштовхує до міркування про безсмертя, про те, потрібне воно людині, чи ні.

Літературний паспорт твору.

Автор: І. Франко.

Назва твору: «Легенда про вічне життя».

Тема: розповідь про прагнення людей здобути вічне життя, їх нездатність керувати обставинами та власним щастям.

Ідея: возвеличення взаємного кохання як одного із критеріїв людського щастя, прагнення людини бути щасливою, навіть якщо для цього треба відмовитись від безсмертя.

Рід: лірика.

Жанр: філософська поезія.
Проблематику твору

Використовуючи казковий сюжет,І.Франко розглянув важливу філософську проблему про життя і смерть та дійшов висновку, що людина має жити стільки, скільки їй відпущено.

Він ототожнює зраду, відступі з духовною смертю,руйнуванням цілісності духу, гармонії.У творі відображено душевний стансамого автора,який тяжко переживав і любовні драми,і підступи,і цькування під час виборів до австрійського парламенту.

Проблемне питання.

- Чи згодні ви з тим, що кожен намагався купити любов?( Це - гріх,бо святими почуттями не торгують).

Проаналізуйте елементи композиції.

• Експозиція:

Олександер Великий весь світ звоював
І отсе в Вавілоні, мов бог раював.
А побожний аскет вік в пустині прожив

• Зав’язка:

На ж тобі сей малий золотистий горіх.

• Розвиток дії і кульмінація:

А без щастя, без віри й любові внутрі
Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!
Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!

• Розв’язка:

Прояснів його ум, серце збулось химер,
А в опівніч саму Олександр умер.

Опрацювання змісту поезії за питаннями.

• Який образ-символ використано в творі? Що він символізує?(ГОРІХ – символ багатства для когось, а не для себе. Він - багате дерево, яке бідне саме по собі: дає поживний і багатий урожай своїх плодів, але це не збагачує його власних сил і не зміцнює його стійкості – його, багатого і щедрого, легко ламають вітри і дуже часто вражають морози. Тож він виражає характер тих людей, які можуть багато зробити для інших, але не в силі ні забезпечити, ні захистити себе самих…)

• Як аскет заслужив у богині чудодійний горіх?(Молитвою і постом)

• Якою магічною силою був наділений золотистий горіх?( Зачитати слова богині).

• Чому аскет передав горіх цареві, адже це був дар про який він мріяв?(Він просив вічного життя, бо йому непотрібні були матеріальні цінності, але потім злякався, бо життя – це-боротьба, а вічне життя-це вічна боротьба. Хотів,щоб цар вічно жив для добра мільйонів) (Зачитати цитату «Та ось сумніви…Се ж безумство…)

• Чи скористався подарунком Олександр Македонський?

• Чому він це зробив?(Кохання до дівчини. Автор вказує на те, що навіть сильні люди можуть бути слабкими.Зачитати цитату «Та дівчини рабом…мов,пожар не згаса».)

• Чому цар передав горіх коханій ?(Бо дуже кохав її і не хотів без неї жити вічно.Зачитати роздуми царя «Вічно жить…ти сам умирай»)

Висновок. Олександр Македонський-сильна могутня людина, воїн,цар не зміг жити без любові, не зміг пробачити зради, бо без любові не бачив сенсу жити далі.

- Чому,на вашу думку, дівчина взяла від царя горішок, хоч і не кохає його?

- Якою автор зображує Роксану?(«З її уст вилітають бажання страшні…»

- Чи імпонує вам її поведінка?(подвійна зрада: бере дарунок і отруює царя) Чого вона прагне, чи є для неї любов найважливішою цінністю?На вашу думку чи варто довіряти таким людям?

Висновок. Часом ми кохаємо людей, які нас не варті.

• Яким ми бачимо Птоломея? (цит. « Хоч не любить її..»)

• Яку оцінку його діям ви можете дати?(Зрадник,нерозважливий у стосунках,байдужий)

• Хто хотів врятувати життя царю?(Зачитати слова куртизанки).

• Як ви оцінюєте вчинок куртизанки? Чому і вона не скористалася подарунком долі?

• Що сталося з подарунком богині?

• Чому Македонський спалив чудодійний горіх, що приносив безсмертя людям?(Зачитати монолог Олександра « Вічно жить і любить…се горіть вік у вік на кострі»).

Кейс-метод (обговорення проблем, проведення аналізу, прийняття рішень)

• Чого хочуть люди? Влади, грошей, могутності, визнання - "безсмертя", але маючи можливість здійснити своє бажання, що вони оберуть?

• Як ви розумієте «Сенс життя?».

Життя – це безцінний дар, який людина одержує при народженні. Проте як вона зуміє розпорядитись цим даром залежить від неї самої. Життя можна витратити на різні задоволення, на те, щоб отримати якомога більше приємних вражень, насолод. Але таке життя – порожнє. Життя має величезну цінність вже само по собі, не варто розтринькувати його на щось менш цінне, в тому числі лише на самі задоволення.Людина повинна дорожити своїм життям навіть тоді, коли воно у неї чомусь не складається, коли у ньому більше незгод ніж радощів.

• Із запропонованих слів визначте, що є вічне, а що швидкоплинне:

моральні цінності; патріотизм; самовдосконалення; самоповага, матеріальне збагачення; міщанство; корисливість;егоїзм, любов, ненависть.

Через призму твору І.Франка побачили, що людське життя непередбачуване: ми народжуємося, живемо, творимо, здійснюємо подвиги, досягаємо нових вершин заради любові. А без неї людина не прагне до вічного життя, бо саме любов і є сенсом людського буття.

Завершити урок я хочу словами Марії Терези:

…життя-це виклик, прийми його,

життя-це обов'язок, виконай його, ..

життя-це любов, насолоджуйся нею, ..

життя таке чудове, не погуби його!

За гроші можна придбати гарне ліжко, але не спокійний сон, можна купити вишукані страви, але не апетит, можна дістати дорогі ліки, але не здоров'я, можна придбати розкішний будинок, але не домашній затишок, можна купити книгу, але не розум. Можна прожи­ти вічно, але не пізнати радості взаємного кохання і молодості життя.

Домашнє завдання.опрацювати поданий матеріал, виписати у зошити виділений текст, дати відповіді на питання:

1.Складіть цитатну характеристику образів твору та визначте художні засоби, за допомогою яких створено ці образи.

2 .Гра «Відгадай»

Яка збірки належать перу І. Франка.

«З вершин і низин», «Кобзар», «Зів’яле листя», «На крилах пісень», «Мій Ізмарагд», «Відгуки», «Думи мої, думи мої», «Із днів журби».

11.02.2022 Група №11 Урок №24

Тема: Урок виразного читання. Літературна композиція за інтимною лірикою І.Франка

Епіграф:

Любов—це те, що буде вічно,

І ні початку, ні кінця.

І. Я. Франко

Хід уроку:

Кохання, любов… Воно існує, мабуть, як на землі з’явилася людина. Тема кохання—чистого, благородного почуття—вічна тема в літературі. Недарма в народі кажуть: «Світ постав з любові». Глибоко хвилюючі слова про кохання знаходимо у збірці І. Я. Франка «Зів’яле листя».

Ви вже, напевно, зрозуміли, що темою нашого уроку буде тема кохання, а, зокрема, інтимна лірика І. Я. Франка.

• Як ви розумієте слово «кохання»?

Зверніть увагу! На епіграф уроку.

Ви вже знайомі з творчістю Франка. Довгий час його представляли як поета боротьби, несхитного революціонера. Думаю, що після сьогоднішнього уроку ви будете називати Франка ніжним ліриком. У вас було випереджувальне завдання дослідити. Для цього ви за бажанням об’єдналися у групи: читці, літературознавці, рецензенти.

Історія написання збірки.

Збірку «Зів’яле листя» з підзаголовком «Лірична драма» І. Франко створював протягом 10 років (1886-1896рр.). У передмові до першого видання поет писав, що вміщені у збірці слова належать молодому чоловікові, який через любовну трагедію покінчив життя самогубством. Орієнтуючись на таку версію, І. Франко визначив жанр «Зів’ялого листя» як «Ліричну драму» і передмову закінчив словами: «Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом». Але в дійсності вірші належать перу І. Я. Франка, багато з них мають автобіографічний характер.

Композиційно збірка складається із трьох розділів («жмутків») зів’ялого листя. Кожна поезія — це листочок (а багато листків — це «жмуток»). Франко так собі сам придумав. Михайло Коцюбинський так оцінив збірку: «Се такі ніжні і легкі вірші, з такою широкою гамою почуттів і розумінням душі людської, що, читаючи їх не знаєш, кому віддати перевагу, чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв».

Бесіда

Пригадайте терміни, з якими ви вже знайомі.

«Інтимна лірика» — (походить із французької мови intime — найглибший, потаємніший) любовна пристрасть автора.

«Ліричний герой» — друге ліричне Я поета. Водночас літературний герой не ототожнюється з поетом, він живе своїм життям.

«Елегія»—сумна, журлива пісня.

Запитання

З якої особистості розпочалася драма І. Франка? (Ольга Рошкевич)

Читцям слово. Читають поезію «Безмежне поле»…

• Які враження від поезії?

• Які дослідження провели літературознавці?

«Перший жмуток» писався з 1886 року по 1993 рік. Франко пов’язав його з ім’ям Ольги Рошкевич. Це була донька священника, але через арешт поета батько заборонив їй пов’язувати життя із цією людиною.

У поезії «Безмежне поле»

Тема: зображення трагедії нерозділеного кохання, його беззахисності.

Ідея: не піддаватися розчаруванню, навіть якщо кохання не є взаємним.

Автор розкриває тему самотності, яку підкреслює зимовим холодом. Твір насичений яскравими епітетами: безмежне поле, сміжні завої, чисте поле.

Порівняння: неси, коню, як вихор.

Особливими є метафори: вихор гуляє, утечу від лютого болю.

У творі є символ коня. Кінь—символізує опору в житті ліричного героя.

Ці художні засоби автор вживає для більшої емоційності, яскравого підтвердження трагедії нерозділеного кохання. У поезії вжита розмовна лексика—вихор, що тутка гуляє.

Композитор Григорій Алчевський поклав ці слова на музику.

Поезія «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» входить до «Другого жмутку» (1895р.)

Сам І. Франко каже, що «Другий жмуток»--це споглядання мого серця драми. Тут драма звучить чи не найтрагічніше. «Другий жмуток» присвячений Юзефі Дзвунковській, яка не відповіла взаємністю поетові через те, що хворіла на сухоти.

Тема: зображення почуття нерозділеного кохання.

Ідея: возвеличення прекрасного і світлого почуття кохання.

У вірші «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» Франко, змальовуючи красу дівчини, розкриває її запальний характер.

Це йому вдасться за допомогою таких засобів:

Епітети: тиха молитва, колюче терня;

Порівняння: слово остре, як бритва;

Метафори: серце бентежить, як буря люта, запалює серце пожаром.

Поезія побудована із використання риторичних звертань (дівчино, з горіха зерня) і запитань.

Особливу ніжність надають поезії пестливі слова: серденько, устонька.

Отже, ліричний герой намагається знайти співзвучність своїм стражданням.

До речі, відомий композитор Кос-Анатольський написав до цієї поезії музику.

• Що вирізняє цей твір з-поміж інших поезій?

• Яке враження на вас справила поезія?

• Які почуття викликала?

• Що сподобалося?

:

• Яка тема та ідея твору, художні засоби?

Темою вірша є нещасливе, нездійсненне кохання. На мою думку, тут показано внутрішній світ безнадійно закоханої людини.

Милий образ коханої не покидає зранену любов’ю душу і це приносить тільки страждання.

У хвилину болю герой запитує кохану:

Чого являєшся мені у сні?

Також у поезії використані епітети: чудові очі ті ясні;

Порівняння: немов криниці дно студене.

Питання вчителя.

Чим завершується поезія?

Поезія завершується зверненням до коханої з проханням: з’являтися йому, хоч уві сні і дарувати радість.

Твір цей покладений на музику, а написав її Олександр Яшин.

Ви, напевно, всі знаєте, що твір цей з великою популярністю звучить і сьогодні.

А хто його виконує?

Цю пісню виконує сучасний співак Віталій Козловський.

«Другий жмуток» визначають як жанр елегії (журливої пісні). Образ зів’ялого листя є алегоричний як «завмерлеє в серці кохання».

Явилась третя—женщина чи звір?

Глядиш на неї—і очам приємно.

• Хто ж ця пані? ( Целіна Журовська-Зигмунтовська).

«Третій жмуток» збірки був присвячений саме цій жінці і був написаний у 1986р.

«Третій жмуток» насичений поезіями, які вражають і стали шедеврами світової літератури, тут є багато автобіографічних моментів.

«Тричі мені являлася любов», «Як почуєш колись край свойого вікна»-ці поезії ви послухаєте сьогодні на літературно-музичній композиції.

А мені ще до вподоби поезія менш відома «Пісне, моя ти підстрелена пташко».

• Як на вашу думку, І. Франко у збірці «Зів’яле листя» створив узагальнений образ жінки?

Франко створив узагальнений образ жінки і досить абстрактний. Він підносить її до неба, то кидає в глибоке провалля. Ми бачимо одну жінку—така сила майстерності поета: перед нами не три особи, а три силуети однієї й тієї ж самої жіночої постаті, три грані одного кристала. А одному образі, як в усмішці Джоконди, безліч відтінків гордості і гіркоти, непорочності і звабливості.

Підсумки уроку

Отож, на вашу думку, який настрій об’єднує вірші І. Франка? ( сумний, нерозділене кохання).

Чому інтимна лірика Франка актуальна сьогодні? ( возвеличує одвічні людські цінності, вчить нас щирого, вірного, ніжного кохання).

Хоча кохання І. Франку принесло страждання і муки, але воно переросло у прекрасну поезію, яка вчить нас вічних людських цінностей—красивого, чистого, ніжного почуття.

Завершити урок я хочу словами Івана Франка:

Любов,-це те, що буде вічно,

І ні початку, ні кінця

Любов, як Всесвіт, що магічно

Пульсує в грудях у Творця.

І я складаю в кожнім слові

Йому подяку і хвалу

За цілий океан любові

Й за кожну крапельку малу.

Домашнє завдання.

1. Вивчити напам’ять поезію «Чого являєшся мені у сні?»

2. Твір-мініатюра «Трагедія закоханого серця за збіркою І. Франка «Зів’яле листя».

3.Опрацювати конспект

11.02.2022 Група №11 Урок № 23

Тема уроку. Поетична збірка «Зів’яле листя», загальне уявлення про її концепцію. «Ой ти дівчино з горіха зерня», «Чого являєшся мені…» Місце любовної теми у творчості І.Франка. Життєві імпульси появи творів (автобіографічність). Широка емоційна гама почуттів ліричного героя, ствердження невмирущості почуттів, ідеалу кохання

У Франка є прекрасна річ – лірична драма «Зів’яле листя».

Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства

і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш,

кому оддати перевагу: чи поетові боротьби,

чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв…

Взагалі Франко – лірик високої проби,

і його ліричні твори просяться часто в музику.

М. Коцюбинський

Хід уроку

… Минають роки, століття, тисячоліття, приходять нові покоління, змінюються цінності, щось зникає, а щось з’являється…Однак у цьому мінливому світі є те, що ніколи не зникне і не зміниться. Це кохання. Вічне, найсвітліше, найпрекрасніше почуття, яке дано пізнати лише людині. Найбільш витончено це почуття оспівав І.Я.Франко. М. Коцюбинський, високо це оцінив, і написав такі слова:

"Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому віддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв".

Ці рядки стали епіграфом до нашого уроку, на якому ми познайомимося із збіркою поезії Івана Яковича Франка «Зів’яле листя», розкриємо світ почуттів і пристрастей, створений поетичним словом великого майстра на основі поезій «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Чого являєшся мені у сні?»; творчо осмислимо й відтворимо події, що відбувалися в житті поета, виразно прочитаємо, проаналізуємо поезії і зрозуміємо, що кохання – найвеличніше з людських почуттів, яке необхідно берегти й цінувати.

Отже, темою нашого уроку є « Поетична збірка «Зів’яле листя». Місце любовної теми у творчості І.Франка. Життєві імпульси появи творів (автобіографічність) .

Кохання – диво – казка - взаєморозуміння - сила, більша за життя - вир почуттів – радість –довіра – щастя – сльози – зрада - трагедія - ніжність – пристрасть - вірність…

М. Коцюбинський, зазначав: «людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного».

І сьогодні на уроці ми відкриємо ще один розділ життєвої книги поета, з якого Франко постає як людина, чоловік, що кохає і страждає, радіє і тужить, вірить і зневірюється.

Збірка «Зів’яле листя», яка вийшла друком у 1896 році. Іван Франко створював протягом десяти років (1886–1896). Вона складається з трьох частин (так званих жмутків), у яких розкривається глибока душевна трагедія ліричного героя, викликана важкими обставинами громадського та особистого життя, зокрема нерозділеним коханням, звідки й назва збірки «Зів’яле листя» як художній образ втрачених надій, задавленого в душі великого почуття.

Недаремно Франко дав збірці підзаголовок «Лірична драма», власне, драма почуттів. Вірші в ній – це «зів’ялі листочки», що символізують «завмерле в серці кохання». Тричі йому «являється любов», і втретє він зайшов так далеко, що зневірився в усьому, прокляв життя й поклав йому край.

Припустимо, що «лілеєю» була Ольга Рошкевич, бо для Франка вона «була першою жінкою, яку він глибоко покохав і їй присвятив багато своїх поезій». Нещастя їхнього кохання полягало в тому, що батько Ольги, Михайло Рошкевич , спочатку погоджувався на одруження Ольги з Іваном, але після арешту Франка він заборонив дочці мати будь-які зв’язки з арештантом. Ольга мала сильний характер і не хотіла розривати відносини з Франком, проте обставини вимагали того, щоб вона одружилася з Володимиром Озаркевичем — братом майбутньої письменниці Наталії Кобринської. «Володимир теж кохав одну дівчину, але мотиви «родинної політики» розбили це кохання і довели до подружжя Володимира з Ольгою… Проте життя для обох було великою життєвою трагедією», — писав сучасник Франка. Про цей період життя поета ми довідуємося також з роману «Терен на шляху» Петра Колесника, що вийшов у Львові 1960 року.

В 1880 році Франка заарештували вдруге, і Ольга винить себе в цьому, бо, якби він не приїхав до неї, можливо, все було б інакше.

Після арешту Ольга і Франко зустрічалися, але вони поступово починають віддалятися одне від одного. Ольгу засмоктує болото щоденщини, вона відходить від активного громадянського і літературного життя, і у 1898 році Франко написав Агатангелу Кримському: «Наша любов тяглася 10 літ».

Одруження Франка Ольга сприйняла боляче, але не відвернулася від нього, а навпаки, привітала. Писати вона йому стала рідше, і її листи були більш ділового плану.

У 1912 р. помер чоловік Ольги, і вона їде до своєї сестри Михайлини. Коли Ольга жила у Львові, вона уникала зустрічей з Франком, хоча він хотів її бачити.

Перед смертю Франко переказував, щоб Ольга прийшла до нього попрощатись, благав її. Вона вислухала Михайлину, що передавала його прохання, з очей її потекли сльози, але вона сказала: «Ні».

Чи дійсно Ольга не хотіла бачити Франка? Мабуть, просто розуміла, що у нього є дружина, тому не дозволила собі стати між ними.

Він любив її, він боровся за своє кохання. Любив її не десять років, як переконував Агатангела Кримського. Він любив її все життя, а, коли втратив, шукав Ольгу в інших жінках.

• Юзефа Дзвонковська – друга закоханість І.Франка, яка наповнила його душу "дивом золотим", незмірним щастям і невимовно пекучим горем .

Гордою княгинею стала для Франка Юзефа Дзвонковська. Юзефа була дуже вродливою жінкою, і багато хлопців закохувалися в неї, однак вона нікому не відповідала взаємністю, хоча з усіма була привітна і добра. Всі вважали, що це відбувалося із-за того, що вона була «високого походження». На Франка Юзефа справила сильне враження, він закохався в неї і вирішив, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може бути його дружиною. Але дівчина відмовила.

Це образило Франка, лише потім він довідався, що Дзвонковська хворіла на сухоти. Рано чи пізно вона мала померти, тому не могла стати його дружиною. Відмовляла Юзефа і всім іншим, але лише Франкові відкрила істину причину. Саме їй присвячено вірш із збірки «Зів'яле листя» « Вона умерла!», в якому передав біль та розпач утрати.

. Прожити їй судилося всього 30 років. Передчуття не обмануло дівчину. Доводиться тільки дивуватися шляхетності й витримці людини, яка пожертвувала своїм щастям, аби не завдати болю коханому.

• Целіна Журовська (Зигмунтовська) – жінка, яка не відповіла І.Франку взаємністю, він їй просто не подобався .

Хто ж була ця третя, на яку так «приємно дивитися».

«Фатальним для мене було те, що вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалеку пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших 10 літ, під її впливом були мої писання «Зів’яле листя», дві п’єски в «Ізмарагді» і ненадрукована повість», — писав Франко до Агатангела Кримського. Так хто ж була ця третя жінка? Її ім’я — Целіна Зиґмунтовська. Вона працювала на пошті, потім вийшла заміж за поліцейського комісара, мала двох дітей і швидко овдовіла.

Байдужість Целіни до Франка була вражаюча: вона навіть не читала і не мала наміру читати «Зів’яле листя». Коли потім Целіну Зиґмунтовську запитували, чому вона не відповіла взаємністю Франкові, вона відверто, спокійно, не видумуючи різних причин, відповіла, що він їй просто не подобався, був рудий, а їй імпонували брюнети.

Целіна твердила, що Франко буквально її переслідував. Потім він зник. Але одного дня знову з’явився на пошті в супроводі якоїсь гарної брюнетки. То була дружина Франка. Тоді Целіна полегшено зітхнула: нарешті буде мати спокій. Вона була надзвичайно примхливою й гордою , не відповідала на любов поета. Ось чому в його уяві вона «женщина чи звір». Франко назве її - ім’ям Регіна, що означає цариця, у повісті «Перехресні стежки». Вона – цариця, королева сонця, мрій і дум поета.

Мотив смутку від нерозділеного кохання, туги за втраченим назавжди, коли вже нічого чекати, вплітається у жмутки «Зів'ялого листя». Він не знав, як втішити цей біль. Його любов, промайнула холодною тінню в Юзефі Дзвонковській, щоб весь біль, муки, радість, горіння вселити в особу Целіни Зигмунтовської.

А найкращим другом Франка була «жінка,котра була поруч». Хто це? Що нам відомо про неї та її життя?

• Ольга Хоружинська – Франкова дружина, жінка, котра була завжди поруч.

Дворянка за походженням, Ольга Хоружинська була освіченою жінкою, закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат, Вищі жіночі курси в Києві. Знала німецьку, французьку та російську мови. Як писала її донька Анна, була „очитана". Мала добрий характер, була чутлива до людського горя. Її сестра Антоніна згадувала: „Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові „вдома жилося добре". Деякі докоряють Ользі, що вона не зійшлася зі львівським суспільством... Але як це могло бути, коли Ольгу тамтешні люди зустріли зовсім нещиро.

Ось що згадує про дружину Святослав Вакарчук у фільмі, який вийшов в 2007 році в рамках циклу Великі Українці – Іван Франко.

Вона допомагала Франкові у багатьох громадських справах, до її порад він часто прислуховувався, покладаючись на літературні смаки дружини. Їй поет присвятив збірку «З вершин і низин». Була вірною дружиною,доброю матір’ю, народила чотирьох дітей, жертовно ставилася до свого чоловіка. Коли Іван Франко поїхав до Відня захищати докторську дисертацію, то писав їй: „Олю, я хочу догодити твоїй амбіції", знаючи, як вона мріє, аби її чоловік викладав у Львівському університеті. І далі: „Я маю викиди совісти, сиджу тут у теплих бібліотеках, а ти мучишся з дітьми, що хворіють". Іван Франко блискуче захистився, але до викладання його не допустили.. Все це зламало Хоружинську, але не Франка: він попри такі невдачі відкинув пропозицію очолити кафедру професора слов'янських мов у Львівському університеті, бо вважав, що його місце серед українського народу. Постійні нестатки, негаразди озлобили Ольгу, поступово призвели до тяжкої нервової недуги.

Незважаючи на це, Франко до кінця життя шанував свою дружину, був вдячний за підтримку. Через багато років дочка Анна скаже: "…вона жила життям тата, була його порадницею.

Трагічна любов Франка завдала страждань його романтичній і вразливій душі, але й збагатила світову поезію шедеврами інтимної лірики, які знаходимо у збірці «Зів'яле листя».

Ідейно – тематичний аналіз поезії «Ой ти, дівчино, з горіха зерня».

Другий «жмуток» Франкової ліричної драми написаний у народно - пісенній манері, зокрема «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Чого являєшся мені у сні?». ). Митець намагається знайти в природі співзвучність своїм стражданням, розраду від них. Цей «жмуток» був присвячений Юзефі Дзвонковській.

У вірші «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» змальовано чарівний образ дівчини, що є водночас джерелом і радості, і муки ліричного героя. Образ коханої всіляко підноситься в уяві героя. Незвичайна врода дівчини бентежить душу юнака, а нерозділена любов важким тягарем лягає йому на серце. Він дивується тому, як різні якості характеру поєднуються у його коханої. Вродою дівчина — «з горіха зерня», а серцем — «колюче терня», уста її — «тиха, молитва», а слово — «гостре, як бритва». Очі дівчини — «темніші ночі», сама ж вона — «ясная зоря».

Дівчина гордовита, зрозуміти її і здобути прихильність дуже важко. Почуття любові ліричного героя таке сильне, що він ладен «згубити душу». Порівняння «серденько – колюче терня», а «слово остре, як бритва» не свідчать про важкий характер дівчини. Просто вона не кохає юнака, який безтямно любить її, захоплюється красою очей, котрі «сяють тим чаром, / Що запалює серце пожаром». Внутрішні переживання ліричного героя автор підкреслює контрастним зіставленням:

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Вірш написаний п'ятистопним хореєм. Поезія «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» — прекрасна пісня великої любові, задушевна сповідь, що хвилює нас своєю простотою, щирістю, художньою довершеністю.

Відомий український композитор Анатолій Кос – Анатольський поклав цей твір на музику,і згодом став популярною народною піснею

Ідейно – тематичний аналіз поезії «Чого являєшся мені усні?»

Поезія «Чого являєшся мені усні?» теж увійшла до другого «жмутка» і присвячена Юзефі Дзвонковській. Тема вірша - нещасливе кохання, яке з великим сумом переживає І.Франко, запитуючи образ своєї коханої: чому вона постійно являється йому у сні, тоді коли в житті не хоче й знати .

Ідея поезії "Чому являєшся мені у сні?" - передати читачеві справжнє почуття кохання, щире, лагідне, вірне, але нерозділене. Це світле і прекрасне почуття завдало поетові неабияких страждань протягом уже багатьох років:

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні,

У серці здавлюю на дні!

Центральним образом є сам автор - ліричний герой, що переживає муки нерозділеного кохання. Поет постає перед нами як щира, віддана, лагідна, з добрим серцем і чистою душею людина:

Вклонюся – навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами…

Жіночий образ – горда, самовпевнена, сувора жінка, яка нехтує чистим до неї коханням ліричного героя:

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні –

Пісні!

Іван Франко у вірші "Чого являєшся мені усні?" використовує такі художні засоби:

1.Епітети:

"чудові очі…ясні", "дно студене", "зарево червоне", "довгими ночами", "щастя молодого", "дива золотого".

2. Порівняння:

"очі..., немов криниці дно студене", "уста..,мов зарево червоне", "серце.., неначе перла у болоті". Усі вони підкреслюють надзвичайну красу дівчини, її байдужо-зневажливе ставлення до почуттів закоханого юнака і його високі душевні поривання.

3. Метафори:

"докір займається і тоне …у тьмі", "ти серце надірвала", "вирвала ридіння голосні", "свій біль, свій жаль, свої пісні у серці здавлюю на дні",..

Метафори підсилюються повторами, що увиразнюють душевний біль ліричного героя з приводу нерозділеного глибокого почуття.

4. Повтори:

"В житті мене ти знать не знаєш", "хоч знаєш, добре знаєш, як… у серці здавлюю на дні".

5. Анафора:

"Чого являєшся мені у сні?"

6. Риторичне заперечення:

"О ні!"

7. Риторичне звертання:

"Являйся, зіронько, мені…"

8. Риторичний оклик:

"Хоч в сні!"

9. Дієслівні синоніми:

"тужити – не жити", "серце… марніє, в'яне, засиха", "хоч в сні …оживає, грає, віддиха".

Всі художні засоби вказують на глибину почуття ліричного героя; кохання – високе і благородне почуття, це "диво золоте", "щастя молоде".

Ця поезія вразила мене. Ліричний герой любить кохану жінку безкорисною любов'ю і не звинувачує її у тому, що вона не кохає його. Від цього його почуття не згасає, він нічого не вимагає від неї. Цей вірш може стати прикладом для сучасного покоління.

Поезія І.Я.Франка живе і понині. Вона безсмертна. І підтвердженням цього є пісня «Знаєш» у виконанні сучасного співака Віталія Козловського.

Бесіда за запитаннями

1. Протягом скількох років І. Франко створював збірку «Зів’яле листя»?

(Протягом 10 років ).

1. Скільки частин (жмутків) вона містить? (Три «жмутки»).

2. Який головний мотив, що об’єднує всі поезії ? (Захоплення красою жінки й високим, трагічним почуттям кохання).

Через багато років з часу появи хвилюють нас правдиві і поетичні рядки ,,Зів’ялого листя’’.

Сподіваюся, сьогодні кожен із вас доторкнувся серцем до світлого і чистого почуття – кохання.

Домашнє завдання

Аналіз збірки «Зів’яле листя» , опрацювати та законспектувати тему уроку.

22.01.2022 Група №11 Урок №21-22

ЛІРИКА ЗБІРКИ ІВАНА ФРАНКА «З ВЕРШИН І НИЗИН». ЗАГАЛЬНЕ УЯВЛЕННЯ ПРО КОМПОЗИЦІЮ ЗБІРКИ. ТВОРЧІСТЬ ВЕЛИКИХ МАЙСТРІВ ВІДРОДЖЕННЯ, СИМВОЛ ВІЧНОЇ ЖІНОЧНОСТІ, МАТЕРИНСТВА, КРАСИ; СУПЕРЕЧКИ ПРО РОЛЬ КРАСИ І КОРИСТІ (СІКСТИНСЬКА МАДОННА). ФРАНКОВА КОНЦЕПЦІЯ ПОСТУПУ ЛЮДСТВА, ВИРАЖЕННЯ НЕЗЛАМНОГО ОПТИМІЗМУ (ГІМН (ЗАМІСТЬ ПРОЛОГА)

„Цікава арифметика”

□ 600 — стільки книжок було в особистій бібліотеці бідного гімназиста І. Франка.

□ 6000 — дослідникам стільки відомо творів Франка.

□ 50 — томів містить його повне зібрання творів.

□ 100 — томів планується видати.

□ 10 — повістей написав Франко.

У складній картині розвитку лірики другої половини XIX — початку ХХ століть Іван Франко посідає одне з найвагоміших місць в українській та європейській поезії. Поет розширив тематичні, стильові і жанрові можливості української лірики. Громадянська, інтимна, пейзажна, сатирична, філософська лірика митця порушує важливі проблеми буття людини, витворює складну систему мотивів і образів, почуттів і переживань.

Великої слави письменник зажив завдяки поетичним збіркам „З вершин і низин”, (1887), „Зів'яле листя” (1896), „Мій Ізмарагд” (1898).

Важливим етапом у розвитку української поезії був вихід збірки „З вершин і низин”. Франкова збірка після „Кобзаря” Тараса Шевченка була другою поетичною книгою, що мала загальноукраїнське значення. Збірка „З вершин і низин”, уперше видана 1887 р., а 1893 р. доповнена і перевидана. До першого видання була уведена незначна частина поезій, написаних протягом 1877-1887 років. Друге видання — значно розширене, організоване за поетичними циклами, жанрово й стилістично багатофункціональне, тематично різнопланове — можна вважати взірцем в українській літературі кінця ХІХ століття.

Перший розділ збірки „Deprofundis” („З низин”) складається з циклів „Веснянки”, „Осінні думи”, „Скорботні пісні”, „Нічні думи”, „Думи пролетарія” і „Excelsior” („З вершин”). За назвою цього розділу і останнього його циклу названо книгу І. Франка. Ця поетична збірка репрезентувала двадцятилітній поетичний досвід і присвячена Ользі Хоружинській.

Відкриваємо першу сторінку — звучить Франковий гімн вічному революціонерові — безсмертному народові, що віками йде боротися „за

поступ, щастя й волю”. Краща, свідоміша часточка цього народу — „дух, наука, думка, воля” — завжди попереду. А мета у всіх одна: „Не ридать, а добувать, хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”.

Коцюбинський казав, що Франкові вірші „просяться часто в музику”. „Закличним маршем”, написаним композитором Людкевичем, звучить „Гімн” Івана Франка, який ста одним із кращих зразків української музичної класики.

Робота над віршем „Гімн”

1. Протиставлення людських характерів, обставин, композиційних елементів тощо... (Антитеза)

2. Один із видів повтору (синтаксичного, лексичного, ритмічного, аналогія... (Паралелізм)

3. Повторення у віршованій формі однакових приголосних звуків для підсилення виразності художньої мови... (Алітерація)

4. Інакомовне відображення абстрактного поняття, передане за допомогою конкретного образу... (Алегорія)

5. Слова та вислови, використовувані в переносному смислі (коли ознака одного предмета переноситься на інший)... (Тропи)

„Гімн” є кращим зразком політичної лірики, пройнятою мотивами мужності й визвольної боротьби.

Бесіда.

Ø Які особливості поетичного стилю поезії „Гімн”? Обґрунтуйте свою думку.

Ø Чому Франко називає дух нації силою, що „тіло рве до бою”? Обґрунтуйте свою думку.

Ø Для чого вижито протиставлення пітьми цьому духові нації?

Ідейно-художній аналіз поезії.

Літературний рід: лірика.

Вид лірики: громадянська.

Жанр: гімн (ліричний вірш).

Провідний мотив: боротьба народних мас за світле майбутнє, несхитна віра в їхню перемогу.

Віршований розмір: чотиристопний хорей з пірихієм.

Тип римування: суміжне.

Саме „Вічний революціонер” миттєво приніс Франкові популярність, а ще більшого розголосу твір набув у 1905 році, коли М. Лисенко поклав його на музику.

„Вічний революціонер” на межі ХІХ й ХХ ст., як і „Заповіт” Т. Шевченка, став одним із неофіційних гімнів бездержавного українського народу.

Окрасою збірки „З вершин і низин” стали цикли сонетів („Вільні сонети”, „Тюремні сонети)”, які приваблюють читачів не тільки своєю класичною витонченою формою, а й високими ідеями добра й краси як вічних світлих категорій буття людини. Показовим у цьому плані є сонет „Сікстинська мадонна” (1881).

Теорія літератури.

Сонет — це ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п'ятистопного або шестистопного ямба: двох чотиривіршів (катренів) із перехресним римуванням і двох тривіршів (терцин) з установленою формою римування: абаб, абаб, ввд, еед. У сонеті перший вірш містить тезу, другий — антитезу, а тривірші — синтез, так званий сонетний замок, що завершується переважно чотирнадцятим рядком.

Виник сонет в італійській літературі на початку ХІІІ століття, започаткований Джокото да Лентіно. Особливий внесок зробили Данте Аліг'єрі, Ф. Петрарка та В. Шекспір.

Робота над текстом сонета „Сікстинська мадонна”

Свій захват жінкою-матір'ю, безсмертним полотном Рафаеля „Сікстинська мадонна” І. Франко висловив у формі сонета. У Мадонні поет вбачає богиню, „райську рожу”, і, хоч не знайшов для себе богів на небесах, цій — поклониться, як богині. Краса мадонни не казкова, а земна — щира, добра, ніжна. А справжнє мистецтво, яким є картина „Сікстинська мадонна” — вічне.

Аналіз сонету за схемою.

Схема аналізу ліричного твору

1. Жанрова своєрідність твору.

2. Мотив, своєрідність його розгортання.

3. Образ ліричного героя.

4. Композиційна структура.

5. Художні засоби (тропи), мова твору.

6. Ритм, рима, спосіб римування, строфа.

Виразне читання учнями сонета „Сікстинська мадонна”.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Зробити ідейно-художній аналіз поезій.

Підготувати повідомлення про коханих жінок І. Франка.

Дати відповіді на питання:

1. Асоціативний диктант

Коваль, Ольга Рошкевич, Марія Кульчицька, „На Великдень 1871 року”, поліглот, Нобелівська премія, Нагуєвичі, Ясениця Сільна, Джеджалик, Дрогобич, „Захар Беркут”, 14.

2. Літературний диктант

1. Іван Якович Франко народився... 27 серпня 1865 року в с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині.

2. Про своє раннє дитинство Франко розповів у творах... „У кузні”, „Малий Мирон”, „Злісний Сидір”.

3. Дружиною І. Франка була... Ольга Хоружинська.

4. Перший арешт відбувся... 1877 року, другий... — 1880, третій... — 1889.

5. 1893 року Франко захистив... докторську дисертацію у Віденському університеті.

6. Стає студентом... Львівського університету.

7. 40-річний ювілей творчої діяльності І. Франко святкували 1914 року.

8. „Подібно до легендарного Данко, розірвавши свої груди, він дістав вогнене серце і освітив ним шлях до визволення свого народу”, так сказав про Франка... А. Кримський.

9. Виховував Франка, допомагав здобувати освіту після смерті батьків... вітчим.

10. Франко здобував освіту у... сільській початковій школі, у Дрогобицькій гімназії, у Львівському університеті.

11. Бронзову фігуру каменяра, що розбиває скалу, встановлено... на могилі Франка.

12. Франко помер... у Львові 28 травня 1916 року.

Урок № 1 14.09.2020

ТЕМА:Вступ. Реалістична українська проза. Українська література другої половини ХІХ ст. у контексті розвитку тодішнього суспільства, культури, мистецтва. Новий етап національно-визвольного руху, культурно-просвітницька діяльність «громад». Періодичні видання. Розвиток реалізму, натуралізму, пізній романтизм. Тодішні поезія, драматургія. Особливості реалістичної прози.

Кінець ХІХ — початок ХХ ст.— один із найцікавіших і найскладніших періодів не лише в мистецтві, а й у суспільному житті. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.

В історії української літератури кінець ХІХ — початок ХХ ст. — період, позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.

Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визріває протест проти натуралізму, вузького просвітянства, „грубого реалізму“, бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.

Українська література другої половини ХІХ ст. представлена іменами І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, П. Грабовського, Івана Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки та інших талановитих корифеїв. Зверніть увагу на епіграф уроку. У цих словах — переконаність, що настав час звільнитися від монархічних режимів Росії та Австро-Угорщини, зайнятися національними справами. Наголосивши на „кривді старій“, Франко прагнув воскресити в пам'яті українців усі нещастя, заподіяні польським і російським режимами.

І. Франко написав вірш „Не пора, не пора, не пора...“ у складний для себе і для України період арештів і переслідувань у 1880 році і включив його до циклу „Україна“. Адресовано вірш українцям Російської та Австро-Угорської імперій. (Звучить аудіозапис вірша.)

- До чого І. Франко закликав українців? (Відродитися духовно, згуртуватися для боротьби за свою єдність.)

Пориньмо в ту епоху, у яку жили й творили справжні лицарі літератури.

1. „Історичний коментар“

1. Причини безперервної класової боротьби в пореформений період.

2. Формування нової соціальної групи людей.

3. Початок масового громадівського руху.

4. Пожвавлення громадського, наукового і культурно-освітнього життя.

5. Львів стає центром української наукової й культурно-освітньої діяльності.

6. Несприятливі умови існування української літератури.

7. Жанрове збагачення української прози.

8. Освіта у другій половині XIX століття в Україні.

9. Розвиток науки.

10. Розвиток культури.

19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ видав маніфест про відміну кріпосного права і впровадження аграрної реформи. Селянська реформа 1861 р. відкрила простір для широкого розвитку країни шляхом капіталізму. Однак реформу було проведено в інтересах дворян, що надало їй обмеженого характеру. Залишки кріпосництва, невирішеність аграрного питання стали причинами безперервної класової боротьби в пореформений період. Окрім аграрної, були проведені інші буржуазні реформи — земська, судова, військова, фінансова. Але ці реформи не зачепили основи самодержавства і всіляко захищали права дворян. На рубежі 70-80-х років у Росії знову виникла революційна ситуація.

У ХІХ ст. у Східній Європі формується нова соціальна група людей — інтелігенція. Однією з найбільш важливих концепцій, яку висунула інтелігенція ХІХ ст. була концепція нації або національної свідомості. Невелика група перших українських інтелігентів України складалася із синів священиків, міщан, козаків. Мало- чисельна українська інтелігенція з'явилася там, де були вищі навчальні заклади і зосередила свою увагу на вивченні історії, фольклору, мови, літератури. Саме українська інтелігенція і очолила національний рух.

У Наддніпрянській Україні, яка була в складі Російської імперії, на початку 60-х років ХІХ ст. почався масовий громадівський рух, названий владою „українофільством“. Громадівці виявляли лояльність до влади, вітали скасування кріпацтва і єдиною своєю метою проголошували просвіту народу. У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону друкування книжок українською мовою. Для перевірки діяльності громад уряд створив спеціальну комісію, яка зробила висновок про їх шкідливість для імперії. Цар Олександр ІІ у травні 1876 р. підписав Емський указ, який забороняв використання української мови в початкових школах, судах та державних установах, зі шкільних бібліотек вилучались українські книжки, вчителів-українофілів заміняли на російських.

Пожвавлення громадського, наукового і культурно-освітнього життя відбивається у творчості Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Олександра Кониського, Олени Пчілки, Михайла Старицького. Вони змалювали картини переслідувань української інтелігенції, ворожого ставлення урядовців-шовіністів, зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів української духовності. Емський указ 1876 р. та урядова інструкція 1881 р. забороняють видання українських книжок, навіть увезення їх з-за кордону. Багатьох українських діячів було заарештовано й відправлено в заслання.

Львів стає центром української наукової й культурно-освітньої діяльності. Тут з 1868 р. починає діяти товариство „Просвіта“, з 1875 р.— літературне товариство імені Т. Шевченка, у містах і селах Галичини організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та музично-хорові гуртки. Народовські журнали „Правда“ (1867-1898), „Зоря“ (1880-1897) та газета „Діло“ (1880-1939) стали трибуною всієї української літератури, сприяли розвитку критики та публіцистики. За активної підтримки І. Франка та М. Павлика виходять часопис „Громадський друг“, збірники „Дзвін“, „Молот“, журнали „Світ“, „Житє і слово“.

У Східній Україні вдалося отримати дозвіл тільки на видання кількох альманахів. Серед них „Луна“ (1881), „Рада“ (1883, 1884), „Нива“ (1885), „Степ“ (1886), „Складка“ (1887, 1893, 1896, 1897).

Твори українських письменників з'являлися також у науковому журналі „Киевская старина“ (1882-1906). Письменники другої половини XIX — початку XX століття продовжували традиції Т. Г. Шевченка.

У таких несприятливих умовах доводилося існувати українській літературі цього тридцятиріччя. „Література неповної нації“, за словами Дмитра Чижевського, змушена була орієнтуватися головним чином на селянство як носія української мови. Отож не дивно, що на перший план висувалася селянська тема. Проте письменники, долаючи заборони і цензурні переслідування, постійно намагалися здійснювати прориви і в інші сфери суспільного життя, порушувати проблеми, що торкалися місця і ролі в ньому інтелігенції, робітництва, чиновництва, духівництва.

Для успішного розвою української літератури прекрасний фундамент заклали Т. Шевченко й П. Куліш. Саме ці два титани вивели нашу літературу на світовий рівень. Прихід у красне письменство Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, Лесі Українки, Івана Карпенка-Карого, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника свідчить про новий рівень національної літератури.

У розвитку літератури простежуються два напрями: а) революційно-демократичний, започаткований Т. Г. Шевченком; б) буржуазно-ліберальний.

Українська проза збагачується жанрово. Основні теми літературних творів: а) соціально-економічні; б) громадсько-політичні; в) культурологічні.

Поряд з оповіданням, до якого звертаються І. Нечуй-Левицький (цикл „Баба Параска та баба Палажка“), О. Кониський („Народна педагогія“), І. Франко („Задля празника“), Б. Грінченко („Екзамен“, „Олеся“), з'являється новела з її несподіваними сюжетними поворотами („Лови“ Панаса Мирного, „Липа на межі“ Є. Ярошинської, „Самітня нива“ Т. Бордуляка), народжується поезія в прозі („Морське серце“, „Хвиля“ Дніпрової Чайки).

Повість характеризується такими жанровими різновидами:

- родинно-побутова („Кайдашева сім'я“ І. Нечуя-Левицького);

- соціально-побутова („Бурлачка“ І. Нечуя-Левицького);

- ідеологічно-проблемна („Лихі люди“ Панаса Мирного, „Сонячний промінь“ Б. Грінченка, „Юрій Горовенко“ О. Кониського);

- публіцистична („Юрко Куликів“ М. Павлика).

Іван Франко на основі історичного матеріалу пише повість „Захар Беркут“ з виразними ознаками утопії.

На якісно вищий рівень підноситься романна проза. Серед творів цього епічного виду — соціальний роман А. Свидницького „Люборацькі“ та соціально-психологічні романи Панаса Мирного „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“, „Повія“. Відповіддю на актуальні вимоги життя став проблемно-ідеологічний роман („Хмари“, „Над Чорним морем“ І. Нечуя-Левицького, „Лель і Полель“ І. Франка).

Еволюція селянина на сторінках літературних творів: месник → бунтар → протестант → „шукачі правди“ → селянин-революціонер.

Розширення тематики творів за рахунок драматичного жанру (І. Карпенко-Карий, І. Франко, Панас Мирний, Леся Українка тощо).

Основною ознакою прогресу завжди є рівень освіти. На жаль, друга половина XIX століття в Україні не могла похвалитися проривом на цьому терені. Нічого в цьому дивного нема, адже міністр народної освіти Росії адмірал О. Шишков однозначно твердив: „Навчати грамоти весь народ... завдало б більше шкоди, ніж користі“. Про викладання в Україні українською мовою взагалі не йшлося. Рівень грамотності найкраще зрозуміти в порівнянні. У Росії на 100 жителів припадало 0,7 учня, в Україні — 0,61, у той час коли у США — 20 учнів, а у Франції та Англії — по 9. Загалом, навчання вихідців з народу обмежувалося початковою одно- чи двокласною школою, гімназії існували тільки в губернських містах, і в підросійській Україні всередині XIX століття їх було всього лише 18 (по дві у Харкові, у Києві, в Одесі та по одній у Катеринославі, Сімферополі, Немирові, Херсоні, Житомирі, Рівному, Ніжині, Полтаві). З шести російських університетів, які діяли у XIX столітті, на Україну припадало тільки 2. Уже значно пізніше великий хірург М. Пирогов дав поштовх новій хвилі освітянського руху, ставши попечителем Київського навчального округу. Низка українських шкіл теж зазнала якісних змін. При Київському університеті існувала школа з хімічним профілем. У Харкові створили школу фізичної хімії. 1863-1870 роках засновано географічне товариство. У 1862 році в Україні діяло 67 недільних шкіл, а на кінець XIX століття на Наддніпрянщині було вже 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ. Розвиваються українські університети: Харківський, Київський, Одеський. З'являються нові інститути: Ніжинський історико-філологічний (1875), Харківський технологічний (1888), Київський політехнічний (1888). Хоча навчання в цих закладах платне, але університети й інститути випускають справжніх фахівців, які впливають на розвиток прогресу. Наприклад, харківський професор М. Бекетов виробив основи алюмінотермії, а Новоросійський університет в Одесі (1865) став центром наукової думки на півдні держави.

Згідно зі шкільною реформою, яка впроваджувалася в Галичині в 60-70-х роках, шкільництво перейшло у відання світських освітніх органів. Початкове навчання стало обов'язковим, причому велося воно рідною мовою. Але в усіх школах обов'язково вивчали німецьку і польську, за винятком парафіяльних. У 1868-1869 навчальному році тут було вже 1293 державні початкові школи з українською мовою навчання, що дало добрі наслідки: наприкінці XIX століття кількість письменних серед українців в Галичині доходила до 30 %. У 1874-1878 роках з'явилися перші українські середні школи, зокрема гімназії у Львові. Було відкрито українські кафедри у Львівському університеті та заснована кафедра української мови та літератури в новоствореному Чернівецькому університеті на Буковині. У 1894 році у Львівському університеті відкрито кафедру історії України, яку очолив М. Грушевський.

Розвиток науки безпосередньо пов'язаний із розвитком освіти. Якщо говорити про наукові кадри, то в Україні в XIX ст. їх могли давати лише Харківський та Київський університети, а на Галичині — Львівський університет. 66 випускників Харківського університету згодом стали професорами. Серед них такі титани думки, як математик М. Остроградський, філолог-славіст І. Срезневський, мовознавець О. Потебня, історик і літературознавець М. Костомаров. Закономірно, що при наявності наукових кадрів саме на Слобожанщині у 1885 році був відкритий Харківський технологічний інститут. У 1879 році в Харкові було засновано Математичне товариство (подібне до нього Київське фізико-математичне товариство виникло аж у 1889 році), а в 1881 р. у Львові — Руське педагогічне товариство (пізніше — „Рідна школа“) і Вища ветеринарна школа, яка у 1897 році стала Ветеринарною Академією.

Технічна наука цієї пори представлена інженерними експериментами А. Власенка, який у 1868 році сконструював жниварку-молотарку — прообраз сучасного комбайна. Й. Лівчак спроектував і зібрав друкарську машину, яку можна вважати прототипом лінотипу. У 1886 році український винахідник Ф. Гешвенд розробив проект реактивного літака, який автором був названий „парольотом“. У 1882 році І. Горбачевський зробив відкриття в галузі синтезу, а у 1883-1900 роках І. Мечников проводить в Одесі дослідження фагоцитів і розробляє теорію імунітету. Тут з 1886 року починає діяти бактеріологічна станція. А в 1896 році в Києві — Бактеріологічний інститут. У цьому ж році історик і археолог В. Хвойка відкрив перші пам'ятки трипільської культури.

У 1866 році відкрилася Публічна бібліотека в Києві, а в 18711872 роках була заснована Севастопольська біологічна станція.

У галузі культури великий внесок зробили В. Антонович та М. Драгоманов, які у 1874-1875 роках видали „Исторические песни малорусского народа“.

Особливого розвитку в цей час набуває малярство. Щоправда, усі шляхи до високого професіоналізму та визнання тут пролягали через Петербурзьку академію мистецтв. Та хоча в Україні не було Третьякова, зате існували Тарновські зі своєю Качанівкою, Теремки й Харитоненки, які підтримували художників, самі колекціонували шедеври живопису й створювали власні галереї. Україна того часу дала таких художників, як І. Крамськой, М. Ге, О. Литовченко М. Ярошенко, А. Куїнджі, М. Бодаревський, М. Кузнєцов, І. Рєпін. Крамськой і Рєпін пишуть портрети Шевченка, Ге — портрет Костомарова.

Журнал „Основа“ започаткував додаток „Живописна Україна“ (за аналогією до „Живописной России“ під редакцією Семенова-Тяньшанського). Після смерті Шевченка Л. Жемчужников за допомогою І. Соколова, К. Трутовського, В. Верещагіна, М. Бейдемана видав 49 офортів під Шевченковою назвою „Живописна Україна“. Патріотичні поривання змушують відомих українців жити насамперед для свого народу. 1857 року до Києва переїжджає І. Сошенко і починає викладати у Другій гімназії. І. Соколов теж переїжджає до Харкова і стає там віце-президентом Товариства шанувальників красних мистецтв. Академік К. Трутовський зацікавлюється темами української літератури і створює ілюстрації до творів Гоголя, Шевченка, Марка Вовчка. Він же, незважаючи на Емський указ 1875 року, пише картину „Кобзар над Дніпром“, присвячену Шевченкові. У Ніжині й Харкові працює учень К. Брюллова С. Васильківський. Перша рисувальна школа в Одесі виникає в 1865 році, подібний, але приватний заклад з'являється у Харкові в 1869-му. Її засновниця-харків'янка М. Раєвська-Іванова навчалася в Дрездені і була першою жінкою, якій за картину „Смерть селянина в Малоросії“ Петербурзька Академія мистецтв присвоїла звання художниці. У 1875 році в Києві за гроші Івана Терещенка організовує Рисувальну школу М. Мурашко, який вчився в Петербурзькій Академії разом з І. Рєпіним. Ця школа стала національним центром малярської педагогіки. Тут здобували освіту також і вихідці з Росії, наприклад, син композитора, у майбутньому — відомий художник — В. Сєров. У 1900 році школа була перетворена на художнє училище.

В українській культурі особливе місце починає посідати музика. Композитори М. Лисенко, М. Леонтович, С. Людкевич, Я. Степовий дають Україні геніальні твори. Активізується хорова робота, відкриваються Народні доми в Києві та Одесі, виникає Літературно- артистичне товариство та хор товариства любителів музики в Києві, а подібні товариства засновуються у Полтаві, Одесі, Житомирі, в Коломиї, Станіславі, Перемишлі, Стриї, Тернополі. Виникає Музично-драматична школа імені М. Лисенка, на базі якої в 1918 році відкривають Вищий музично-драматичний інститут імені М. Лисенка у Києві та школу-інститут імені М. Лисенка у Львові. Українська музика розвивається в тісному зв'язку з життям народу і відповідає потребам часу. З'являються твори, які пробуджують національну свідомість: „Не пора, не пора, не пора“, „Сльозами злита Україна“ тощо.

2. „Політичний коментар“

1. Послаблення політичного впливу Росії у Європі.

2. Дві суспільно-політичні течії в освітніх колах українського населення.

3. „Братство тарасівців“ — нелегальна політична організація.

4. Виникнення громад та їхня культурно-освітня діяльність.

5. Характерні ознаки критичного реалізму.

Розвиток нових (капіталістичних) стосунків сприяв:

а) розшаруванню в місті та селі;

б) появі робітничого класу;

в) наростанню протиріч;

г) виходу на арену „шукачів правди“.

Поразка в Кримській війні 1853-1856 рр. послабила політичний вплив Росії у Європі. Росія програла війну через техніко-економічну відсталість. Щоб остаточно не зповзти на рівень другорядних держав, Росія повинна була перейти до радикального реформування всієї суспільно-економічної та політичної системи. Український народ в XIX ст. перебував у колоніальній залежності від двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Колоніальний гніт гальмував духовний розвиток нації, стримував культурно-мистецькі процеси.

Кардинальні зрушення в громадській думці почали відбуватися після скасування кріпацтва та проведення в Росії земської, судової, освітньої та інших реформ.

У середині ХІХ ст. в Західній Україні виникли дві суспільно-політичні течії в освітніх колах українського населення — москвофіли і народовці. Москвофіли не вірили в політику австрійського уряду по відношенню до українців і робили ставку на російський царизм. Народовці наполягали на культурницькій діяльності і підтримували австрійську монархію.

1891-1897 рр. в національному русі України з'явилося і діяло „Братство тарасівців“ — нелегальна політична організація. На західноукраїнських землях, раніше ніж у підросійській Україні, виникла перша політична партія — Русько-українська радикальна партія (РУРП, 1890 р.). Її засновниками стали І. Франко, М. Павлик. У 1899 р. виникла Українська соціал-демократична партія Східної Галичини.

1861 р. розпочався новий етап національно-визвольного руху в Україні. У цьому році було утворено напівлегальний гурток української інтелігенції та патріотично налаштованого студентства — „Громаду“. Серед громадівців існувало дві течії: демократично-ліберальна, яку представляли В. Антонович, Брати Рильські, П. Чубинський та радикально-демократична, до складу якої входили В. Синьогуб, брати Потоцькі. Ліберали („старі громадівці“) висували лише культурницькі гасла — вони вважали, що вирішення національного питання можливе шляхом широкої просвітницької діяльності серед народу. Радикали („молоді громадівці“) ставили за мету народне повстання та встановлення республіки. Громади діяли в Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові, Катеринославі. 1863-1864 pp. в умовах переслідування та арештів Громади припинили своє існування, а відновили свою діяльність на початку 70-х років. Значну роль відіграла в історії України діяльність саме „старих“ громадівців — істориків В. Антоновича та І. Лучицького, етнографів Ф. і Т. Рильських та П. Чубинського. Так у 1873 р. члени київської громади — історик І. Лучицький, правник О. Кістяківський та інші увійшли до складу Південно-західного відділення Російського географічного товариства. Результатом їхньої діяльності стало оприлюднення значного етнографічного, історичного, статистичного матеріалу про Україну. Громадівці видавали перший український журнал „Основа“ (1861-1862 pp.) та історичний журнал „Киевская старина“ (1882-1906 pp.). Особливе місце серед громадівців посідав історик, професор кафедри античної історії Київського університету, публіцист М. П. Драгоманов. Визнаним лідером громадівського руху був видатний український історик, археолог, етнограф Володимир Боніфатієвич Антонович (1834-1908 pp.), випускник медичного та історико-філологічного факультетів Київського університету, він був організатором і головою київської Громади. Він був автором чисельних праць з історії України, визначним спеціалістом в історії козаччини. Антонович був головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, результатом роботи якої став виданий 8-томний звід документів з історії Правобережної України XVI-XVIII ст. („Архів Південно-Західної Росії“); він очолював Історичне товариство Нестора-літописця. Внесок Антоновича в українську історичну науку неоціненний.

Тільки наприкінці 60-х років, після послаблення антиукраїнської політики, знову з'являються громади, але як нелегальні організації. Вони посідали важливе місце в національному русі.

Громади — культурно-освітні організації, які мали на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості.

Але навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Царський уряд заборонив видання українською мовою шкільних та релігійних видань, а потім і друкування літератури українською мовою в Російській імперії та увезення її з-за кордону (Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р.) Це підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці.

Та нелегальне становище давало малий простір для культурницької діяльності, і тому провідники українського руху весь час намагаються найти легальні форми для своєї праці. Така можливість відкрилася зі створенням у 1873 р. Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, яке завдяки громадівцям стає центром українознавчих досліджень, розшукує, досліджує і публікує документи, статистичні та етнографічні дані та дослідження. Крім того, київська громада перебрала до своїх рук редагування російськомовної газети „Киевский телеграф“. Урочисте відкриття Відділу відбулось 13 лютого 1873 р.

Починаючи з 60-х років XIX ст., найрадикальніше налаштована молодь Російської імперії об'єднувалася в так звані народницькі організації. Вони ототожнювали себе з народом, ідеалізували його, уважали морально чистим, повністю позбавленим егоїзму, схильним до соціалізму.

Щоб звільнити народ від нещадних експлуататорів та їхнього захисника — царизму, народники вважали своїм завданням і обов'язком підняти його на революцію. Першу групу народників-революціонерів організував у 1871 р. в Петербурзі Михайло Чайковський. Подібні групи стали виникати по всій імперії. У 1873 р. вже існувала народницька група в Одесі, до якої входило майже 100 осіб. У її складі був і Андрій Желябов — український студент, виходець із селянської родини, який став одним із найвідоміших революціонерів-народників. У Києві виникла невелика група анархістів, членами якої стали такі згодом відомі революціонери, як Віра Засулич, Володимир Дебогорій-Мокрієвич, Яків Стефанович.

Незабаром народники розділилися на два напрями. Перший очолив Петро Лавров. Він був прихильником поступової підготовки народу до революції шляхом освіти й пропаганди. Представники другого напряму схилялися до ідей Михайла Бакуніна, який мав переконання, що народ на революцію можна підняти, здійснивши кілька терористичних актів.

1874 р. 3 тис. прихильників Петра Лаврова кинули навчання в університетах і, убравшись у селянський одяг, пішли в села, щоб установити зв'язки із селянами та підготувати їх до масового повстання. Проте селяни відмовлялися мати справу з чужими, недоладно перевдягнутими на хліборобів міськими мешканцями. Вони їх не розуміли, а інколи й допомагали жандармам заарештовувати, маючи за бродяг. Ходіння в народ також мало місце в околицях м. Чигирина Київської губернії. Народники сподівалися, що в одному з центрів колишньої гайдамаччини ще зберігся дух бунтарства.

Поразка лавровців надихнула анархістів київського гуртка скористатися наївною вірою селян у доброго царя. 1877 р. Яків Стефанович, назвавши себе Дмитром Найдою — царським послом, зачитував селянам фальшивий царський маніфест, за яким цар нібито наказував селянам утворювати таємні загони і повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. За участь у цій так званій чигиринській змові до слідства було притягнуто понад тисячу селян. До речі, це був єдиний приклад масової участі у народницькому русі.

Невдачі ходіння в народ і дій бакунінців-анархістів наштовхували революціонерів-народників удатися до терористичних засобів політичної боротьби. Спочатку народники вирішили переходити до терору як до методу оборони. Так, у січні 1878 р. Віра Засулич, колишня учасниця київської групи анархістів, поранила з револьвера військового коменданта Петербурга генерала Трепова за те, що він наказав висікти різками заарештованого народника Боголюбова. Після цього випадку було здійснено цілу серію замахів і вбивств високих царських сановників. Особливо активно народовольці діяли саме в Києві, убивши кількох урядовців. Через це дехто з революціонерів навіть доводив, що політичний терор є винаходом південців.

Домашнє завдання.Опрацювати конспект.