16.03.2020 Група № 23 Урок №26
Тема: Михайло Булгаков. Роман «Майстер і Маргарита»
Аналіз роману «Майстер і Маргарита» вже багато десятиліть є предметом вивчення літературознавців у всій Європі. Роман має ряд особливостей, таких як нестандартна форма «роману в романі», незвичайна композиція, багата тематика і зміст. Він не дарма написаний на заході життєвого і творчого шляху Михайла Булгакова. Письменник вклав у твір весь свій талант, знання і фантазію.
Твір «Майстер і Маргарита», жанр якого критики визначають як роман, має ряд ознак, властивих свого жанру. Це кілька сюжетних ліній, багато героїв, розвиток дії протягом тривалого часу. Роман фантастичний. Але найяскравіша особливість твір, це його структура «роману в романі». Два паралельних світи – майстра і стародавні часи Пілата і Єшуа, тут живуть майже самостійно і перетинаються лише в останніх главах, коли візит Воланду завдає Левій – учень і близький друг Єшуа. Тут, дві лінії зливаються в одну, і дивують читача своєю органічністю і близькістю. Саме структура «роману в романі» дала можливість Булгакову так майстерно і повно показати два таких різних світу, події сьогодні, і майже дві тисячі років тому.
Композиція роману «Майстер і Маргарита» і її особливості зумовлені нестандартними прийомами автора, такими як створення одного твору в рамках іншого. Замість звичної класичної ланцюжка – композиція – зав’язка – кульмінація – розв’язка ми бачимо сплетіння цих етапів, а також подвоєння їх.
Зав’язка роману: зустріч Берліоза і Воланда, бесіда. Відбувається це в 30 роках XIX століття. Розповідь Воланда відносить читача теж в тридцяті роки, але два тисячоліття тому. І тут починається друга зав’язка – роману про Пілата і Єшуа.
Зав’язка роману: Це витівки Воладна та його компанії в Москві. Звідси ж бере витоки і сатирична лінія твору. Також паралельно розвивається і другий роман.
Кульмінація роману: Кара Єшуа, кульмінаційний момент оповідання про майстра, Маргарита і Воланде – візит Левія Матвія. Цікава розв’язка: обидва роману об’єднуються в один. Воланд і його свита везуть Маргариту і Майстра в інший світ, щоб нагородити їх спокоєм і миром. По дорозі вони бачать вічного блукача Понтія Пілата.
«Вільний! Він чекає на тебе!» – цієї фрази майстер звільняє прокуратора і завершує свій роман.
Михайло Булгаков уклав зміст роману «Майстер і Маргарита» в сплетіння основних тем та ідей. Не дарма роман називають і фантастичним, і сатиричним, і філософським, і любовних. Всі ці теми розвиваються в романі, обрамляючи і підкреслюючи головну ідею боротьби добра і зла. Кожна тема одночасно прив’язана до своїх героїв і переплітається з іншими персонажами.
Сатирична тема – це «гастролі» Воланда. Знавісніла від матеріальних благ публіка, ласі на гроші представники еліти, витівки Коров’єва і Бегемота гостро і чітко описують хвороби сучасного письменнику суспільства.
Тема кохання втілена в майстрі і Маргариті і надає роману ніжність і пом’якшує багато гострих моментів. Напевно, не даремно, письменник спалив першу версію роману, де Маргарити і майстри ще не було.
Тема співчуття проходить через весь роман і показує кілька варіантів співчуття і співпереживання. Пилат співчуває бродячого філософа Ієшуа, але заплутавшись у своїх обов’язках і, побоюючись осуду, «умиває руки». Інше співчуття у Маргарити – вона усім серцем співчуває і майстрові, і Фріду на балу, і Пілата. Але її співчуття – не просто почуття, воно штовхає її на певні дії, вона не складає рук і бореться за порятунок тих, за кого страждає. Співчуває майстру і Іван Бездомний, переймаючись його історією, що «кожен рік, коли настає весняне повня… під вечір з’являється на Патріарших ставках…», щоб потім вночі бачити гірко-солодкі сни про чудові часи і події.
Тема прощення йде майже поруч з темою співчуття.
Філософські теми про сенс і мету життя, про добро і зло, про біблійних мотивах багато років служать предметом суперечок і вивчення літераторів. Все тому, що особливості роману «Майстер і Маргарита» – в його структурі і неоднозначності; з кожним прочитанням відкривають перед читачем все нові і нові питання і думки. В цьому і геніальність роману – він не втрачає ні актуальності, ні гостроту десятиліттями, і всі так само цікавий, яким був для своїх перших читачів.
Ідея роману - це добро і зло. І не тільки в контексті боротьби, але і в пошуку визначення. Що насправді зло? Швидше за все, найбільш повно можна описати головну думку твору. Читач звичний до того, що диявол – це чисте зло, буде щиро здивований чином Воланда. Він не робить зла, він споглядає, і карає тих, хто вступає низько. Його гастролі в Москві лише підтверджують цю думку. Він показує моральні хвороби суспільства, але навіть не засуджує їх, а лише сумно зітхає: «Люди, як люди… Такі ж, як раніше». Людина слабка, але в його силах протистояти своїм слабкостям, боротися з ними.
Неоднозначно показана тема добра і зла на образі Понтія Пілата. Він в душі противиться страти Ієшуа, але йому не вистачає сміливості піти проти натовпу. Вирок бродячого безневинному філософу виносить натовп, але відбувати покарання вічно судилося Пилата.
Боротьба добра і зла – це і протистояння літературного співтовариства майстру. Самовпевненим літераторам мало просто відмовити письменнику, їм необхідно принизити його, довести свою правоту. Майстер дуже слабкий, щоб боротися, всі його сили пішли в роман. Не дарма розгромні статті для нього набувають образ якогось істоти, яке починає ввижатиметься майстру в темній кімнаті.
Аналіз «Майстер і Маргарита» передбачає занурення в світи, відтворені письменником. Тут можна побачити біблійні мотиви і паралелі з безсмертним «Фаустом» Гете. Теми роману розвиваються кожна окремо, і одночасно співіснуючи, в сукупності створюючи павутину подій і питань. Декілька світів, кожен знайшли своє місце в романі, автор зображує напрочуд органічно. Зовсім не викликає здивування подорожі з сучасної Москви в стародавній Ершалаим, мудрі бесіди Воланда, говорить величезний кіт і політ Маргарити Миколаївни.
Цей роман справді безсмертний завдяки таланту письменника і незгасною актуальності тем і проблем.
З моменту першого видання не вичерпується привабливість роману Михайла Булгакова, звертаються до нього представники різних поколінь, різного світогляду. Причин тому безліч.
Одна з них — в тому, що в романі «Майстер і Маргарита» герої і їх долі змушують переосмислювати життєві цінності, замислюватися над власною відповідальністю за кояться в світі добро і зло.
Головні герої «Майстра і Маргарити»
Твір Булгакова – «роман у романі», і головні герої «Майстра і Маргарити» Булгакова в частині, що оповідає про перебування Сатани в Москві – Воланд, Майстер і Маргарита, Іван Бездомний.
Воланд
Сатана, Диявол, «дух зла і володар тіней», могутній «князь темряви». Відвідав Москву в ролі «професора чорної магії». Воланд вивчає людей, різними способами прагнучи виявити їх суть. Подивившись на москвичів в театрі вар’єте, робить висновок про те, що вони «звичайні люди, загалом, нагадують колишніх, квартирне питання тільки зіпсувало їх». Даючи свій «великий бал», вносить неспокій та сум’яття в життя городян. Безкорисливо бере участь у долі Майстра і Маргарити, відроджує спалений роман Майстра, дозволяє автору роману повідомити Пілатові, що той прощений.
Справжнє обличчя Воланд приймає, залишаючи Москву.
Майстер
Колишній історик, який відрікся від свого імені, написав геніальний роман про Понтія Пілата. Не витримавши цькування критиків, опиняється в психіатричній лікарні. Маргарита, кохана Майстра, просить Сатану врятувати коханого. Воланд виконує прохання Ієшуа, прочитав роман – дати Майстру спокій.
«Прощання відбулося, рахунки оплачені», і Майстер з Маргаритою знаходять спокій та «вічний дім».
Маргарита
Красива і розумна жінка, дружина «дуже великого спеціаліста», ні в чому не потребувала, не була щаслива. Все змінилося в момент зустрічі з Майстром. Покохавши, Маргарита стає його «таємною дружиною», другом і однодумцем. Вона надихає Майстра на роман, спонукає боротися за нього.
Уклавши угоду з Сатаною, виконує роль господині у нього на балу. Милосердя Маргарити, яка просить пощадити Фріду замість прохання для себе, захист Латунского, участь у долі Пілата пом’якшують Воланда.
Стараннями Маргарити Майстер врятований, обидва покидають Землю Воланда з почтом.
Іван Бездомний
Пролетарський поет, який написав за завданням редактора антирелігійну поему про Ісуса Христа. На початку роману – «людина неосвічений», недалекий, вважає, що «сама людина і управляє» своїм життям, не може повірить в існування Диявола і Ісуса. Не впоравшись з емоційною напругою від зустрічі з Воландом, виявляється в клініці для душевнохворих.
Після зустрічі з Майстром починає розуміти, що його вірші «жахливі», обіцяє більше ніколи не писати віршів. Майстер називає його своїм учнем.
У фіналі роману Іван живе справжнім прізвищем – Понырев, він став професором, працює в інституті історії та філософії. Вилікувався, але інколи так і не може впоратися з незрозумілих душевним неспокоєм.
Список героїв роману великий, всі, хто з’являється на сторінках твору, поглиблюють та розкривають його зміст. Зупинимося на найбільш значних для розкриття задуму автора персонажів «Майстра і Маргарити» Булгакова.
Домашнє завдання: законспектувати поданий матеріал
16.03.2020 Група № 23 Урок №27
Тема: Михайло Булгаков. Роман «Майстер і Маргарита». Воланд і його почет.
«Магічний реалізм» у творі. Контрольний домашній твір.
Характеристика образу Воланда “Майстер і Маргарита”
Роман М. А Булгакова «Майстер і Маргарита» Сюжет твору вигадливо переплітається з двох, на перший погляд, різних і не стосуються один одного історій. Частина подій, описаних у романі, відбувається в стінах стародавнього міста Ершалаим. Інша частина подій відбувається в Москві, на початку двадцятого століття.
Реальні події, що відбуваються в житті, в сюжеті чергуються зі сценами, наповненими чарівництвом і містицизмом. Отаким провідником і сполучною ланкою між реальним життям і надприродними явищами є Воланд.
Цей містичний персонаж, який ні в що не втручаючись, проте, впливає на події, що відбуваються навколо. Для того, щоб сталося щось з ряду геть що відбувається, герою нічого не потрібно робити. Для цього у нього є безвідмовні підручні – Кіт Бегемот і Азазелло. Їм достатньо тільки спровокувати людей своєю появою в їхньому житті, а далі герої роману самі все зроблять.
Образ Воланда можна приймати за образ Сатани, описаний алегорично. Він, своєю появою сприяв тому, що деякі жителі Москви, не знаючи, як зрозуміти містичні явища, просто сходили з розуму. Але при всьому цьому цього героя не можна категорично записати в негативні персонажі. Іноді він цілком справедливо карає порочних людей. Це видно на прикладі з директором вар’єте Лиходеевым і алкоголіком Никаноровым.
Володіючи надприродними здібностями, Воланд бачить все, що відбувається в суспільстві людей. Іноді він втручається в хід подій і карає за своїм розсудом людей нечесних і порочних. Деякі люди і їхні вчинки викликають у нього сміх. Не всі люди викликають у нього злу посмішку. Майстер і Маргарита викликали у нього симпатію. Він перейнявся їхніми стражданнями і готовий подарувати їм свободу.
Воланд – втілення Сатани, глава світу потойбічних сил. Ім’я персонажа взято з гетівського «Фауста» і орієнтоване на Мефістофеля – духа зла і біса. Автор красномовно описав зовнішність Воланда, приписуючи йому всілякі дефекти.Однак назвати Воланда абсолютним злом не виходить. Автор уточнює, що він приїхав до Москви, щоб судити. В ході сюжету жоден невинний не постраждав від його діянь. Цей персонаж досить мудрий і має цікаву філософію. Здавалося б, він не творить зло, а скоріше вершить справедливість, тільки за допомогою своїх диявольських способів. Саме він допомагає Маргариті знову знайти майстра. Він же відправляє їх туди, де немає дрібних, нікчемних людей. Якщо ця пара не заслужила, як Ієшуа світла, то спокій вони точно заслужили. А спокій може дарувати і Сатана. На думку Воланда, тьма і світло нероздільні. Одне не може існувати без іншого. Булгаков створив образ дуже чарівного й мудрого Сатани. Люди, чия совість чиста, могли його не побоюватися. Підопічні Воланда називають його мессир. До його свити відносяться відьма Гелла, чорт і лицар Коров’єв, демон Азазелло, і кіт-перевертень по кличці Бегемот.
Свита Воланда:
Фагот-Коров’єв
Старший підручний в свиті Воланда, йому доручаються найвідповідальніші справи. У спілкуванні з москвичами Коров’єв видається секретарем і перекладачем іноземця Воланда, але незрозуміло, хто він насправді: «маг, регент, чародій, перекладач чи чорт його знає хто». Він постійно в дії, і, що б не робив, з ким би не спілкувався, кривляється і блазнює, кричить і «кричить».
Манери і мова Фагота різко змінюються, коли він говорить з тими, хто заслуговує поваги. З Воландом розмовляє шанобливо, чистим і звучним голосом, Маргариті допомагає розпоряджатися на балу, доглядає за Майстром.
Лише при останньому появі на сторінках роману Фагот постає у дійсному способі: поруч з Воландом скакав на коні лицар «з мрачнейшим і ніколи не усміхненим обличчям». Колись покараний за невдалий каламбур на тему світла і темряви роллю блазня на довгі століття, тепер він «свій рахунок оплатив і закрив».
Азазелло
Демон, помічник Воланда. Зовнішність «з стирчить з рота іклом, безобразящим і без того небачено мерзенну пику», з більмом на правому оці, відразлива. Його основні обов’язки пов’язані з застосуванням сили: «надавати адміністратору по морді, або виставити дядька з дому, або убити кого-небудь, або який-небудь ще дрібниця в цьому роді». Залишаючи землю, Азазелло приймає справжній образ – образ демона-вбивці з порожніми очима і холодним обличчям.
Кіт Бегемот
За визначенням самого Воланда, його помічник — «блазень гороховий». Він є перед мешканцями столиці у вигляді «величезного, як кабан, чорний, як сажа або грач, і з відчайдушними кавалерійськими вусами» кота або повного людини з фізіономією, схожою на котячу. Жарти Бегемота аж ніяк не завжди нешкідливі, а після його зникнення по всій країні почали винищувати звичайних чорних котів.
Відлітаючи в свиті Воланда геть від Землі, Бегемот виявляється «худеньким юнаком, демоном-пажем, кращим блазнем, який існував коли-небудь у світі».
Гелла
Персонаж роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита», член почту Воланда, дуже красива жінка-вампір. Її ім’я було взяте автором з енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона. Так називали рано загиблих дівчат на острові Лесбос, які згодом перетворювалися на вампірів. Зовні вона дуже приваблива, зеленоока і рудоволоса. У романі вона постає перед читачем лише кілька разів в якості мовчазної служниці Воланда. На шиї у дівчини потворний шрам, який свідчить про те, що вона вампірша. По квартирі, де зупинився Воланд зі свитою, вона ходить оголена в одному фартусі. У сцені останнього польоту, під час якого вся свита перевтілюється, Гелла відсутня. Це пояснюється тим, що дівчина є наймолодшим членом свити і розташована внизу ієрархії. До того ж їй не в кого було перевтілюватися, хіба що в мертву дівчину. Проте дружина письменника стверджувала, що це результат незавершеності роботи над романом. Під час сеансу чорної магії в театрі, в «нехорошій квартирі» і на балу у Сатани Гелла виконувала тільки допоміжні ролі. Це характерно для вампірів, так як вони є нижчим розрядом нечистої сили.
Домашнє завдання: законспектувати поданий матеріал, написати контрольний твір
(у окремому зошиті) на тему: «Мій улюблений герой» з роману М.Булгакова «Майстер і Маргарита»
17.03. 2020 Урок № 28-29 Група № 23
Тема: Глибинні зрушення в поезії ХХ ст. РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ
Двадцяте століття принесло людству не лише зло й найбільші земні трагедії, але й спонукало до пошуку шляхів до втраченої гармонії, до позитивних цінностей. Яскравий приклад такого пошуку — творчість австрійського поета P. M. Рільке.
Райнер Марія Рільке (1875-1926)
біографія австрійського поета–символіста, одного з найвпливовіших поетів-модерністів XX століття. Рільке писав німецькою.
Народився 4 грудня 1875 в Празі, в сім’ї чиновника залізничного відомства. Навчався Рільке у Військовій школі, після в Торговій Академії, яку так і не закінчив. Відвідував лекції у Празькому, Мюнхенському та Берлінському університетах.
У 1894 році був виданий перший збірник віршів «Життя і пісні». 1897-1900 подорожував по Італії, Росії, Україні.
З 1902 р оселився в Парижі, якийсь час працював секретарем у скульптора Родена. Вступив у період творчої зрілості показавши себе як поет – збірки віршів «Часослов» (1905), двотомник «Нові вірші» (1907-1908); прозаїк – роман «Записки Мальті Лаурідса Брігге» (1910); есеїст – монографії «Ворпсведе» »(1903) і« Роден »(1905).
1916 – військова служба у Відні.
У 1917-1918 рр. переїхав до Швейцарії. Виступав з публічними читаннями своїх віршів і доповідей. 1923 рік – завершив цикли «Дунайські елегії» і «Сонети до Орфея».
29 грудня 1926 помер у клініці «Вальмонт», Швейцарія від лейкемії.
Поезія Рільке, що відкрила новий етап у розвитку поезії європейської, увібрала в себе всі етапи складного шляху естетичних пошуків митця — від неоромантизму та імпресіонізму через заглиблений у філософські та релігійні роздуми символізм до "нової речевості" (стилю, що тяжіє до конкретності зображення і прийшов на зміну експресіоністському пафосу та схематизму). На творчість Рільке глибоко вплинули живопис, скульптура, архітектура та музика.
Райнер Марія Рільке народився 1875 року в Празі. Дитинство та юність поета були затьмарені перебуванням в австрійській військовій школі (1886-1891), про яку він все життя згадував зі страхом і відразою. У 1895 році поет вступив на філологічний факультет Празького університету, а пізніше слухав лекції з філології і мистецтвознавства в Мюнхені й Берліні.
Основою і вихідним пунктом поетичної еволюції Рільке була німецька класична література. Разом з тим, він активно засвоював і синтезував досвід романських і слов'янських культур. Звідси його спроби творити французькою і російською мовами.
Писати вірші Рільке почав рано, і вже 1894 року вийшла його перша збірка "Життя і пісні". Наприкінці XIX століття з'являються наступні книжки поета: "Вінчаний снами" (1896), "Свят-вечір" (1898) і "Мені на свято" (1900). Ранній Рільке — переважно неоромантик і імпресіоніст. У його віршах відтворюються основні мотиви романтичної поезії першої половини XIX століття — самотності, природи й кохання.
Ранні вірші Рільке — це, як правило, затьмарені сумом короткі імпресіоністичні замальовки з раптовою зміною образів, грою світла й тіні. Соціальну дійсність, що час від часу проглядається в ранніх творах, Рільке сприймає узагальнено-романтично. Втіленням незрозумілої, але кричущої несправедливості життя найчастіше є місто — зловісно-похмуре, майже мертве. Для Рільке сучасне місто з його засиллям "мертвих речей", різкими контрастами багатства й бідності — незрозуміла аномалія, нагромадження абсурду й страждань, злочин проти гармонії й краси. Свободу дихання вірш Рільке знаходив поза міською метушнею, в тихому спокої передмістя з його садками, струмками, луками, лісами й перелісками.
Становлення Рільке-поета завершується на рубежі XX століття, його творчу зрілість засвідчують дві знамениті збірки — "Книга годин" (1901 — 1905) і "Книга картин" (1902, 1906). Знаменну роль у появі цих книжок відіграли мандрівки письменника Росією, що відбулися в 1899 і 1900 роках.
Під час першої недовгої подорожі (квітень-травень 1899 року) він побував у Москві й Петербурзі, де в основному знайомився з російською культурою. Найбільш хвилюючою подією в Москві стали для Рільке відвідини Льва Толстого. Друга, триваліша подорож, охоплювала весну й літо 1900 року. Поет продовжує вивчення російської культури й знову, цього разу в Ясній Поляні, відвідує Толстого. З Ясної Поляни Рільке їде в Україну і на початку червня 1900 року прибуває до Києва, де живе близько двох тижнів.
Після Києва розпочалося майже двомісячне паломництво Рільке по Україні й по Волзі — знайомство з народною, "глибинною Руссю", її особливим світовідчуванням, яке вабило поета обіцянкою подолати "механічність життя" і відчуженість людини. Вирушивши Дніпром "в край чудової України", він пливе до Кременчука, а потім поїздом їде до Полтави. Звідти — до навколишніх сіл, щоб "природу і людей зблизька побачити". Ці враження відбилися у віршах "В оцім селі стоїть останній дім...", "Карл XII, король шведський, мчить по Україні", де бачимо характерне для Рільке сприйняття українського пейзажу "під знаком вічності", на тлі безмежного часу та простору. Останнім етапом українських мандрів поета був Харків, звідки він повернув на Волгу.
Рільке вивчав російську мову, захоплено читав класиків російської літератури й перекладав німецькою мовою Лермонтова, Достоєвського, Чехова та інших письменників. З глибоким інтересом і любов'ю вивчав поет "давні церкви й собори, в яких багато старих картин і дорогоцінних реліквій". Києво-Печерська лавра згадується в "Книзі годин" у колі безсмертних творінь людства — Венеції, Рима, Флоренції, Пізи й Троїце-Сергієвої лаври. У свідомості поета знову й знову постає образ церкви ("церкви десь на сході"), який у поезії "Ти монастир Господніх ран" чітко прибирає форму Києво-Печерської лаври:
Рільке написав також два оповідання з українського побуту — "Як старий Тимофій умирав співаючи" та "Пісня про Правду" (1900). Персонажів цих оповідань ріднить любов до народної української пісні — швець Петро і старий Тимофій дбають, щоб пісня, в якій живе душа народу, не вмерла. Приваблювала Рільке й постать Т. Шевченка. Поет познайомився з творами Кобзаря в російських перекладах, а під час мандрів Україною відвідав його могилу в Каневі.
У цілому ж подорожі 1899 та 1900 років стали для Рільке важливим кроком у пізнанні слов'янського світу, в освоєнні його духовних і культурних цінностей. Саме зустріч з Росією і Україною стала для Рільке тим поштовхом, який пробудив у ньому нове відчуття природи, реального світу. Він відчув себе причетним до глибинних джерел буття, могутніх витоків стихійних творчих сил природи. Це та сама "жадоба реального", котра знайшла вираження в подальшій творчості поета. Суть митця — в нерозривному, повному й органічному зв'язку зі світом і речами,— проголошує Рільке у вірші "Смерть поета": "Ті люди, що живим поета знали,/ не відали, яким єдиним він / зі світом був: його лицем ставали /ці води, гори, ниви цих долин".
Нове світовідчування Рільке, яке він вважав "дарунком Русі", знайшло своє поетичне вираження у "Книзі годин" (1901 —1905), яка складається з трьох циклів — "Книги чернечого життя", "Книги прощ" та "Книги убозтва і смерті". Вона написана від імені "київського ченця" як його молитовне звернення до Бога.
Поет уже не тікає від суспільства, від міста в природу — він іде туди свідомо, він природу "обожнює", у ній відкриває істину. Власне "я" відчувається поетом як органічна частка живого космосу, що перебуває у вічному становленні. "Бог" Рільке — це життя, що пульсує в речах та істотах. Божество стає для поета символом, яким позначається цілісність світу, неосяжність природи, нескінченність людської душі — і ліричне висловлювання стає по-справжньому філософським. Напружені пошуки Бога ("Тебе знаходжу всюди і в усьому..."), відчуття неподільної єдності з ним пронизує поетичні рядки: "Згаси мій зір — я все ж тебе знайду,/ Замкни мій слух — я все ж тебе почую,/ я і без ніг до тебе доман-друю,/ без уст тобі обітницю складу".
Ліричне дійство третього циклу "Книги годин" — "Книги про убозтво і смерть" відбувається в Парижі, який уособлює буржуазну цивілізацію з її відчуженістю і дегуманізацією життя, але й цей світ, сповнений контрастів, виступає об'єктом болісних переживань ліричного героя.
"Книга годин" сповнена витонченої музикальності, що нагадує наймелодійніші вірші П. Верлена. Рільке вдається до різних систем римування, створює своєрідні музикально-поетичні періоди, наповнює вірші алітераціями й асонансами. Та якщо поезія П. Верлена подібна до камерної музики, то "Книга годин" — це справжня симфонія зі складним філософсько-ліричним змістом.
У збірці "Книга картин" (1902, 1906) твори за тематикою і за стилем виразно поділяються на кілька груп. У деяких віршах "Книги картин" — "Той, що споглядає", "Той, що читає", "Про фонтани" — єдиною достойною формою людської діяльності оголошено акт споглядання, в якому досягається найвища реальність — стан гармонії. Рільке і тут намагається повернути сучасникам почуття спільності, єдності світу: "Коли від книги очі відведу я,— /Як рідне й знане, все навкруг сприйму,/ Бо й зовні — те, що у мені існує /І тут, і там немає меж всьому".
Після "Книги картин" Рільке здобув визначення "поета споглядання". Але це споглядання не пасивне, у ньому — напружені філософські роздуми, пошуки безпомилкового погляду на речі.
Рільке можна назвати і "поетом самотності". Розрізненість людей, взаємна непроникність їхніх внутрішніх світів — усе це тяжіло над поетом і спричиняло йому біль. Печаль, елегійний сум, відчай — такою є палітра віршів Рільке "про самотність".
У "Книзі годин" та "Книзі картин" органічно поєднуються елементи різних поетичних стилів: французького символізму, "віденського" імпресіонізму, неоромантизму. Стилістичне розмаїття було ознакою інтенсивної внутрішньої боротьби, творчих пошуків, намагання віднайти у віршах ті духовні цінності, які могли б протистояти бездуховності суспільних відносин.
Ще на межі XX століття в Рільке виникає напружений інтерес до художнього пізнання і відтворення реального світу. Його "жадоба реального" знайшла стримане й концентроване вираження в книзі "Нові поезії" (1907-1908), яка вирізняється витонченою і динамічною пластичністю мови.
Першорядну роль у цьому відіграло зближення Рільке з французьким скульптором О. Роденом, яке відбулося 1902 року в Парижі. Рільке деякий час навіть був секретарем цього видатного митця. Роден для поета був взірцем пластичного виявлення життя в матеріальних об'єктах і формах. Жити — це значить бачити світ у художніх образах. Цю ідею поет обґрунтував у монографії про Огюста Родена. Не випадково для Рільке, лірика, співака "мінливих" душевних настроїв, ідеалом пластичної довершеності став саме Роден — скульптор, який прагнув подолати споконвічну статичність цього мистецтва. Скульптурні твори Родена — майже завжди образи боротьби з нерухомістю, вони на наших очах немовби вивільняються з кам'яних пут.
Великого значення набув для поета і живопис П. Сезанна, який він відкрив для себе трохи згодом. Сезанн прагнув малювати не тільки ту природу, яку ми бачимо, але й ту, яку ми пізнаємо розумом, створювати синтетичний образ предмета й всієї природи, що безпосередньо не відкривається нашому окові. Інтенсивне відчуття живої сили світу речей проймає полотна Сезанна, і цим вони особливо приваблювали Рільке.
За часів "Нових поезій" вірш Рільке стає спокійним і стриманим, майже суворим.
Домашнє завдання: ознайомитися та законспектувати хронологічну таблицю Рільке, читання поезії Марії Рільке
23.03. 2020 Урок № 30-31 Група № 23
Тема: Глибинні зрушення в поезії ХХ ст. Гійом Аполлінер
Гійом Аполлінер (1880-1918) – французький поет, один з найбільш впливових діячів європейського авангарду початку XX століття. Гійом Аполлінер коротка біографія Народився 26 серпня 1880 в сім’ї польської аристократки та італійського офіцера, був хрещений як Вільгельм Аполлінарій Костровицький. Дитинство Аполлінер провів в Італії, навчався в коллежах Монако, Канн і Ніцци, в 1899 переїхав з матір’ю до Парижа. З 1902 почали виходити в світ його твори під псевдонімом Аполлінер. Деякий час працював учителем, потім цілком присвятив себе літературі. У 1910-і активний публіцист: хронікер в «Меркюр де Франс», критик в «Парі-журнальних»; в 1912-1913 з Андре Біллі редагував журнал «Суаре де Парі», писав про сучасного живопису: «Художники-кубісти». Підтримував дружні стосунки з художниками Пабло Пікассо, Андре Дереном, Франсисом Пікабія, Моріс де Вламінк і Анрі Руссо. У 1907 познайомився з художницею Марі Лорансен; до 1912 знаходився з нею в любовному зв’язку. Напередодні Першої світової війни Аполлінер передбачав, що гряде «час революцій». У війні він бачив безглузде знищення людини людиною, але в 1914 добровольцем вступив у французьку армію: прагнення звільнити Польщу – одна з причин цього рішення. Перші військові вірші, адресовані «прекрасній дамі», в традиціях куртуазної лірики, забарвлені войовничим презирством до ворога (збірка «Послання до Лу», 1915, вид. 1955). Але Аполлінер створив і ліричну хроніку трагічного сприйняття війни («Калліграмми. Вірші Миру і Війни. 1913-1916», 1918). Перебуваючи на фронті, 17 березня 1916 Аполлінер був поранений у голову осколком снаряда; в травні переніс трепанацію черепа. Восени 1918 Аполлінер, ослаблений операцією, помер 9 листопада 1918 року від іспанського грипу під час його епідемії. Похований на кладовищі Пер-Лашез у Франції.
На початку XX століття французька поезія почала розширювати коло своїх художніх пошуків. Гійом Аполлінер, як у фокусі, зібрав художні імпульси, що йшли з минулого, і багато в чому визначив розвиток французької поезії на десятиріччя вперед.
Справжнє ім'я поета — Вільгельм Аполінарій Костровицький. Народився він у Римі в 1880 році, його рідними мовами були польська та італійська, а французьку він опанував у монастирських школах на півдні Франції. Творчість Аполлінера спиралася на традиції французького фольклору, поезію Ф. Війона та лірику доби Відродження. Поет був прихильником творчості французьких романтиків, а також поетів межі століть — П. Верлена, А. Рембо, С. Малларме.
Творчий дебют Г. Аполлінера відбувся на початку століття. Його перші, доволі традиційні поетичні спроби ("Рейнські вірші") були навіяні любовними захопленнями під час мандрівки Німеччиною в 1901 —1902 роках. Зв'язок із романтичною і символістською традицією тут посилюється глибоким емоційним сприйняттям німецького фольклору й образів романтичної поезії, засвоєнням тем і ритмів німецької народної пісні ("Дзвони", "Ніч на Рейні"). Відчуваються у творчості Аполлінера й слов'янські джерела, яким поет завжди надавав великого значення. Використовуючи образ Лорелеї, створений К, Брентано і підхоплений іншими німецькими романтиками, в тому числі Г. Гейне, поет посилює його виразність, драматизує вірш, надає йому динамізму.
Надалі традиційність все більше витісняється поетичними новаціями: конкретністю безпосереднього вираження, прозаїзацією вірша, розмовним ритмом, відсутністю розділових знаків. Аполлінер досконало опановує верлібр (вільний вірш) — систему віршування, що з'явилася у французькій поезії наприкінці XIX століття. Верлібр позбавлений звичних ознак поетичного твору: рими, суворого ритму та поділу на строфи. Для верлібру характерні рядки різної довжини, різні дво— і трискладові стопи; ритм може мати перебої.
Ім'я Аполлінера дослідники пов'язують із кубізмом у літературі, іноді поєднуючи це явище з літературним футуризмом і називаючи кубофутуризмом. У творчості Аполлінера виявилися властиві кубізмові особливості, і, перш за все, симультанізм (від фр. simultaine — "одночасний") — схильність до одночасного зображення в одній площині різнорідних об'єктів, віддалених, не пов'язаних між собою образів, мотивів, переживань і вражень. Наслідуючи поетів кінця минулого століття, Аполлінер вважав, що магістральний шлях розвитку призводить до створення синтезу мистецтв — музики, живопису та літератури.
До своєї першої великої поетичної збірки "Алкоголі. Вірші 1898-1913 pp." (1913) Аполлінер включив вірші, створені в різні часи, у тому числі "рейнські". Вільні вірші тут стоять поряд із віршами з традиційними розмірами. На час видання збірки Аполлінер зовсім відмовився від пунктуації як засобу регулювання ритму вірша. Поет вважав, що читач має сам відчути ритм, емоційну виразність вірша й створити його синтаксичний та інтонаційний малюнок.
Спочатку Аполлінер хотів назвати збірку "Вода життя". Але зміна назви на "Алкоголі" робила поета немовби спадкоємцем теми сп'яніння, розвинутої Ш. Бодлером і А. Рембо. У контексті поезії Аполлінера алкоголь поєднується з вогнем і прометеївським началом ("І життя наче спирт полум'яний ти п'єш"). Найвизначнішими у збірці є вірші "Зона", "Міст Мірабо", "Кортеж", "Мандрівник". Ліричність у них поєднується із прагненням до сюжетності, до широкого охоплення сучасних проблем, багатства тем.
Збірка відкривається віршем "Зона" (1912), взірцем аполлінерівського "нового ліризму". У французькій мові слово "зона" має додаткове значення — так звуться міські околиці, які кільцем оточують центральну частину Парижа. Паризька "зона" виступає як утілення нового індустріального міста, нового життя взагалі. Свої почуття і переживання Аполлінер змальовує на тлі панорами суспільного життя сучасної Європи. "Зона" написана як вільний, іноді іронічний діалог поета з самим собою; сюди ж умонтовані, ніби кадри кінохроніки, найважливіші події його життя.
Поетична свобода реалізується у вірші як на рівні змісту — поет кидає виклик старому світові, ідеалам минулого, так і на рівні форми — він виражає себе в абсолютно вільному вірші: "Старовина набридла нам безмежно / Ти чуєш бекають мости пастушко Ейфелева вежо / У печінках сидять антична Греція і Рим /Автомобіль і той здається тут застарим" ("Зона").
Здається, що поет пише на ходу, під час прогулянки, і його творча лабораторія — на міських вулицях. Незграбний, дисгармонійний, "некрасивий" вірш не можна віднести до певного жанру. Він написаний під враженням невдалого кохання і являє собою сповідь, відверту картину страждання і самотності. Втім, автор, ніби спостерігаючи за собою ззовні, бачить вже героя епічного, стежить за його вчинками, за його рухом. Ліричне "я" перетворюється на "ти". В основі композиції "Зони" — принцип симультанізму. У суцільному потоці, цієї миті, на цій сторінці виникають події, що відбувалися в різний час і в різних місцях. Для Аполлінера така концентрація часу та простору — спосіб створення широкої панорами міста і Всесвіту. Поет збирає на своєму шляху всі прикмети нової реальності: автомобілі, літаки, рекламу і, звичайно, Ейфелеву вежу — цей символ технічного прогресу, і водночас підкреслює фрагментарність поетичної оповіді: "Ти йдеш по Парижу", "А ось ти в заїзді на околиці Праги...", "Ось ти вже в Марселі...", "Ось ти в Амстердамі..." — саме так до вірша вводяться різні "епізоди".
Різкі просторові стрибки, зіставлення звичайно незіставлюваних явищ — все це створює ефект, близький до тих, якими незабаром уславляться сюрреалісти. Піднесене й приземлене, поетичне та прозаїчне опиняються поряд, в одній площині.
Поступово складається естетична програма того мистецтва, яке Аполлінер визначив терміном "сюрреалізм" (буквально — "над-реалізм"). Уперше це слово прозвучало у травні 1917 року. Літературна течія, яка в подальшому перебере на себе цю назву, сповнила його вже іншим змістом. Для Аполлінера ж "сюрреалізм" — передусім, спосіб пізнання реальності, а не марення чи сон, причому пізнання більш глибокого, ніж дає змогу просте відтворення життя.
Що ж із цієї програми було втілено самим поетом? Насамперед, у його поезії відчутна така ж потужна як і в маніфестах, впевненість, що людство — на порозі нової ери: "Іде доба новітніх магій /І скоро скоро ми побачим / Мільйони див мільярди чуд / Які й не снились міфотворцям / Старих вигадливих віків. "
Ліричний епос Аполлінера природно передається за допомогою вільного вірша: цього вимагає й фрагментарність обраних деталей, і перенесення уваги з окремих моментів особистої долі на події всесвітнього значення. Могутній поступ історії, надзвичайна велич і різноманітність подій цього століття — війн, революцій, технічних переворотів — усе це стає об'єктом поезії і, у свою чергу, вимагає особливої форми зображення, такої ж багатоманітної.
У таких творах, як "Зона" "Вандем'єр", "Є", "Кортеж", "Музика із Сен-Меррі", "Мандрівник" знайдені дійсно нові епічні рішення, коли з простого, "наївного" переліку "того, що є" ("є ворожий підводний човен... є тисяча ялинок навкруги обчухраних оскіллям... є там і сям окремі хрести... є довгі гнучкі руки моєї коханої... є чорнильниця зроблена мною з гільзи...") народжується об'ємна картина людської долі. Пізніше аполлінерівський принцип поєднання "миттєвих спалахів" дійсності оберуть Л. Арагон і П. Елюар, Ю. Тувім і П. Неруда.
Але Аполлінер схильний не лише до епічного погляду на дійсність, він — один із найяскравіших, найвишуканіших ліриків XX століття. "Рейнська осінь" (1901), "Дзвони" (1902), "Лорелея" (1904), "Циганка" (1907), "Міст Мірабо" (1912), "Марія" (1912), "Отелі" (1913), "Якби моя влада" (1916), цикл "Життя присвятити коханню" (1917) написані зовсім по-іншому, ніж "Зона" чи "Кортеж". Елегійна просвітленість, замислена філософічність, свіжість безпосереднього почуття, музичність — так поет продовжує багату традицію французької лірики й додає до неї нових барв: "Під мостом Мірабо струмує Сена / Так і любов / Біжить у тебе і в мене / Журба і втіха крутнява шалена" ("Міст Мірабо").
У 1914 році почалася Перша світова війна. Аполлінер вирушив на фронт добровольцем, воював рядовим в артилерії, потім лейтенантом у піхотній частині.
Друга велика поетична збірка, видана Аполлінером за життя, дістала назву "Каліграми. Вірші миру і війни (1913-1916)" і вийшла друком 1918 року. Збірка присвячена пам'яті друга-поета, літератора Рене Даліза, вбитого на фронті 1917 року.
"Каліграми" складаються з шести розділів і містять 84 поезії. Розділивши книгу на шість частин за хронологічним принципом, Аполлінер ніби підкреслив, що "Каліграми" — ліричний літопис епохи. Послідовність віршів створює щось схоже на проходження кіл пекла, яке завершується коротким оптимістичним апофеозом з кількох звернених у майбутнє віршів 1917-1918 років.
Вірші, що увійшли до збірки,— зразок аполлінерівського поетичного експерименту: частина віршів видрукована у вигляді "ліричних ідеограм" чи "каліграм", тобто таким чином, щоб їх текст утворював графічний малюнок.
Свої перші ідеограми Аполлінер створив навесні — влітку 1914 року. Такі "малюнки" по-своєму висловлювали аполлінерівську потребу в синтезі словесного та графічного образів. Словесний образ постає на сторінці в просторі, поєднуючи "намальоване" словами з пропусками, з порожнечею, тобто з певним звучанням тексту.
Аполлінер не перший використав цю форму вірша. Відомі ідеограми, що належать ще до IV століття до н.е., трапляються вони
і в "Гаргантюа і Пантагрюелі" Ф. Рабле. У 1889 році А. Бургард написав вірш у формі Ейфелевої вежі: у ньому було 300 рядків, причому довжина кожного відповідала контуру малюнка. Новаторство Аполлінера — не у винахідливості запропонованих малюнків — вони нескладні: сонце, мандоліна, смужка диму, голуб, фонтан, черевик, а у прагненні залишитися ліричним поетом і в експериментальній формі.
Спочатку Аполлінер спробував поєднати тему війни з мотивами кохання (цикл "Вірші до Лу", численні послання до Мадлени). Наївна віра закоханого в те, що "в ім'я нашого щастя схопилися армії", тому й "гранати схожі на зорі", поступово витісняється розумінням трагедії, почуттям спільності з нею, своєї відповідальності.
Домашнє завдання: ознайомитися та написати хронологічну таблицю, читання поезії Г. Аполлінера
30.03. 2020 13.04. 2020 Урок № 32-33 Група № 23
Тема: «Срібна доба» російської поезії, її авангардські та модерністські течії. Поезія Олександра Блока та Анни Ахматової. Виразне читання напам'ять.
Поняття модернізму. Течії модернізму, їхня характеристика
Розчарування в життєвій дійсності та художньому реалістичному способі її відтворення спричинило зацікавлення новітніми філософськими теоріями та появу нових художніх напрямів, які отримали назви декадентських, авангардистських та модерністських. Французьке слово "декаданс" означає занепад, "авангард" - передова охорона, а "модерн" - сучасний, найновіший. Цими термінами почали позначати якісно нові явища в літературному процесі, ті, що стояли на передових, авангардних позиціях та були пов'язані із занепадом і кризою суспільної думки й культури, з пошукуванням позитивних ідеалів, звертанням у цих пошуках до Бога та віри, до містичного та ірраціонального.
Модернізм - загальна назва напрямів мистецтва та літератури кінця XIX - поч. XX ст., що відображували кризу буржуазної культури і характеризували розрив із традиціями реалізму та естетикою минулого. Модернізм виник у Франції наприкінці XIX ст. (Бодлер, Верлен, А.Рембо) і поширився в Європі, Росії, Україні. Модерністи вважали, що не треба шукати у творі мистецтва якоїсь логіки, раціональної думки. Тому мистецтво модернізму і носило переважно ірраціональний характер.
Протестуючи проти застарілих ідей та форм, модерністи шукали нових шляхів і засобів художнього відображення дійсності, знаходили нові художні форми, прагнули докорінного оновлення літератури. У цьому плані модернізм став справжньою художньою революцією і міг пишатися такими епохальними відкриттями в літературі, як внутрішній монолог та зображення людської психіки у формі "потоку свідомості", відкриттям далеких асоціацій, теорії багатоголосся, універсалізації конкретного художнього прийому і перетворення його на загальний естетичний принцип, збагачення художньої творчості через відкриття прихованого змісту життєвих явищ, відкриттям ірреального та непізнаного.
Модернізм - це соціальне бунтарство, а не тільки революція у царині художньої форми, бо спонукав до виступу проти жорстокостей соціальної дійсності та абсурдності світу, проти гноблення людини, обстоюючи її право бути вільною особистістю. Модернізм протестував проти грубого матеріалізму, проти духовного звиродніння та вбогості, тупої самовдоволеної ситості. Однак, протестуючи проти реалізму, модернізм не відкинув всіх його досягнень, а навіть використав їх, розвивав та збагачував у своїх пошуках нових шляхів у мистецтві.
Загальні риси модернізму:
o особлива увага до внутрішнього світу особистості;
o проголошення самоцінності людини та мистецтва;
o надання переваги творчій інтуїції;
o розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникати у найінтим-ніші глибини існування особистості і одухотворити світ;
o пошук нових засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість тощо);
o прагнення відкрити нові ідеї, що перетворять світ за законами краси і мистецтва. Такі крайні, радикальні модерністські течії, як дадаїзм або футуризм отримали
назву авангардизму (від фр. avant - уперед, garde - сторожа, передовий загін) - напрямок у художній культурі XX ст., який полягав у відмові від існуючих норм і традицій, перетворенні нових художніх засобів у самоціль; відображенні кризових, хворобливих явищ у житті й культурі у перекрученій формі. Авангардизму притаманне бунтарство.
Авангардистські напрями і течії (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, "новий роман", "драма абсурду", "потік свідомості" тощо) збагатили й урізноманітнили літературний процес, залишивши світовій літературі чимало шедеврів художньої творчості. Вони помітно вплинули і на письменників, які не відмовились від художніх принципів реалізму: виникли складні переплетіння реалізму, символізму, неоромантизму і "потоку свідомості". Реалісти у своїх творах використовували й ідеї З.Фройда, вели формалістичні шукання у царині художньої форми, широко застосовували "потік свідомості", внутрішній монолог, поєднали в одному творі різні часові пласти.
Модернізм як художній напрям був внутрішньо неоднорідним конгломератом художніх явищ, які ґрунтувалися на спільних світоглядних, філософських і художніх засадах. Наприкінці XIX ст. виникли імпресіонізм, символізм та естетизм. На початку XX ст. до них додалися експресіонізм, футуризм, кубізм, а під час і після першої світової війни - дадаїзм, сюрреалізм, школа "потоку свідомості", а література, до якої ввійшли антироман, "театр абсурду".
Імпресіонізм (від фр. "враження") вів свій початок у другій половині XIX ст., і розквітнув у XX ст. Він виник як реакція на салонне мистецтво та натуралізм спершу у живописі (К. Моне, Е. Мане. О. Ренуар, Е. Дега), звідки поширився на інші мистецтва (О. Роден у скульптурі, М. Равель, К. Дебюссі, І. Стравинський у музиці) і літературу. Тут основоположниками імпресіонізму стали брати Гонкури та Поль Верлен. Виразні прояви імпресіонізму були у творчості Гі де Мопассана і Марселя Пруста, до імпресіоністів належали Кнут Гамсун, Гуго фон Гофмансталь, Ю. Тувім.
Протестуючи проти надмірної залежності від реального життя, проти копіювання дійсності, імпресіоністи описували власні враження від побаченого - зорові й чуттєві, що були мінливими, як і самий світ, а також відтінки вражень і барв, їхні уявлення та асоціації були часто фантастичними і завжди суб'єктивними. Художній твір імпресіоніста - це не об'єктивна картина світу, а система складних суб'єктивних вражень про нього, яскраво забарвлена творчою індивідуальністю митця. Особливо вразливі імпресіоністи до чуттєвої краси світу; вони чудово відтворювали природу, її красу, розмаїтість і мінливість життя, єдність природи з людською душею.
Найвизначнішою серед декадентських течій кінця XIX - початку XX ст. став символізм. Символ використовувався як засіб вираження незбагненної суті життєвих явищ і потаємних або навіть містичних особистих уявлень, творчих прозрінь, ірраціональних осяянь митця. Символи вважалися найдосконалішим утіленням ідей. Образи-символи відтворювали таємничу та ірраціональну суть людської душі та її життя, величний поступ невідворотної долі, зобразили потойбічне життя, метафізичний світ "інобуття", натякали на містичну сутність явищ життя.
Для символістів поезія, як і музика, була найвищою формою пізнання таїн - пошуком і відкриттям "інобуття". Символ породжував численні асоціації, захоплював багатозначністю, глибинним прихованим змістом, який важко або навіть неможливо було зрозуміти. Символісти надавали великого значення внутрішньому звучанню, мелодиці й ритмові слів, милозвучності та мелодійності мови, емоційному збудженню, яке огорнуло читача завдяки ритмові та мелодиці вірша, грі розмаїтих асоціацій. Започаткували символізм французькі поети Поль Верлен, Стефан Малларме, Артюр Рембо. "Завоювавши" Францію, символізм швидко поширився в усій Європі. В різних її країнах символізм представляли Габріель д'Анунціо (Італія), Райнер Марія Рільке та Гуго фон Гофмансталь (Австрія), Стефан Георге (Німеччина), Оскар Уайльд (Англія), Еміль Верхарн і Моріс Метерлінк (Бельгія), Ген-рік Ібсен (Норвегія), Станіслав Пшибишевський (Польща).
Естетизм виник в останнє десятиліття XIX ст. в Англії. Він породив культ витонченої краси. Творці естетизму вірили, що реалізм приречений на цілковитий крах, що соціальні проблеми зовсім не стосуються справжнього мистецтва, і висували гасла "мистецтво для мистецтва", "краса заради самої краси". Найвидатнішим представником англійського естетизму був Оскар Уайльд.
Експресіонізм (від фр. "виразність, вираження") започаткований теж у XIX ст. Ця авангардистська течія набула свого повного звучання та ваги в першій чверті XX ст. і стала значним внеском у розвиток світової літератури. Експресіоністи були тісно пов'язані з реальністю - саме вона їх сформувала і глибоко хвилювала. Вони засуджували потворні явища життя, жорстокість світу, протестували проти війни і кровопролить, були сповнені людинолюбства, стверджували позитивні ідеали.
Але бачення світу експресіоністами було своєрідним: світ уявлявся їм хаотичною системою, якою керували незбагненні сили, незрозумілі, непізнанні, таємничі, і від них не було порятунку. Єдино справжнім був лише внутрішній світ людини і митця, їх почуття і думки. Саме він мав перебувати в центрі уваги письменника. А відтворювати його слід виразно, яскраво, з використанням грандіозних образів умовних, з порушеними пропорціями, надмірно напружених, з максимально чіткими інтонаціями, тобто зображати за допомогою експресивних образів із застосуванням парадоксального гротеску та у фантастичному ракурсі. Чи не найвидатніший експресіоніст Йоганнес Бехер вважав найхарактернішим для експресіонізму поетичним образом "напружений, відкритий в екстазі рот". Отже, у творах експресіоністів багато сатири, гротеску, чимало жахів, надмірної жорстокості, узагальнень і суб'єктивних оцінок реальності. Експресіонізм з'явився спочатку в малярстві (Е.Мунк, В.Ван-Гог, П.Гоген. П.Сезанн та ін.) і в музиці (Ріхард Штраус), щоб незабаром перейти і в літературу. До найвизначніших експресіоністів належать Г.Тракль і Ф.Кафка в Австрії; И. Бехер і А. Франс у Німеччині; Л. Андрєєв у Росії.
Імажизм (від фр. "образ") - течія, яка спричинила появу російського імажинізму. З'явилась вона в Англії напередодні першої світової війни і проіснувала до середини 20-х років. У Росії вперше імажиністи заявили про себе 1919 року. Образ імажисти та імажиністи проголосили самоціллю творчості. "Вірш - не організм, а хвиля образів, з нього можна вийняти один образ, вставити ще десять", - стверджував теоретик російського імажинізму В. Шершеневич. Отже, вірш представники цієї течії вважали "каталогом образу", вишуканим сплетінням метафор, метонімій, епітетів, порівнянь та інших тропів - таким собі примхливим нагромадженням барв, відтінків, образів, ритмів і мелодій. Зміст імажиністи відсували на другий план: він "поїдається образом". Певна річ, що імажинізм не міг, якщо б навіть і прагнув того, цілком знехтувати змістом. Творчість С. Єсеніна - найкраще підтвердження цієї думки. Представниками імажинізму в Англії та США є Т.С. Еліот, Р. Олдінгтон, Е. Паунд, Е. Лоуел та ін.
Поняття авангардизму. Авангардистські течії у світовій літературі
Футуризм (від лат. "майбутнє") виник 1909 р, в Італії, його родоначальником був Ф. Марінетті. Звідти поширився по всій Європі, отримавши назву кубізму у Франції (М.Жакоб, Б.Сандрар), егофутуризму і кубофутуризму в Росії (І.Сєверянін, брати Бурдюки, В.Хлебніков, В.Махновський та ін.), авангардизму в Польщі (Ю. Пшибось та ін.). Український футуризм, започаткований М. Семенком, отримав згодом назву "панфутуризм".
Футуристи проголошували, що вони створили мистецтво майбутнього, яке було співзвучним ритмам нової епохи "хмарочосно-машинно-автомобільної" культури, і закликали відкинути традиції старої культури, яку вони називали зневажливо "плювальницею". Футуристи співали гімни технічному прогресові, місту, машинам, моторам, пропелерам, "механічній" красі, наголошували на необхідності створення нової людини, гідної своєї доби техніки, людини нового складу душі. Вони відкинули традиції реалістичної літератури, її мову, поетичну техніку. Запроваджуючи свою мову, нові слова і словосполучення, футуристи доходили навіть до абсурду: часом вигадували слова без будь-якого змісту.
Французькі кубісти та російські кубофутуристи були тісно пов'язані з маляра-ми-кубістами, які намагалися епатувати, вразити обивателів різкістю фарб і незвичністю змісту: вони розкладали зображуване на найпростіші геометричні елементи - куби (звідси й назва), квадрати, прямокутники, лінії, циліндри, кола тощо. Проголосивши культ форми, кубісти відсунули зміст на задній план, звели його до форми. Письменники спантеличували обивателя не тільки "мовою, якої ще ніхто не чув", а й відходом від милозвучності в бік какофонії, дисонансів, нагромадженням важких для вимови приголосних.
ОЛЕКСАНДР БЛОК - поет, класик російської літератури 19-20 століть.Олександр Олександрович Блок народився 16 (28) листопада 1880 року в Санкт-Петербурзі у висококультурній сім’ї (батько – професор, мати – письменниця). У 1889 році його відали в другий клас Введенській гімназії, яку закінчив у 1898 році. Потім навчався в Петербурзькому університеті, спершу на юридичному факультеті , а згодом – на історико-філологічному. До слова, ректором університету був його дідусь А.Н. Бекетов. Перші вірші були написані Блоком в п’ятирічному віці. У 16 років Олександр Блок займався акторською майстерністю, прагнучи підкорити сцену. У 1903 році Блок одружується на доньці знаменитого вченого Д.І. Менделєєва – Л. Д. Менделєєва. У наступному році було вперше надруковано вірші Блока, що вийшли в збірнику під назвою «Вірші про прекрасну даму». У 1909 році відбуваються дві важкі події в сім’ї Блока: помирає дитина Любові Дмитрівни і помирає батько Блока. Щоб прийти в себе, Блок зі своєю дружиною їдуть відпочити в Італію. За італійські вірші Блока обрали в творче угрупування «Академія» Творчість Блока містить кілька напрямів. Для ранніх його творів властивий символізм. Подальші вірші Блока розглядають соціальне становище народу. Він глибоко переживає трагічну участь людства («Роза і хрест», 1912), потім приходить до думки про обов’язкову відплату (цикл «Відплата» 1907-1913 , цикл «Ямби» 1907-1914). Одним з найвідоміших віршів Блока є «Ніч, вулиця, ліхтар, аптека». Блок також плекав інтерес до дитячої літератури, написав безліч віршів, деякі з них увійшли до збірки для дітей «Круглий рік» та «Казки» (обидва – 1913) Під час революції Блок не емігрував, став працювати у видавництві міста Петрограда. Революційні події в Петербурзі знайшли відображення у віршах, поемах ( «Дванадцять», 1918), статтях. Перед смертю поет часто хворів. На запит про виїзд за кордон для лікування і подальше клопотання Максима Горького політбюро ЦК РКП (б) відповіло відмовами. Після такого рішення Блок відмовився приймати їжу і ліки, знищив свої записи. Живучи в Петрограді серед злиднів, Олександр Блок помер від хвороби серця 7 серпня 1921 року.
Анна Ахматова. Справжнє ім’я Анни Ахматової — Анна Горенко. Народилася 23 червня 1889 року під Одесою в родині відставного інженера-механіка флоту. Через рік її відвезли до Царського Села, де минули дитячі роки і рання юність майбутньої поетеси. Після закінчення гімназії навчалася на юридичному факультеті Вищих жіночих курсів у Києві та Вищих історико-літературних курсах у Петербурзі. Складати вірші почала ще в дитинстві. У 21 рік вийшла заміж за поета Миколу Гумільова, разом із ним почала працювати в акмеїстичному літературному угрупованні «Цех поетів», здійснила подорож Францією та Італією. З 1912 року, протягом десяти наступних, вийшло друком п’ять поетичних збірок — «Вечір», «Чотки», «Біла зграя», «Подорожник» та «Anno Domini». Після жовтневої революції, незважаючи на критичне до неї ставлення, поетеса залишилася в Росії, хоча багато її друзів емігрували й кликали її із собою. Доля була до неї безжальною. Спочатку вона втратила чоловіка. Це була незвичайна людина. Гумільов мріяв дослідити Африку й об’єднати всі африканські племена, створити для них спільну мову. Він здійснив три мандрівки власним коштом. А 1921 року його безпідставно звинуватили в контрреволюційній змові й розстріляли. У Анни Андріївни залишився син Лев, який став ученим. Лева тричі арештовували, він пройшов сталінські табори, але вижив. Йому, а також тисячам подібних до нього, Ахматова присвятила поему «Реквієм». 1925 року була прийнята сумнозвісна постанова ЦК ВКП(б) «Про політику партії в галузі художньої літератури». А. Ахматову перестали друкувати в журналах та альманахах, запрошувати на літературні вечори. Це тривало майже 15 років. Поетеса зайнялася дослідженням творчості О. Пушкіна. Під час Другої світової війни Ахматова перебувала в евакуації в Ташкенті, виступала зі своїми віршами перед пораненими в госпіталях. 1946 року разом із відомим сатириком М. Зощенком А. Ахматова була виключена зі Спілки письменників за песимізм і «шкідливий вплив на виховання молоді», як зазначалось у партійній постанові. Партійний функціонер Жданов назвав її «взбесившейся барынькой, мечущейся между будуаром и молельней», «полумонахиней-полублудницей». 1962 року була завершена «Поема без героя» — духовний заповіт і вершинне досягнення поетеси. 1964 року літературна праця А. Ахматової була відзначена престижною італійською премією, а через рік Анну Андріївну обрали почесним доктором Оксфордського університету. Не стало її 5 березня 1966 року.
Домашнє завдання. Законспектувати матеріал, вивчити 1 поезію Анни Ахматової та
Олександра Блока напам'ять.