Дистанційне навчання. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ( група № 34 )

2.09.2020 Урок №1

Іван Багряний «Тигролови».

ІВАН БАГРЯНИЙ (ІВАН ЛОЗОВ’ЯГІН) (1906-1963) – одна з найяскравіших постатей в українській літературі XX ст.Народився на Сумщині.Вірші почав писати ще у 2-му класі.Через 3 роки, навчаючись у вищій початковій школі, був редактором шкільного журналу «Надія».1926 р. – навчається у Київському художньому інституті.1927 р. – вихід першої поетичної збірки «До меж заказаних».По закінченні інституту не був допущений до захисту диплома через націоналістичну діяльність.1929 р. – видає поему «Ave Maria», яка була одразу ж заборонена.1930 р. – опублікований роман «Скелька» (проблема несправедливості у відносинах України та Росії).1932 р. – заарештували у Харкові, цілий рік тримали під слідством.1933 р. – засудили на 5 років заслання і вивезли на Далекий Схід.1937 р. він утікає. На початку 1938 р. був повторно заарештований і сидів 2 роки й 7 місяців у харківській тюрмі УГБ-НКВД на Холодній Горі. Усе пережите лягло в основу роману «Сад Гетсиманський».У 1940 р. був звільнений під нагляд у зв’язку з тяжкою хворобою легенів та недостатністю матеріалів для повторного засудження.Під час німецької окупації працює в Охтирці редактором місцевої газети.У 1942 р. мав бути розстріляний німцями, але випадково врятувався.У Львові налагоджує зв’язок з УПА.За його ініціативи створюється підпільний уряд – Українська головна визвольна рада.1944 р. – виходять романи «Люба» (знищений власноруч) і «Тигролови».Пізніше емігрує за кордон.1945 р. – організовує літературне об’єднання МУР – Мистецький український рух.Іван Багряний мешкає в Західній Німеччині, де й розгортає активну політичну діяльність.1947 р. – повість «Морітурі».1948 р. – разом з Г. Костюком, С. Підгайним та іншими організовує Українську революційно-демократичну партію (УРДП) й керує нею до останніх днів життя.Його обирають головою Української національної ради, він став авторитетом у справі творення української державності.Цього ж року виходить повість «Розгром», комедія «Генерал».1950 р. – роман «Сад Гетсиманський».1953 р. – повість «Огненне коло». Помер письменник 25 серпня 1963 року. Похований у Новому Ульмі (Німеччина).1965 р. — опубліковано роман «Людина біжить над прірвою».У 1992 р. Багряному було присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка (посмертно). Основні твори: романи «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою», повість «Огненне коло», стаття-памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?», поема «Ave Maria».

Перша назва роману:«Звіролови»– написано за 14 днів.

Автор: І. Багряний

Рік: 1944

Літературний рід: епос

Жанр: пригодницький роман

Тема: зображення трагічної долі людини-особистості в радянському тоталітарному режимі.

Ідея: перемога добра над злом; за будь-яких обставин потрібно залишатися Людиною.

Головні герої: молодий український інженер-авіатор Григорій Многогрішний, родина Сірків – Денис Сірко, Сірчиха та їх діти Гриць та Наталка, майор НКВС Медвин.

Композиція: дві частини, разом дванадцять розділів.

Сюжет:Григорій Многогрішний втікає з «ешелону смерті» (потяг, який перевозить смертників ГУЛАГу до Сибіру). Він переховується в родині Сірків.Потім разом з названим братом Грицем Сірком їде до Хабаровська. Його переслідують. Многогрішний зустрічається з Медвиним у тайзі і розправляється з ним.Закохані Григорій і Наталка втікають за кордон СРСР. (Події відбуваються в 30-их роках ХХ ст.)

Сюжетні лінії:

• Пригодницька (життя Григорія Многогрішного);

• Сталінські репресії (уривчаста).

Символіка назви:

Родина Сірків полює на тигрів.

Тигр – символ тайги.

В умовах тоталітарного режиму людина полює на людину.

Тематичні пласти роману:

• трагедія України;

• вплив сталінських репресій на долю людини (інженера-авіатора Григорія Многогрішного);

• жорстокість тих, хто чинить беззаконня;

• побут і традиції українців – переселенців на Далекий Схід;

• романтичне кохання Наталії (з родини Сірків) і Григорія.

«Тигролови» мають усі прикмети пригодницького роману:

• персонажі розділені на позитивних і негативних;

• захоплюючий сюжет;

• мисливські пригоди;

• кохання до дівчини, яка зросла в умовах дикої природи;

• happy end — щасливий кінець.

Життєвий принцип Григорія Многогрішного – «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи»

Домашнє завдання прочитати роман,написати хронологічну таблицю.

16.03.2020 Урок № 51. Історична основа й художній вимисел у романі «Диво» П. Загребельного. Софія Київська як історична пам*ятка та художній символ. Образ Сивоока ( проблема творчого начала в людині…)

Аналіз твору «Диво»

«Диво» П. Загребельного видане в 1968 р. Цей роман є першою частиною епічного триптиху про Київську Русь, до якого входять «Первоміст» (1969) і «Смерть у Києві» (1972). Ці твори не є трилогією в традиційному розумінні слова, бо немає тут спільних героїв і фабула аж ніяк не поєднана в часі, у місці дії, у головних обста­винах і характерах. Це — триптих. Таке композиційно-жанрове визначення дав сам автор у роздумі «Клопоти з «Первомостом», де, власне, сказано й про те, що кожна з названих книг має свою провідну ідею, хоч усі вони в ряді пунктів схрещуються. Дія в «Диві» відбувається з 992 по 1037 рр., а також у 1941­-1942 і 1965-1966 рр. Це розповідь про мистецький витвір нашої давнини — Софію Київську — і про долю його та місце в нашій духовній історії. Роман «Смерть у Києві» зображує боротьбу Юрія Долгорукого та людей з народу за об’єднання всіх руських земель в єдину державу. У часі тут зосереджено увагу на 1147-1157 рр. У «Первомості», де досліджується доля найбільшої народ­ної споруди й життя мостищан, охоплено буття феодального су­спільства від битви на Калці (1223) до нападу орд Батия на Київ (1240). На цій міцній фактурі виросла грандіозна панорама Дав­ньої Русі протягом трьох століть. Розвиваючи традиції своїх по­передників, а часом і творчо полемізуючи з ними в трактуванні характерів історичних осіб, переосмислюючи літописи, хроніки, праці вітчизняних і зарубіжних авторів, П. Загребельний здій­снив справжнє художнє відкриття епохи на ґрунті історичних і психологічних гіпотез. У циклі романів про Київську Русь йому, як нікому раніше, удалося розкрити суперечності давньої доби и разом з тим глибинно осягнути найрізноманітніші характери, відтворити психологію найголовніших соціальних типів — від смерда до князя, з їхнім індивідуальним світосприйманням і пове­дінкою. У триптиху про події з трьохсотлітньої історії Київської Русі (Х-ХІІІ ст.) особливе місце належить «Диву», якому суди­лося дивувати не одне покоління читачів. Ніякий переказ, навіть авторський, не може передати всього багатства ідей і характе­рів, котрі є в ньому. Бо воно — у нерозривній цілісності образів: від назви до ладу мовлення. У ньому, як це не дивно, знайдемо початки наступних історичних романів митця.

Характеристика образу Сивоока у творі «Диво»

Як через образ автор розкри­ває проблему творчого начала в людині, свободолюбства, люд­ської гідності? Хто звів собор — це диво з див? Не Ярослав же, як то твер­дить літописець. Князю належав задум, ідея, воля. А хтось же втілював задум і, вивершуючи його, збагачував рідними мотивами й барвами. Не могли це робити ортодоксальні майстри з Візан­тії. Мав бути серед них і митець-русич, який піднявся до розу­міння поступовості розвитку мистецтва в часі, прагнув зберегти животворні народні уявлення, вітчизняну спадщину. Не в під­майстрах він ходив — таке могло вдатися лише творцю. Спира­ючись на логіку історичної науки, на психологічні припущення, щедра фантазія П. Загребельного спородила могутній характер Сивоока — народного митця й мислителя, талановитого худож­ника, архітектора. Це справжній творець дива: «Як же так? — думав Сивок.— Адже це існує поза всім! Ні з чого з’являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого проведення пензлем? Вкладати треба ціле своє суще, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим — ось справжнє мистецтво!». Усе життя Сивоок є рабом, бунтівником проти свого злиденного становища як соці­ального, так і професійного. Понад тридцять років він ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для Сивоока нерозривні, і незадовго до заги­белі він відкриє для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я — сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені». До цього відкриття митець ішов стихійно, але неухильно. Спо­чатку він не знав, що в ньому після смерті діда, який не прийняв хреста, оживе буйнодивний світ кольорів. Коли вперше побачив Київ, золоті хрести на церковних банях здалися йому чорними, бо перед цим він дивився на сонце. Воно, земне, символ радості, чорні хрести — смутку, жалоби за дідом-язичником. Хрести Сивоок ненавидів до загину, але як талановитий художник, що задивлявся на гру барв, не міг не захопитися красою церкви Бого­родиці: «була рожево-сіра, розлога й струнка, летючо-легка, мов засвічена сонцем хмара, із сизо-вишневим мороком і золотими проморгами свічок усередині». У язичницькій Радогості, захованій «в глибини зеленого дивосвіту», його вразила летюча барвна каплиця, а її хранителька Звенислава розкрила хлопцеві душу барв, які, мов люди, залежно від випадку, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, нудьгуючі, крикливі, жалібні, холодні, теплі... Ось чому пізніше, у Константинополі, уже спробувавши в Радогості та бол­гарському монастирі «випаровувати з небуття новий світ», Сивоок шукав у барві не бога, а людину. У своєму зухвальстві він поді­ляв крамольні думки із заборонених у ті часи книг, що художник вищий за бога: після створення світу він створює новий світ! Сивоок ніколи й нікому не корився. У поєднанні з талантом непокірність набула в ньому величі й певності. І майстру Ага- піту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник — не раб. Він служить не церкві, не князю, не темним, мов вода-нетеч, боярам, а людям, які своєю працею прикрашають рідну землю. Поставивши перед храмом дві вежі, щоб оздобити їх не богами та їхніми прислужниками, а звичайними людьми, Сивоок хотів кинути виклик закостенілому у своїй зневазі до всього живого християнству: «Ми є! Ми живі!». Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок заду­мує щось велике и незвичайне, бо малість не може здивувати світ. У його уяві собор стояв як образ землі, який народився з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був «...образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі...». Цю летючу церкву як символ краси рідної Вітчизни, а не приста­нище бога, митець вимріював усе життя. І він, перемігши посе­редність Міщила й обережність Мудрого, «заганяє» всього себе в собор. В Оранті передає тихе зітхання матері й сполохані очі Ісси, її болісно-нерозмірену постать, що летить у загибель. У про­цесі творення він наче самознищувався — і цей стан виокремлено автором самобутньою пластикою метафор і порівнянь: «Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне; мов рослини — квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами, і все для нього вкладалося в мову барви, він знову почав своє вмирання у творенні, спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки, небаченими кольорами, він хотів би упіймати в барві й показати людям усе на світі: дівочий спів, пташинии політ, блимання зірок з чистого неба і сонце, сонце». Увібрати розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах,— це і є та формула таїни художника, яку відкрив П. Загребельний у своєму Сивоокові. Спостерігаючи за тим, як творець із сум’яття вичаровує гар­монійність, Ярослав Мудрий згодом зробить відкриття: Сивоок схожий на свою землю. Порівняння несподіване, широке, але за ним — безмежжя глибинних зв’язків: хлопчик із пущі став речником народу й рідної природи.

Домашнє завдання. Написати конспект, виписати образ Сивооки

16.03.2020 Урок № 52. Князь Ярослав Мудрий( проблема влади й людини) у романі «Диво» П. Загребельного

Розкрийте образ Ярослава Мудрого. Як через образ подається проблема влади й людини? П. Загребельний показує Ярослава Мудрого ще з дитинства, який ріс, ніби вовченя, був упертим, а в дорослому житті цілеспря­мованим: «Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в уся­кому ділі — і в зненависті, в любові, та навіть у дріб’язку». Особливо автор наголошує, що Ярославові нічого в житті не давалося просто. І подолання комплексу неповноцінності, і шлях до влади, і бажання бути завжди на виду — усе це мало якусь внутрішню силу. А особисте життя теж не тішило Ярослава Мудрого. Не мав князь і друзів. І все ж він знаходив утіху в тому, що робив для розквіту своєї держави: примножував її багатства, виводив Русь на рівень європейський. Загребельний показує свого героя як звичайну людину, яка має слабкості, недоліки; часом Ярослав Мудрий був жорстоким, самовпевненим, для нього був «раніш закон, а потім благодать». Як бачимо, він не ідеальний. П. Загребельний у змалюванні Ярос­лава знайшов добру міру поєднання «державно-історичного» та «людського»... Від обмеженої князівської демократичності Ярослав прихо­дить до абсолютної самотності. Проголосивши себе кесарем, він вознісся в гордині, вважаючи, що для нього тепер всі «живі — мертві», бо вони залежать від нього, а не він од них. Ідея безмеж­ної влади пригасила, а потім й убила в ньому все людяне: знищено беззахисного язичницького святого, переслідується позашлюбна дочка, загинув Сивоок, ім’я якого велено вилучити з літопису. Рефрен «Роби задумане», який спочатку сприймався як утвер­дження творчої діяльності, тепер набирає зловісного смислу, бо ідея державності перетворилася в ідею самодержавства. І водночас П. Загребельний показує, що ніщо людське не було чужим для Ярослава: «...Жив останні місяці в душевному сум’ятті, відчував розтерзаність в серці». Бо вирішив війною йти супроти батька. Бо Забава, це його «приголомшливе чудо», відкрила йому такі джерела ніжності, краси й не скованої умовностями гідності, що хвилями затьмарювала його честолюбні заміри. Та князівство стало на заваді людяності Ярослава, який любив свою землю, особ­ливо гостро відчуваючи пору «...занурення пущі в зимовий сон», однак не хотів і боявся бачити на ній скупчених в одне ратаїв, уважаючи, що всілякі там хлібороби, як і ковалі та кожум’яки, не здатні думати, а тим більше — творити державу. Уже будучи великим князем київським, міркував: «Простий люд байдужий до влади. Вона йому ні до чого. Він би й державної гідності та неза­лежності не мав, аби не князь. Тож хай буде вдячний князеві. Не князь дякуватиме комусь там за напитки та наїдки, а люди хай дякують князеві. Повчати їх про це денно і нощно». І добре розумів, що закляте коло самотності оточує правителя, «...тільки підлабузник вповзає туди на череві». Хіба не муки це людини, що створила могутню державу, разом із воями Русі розбивала її ворогів, відбудовувала городи и церкви, одкривала житниці для голодних, заохочувала до освіти, але пісень усе одно в народі про неї не складали! Надолужуючи відсутність хвалебних пісень, задумав Ярос­лав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських. Ним волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі: у його незвичайному соборі він хотів знайти примирення нового чужого зі старим своїм, подолати роздвоєність, яка мучила його протягом багатьох років. У дискусії зі святим язичником князь уперто відстоює нову віру, яка виводить Русь у широкий світ. Але в той же час розуміє, що заради християнства було нищено й плюндровано душі свого народу. «Може, в піснях і віруваннях давньої Русі,— міркував Ярослав при спогляданні собору й народу, що клопотався біля нього,— ховалася та чистота й міць, яка мала прийти на зміну тому світові, що на його березі конала, мов здихаюче чудо-юдо, Візантія? І, може, помилився князь Володимир, а за ним ще тяжче помилився він, Ярослав, переймаючи від Візантії те, що, вида­валося, приносило їй могуття, а насправді ж обіцяло лиш заги­бель?». Та згодом відкидає цю думку заради, як він гадає, вищих інтересів: «Невлаштованість людська його мало обходила. Дбав і не за себе — за державу». Але Павло Загребельний не поставив тут крапки. Логіка характеру, соціальна його реальність привела автора до розуміння, що Ярослав, зрештою, повинен був перед помазанням на кесаря заперечити цю думку й визнати: «Зберіга­ючи державу, зберіг себе». Якщо князеві спочатку гадалося, що держава над усе, то кесареві годилося думати, як і всім монар­хам, що він — це держава. Досягнувши безмежної влади, Ярос­лав став самотнім, душа його перетворилася на пустку. Могуття влади не могло приборкати прагнення людей до волі, що и довела втечею дочка Забави, на яку він нацькував вірних псів своєї дер­жави. Не випадково роман завершується, як і початок розділу про Сивоока, у романтичному стилі, де фольклорно-біблійна уза­гальненість з повторенням приєднального «і», на противагу пиш­ноті и подробицям опису покладання вінця на голову князеві, створює урочистий гімн безсмертю тих, хто в єдності з народом творить дива: почалася погоня по всіх усюдах, по всій землі. І втікала Ярослава полями, лісами, крилася в пущах і на бо­лотах. І не наздогнали. Втекла. Заховалася між людьми. Народила сина від Сивоока. І син його — серед нас. Завжди з його талан­том і горінням душі. І диво це ніколи не кінчається і не переводиться».

Як у творі «Диво» у трьох сюжетних лініях подається конфлікт влади й мис­тецтва? Сивоок і Ярослав — це образи-антиподи, перший виступає як представник мистецтва, другий — влади. Уведення в роман образу Ярослави (позашлюбної дочки Ярослава Мудрого) заго­стрює конфлікт мистецтва й влади та активізує протиставлення героїв, що можна простежити через зіставлення доль Ярослава й Шуйці, Сивоока і Ярослави. Для князя держава відігравала провідну роль, була найбільш значимою в його житті. І саме вона стала між Ярославом і Шуйцею. Для Сивоока не менш значимим, ніж для князя державні справи, було мистецтво. Проте, коли доля поставила вибір: собор чи кохана,— Сивоок став на захист Яро­слави, переслідуваної за велінням князя, і загинув від меча своїх ворогів. Конфлікт дістає такого завершення, тому що Сивоок — митець, а мистецтво вільне. На такому тлі князь Ярослав постає невільником свого високого становища. Син Сивоока, народжений Ярославою, асоціюється з образом спадкоємця таланту Сивоока. Продовження конфлікту мистецтва й влади, а відповідно свободи та обов’язку людини, зображено в розділах, присвяче­них подіям XX ст. Лише пам’ятки мистецтва тут потребують захисту. У сюжетній лінії 40-х рр. XX ст. влада ототожнюється з фашиз­мом, її представники — німецький професор Шнурре і його поміч­ник Оссендорфер. «Представник» мистецтва — учений-історик Гордій Отава, спадкоємець справи Гордія — його син Борис. Між свободою людини та її обов’язком Гордій обирає друге, керую­чись при цьому твердженням: «Якщо не зроблю я, то й ніхто не зробить», бо «Якщо вмираю, то вмирає зі мною цілий окремий світ, відновити який нікому не дано». Він зробив свій вибір на користь обов’язку: залишався захищати культурні пам’ятки в окупованому Києві, ризикував життям, незважаючи на малого сина Бориса. У розділах, присвячених 60-м рр. XX ст. мистецька проблема­тика пов’язана з образом професора Бориса Отави. Наявний жіно­чий образ — московської художниці Таї Зикової. У цій сюжетній лінії автор порушує проблему обов’язку й свободи людини. Борису Отаві ще належить зробити вибір між справою життя й особистим життям. Він має змогу побачити наслідки цього вибору не лише на прикладі батька, але й своїх попередників (Сивоока і Ярос­лава). Героя не полишає почуття обов’язку, проте Борис отри­мує листа від Таї, і завдяки цьому епізоду можемо говорити про умовну розв’язку сюжетної лінії.

Питання та відповіді до роману «Диво»

• У яких площинах розгортається сюжет роману? (Події першої сюжетної площини відбуваються в часовому проміжку від літа 992 р. до осені 1037 р. XI ст., другої — від осені 1941 р. до весни 1942 р. XX ст., третьої — з весни 1965 р. до літа 1966 р. XX ст.)

• Які епізоди з життя Сивоока змальовані в першій сюжетній площині? (Події сорокарічних поневірянь героя: Сивоок розпо­чинає свою подорож із пущі {життя у діда Родима й у Сит­ника), потім прямує до Києва, Радогості, потрапляє в Болгар­ське царство, у Константинополь, на острів Пелагос, після чого знову опининяється в Київській Русі, а саме в Києві. Тут сюжетна лінія Сивоока переплітається з лінією Ярослава)

• 3 якими героями пов’язана друга сюжетна площина? (Події другої часової площини розгортаються в Києві. У цій пло­щині лише одна сюжетна лінія: Гордія Отави — професора Шнурре)

• Як подається у творі третя сюжетна лінія? (Дія третьої сюжетної площини розпочинається в надмор’ї, розгортається в Києві через зображення подорожей Бориса Отави до Західної Німеччини, Москви, а завершується в Києві)

• Який образ пов’язує всі сюжетні площини? (На тлі Софіївського собору розгортаються події всіх сюжетних ліній)

• Визначте роль заспіву та епіграфів до частин роману. (Заспів до «Дива» та епіграфи до кожної з його частин глибоко зану­рені в зміст, вони «промовляють» щось важливе, кидаючи додаткове світло на задум і тему)

• Який конфлікт покладено в основу сюжетних ліній? (Основу сюжетів становить конфлікт влади й мистецтва, свободи людини та її обов’язку) • Як у творі переплітається історична правда и художній вими­сел? (Вимисел, фантазія Павла Загребельного в «Диві» орга­нічно переплітаються з реальним історичним тлом тогочас­ного життя Києва, Новгорода, язичницької пущі, доповнюючи та поглиблюючи сприймання зображуваного)

• Визначте ідейний зміст образу Софії Київської у творі. (Собор зв'язує покоління, говорить з нами про минуле, про куль­туру нашого народу, утілює невмирущість духу українського нації)

Домашнє завдання. Записати у зошиті питання та відповіді до твору «Диво», виписати образ Ярослава Мудрого.

16.03.2020 Урок № 53 Група №34

Тема: Сучасна українська література. Літературні угрупування: ЛУГОСАД,

Бу-Ба-Бу, Нова дегенерація

Сучасна українська література — українська література останніх десятиліть, створена сучасними письменниками.

Унаслідок більшої свободи, відкритості українського суспільства до іноземних впливів та значно ширших контактів з літературами інших країн сучасна українська література здебільшого відрізняється від радянської та класичної зверненням до досі заборонених тем (Голодомор, сексуальність, наркотики, девіантна поведінка і т.д.), використанням нових стилістичних прийомів (постмодернізму, неоавангарду, нецензурна лексика, використання суржика), різноманітністю та змішанням жанрів, своєрідною епатажністю, а також осмисленням соціальних проблем та історичної пам'яті. Термін «сучасна українська література» часто скорочується як «сучукрліт» або «укрсучліт».

Літературні угрупування:

- ЛУГОСАД- літературне угруповання до складу якої входили Іван Лучук, Назар Гончар і Роман Садловський, була створена у Львові 1984 року. ЛУГОСАД займає виняткове місце в українському літературному процесі 80-90х років минулого століття.Позиціонуючи себе як явище марґінальне, лугосадівці насправді потрапили до фарватеру літературного процесу зміни епох, створивши прецедент поетичного угруповання із власною естетикою та літературномистецькою ідеологією, із власним канонічним корпусом поетичних текстів. ЛУГОСАД в історико-літературному контексті зазвичай розглядають як цілісне явище — у триєдиній сукупності, а не кожного із трьох лугосадівців зокрема. Будь-який більш-менш поважний аналіз розвитку української літератури протягом двох останніх десятиліть XX століття і початку століття XXI не може обійтися без залучення до розгляду творчості ЛУГОСАДу або принаймні без згадок про нього. Прикладом визнання ЛУГОСАДу може слугувати залучення його поетичної творчості до програм вивчення сучасної української літератури у старших класах середньої школи та вищої школи гуманітарного профілю. У літературному процесі 80-90х років минулого століття ЛУГОСАД зайняв своє гідне місце.

- Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада) -літературне угруповання, засноване 17 квітня 1985 року у Львові. До його складу входять Юрій Андрухович (Патріарх), Віктор Неборак (Прокуратор) та Олександр Ірванець (Підскарбій). Прізвиська авторів походять від того, що Юрій Андрухович є найстаршим серед трьох, Олександр Ірванець став Підскарбієм через захоплення нумізматикою, а Віктор Неборак став Прокуратором через свою схильність до аналізу та літературознавства.

Перший публічний вечір «Бу-Ба-Бу» відбувся наприкінці 1987 року в Києві. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987—1991 роки. Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Вивих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки 1- 4 жовтня 1992 року поезоопери Бу-Ба-Бу «Крайслер Імперіал» (режисер С. Проскурня). В 1995 році вийшла перша спільна книга бубабістів «Бу-Ба-Бу. Т.в.о.ри» у видавництві «Каменяр». У 1996 році друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування Бу-Ба-Бу.

Літугруповання стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.

-Нова дегенерація - літературне угруповання за участю Івана Андрусяка, Степана Процюка та Івана Ципердюка.

Утворене 1991 року в Івано-Франківську, де І. Андрусяк та І. Ципердюк під ту пору були студентами, а С. Процюк — викладачем Педагогічного інституту ім. В. Стефаника (нині — Прикарпатський університет).

Перші публікації гурту — 1991—1992 року в місцевому тижневику «Західний кур'єр», додатком до якого вийшло 3 альманахи, які так само звалися «Новою деґенерацією».

Наприкінці 1992 року у видавництві «Перевал» вийшла поетична збірка літугруповання, яка теж звалася «Нова деґенерація». Передмову до неї написав Юрій Андрухович

Навесні 1993 відбувся вечір літгурту у Києві в Спілці письменників, який спричинив чималий резонанс у періодиці й роздратований, відверто лайливий відгук Олеся Гончара. Книжка ж «Нова деґенерація» була визнана найкращою книжкою 2003 року за опитуванням критиків часописом «Слово і час».

Протягом 1993 — 1995 років гурт провів низку вечорів у різних містах України, брав участь у поетичних фестивалях, опублікував добірки в низці часописів. Відтак же органічно перестав існувати як такий, що, за висловлюваннями його учасників, віджив себе. «У літературу добре буває входити гуртом, але працювати в ній кожен мусить сам», - кажуть екс-„деґенерати“.

І.Андрусяк із 1993 року жив у с. Вербовець Косівського району Івано-Франківської області, а з 1995 року мешкає в Києві; видав низку поетичних збірок і книгу прози, активно виступає в періодиці як критик і перекладач.

С. Процюк мешкає в Івано-Франківську; видав дві поетичних збірки, а з 2000 року перейшов на прозу; він автор трьох романів і двох книг повістей; активно виступає в періодиці як есеїст; роман «Інфекція» номінувався на Шевченківську премію. І. Ципердюк мешкає в Івано-Франківську; видав збірку поезій у прозі, а відтак зайнявся журналістикою.

Домашнє завдання. Законспектувати матеріал:

23.03.2020 Урок № 54 Група №34

Тема: Сучасна українська література. Постмодернізм як один з художніх напрямків мистецтва 90-х років,його риси. Творчість сучасних письменників.О.Забужко.

Письменник – це очі, думки та совість суспільства. Честність, спроможність хоробро дивитися у вічі дійсності і відкрито говорити правду справжнього письменника. Його пильні спостереження, влучні здогадки та передбачення є відгуком часу і в той же самий час – формотворчим элементом історичного періоду та його культурного пласту.

Постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 ст приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи,епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Постмодернізм — це своєрідний літературний феномен. І хоч він ще мало вивчений, але постмодернізм уже органічно увійшов у канву української літератури. До цього напряму належать письменники-сучасники, чиї твори відзначилися особливими рисами. Постмодерністами є Сергій Жадан, Оксана Забужко, Юрій Іздрик, Юрій Андрухович.

Провідними ознаками постмодерністської літератури є іронія, “цитатне мислення”, інтертекстуальність, пастіш, колаж, принцип гри. У постмодернізмі панує тотальна іронія, загальне осміяння і глузування. Численні постмодерністські художні твори характеризуються свідомою настановою на іронічне співставлення різних жанрів, стилів, художніх течій. Твір постмодернізму — це завжди висміювання попередніх і неприйнятних форм естетичного досвіду: реалізму, модернізму, масової культури.

Іншими характеристиками постмодернізму є невизначеність, театральність, гібридизація жанрів, співтворчість читача. Різноманітність сучасних культурологічних, напрямів і концепцій дає уявлення про широту людського світогляду та світорозуміння і є узагальненням історико-культурного досвіду.

Оксана Забужко

СЕРГІЙ ЖАДАН

Український письменник, поет, перекладач Сергій Жадан видав низку цікавих та сильних творів. Його літературні праці перекладаються багатьма мовами, деякі з них вже отримали національні та міжнародні нагороди. Темою для своїх творів Сергій Жадан обирає пострадянську дійсність в Україні, змальовуючи реальне життя своїх співгромадян. Тому стиль його письма – це жива розмовна, інколи нецензурна, лексика. Його творчість надзвичайно цікава також тим, що являється уособленням його активної соціальної позиції: Жадан є учасником політичних акцій протесту та протестів проти цензури слова в Україні.

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ

Юрій Андрухович – один із найвідоміших сучасних письменників в Україні. Його творчість має неабиякий вплив на стан сучасного українського літературного процессу. За кордоном художні та поетичні праці Андруховича перекладалися одинадцятьма мовами, в тому числі штучною мовою есперанто. Окрім літературної діяльності, Юрій Андрухович також проявляє себе у видавничій справі: на початку 90-х років він разом із письменником Юрієм Іздриком почав видавати перший в Україні постмодерністський журнал “Четвер”.

ЛЮБКО ДЕРЕШ

Свою першу книгу Любко Дереш видав у 17 років. На сьогодні він один з найвідоміших українських письменників нового покоління. Його твори перекладалися кількома мовами, а саме можна знайти німецьке, польське, італійське та сербське видання. Головними героями творів Дереша стають підлітки та їхні цікаві, непередбачувані, часом незвичні історії життя. Він намагається завжди правдиво передати сучасність, тому пише живою розмовною мовою, від чого у творах з’являється сучасний сленг та лайливі слова.

ІРЕН РОЗДОБУДЬКО

Письменниця, поетеса та сценарист Ірен Роздобудько сміливо експериментує зі стилями, жанрами, темами, сюжетами й героями. Її творчість в основному складають романи та оповідання. У 2000 році вийшла її перша книжка «Пастка для жар-птиці». На сьогоднішній день її творчий доробок нараховує вісімнадцять книжок і п’ять фільмів, сценаристом котрих вона виступає.

ТАРАС ПРОХАСЬКО

Письменники Тарас Прохасько разом із Юрієм Андруховичем та Юрією Іздриком вважаються представниками так званого станіславського феномену – феномену групи письменників та художників в Івано-Франківську (у 1939 – 1962 рр. місто мало назву Станіслав), у творчості яких найбільше представлені цінності українського постмодерну. Тексти Прохаська філософські, вдумливі та “неквапливі”. У багатьох його книгах зустрічається автобіографізм, а твори написані у формі щоденників підкуповують своєю відвертістю й нагадують інтимні сповіді. Книга Прохаська «БотакЄ» у 2011 році була визнана Книгою року.

ЮРІЙ ВИННИЧУК

Письменник Юрій Винничук представляє старше покоління українських літераторів. Для його творчості характерно поєднання елементів фантастики, черного гумору, еротики та постмодерністської пародії. Винничук виступає активним критиком нинішньої влади та має власну чітко виражену соціальну позицію. Його твори перекладалися в багатьох країнах світу, а сам він є автором перекладів з кельтських, англійської та слов’янських мов.

ЮРІЙ ІЗДРИК

Письменник, поет, культуролог Юрій Іздрик один із творців вище згаданого станіславського феномену. Іздрик заявив про себе як неординарний митець, творчість якого пролягає у різних художніх вимірах – свою літературну творчість він вдало поєднує з музикою, перформансами, деякий час також займався живописом та ілюстрацією. На сьогоднішній день вже другий рік поспіль Юрій Іздрик займається спільним музичним проектом з поетом та музикантом Григорієм Семенчуком «DrumТИатр».

ОЛЕКСАНДР ІРВАНЕЦЬ

Олександр Ірванець – поет, прозаїк, драматург та перекладач, відомий своїми сатирично-іронічними віршами, скандальними п’єсами, есе, романами, відвертими висловлюваннями. Його поезії та драматургія перекладалися англійською, німецькою, французькою, польською, шведською, російською, білоруською та хорватською мовами. П’єси Ірванця ставилися на сценах Німеччини, Люксембурга, Казахстану.

МАРИНА МЕДНІКОВА

Більшу частину свого життя Марина Меднікова присвятила кіно у якості кіноредактора та сценариста. Проте відзначилася вона і в полі української художньої літератури: її твори “ТЮ!”, “Зірка, або Терористка”, “Смерть олігарха” отримали від критиків позитивні рецензії, а читачів вразили глибиною та легкістю тексту

Сучасні українські поети — Олег Лишега (1949), Василь Герасим'юк (1956), Ігор Римарук (1958-2008), Петро Мідянка (1959), Оксана Забужко (1960), Юрій Андрухович (1960),Кость Москалець (1963), Володимир Цибулько (1964), Ігор Павлюк (1967), Сергій Жадан (1974), Андрій Бондар (1974), Остап Сливинський (1978), Дмитро Лазуткін (1978), Олег Коцарев (1981), Богдана Матіяш (1982), Павло Коробчук (1984), Ірина Шувалова (1986), Андрій Любка (1987), Лесь Белей (1987).

Провідні прозаїки: Юрій Винничук (1952), Юрій Ґудзь (1957-2002), Юрій Андрухович (1960), Оксана Забужко (1960), Юрій Іздрик (1962), Євген Пашковський (1962), Олесь Ульяненко(1962-2010), Степан Процюк (1964), Тарас Прохасько (1968), Наталка Сняданко (1973), Сергій Жадан (1974), Анатолій Дністровий (1974), Дзвінка Матіяш (1978), Ірена Карпа (1980),Таня Малярчук (1983), Любко Дереш (1984).

Домашнє завдання. Законспектувати матеріал