Дистанційне навчання. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА (група № 24)

10.03.2020 18.03.2020 Урок № 20-21 Тема: Павло Тичина – найбільший модерніст 1920-х років. Звернення до «вічних тем», культура віршування, потужне ліричне «я» як символ нової людини; життєствердний пафос, поєднання тенденцій символізму, неоромантизму, імпресіонізму в поезіях “Арфами, арфами...”, “О панно Інно...”, “Ви знаєте, як липа шелестить...”, “Одчиняйте двері”

Перша книжка поезій Павла Тичини з незвичайною назвою «Сонячні кларнети» (тоді писалося «Соняшні») вийшла друком у 1918 р.

Кларнет — духовий інструмент. Назва його походить від латинського слова clavus, що означає ясний. Так названо інструмент за його звук — чистий, ясний, бадьорий. Сонячні кларнети — музика сонця, а сонце — джерело всього живого, символ життя, радості, розквіту, щастя.

Винесений у заголовок книжки цей незвичайний образ-символ якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Назва збірки — це поетичне вираження авторського розуміння гармонії всесвіту. «Сонячні кларнети» — збірка Тичини, яка стала епохальною книжкою поезій, про яку заговорила вся літературна Європа.

Василь Стус у книжці «Феномен доби» пише, що «компліменти були великі». У віршах збірки «Сонячні кларнети» поєдналися дві музи — Музика і Поезія з братом Живописом. Тому картини заговорили звуками, звуки утворили полотна, слова засяяли барвами.

До збірки Павло Тичина включив 44 найкращі свої твори, поєднані між собою змістом і стилем. «Сонячні кларнети» поділяються на три тематичні групи.

До першої належить лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це музичні, граційні, живописні вірші (відомі вже нам) «Гаї шумлять», «А я у гай ходила», «Хор лісових дзвіночків» та такі, які прочитали вперше: «О панна Інно...», «Арфами, арфами...», «Ви знаєте, як липа шелестить» та інші. Поезії вражають красою образів і глибинним розумінням законів природи. Цю групу віршів справді можна назвати «світлою нотою збірки».

Друга група — це вірші про народне горе, принесене Першою світовою війною: У них відчувається справжній трагізм; поет майстерно передає найтонші настрої і почуття.

Третя група тематично поєднується з другою: Україна і революція («Одчиняйте двері...» та інші). Поет з позицій власного розуміння добра і зла, справедливості й народної моралі осмислює, що несе революція рідному народові. Ці дві групи можемо назвати «скорботними нотами» збірки.

Бесіда:

- Хто назвав поезію П.Тичини музичною рікою? (М.Рильський)

- Що він мав на увазі? (Насамперед те, що творчість одного з найкращих поетів минулого століття не просто напрочуд музична, але й передає одвічний космічний світло ритм, переливається і плине, як музична ріка).

- Що стимулювало хлопця до поетичної творчості? (З 1907 року П.Тичина цікавився творами сучасників – М.Коцюбинського, М.Вороного, Олександра Олеся, В.Самійленка. Художник М.Жук приводить допитливого юнака в дім М.Коцюбинського. Усе це стимулювало хлопця до поетичної творчості ).

- Яка перша збірка П.Тичини? - Чому вона має таку назву? - На які тематичні групи поділяється?

Робота над змістом вірша « Ви знаєте, як липа шелестить?»:

Це своєрідна форма художнього пізнання людської душі. Вірш «Ви знаєте, як липа шелестить...» нагадує фольклорні зразки, де картини природи пов'язуються з душевними настроями, а події людського життя часто замальовуються як певна паралель до явищ природи.

- Який це художній прийом? (Паралелізм).

Так, це пейзаж-паралелізм. У цій поезії єдність пейзажного образу й ліричного настрою відчутна дуже сильно. Духовна спорідненість ліричного героя зі світом природи передається всією силою барв, мелодій, голосів рідної землі. Картини природи і людські почуття чергуються у творі. - У яких рядках відтворено картину природи? Яку? (Картина місячної ночі)

- У яких – переживання ліричного героя? Із чим вони пов’язані? - Що ж називається паралелізмом? ( Паралелізм – це паралельне зображення двох і більше явищ із різних сфер життя, порівняння у формі зіставлення)

- Із якою метою він використаний? (Збуджує в читачів роздуми й переживання)

- Який жанр твору? (Ліричний вірш)

- Який твір називають ліричним? - Який вид лірики? ( Шедевр інтимної лірики)

- Який провідний мотив твору? ( Світле й радісне почуття кохання весняної ночі; вираження емоцій, які народжуються в душі юного ліричного героя, перших і тендітних емоцій відчуття кохання)

- Які художні засоби допомагають відтворити красу кохання, силу почуттів? ( Епітети: «місячні весняні ночі» , «старі гаї»; метафори: «сплять гаї»; риторичні запитання: «Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?», « Ви знаєте, як сплять старі гаї»; риторичні окличні речення:« А солов'ї!...Та ви вже знаєте, як сплять гаї!». Вони привертають увагу до краси весняної ночі, готують слухача до сприйняття наступної картини.)

- Яка ідея твору? (Ідейне навантаження вірша нечітке, тут змішані хвилюючі ноти передчуття щастя й глибинне злиття з природою, отже, уславлення гармонії. Гармонія – злагодженість, взаємна відповідність різних якостей, предметів, явищ, частин цілого.)

Ліричний герой сповнений почуттів, він звертається з риторичними запитаннями до уявних опонентів, які теж мають відчувати те, що й він, він закликає до рішучості, проте сам не виявляє рішучості; лише щира, закохана душа здатна бачити символічні образи природи, а закохані, очевидно, бачать спільні образи. І тому риторичне питання початку вірша трансформується в риторичне ствердження. Ліричний герой знайшов однодумців, він не самотній у своїх почуттях! «Кохана спить...», але й уві сні вона – це все для ліричного героя.

Композиційно вірш поділяється на дві частини. Обидві починаються риторичними запитаннями. Спочатку простір обмежений лише липою, яка шелестить, у другій частині простір ширшає – це вже гаї, вони сплять, але „ все бачать крізь тумани ”. Простір враз стає глобальним – місяць, зорі... а потім швидше звуковий образ...”солов’ї (цікаво, хто бачив вночі солов’я?!), але як же вночі вони співають..) Навіть у такого красномовного лірика, як ліричний герой не вистачило слів виразити, як же вони співають: „А солов’ї ...” Красномовні три крапки, чи не так? Кохання не потребує слів, це надзвичайно тонке почуття, яке досить часто брудниться словами, пафосність тут недоречна, вона дратує. Якщо вже й писати про кохання, то саме так, без од і дифірамбів на адресу об’єкта почуттів, а так просто й щиро. Юнак щирий у почуттях: коли кохаєш, то все навколо змінюється, оживає, і насамперед змінюєшся сам!

- Чи можна вважати, що писати про кохання – це «козир» для Тичини? Що вас найбільше вразило? (Вражають інтонації цього твору, ніжність, мелодика слова, чаруюча принадність пейзажних картин незрівнянної української ночі, краса кохання) Бесіда за картиною Катерини Білокур «Квіти і берізоньки ввечері»

Тичинівська ніч нагадує пізній вечір Катерини Білокур, відтворений на картині «Квіти і берізоньки ввечері».

- Що єднає ці твори мистецтва? (Неповторний національний колорит).

У поезії — весняний шелест липи (улюбленого дерева українців,а на полотні — берізки і квіти.)

- І поезія «Ви знаєте, як липа шелестить...», і картина «Квіти і берізоньки ввечері» мають ліричний настрій. Для пейзажної лірики Павла Тичини і полотен Катерини Білокур притаманні справді новаторські відкриття у сфері музично-живописного синтетизму.

Композиція картини цікава. Квіти на полотні зібрані купками: угорі — пишні троянди на фоні білої березової кори, нижче — гордий червоний мак, ближче до глядача — буйні жоржини і ніжно-рожеві мальви. Праворуч із розмаїття зеленого тягнеться кущ оранжевої лілії й виглядає красолька. Майстерно виписані паничі, що в'ються вгору по березі, увібравши темінь у чорну синь своїх великих очей. Квіти, виплекані теплим сонцем України й буйною фантазією майстра живопису, віддають своє ніжне тепло прохолодному вечорові. Це, як і в Павла Тичини, справжня таємнича казка ночі. Спробуймо вдивитися і вслухатись у її чаклунську таїну. Місячне проміння сипле й заливає стовбури білокорих берізок синявомолочним сріблом, огортає легким серпанком дивні квіти невидимими пасмами, ніби сріблястими прозорими намітками, укриває лілії, жоржини, маки, троянди, мальви, красольку. Тональні градації доведені художницею до віртуозності. Ми відчуваємо, що стовбури беріз і квіти, огорнуті вечірнім молочним туманом, зволожені. Листя мальв тримає тепло дрібнесенькими ворсиночками, а красолька холодніє росянистим нальотом вологи. Дивлячись на це квіткове панно, дивуєшся, як удалося геніальній майстрині відтворити в ньому свіжість нічної прохолоди, вологість пелюсток, ніжний трояндовий і гіркуватий маковий, міцні жоржинові й красольчані запахи. Усе полотно сповнене урочистості й світломузики. І поезія «Ви знаєте, як липа шелестить...», і картина «Квіти і берізоньки ввечері» мають ліричний настрій.

Робота над змістом вірша «Арфами, арфами»

За словами Леоніда Новиченка, «цей швидкодзвонний, неначе й справді виконаний на арфі, гімн весні». Поезія зі збірки «Сонячні кларнети» (1918 р.). Вона з’явилася під впливом вірша Миколи Вороного «Блакитна панна». Перед вами текст твору. Перегляньте першу строфу. Про що в ній ідеться? ( Змальовано прихід весни).

- Скажіть про це словами поета. («Йде весна запашна, квітами-перлами закосичена»)

- Яка картина постає перед вами із змісту другої строфи? (Хмарамидумами вкривається небо, що віщує грозу)

- Який зміст третьої строфи? ( Ліричний герой милується весною, що дзвенить потічками й співом жайворонка)

- Про що йдеться в останній строфі? (Ліричний герой звертається до коханої із закликом відкрити своє серце весні. Його душевний стан піднесений)

- Назвіть поняття, що означає повторення однакових чи подібних за звучанням звуків у віршованому рядку чи строфі? (Алітерація)

- Яка її роль? ( Уживається для підсилення звукової або інтонаційної виразності й музичності)

- А як називається повторення однакових голосних звуків у рідку чи строфі? (Асонанс)

- Якого відтінку надає рядку асонанс? (Надає рядку благозвучності, підсилює музичність.

- Що символізує назва ? (Вірш написаний не одним розміром, а кількома. Це створює дивну музикальність і тонку мелодійність, складається враження, що звучить арфа – музичний інструмент)

- Яким зором бачить поет красу довкілля? Продовж словесний ряд: захопленим… (піднесеним, радісним, упевненим, оптимістичним...)

- Як художні засоби відтворюють настрій поезії? Закінчи речення: Вони передають радість… ( ніжність, життєрадісність, оптимізм, упевненість ...)

Ця поетична перлина наснажена світлим оптимістичним пафосом радості зустрічі з весною. Світла, ніжна гармонія барв і звуків, настрій трепетної мрійливості, бентежне очікування нового, невідомого характеризують її.

- Чи можна стверджувати, що талант П.Тичини передати найтонші душевні почуття за допомогою вишуканих художніх засобів – це другий «козир» митця?

Слова-епітети виносяться на кінець речення й віршованого рядка, вони символічні за змістом, важкі в евфонічному відношенні. Головні, ударні рядки в поезії закінчуються чоловічими римами, наповнюючи енергією й усі інші рими.

Для надання урочистості, розкотистості поет майстерно користується властивостями голосних звуків. У першій строфі повторюється звук «а»: «Арфами, арфами... Йде весна запашна». Він створює ілюзію широти, лункості, розложистості. Звуки а і о – музичні крила цієї поезії. Характерно, що вірш написаний не одним розміром, а кількома. Це створює дивну музикальність і тонку мелодійність, які відзначалися літературознавцями ще 20 – 30-х років.

«Арфами, арфами...» вражає не тільки гармонійністю звуків, а й чарівними живописними картинами, змальованими талановитим митцем. Передусім дивної краси портретом закосиченої весни (бачимо тут спектр райдуги). А далі сріблястий тон («квітки-перли») переплітається з голубим кольором, що допомагає ліричному вираженню глибокої романтичної задуми.

Живописна палітра розширюється: «золотистими», «блакить», «перламутровий», «вогневий». Кольори поєднуються, виграють різними відтінками, допомагаючи відтворювати складний спектр почуттів юної закоханої душі.

Тичинина весна нагадує дівчину Весну, змальовану художником ранньої епохи Відродження Сандро Ботічеллі. Дівчина-Весна, змальована Сандро Ботічеллі, – струнка юнка в розкішній світлій сукні, оздобленій витканими ніжними квітковими узорами. її золотисто-пшеничне волосся уквітчане вінком. На лебединій шиї різнобарвна гірлянда. Юне обличчя смутне й мудре, тонкі руки підтримують троянди, які падають і потопають у темно-зеленому трав'яному килимі. Як і Сандро Ботічеллі, Тичина читає книгу природи очима мрійника й хлібороба. Отож Весну він бачить з «колосом вій».

«Весна» — данина алегоричності тогочасного мистецтва. Філософічність цього образу не викликає сумнівів: момент оновлення життя поєднує минуле й теперішнє, чиїм законам підвладна й людина. Завдання для самостійної роботи дома: самостійно визначити жанр твору, основний мотив, інші художні засоби, їх роль, записати в зошити.

Робота над змістом вірша «О панно Інно…»

Якій же з жінок, що зустрічалися на шляху поета, міг бути адресований цей вірш?.. Можливо, Поліні Коновал – першому коханню в семінарії. Поліна – донька чернігівського поета й драматурга І.О.Вороньківського. Вона не відповіла на почуття Павла.

- Зорові образи у вірші – це сніги, луги...

- Білим кольором зимового пейзажу є самотність ліричного героя, який мучиться і страждає від кохання.

- Вислів «цвіли луги» символізує думку-згадку, що любов загублено.

- Музикальність, яка йде від логічних, ритмічних і психологічних пауз, обірваних і номінативних речень ( Вікно. Сніги… Зимовий вечір. Тиша. Ми) надає поезії великої естетичної цінності. Переживання персонажа такі глибокі, що зорові враження переплавляються у музичні, і , навпаки, – в зорові.

- Знайдіть рядки на підтвердження сказаного: ( «Я ваші очі пам’ятаю, як музику, як спів» – зорові перейшли в музичні; «І раптом небо… шепіт гаю… О, ні, то очі Ваші» – музичні перейшли в зорові. )

Вірш складається всього з двох восьмирядкових строф (рівновеликі ямбічні рядки скріплені двома римами), а скільки в ньому трепетного почуття, щему, ніжності. Здається, перед нами звичайні прості слова. Але чуті тисячі разів чуті слова письменник увів у свій контекст, і вони набрали особливої ритмічності й образності, заграли, як відшліфований діамант, зблиснувши такою барвистою гамою злото цінної любові й ніжності

- Прочитайте відгук Станіслава Тельнюка про вірш П.Тичини « О панно Інно…» (на мультимедійній дошці): «Кожне слово – мов клавіш. Кожне слово — мов інший звук, інший настрій. Все йде на нюансах. Цнотливо. Чисто. Без жодного зайвого слова, яке здатне зіпсувати все враження. Вірш — мов кришталевий палац, де все просвічує навколо іде не треба ні барви, ні звука — все це замінює благородство граней чистого скла... Для таких поезій потрібен колосальний заряд почуттів. Такі поезії не пишуться щодня. Навіть Павлом Тичиною».

Теорія літератури

а) модернізм

б) поняття про кларнетизм. Це світоглядно-естетична концепція Павла Тичини, унікально виражена за допомогою багатьох поетичних засобів: звукових (асонанс, алітерація, звуконаслідування, анафора й епіфора), зорових (епітет, метафора, індивідуально-авторські слова), формальних (розміщення строф і рядків у них) тощо.

Кларнетизм характеризують такі поняття: «кольоровий слух», «слуховий колір», аристократичність духу, поетичний всесвіт, філософська ідея всеєдності тощо.

Найголовнішою ознакою світлої поезії «Сонячних кларнетів» є тонке спостереження навколишнього світу, замилування його гармонією, несподіваність першовідкриття. Побачити все довкола ніби вперше – на це здатний не кожен. Так дитина відкриває світ... Душа поета сповнена любов'ю й захопленням. Поет не прагне логічно пояснити, розкрити таємницю щастя своїм читачам. Він сам творить гармонію й кличе у свій світ: радійте, будьте молоді й щасливі! Життя того варте! У поетичному сплаві «Сонячних кларнетів» поєднані розповідь, музика, спів, живопис – усе, що було близьким натурі поета. Кожна картина – жива, радісна, інтонаційно багата. І все ж тут переважає музичне світовідчуття. Василь Стус у книжці «Феномен доби» наводить слова А. Ніковського: «З духу музики зародилася ця лірика».

- Особливості творчої манери, поетичного новаторства Павла Тичини у надзвичайно високій, порівняно з попередниками й сучасниками, образності відтворення світу; створенні разом з іншими поетами світової літератури ( Поль Верлен, Райнер Марія Рільке, Поль Валері, Артюр Рембо), нової поетичної мови XX ст.; своєрідному порівнянні фольклоризму та модернізму; в умінні подати діалектику образів; у лаконізмі поетичного вислову.)

П. Тичина – найбільший модерніст 20-х років. В основі його творчості – витончене відтворення особистісних вражень і спостережень, життєвих відчуттів і переживань, посилена естетична роль кольорів, звукових тонів, передача внутрішніх психологічних станів. Звернення до проблемного питання

Тичина став поетом, яким Україна пишається перед світом. Оригінальний стиль, щирість інтонацій, дивовижна образність його поезії кличуть нас у світ, де панує гармонія й краса. «А серед усього того, — пише Сергій Єфремов, — стоїть цей дивний мрійник із очима дитини і розумом філософа, з вразливою, спраглою краси душею художника й потужною мовою справжнього майстра слова...»

Звернення до епіграфа. Так, ідеал П. Тичини — гармонія природи і людини, інтелекту й духовності, почуття й обов'язку, національного й загальнолюдського, землі і космосу. Створити такі шедеври лірики могла людина, яка має не тільки талант писати вірші, а, перш за все, по-справжньому любить землю, має ніжну й чутливу душу.

Завдання додому. Написати конспект уроку,вивчити поезію «О панно Інно…» напам*ять.

25.04.2020 Урок № 22 Група№24

Тема: Авангардні тенденції в українській поезії 1920-х років. Михайль Семенко.

Михайль Семенко (1892-1937). Представник авангардного мистецтва початку ХХ століття, єдиний, хто виступив і поетом, і теоретиком українського футуризму, Михайль Семенко був трагічною і надзвичайно яскравою постаттю української літератури, невиправдано забутим у часи монополії "соціалістичного реалізму".

Михайль Семенко (Михайло Васильович) народився 31 грудня 1892 року в с. Кобинці Миргородського району на Полтавщині. Його мати - Марія Проскурівна - була письменницею і прищепила любов сина до літератури ще в дитинстві. Початкову освіту Семенко здобув у Хорольській гімназії, а по її закінченню - в Курському реальному училищі. 1911 року він вступає в Петербурзький психоневрологічний інститут. Закінчивши дворічні загальноосвітні курси у відомого педагога А.С. Черняєва, він стає студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факультету. Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета. Його поетичним дебютом стала збірка "Prelude" (1913). До неї ввійшли традиційні романсові вірші елегійного типу, милозвучні, сентиментальні, властиві молодим поетам-початківцям. За спостереженням Д. Загула, Семенко "співав таким же соловейком, як і інші". Перебуваючи в Росії, він не міг залишитися осторонь бурхливих подій в російській літературі, нових творчих напрямків - модернізму, символізму, футуризму. Зрештою, відкидає як безперспективний модерністський напрямок і поступово схиляється до авангарду. Його кумирами на той час - російські поети-футуристи. 1914 року М. Семенко опиняється в Києві. Однак з початком Першої світової війни Михайла мобілізовано до царської армії (за іншими даними Семенко хоче виїхати до Америки, але 1914р. затримується у Владивостоці). З 1916 до 1917-го служить телеграфістом у Владивостоці. Там же вступає до підпільної групи РСДРП(б). Повернувшись до Києва наприкінці 1917-го, саме в розпал визвольної боротьби, активно включається в літературний процес, стає одним з ватажків відродження і розвитку національної літератури. Його поезії (друковані ще в "Українській хаті") і збірка "Prelude" імпонували українським "модерністам". Але поет, вважаючи свою першу збірку лише пробою пера, рішуче пориває з молодомузівцями і хатянами. Футуристичний етап творчої еволюції М.Семенка започатковано ще в його маніфестах-передмовах до збірок "Дерзання" та "Кверо-футуризм" (1914). Семенко безповоротно відходить від традицій хаток, вважаючи що оновлення національної лірики пов'язане саме з авангардом. Його пошуковий футуризм вимагає повного заперечення попереднього художнього досвіду, деканонізації будь-якого авторитету в літературі. І це не декларація, це активна дія. Дуже драматично сприймаються його не зовсім етичні випади проти культу Т. Шевченка в українській літературі, проти хуторянського, провінційного мистецтва, загалом проти всього, що базується на традиційному національному ґрунті. Семенка приваблює "краса пошуку", "динамічний лет". Переймаючись долею національного мистецтва і України, він в той же час пише твори дуже далекі, або й взагалі відчужені від національних традицій, за що його часто критикують представники майже всіх літературних течій. З формального боку творчість М.Семенка схиляється в бік формально-графічного вираження, охарактеризованого нині як поезомалярство. І хоча за обсягом період кверо-футуризму не надто об'ємний, але саме з ним пов'язаний великий скандал: "Легше трьом верблюдам з теличкою в 1/8 вушка голки зараз пролізти, ніж футуристові крізь українську літературу до своїх продертись" - іронізував з цього приводу згодом Семенко. Проте футуризм не єдиний напрям творчих зацікавлень поета. Ще у 1915-му він пише цикл "Крапки і плями", започатковуючи ним "другий період" своєї творчості, позначений відчутним впливом імпресіонізму (цикли "Осіння рана", "П'єро кохає"). Це дає поштовх до спроб модернізації традиційної лірики. Вищезгадані цикли написані у формі солдатського щоденника. У поезіях переважає інтелектуальне бачення навколишнього світу, а також досить тонкий психологічний аналіз, орієнтований у чуттєву сферу людських переживань. З-поміж кращих зразків інтимної та медитативної лірики цього періоду - "Кондуктор", "Ніч", "Заплети косу міцніш!".

Значний психологізм певною мірою став наслідком студіювання у відомого психолога Бехтєрєва. Творчий доробок цього періоду дуже плідний - збірки "П'єро здається" (1918), "П'єро кохає" (1918), "Дев'ять поем" (1918), "Дві поезофільми" (1919). Варто зазначити, що нахил до імпресіоністичних та символістських мотивів, продиктованих темою кохання, Семенко маскує за П'єро - ліричним героєм, близьким до внутрішніх душевних почувань самого поета. 1 том Повного зібрання М.Семенка має назву "Арії трьох П'єро". Третій "П'єро" - збірка "П'єро мертвопетлює" (1919) - повернення до поетики футуризму, гнівної, епатажної та ексцентричної. Михайль Семенко бере активну участь у суспільному житті літературної України: організовує футуристичний рух в мистецтві, видає "Універсальний журнал" (Київ, 1918, виходить лише 2 номери), журнал "Фламінго", у виданні якого бере участь художник А. Петрицький (1919), "Альманах трьох" (Київ, 1920, за підписами М. Семенка, О. Слісаренка, М. Любченка), одне число "Катафалка искусства" та багато ін. Кожне з цих видань гуртувало довкола себе здібну творчу молодь. Саме в них дебютували пізніше такі відомі письменники, як М. Бажан, Ю. Яновський, Р. Лісовський та багато інших. Представлені в періодичних виданнях та в збірках поезії були досить різнобарвними за жанрово-стильовою тематикою, але тема стихії міста була домінуючою темою Семенка-футуриста. Своєрідність урбаністичної тематики Семенка, яка вирізняє його з-поміж усіх інших футуристів, полягає у введенні до тексту твору науково-технічної термінології, розмовно-побутової лексики, синтаксичних ускладнень, а також у майстерному переході від узагальненого до конкретних образів-елементів міста ("Ліхтар", Тротуар", "Вулиця"). В. Коряк з цього приводу зауважив, що М. Семенко всією творчістю "споруджує в українській поезії культ урбанізму". Паралельно з творчістю М. Семенко й далі розробляє теорію футуризму. Організовує групи "Ударна група поетів-футуристів" (1921), "Аспанфут" (Асоціація панфутуристів, 1921), редагує цілу низку футуристичних одноденок. Заради літератури він навіть жертвує відповідальною партійною посадою, для чого взагалі виходить з партії! 1922 р. він проголошує панфутуристичну теорію, за якою класичне "академічне" мистецтво, досягнувши вершини розвитку, починає агонізувати. А тому, каже Семенко, не треба чекати, поки воно відімре, треба деструктувати його, аби з уламків сконструювати нове - метамистецтво (надмистецтво). 1924 року виходить ще одна збірка - "Кобзар", в якій були зібрані твори поета 1910-1922 рр. У протиставленні Шевченковому "Кобзареві" - намагання показати суть різниці між літературами ХІХ і XX ст. Нові книги М.Семенка мають назви "Степ" (1927), "Маруся Богуславка" (1927), "Малий Кобзар і нові вірші" (1928) - поет і далі вперто дратує колег-опонентів по творчій ниві, знову і знову презентуючи свої супре-, футуро- і кубо-поези, хоча поруч з ними знаходимо й традиційні віршові форми ("Оксанія", "Туга", "Атлантида" тощо). Кінець двадцятих років. Комуністична машина все більше й більше тисне на творчу свободу поета, примушуючи виконувати замовлення на соціальну тематику. Як і В. Маяковський, М. Семенко змушений вдатися до створення функціональної поезії (збірник "З радянського щоденника"), що по суті є схематичним переказом газетного тексту, віршованими лозунгами та агітками: "Писать про активність я мушу, забувши про людську душу" (Семенко М. З радянського щоденника. К., 1932, С. 86). У цей час футуризм як літературний напрямок зникає. Він вичерпав себе як система ідейно-естетичних настанов, а цікаві елементи його поетики були відкинуті задекларованими пролетарською літературою естетичними принципами, як шкідливі та антирадянські. Примушений ідеолого-політичною системою "зректися" футуризму, М.Семенко поступово відходить від літературного процесу. Аби якось засвідчити свою приналежність до поетів, він ще пише принизливий вірш "Починаю рядовим", який був сприйнятий критикою як свідоцтво остаточного краху футуризму, що і засвідчив сам лідер цього напрямку. Частково вихід із скрутного становища М. Семенко знаходить у звертанні до жанру памфлету та віршів гострого соціального звучання, що імпонувало його гострослів'ю й дотепності. 1930 року виходить збірник памфлетів та віршів М.Семенка "Європа і ми", в якій іронія автора межує з сарказмом. Збірка публіцистичних віршів "Міжнародні діла" (1933) за ідейно-тематичним наповненням вже нічим не відрізняється від літератури колег: "як усі" М.Семенко прославляє СРСР та викриває націоналістичний світ. Єдиним твором, що заслуговує на більш пильну увагу є поема "Німеччина" (1936), у якій автор у гостро сатиричній формі піднімає проблему загрози фашизму. Ідейні та художні цінності поеми свого часу відзначив Ю. Смолич: "Таку річ, на такій висоті поетичного слова і образу, міг дати письменник високої загальної культури, широкої ерудиції і багатого життєвого досвіду". 23 квітня 1937 року у Києві відбувся творчий вечір М. Семенка. А через три дні його заарештували. В зв'язку з тим, що поет мешкав у Харкові, а до Києва часто навідувався, було навіть підготовлено два ордери на його арешт. Семенка звинуватили в "активній контрреволюційній діяльності", і, надломлений морально і фізично письменник, як свідчать протоколи допитів від 4, 7, 8 травня 1937 року, "зізнається" в усіх пред'явлених обвинуваченнях: спроба скинути Радянську владу в Україні за допомогою німецьких фашистів та ін. Зізнання він написав під диктовку уповноваженого Акімова на ім'я Начальника НКВД УРСР Леплевського 4 вересня 1937 року.

23 жовтня 1937 року було винесено вирок - розстріл. Того самого дня вирок було виконано.

01.04.2020 Урок № 23 Група№24

Урбаністичні мотиви лірики Михайла Семенка у віршах:

«Місто», Запрошення», «Бажання»

Аналіз вірша “Місто” М.Семенко

М. Семенко протягом усього свого творчого життя експериментував із формою вірша, шукав власну інтонацію, невимушену й наближену до розмовної, розробляв і опрацьовував нові мотиви, зокрема еротичні та урбаністичні. Вірш “Місто” має яскраво виражений урбаністичний характер.

Вид лірики: вірш-медитація.

Жанр: ліричний вірш.

Провідний мотив. У вірші “Місто” автор, використавши прийоми й засоби футуризму, не тільки відтворив життя великого мегаполіса, а й передав своє захоплення містом, що живе інтенсивним життям.

Композиція

твору. Вірш “Місто” – це одне речення, у якому немає жодного розділового знака. Щоб передати динаміку життя великого міста, автор розбив деякі слова на частини, а деякі частини слів об’єднав між собою таким чином, що утворилися цікаві й незвичні неологізми, значення яких без контексту не можна зрозуміти.

Образи твору. Ліричний герой – людина, що добре відчуває місто, розуміє його, чує кожен звук. У вірші “Місто” центром є образ-символ міста, яке причарувало автора своїм рухом і неспокоєм.

Художні засоби “Місто”

звукові образи: “блимно й крапно”; зорові образи: “блиск

лініями”, “міняться силуетами”; дієслівні форми “сунути”, “лізуть”, “повзуть”, “пересовуються”, “міняться”, “вирізують”, “закріплюються” передають рух і створюють динамічну картину міста. Практично так автор передає зоровий образ міста; неологізми “автомобілібілі”, “бігорух”, “рухобіги”, “життєдать”, “житгєрух”, “життєбензин” типові для футуристів, адже вони мали на меті оновити мову, нехтуючи усім попереднім культурним досвідом;

Версифікація твору. Вірш “Місто” не поділяється на строфи, рими відсутні, відсутня і внутрішня рима. Вірш-речення записано так, шо кожне окреме слово чи словосполучення утворює рядок, підкреслюючи значення кожного з них. Крім того, така побудова допомагає створити звукові образи.

Вірш М. Семенка “Місто” – це експеримент зі словом і звуком. Звуки відтворюють шум, гамір, суєту великого міста, але поет-футурист ніби упивається і димами від пахітоски (сигаретки), і чадом заводів, і запахом бензину, серед якого люди кахикають і кохаються. Ідея вірша – висловити емоційне

Аналіз вірша «Запрошення» М. Семенко

Вид лірики: громадянська, публіцистична. Жанр: ліричний вірш-посланни. Тема: Ліричний герой запрошує старших колег завітати на Батиєву гору Ідея: Заклик до старшого покоління інтелігентів, митців знайти спільну мову з новаторською молоддю Віршовий розмір: ямб Провідний мотив. У творі «Запрошення» автор закликає старше покоління інтелігенції знайти спільну мову з молодими митцями, запрошує всю небайдужу до творчості молодь у гості. Композиція. Вірш «Запрошення» не поділяється на строфи. Твір є пристрасним монологом молодого поета, який розкриває перед читачем різнобарвний світ модерної поезії. Образи твору. Головний образ твору «Запрошення» — це ліричний герой, молодий, сміливий, натхненний поет, який благає старше покоління не сприймати футуристів як звірів, а прийти до них у гості й помилуватися їхнім світом. «Запрошення» художні засоби: епітети: «бажання сміливе», «прекрасна гора», «сильні, молоді, сміливі люди»; порівняння: «не дивіться, як на звіра, на нас»; неологізми: «сніго-біле поле»; інверсія: «бажання сміливого»; риторичні питання: «Ви знаєте? Ви, певне не були там ніколи? Не гуляли по сніго-білому полю?»; риторичні оклики: «Ах, як тут гарно! Як тут симпатично й різнобарвно! Приходьте до нас у гості!» Версифікація твору. Вірш «Запрошення» — це верлібр, який не поділяється на строфи, не має рими, у тому числі й внутрішньої.

Аналіз вірша «Бажання» М.Семенко

Вид лірики: вірш-медитація. Жанр: ліричний вірш. Провідний мотив. Ліричний герой вірша «Бажання» хоче перевернути світ із ніг на голову, і тоді, на його думку, все стане на свої місця: діти отримають зорі, а гарна дівчина — барви, щоб її покохав хороший хлопець. Композиція. Вірш «Бажання» не поділяється на строфи, має тринадцять неримованих рядків. Поет використав верлібр, щоб повніше передати почуття героя: захоплення красою природи і сум через те, що навкруги, на його думку, немає ладу. «Бажання» художні засоби: метафори: «перевернути світ», «поставити все догори ногами», «дати березової каші», «місяця стягнуть», «барви, що кричать весняно»; риторичні питання: «Чому не можна перевернути світ, щоб поставити все догори ногами?», «Але хто мені заперечить перевернути світ?»; риторичні оклики: «Хай би одягла на себе всі оті розкоші!», «о, хоч би тебе чорти вхопили!» Віршовий розмір. Твір написаний верлібром, не має внутрішніх рим, кожен рядок нерівнонаголошений, але в цілому вірш тяжіє до ямбічної форми. Вірш М. Семенка «Бажання», як і інші твори, відзначається мовними й формальними експериментами й намаганням епатувати читача. Тривалий час творчість поета замовчувалася, але сьогодні вона повертається і має чималий вплив не тільки на читачів, а й на сучасних поетів, які шукають нових форм і засобів для створення власного літературного простору. М. Семенко — єдиний митець, який був і поетом, і теоретиком українського футуризму початку XX ст. Представник авангардного мистецтва. М. Семенко вже на початку творчої діяльності виявив себе надзвичайно яскравою постаттю, а тому не вписувався в канони «соціалістичного реалізму».

Домашнє завдання: Виразне читання віршів,законспектувати поданий матеріал.

14.04.2020 Урок № 24 Група№24

Тема:“Київські неокласики”, їхнє творче кредо

У складні для країни часи письменникі гуртувалися — аби створювати нове і розвивати національну культуру навіть попри несприятливі обставини, та щоб підтримувати один одного в боротьбі з пануючим режимом. Одним із таких об’єднань стала група “київських неокласиків”.

Більше ста років тому в розбурханому революційними подіями Києві почалося формування літературного об’єднання неокласиків, знаменитого “п’ятірного ґрона”.

Вони хотіли творити високу, елітарну вітчизняну культуру і перекладати українською світову класику. Адже з утвердженням держави художнє слово вже не мусило бути мало не поодиноким ґарантом збереження національної тожсамості.

Їхнім важливим гаслом стало західництво, орієнтація на Європу, на відстояну у віках класичну спадщину. Прищепити європейські цінності, підхопити обірвану щойно при кінці ХVІІІ століття нитку культурної переємності завадила влада, яка вимагала натомість неухильного зближення з Росією. Здавалося б, митцям ішлося про своє художнє ремесло, про речі, далекі від політики.

Київський неокласицизм — це насамперед творча дружба. Авторитетним метром групи став Микола Зеров — поет, літературний критик, професор київського університету, котрий видавав 1918 року в Києві журнал “Книгар”. У редакції видання й почали збиратися майбутні неокласики.

До цієї групи належали також Максим Рильський, Павло Филипович, Освальд Бургардт (він же Юрій Клен) і Михайло Драй-Хмара. “П’ятірним гроном” їх означили у відомому сонеті Драй-Хмари “Лебеді”, в якому вгадувалися п’ятеро друзів-поетів.

Від початку вони виробили амбітну програму перекладів українською світової класики. Адже царський Емський указ 1876 року спеціально наголосив якраз заборону перекладів.

Українська література мала право існувати лише у вузьких провінційних “шароварно-гопачних” рамках. Коли, скажімо, Михайло Старицький переклав шекспірівського “Гамлета”, чорносотенська преса послідовно його цькувала й висміювала.

Пореволюційному ціннісному хаосу неокласики намагалися протиставити культурницьку настанову. З’явилися перші видавничі ініціативи, перші книжки, що згодом стали знаменитими. Однак уже 1919-го Київ стає мало не містом-привидом, взятим у лещата штучно організованого голоду. Навколо стояли чекістські “заградотряди”, не дозволяючи селянам підвозити продовольство.

І в історії “п’ятірного ґрона” настає новий етап, пов’язаний із провінційною Баришівкою. Вона увійшла в історію нашої культури як Болотяна Лукроза, рятівний осідок поетів, що приїхали сюди вчителювати, зваблені не грошовою, а “натуральною” платнею.

Неокласики піднесли рівень баришівської школи на неймовірну височінь. Микола Зеров читав історію, Юрій Клен — іноземні мови. Наїжджали сюди і їхні друзі-поети.

Це якраз у Баришівці утвердилася традиція “гутенберження”. У ситуації тотального дефіциту паперу, занепаду видавництв автори красивим, виробленим ще в класичних гімназіях почерком переписували вірші у власноруч виготовлені зошити — і дарували рукописні шедеври один одному.

Баришівка рятувала від голоду фізичного, але не інтелектуального. Якось гнаний читацькою жагою Микола Зеров таки вибрався пішки до Києва — по книжки.

Взутий був у міцні черевики, подаровані вдячними батьками його учнів у рахунок отої ж таки натуральної заробітної плати. Задрімавши десь у неблизькій дорозі, професор прокинувся босим: спритні грабіжники зуміли зняти черевики, не розбудивши.

Повернувшись 1923 року до Києва, трималися осторонь політичної злоби дня. Читали лекції (для публічних виступів часом самі мусили клеїти у місті афіші), навчали пролетарську молодь, що заповнила тоді університетські аудиторії.

Вірші писали пейзажні, виповідали інтимні переживання, остерігаючись ідеологічного тиску. Здавалося, після жахів так званого військового комунізму життя трохи налагоджувалося.

Максим Рильський був найталановитішим з-поміж неокласиків, блискуче перекладав Адама Міцкевича, Зеров — Вергілія та Овідія. Дозволяли собі хіба легку суто культурницьку критику своїх “підлих і скупих” часів. Скажімо, з уст в уста цитувалися докори Максима Рильського його заниділим у провінційному існуванні неперебірливим сучасникам:

Ти випив самогону з кварти
І біля діжки в бруді спиш,
А там десь — голуби, мансарди,
Поети, сонце і Париж!

Неокласики встигли зробити дуже багато. Вони задали нові стандарти літературної майстерності на тлі тотальної деґрадації протегованої державою горезвісної пролетарської культури. Модернізували поетичну мову. Означили європеїстську традицію в українському письменстві.

Однак ніхто не міг тоді уникнути пастки злополучного соціалістичного реалізму й обов’язку служити своїм пером переможному пролетаріатові. Уже від середини двадцятих неокласиків починають невпинно цькувати.

Їхні поетичні вечори називають зборами злочинної організації, їхні публікації — пропагандою ворожих цінностей. Як сумно узагальнив ще один поет п’ятірного ґрона — Павло Филипович:

Он муза аж здригнулась, як почула,
Що ті переклади з Гомера і Катулла
Відродять капіталістичний світ.

Оспівувати красу грецьких статуй та античних храмів, принадність пейзажів без тракторів і комбайнів “робітничо-селянська” влада дозволити не хотіла. А митці не хотіли профанізувати свою творчість, опускатися до рівня, писав Максим Рильський, “хлопчиків, що тільки двічі два // в них може здержати безсила голова”.

У роки терору цих високочолих інтелектуалів звинуватили, як водилося, у підготовці замахів на вождів. Чим же, як не таємними зборами озброєних змовників, були чаювання у Зерова (друзі називали його “непитущою знаменитістю”, а той зеровський майстерно приготований чай увіковічили в жартівливому “неокласичному марші”)!

Або університетські семінари й лекції, куди збігалися послухати улюбленого професора й поета навіть студенти з інших факультетів? Принаймні так інтерпретували ситуацію слідчі.

Максим Рильський відбувся тюремним строком у Лук’янівській в’язниці. Освальд Бургардт (Юрій Клен) встиг емігрувати як етнічний німець. Ще троє їхніх друзів загинули на Соловках. Високі здобутки двадцятих, здавалося, пішли в непам’ять. Але тільки здавалося.

Заборонена (пізніше напівзаборонена) творчість неокласичного ґрона впродовж усіх радянських десятиліть зоставалася символом елітарної, модерної української культури. Культури, що особливо важливо, зорієнтованої на Захід, закоріненої у спільну європейську спадщину. На ній зростали покоління молодших поетів.

Забулися незчисленні бадьорі сюжети з тракторами, комбайнами й вождями. А небо Європи, під яким київські неокласики мріяли бачити Україну, вабить нас і нині.

Домашнє завдання: законспектувати та опрацювати матеріал

14.04.2020 Урок № 25 Група№24

Філософічність, афористичність лірики М. Зерова та М.Рильського. «Молюсь і вірю»

Микола Зеров (1890-1937).

Визнаний літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер "неокласиків", майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії Микола Костянтинович Зеров народився в м. Зінькові на Полтавщині 14 (26 за новим стилем) квітня 1890 року. "Батько вчитель, потім - завідуючий городською школою, нарешті - 1905 року - інспектор народних шкіл, мати - з дрібного землевласницького роду Яреськів - з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство" - пише Зеров у своїй Автобіографії. Початкову освіту М.Зеров здобув у Зіньківській школі та Охтирській гімназії. 1903 року вступив до першої Київської гімназії, яку закінчив 1908 року. Саме в ній, а згодом й на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира, майбутній письменник здобув фундаментальні знання античних та європейських мов і літератур, що значно вплинуло на формування його поетичного дару. 1912 року в журналі "Світло" та газеті "Рада" з'являються друком перші статті та рецензії Зерова. З 1914 року за наказом попечителя Київського учбового округу Зерова призначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року - ще й жіночої гімназії. З 1917 року він працює викладачем латини у Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства в Києві. У 1918-1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу "Книгарь" (до початку 1920 року). В цей час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртку діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута. На зібраннях обговорювалися справи розвитку української літератури, малярства, графіки. 1920 року в долі Миколи Зерова відбуваються істотні зміни. Він одружується з Софією Лободою і починає серйозно замислюватися про наукову працю. Того ж року виходять підготовлені ним "Антологія римської поезії" та "Нова українська поезія", що стають помітним явищем у тогочасному літературному житті. З голодного Києва М. Зерова запрошують на роботу в Баришівську соціально-економічну школу. Тут, не пориваючи творчих зв'язків з Києвом, він працює близько трьох років. Це були плідні роки оригінальної творчості - всі вірші його збірки "Калина" (1924) написано саме тут. Також в Баришівці М.Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань. 1 жовтня 1923 року Микола Зеров стає професором української літератури Київського Інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет). Тоді ж розпочинає читати свої блискучі лекції, які часто зривають бурхливі оплески (про лекції Зерова серед студентів ходили легенди). Одночасно викладає українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. 1923 року голосно заявили про себе "неокласики" Саме тоді вони з'їхалися до Києва й об'єднались у рамках АСПИСу. У грудні 1923 р. відбулася перша зустріч Зерова з М. Хвильовим, коли той приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації "Гарту". Неокласики розгорнули бурхливу літературну діяльність. Вони влаштовують літературні вечори, на яких намагаються згуртувати мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці. Прагнення Зерова розробити спільну платформу для консолідації літературного процесу кваліфікується як замах на iдеологiчну цноту панфутуристiв та гартованцiв, що викликає різкий спротив. 1924 рік розпочався з бурхливих дискусій. 3 січня на культкомісії Всеукраїнської Академії наук М. Зеров виголосив доповідь "Українська література в 1923 році"; 20 січня відбувся диспут, на якому опонентами доповіді Д. Загула "Криза сучасної української лірики" виступили М. Зеров, Ю. Меженко, Г. Косинка, М. Івченко. Лідер "неокласиків" оцінював 1923-й як "рік літературного оживлення". Адже з'явилася низка яскравих імен, нових книг і журналів. Так, приміром, у Києві виникла конкуренція між "Новою громадою", до якої тяжіли члени АСПИСу, і "Глобусом" - органом футуристів, членів "Гарту" та "Плугу". На думку М.Зерова йшов нормальний розвиток української літератури. Йому опонував Д. Загул, який, фактично, обстоював необхідність уніфікації та суворої регламентації як вибору ідеї твору, так і художніх засобів її вираження. Виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно відбилася на розвитку всієї української літератури. Того ж 1924 року було надруковано "Камену" - першу збірку віршів М.Зерова, до якої, втім, було включено й перекладний розділ. Автор скромно виправдовував це перед сучасниками потребою "розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи їх "сухарями" на розкішному бенкеті поетичної фантазії". Дух класичної простоти, піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікативна майстерність творів М.Зерова вражали сучасників. Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний, байдужий до актуальних проблем. Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й перший випуск історико-літературного нарису "Нове українське письменство" і монографія "Леся Українка", також видані 1924 року. Все це, вважали противники Зерова, належить минулому, яке треба відкидати. До попередніх докорів додавалися й нові: мовляв, Зеров майже не виступає як літературний критик. Проте 1925 рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Тільки журнал "Життя і революція" вмістив 17 його матеріалів. А ще ж були публікації в інших часописах, виступи, лекції перед студентами. 1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка "Про критиків і критику в літературі" (Культура і побут 1925, 20 квітня) та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік М. Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український грунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе "планку художності" і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування. "Ми повинні, - наголошував М. Зеров, - повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заявити, що ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми - повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, - а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм "человека из организации", а художня вибагливість автора перш за все до самого себе". Саме це й викликало зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію. Вульгарно утилізований ідеологізм вже утверджувався в літературному процесі. З 1926 року М.Зеров виступає лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила "неокласиків" в антипролетарських настроях. Г. Майфет 3 липня 1927 року так писав М. Зерову про настрої в Харкові: "Взагалі літературна ситуація жахлива. Тичина каже: "Мені шкода не того, що я нічого не друкую, а того, що я нічого не пишу для себе..." Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 р. дає прямі директивні вказівки щодо політичної оцінки "неокласиків": "Тепер серед українських літературних груп типу неокласиків спостерігаємо ідеологічну роботу, розраховану саме на задоволення потреб української буржуазії, що зростає. Характерне для цих кіл прагнення спрямувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв'язок з буржуазною Європою". Фактично ця постанова означало заборону літературної та критичної діяльності Зерова. Для нього лишалася тільки одна ділянка - історико-літературні студії. Саме на цьому М. Зеров і зосереджується наприкінці 20-х. Він пише передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах "Книгоспілка та "Сяйво". З цих статей складається книжка "Од Куліша до Винниченка" (1929 р.). Але на цих позиціях пощастило затриматись недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став переломним. "Книгоспілку" було реорганізовано, "Сяйво" закрито. Куліша і Винниченка проголосили фашистськими письменниками. В числі інших у зв'язку з процесом СВУ було заарештовано й Максима Рильського, що стало виразним попередженням для всіх неокласиків. Лютий-березень 1930 року. Зеров змушений виступити "свідком" на процесі СВУ. Його становище хитке й непевне. Як і всі українські інтелігенти, він живе під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування. Маховик репресій розкручується. Кожна сходинка, на яку стає поет, сподіваючись втриматися, ламається. Під ногами відкривається чорна безодня нищення. Життя обертається катастрофою. Самогубство Хвильового в травні 1933 року стало ще однією драмою для Зерова. Всі останні роки фактично, заборонено займатися творчою діяльністю, а з 1933 - стає небезпечним навіть мовчання. Від Зерова й Филиповича вимагають самокритичних заяв і політичних декларацій. Писані з примусу листи до редакції стають псевдодокументами нелюдської доби. Наприкінці 1934 Зерова остаточно звільнено з університету. Він втратив останнє матеріальне опертя й змушений шукати будь-яку працю або залишити Україну. В туманній синяві грудня глухо прозвучали постріли - розстріляно Косинку й Влизька. Переживши ще одну трагедію, - смерть десятилітнього сина - М. Зеров переїжджає до Москви. Наприкінці квітня 1935 року за звинуваченням в терористичній діяльності Зерова було заарештовано. На першому допиті він заявив однозначно: "До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу". Пізніше з нього виб'ють інші відповіді. Під час обшуку в нього вилучають дві книжки: "Політика" з дарчим написом "терориста" Г. Косинки та роман П. Куліша "Чорна Рада". Оце й усі докази. 20 травня 1934р. його відправили до Києва. Тут і почалася справжня робота. Допити слідчого Ліхмана ледь не через день. Протоколи відбивають лише слова, зафіксовані працівниками НКВД й підтверджені підписом арештованого. Що було поза тим? Здогадатися не так уже й важко. Бо вже 9 липня М. Зеров "розколовся": "Я признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь". На суді, який відбувся 1-4 лютого 1936 року М. Зеров погодився зі звинуваченням в тому, що він "входив до складу керівництва контрреволюційної організації, яка ставила перед собою завдання скинення радянської влади на Україні і створення буржуазної незалежної української республіки, готувала замах на Косіора й Постишева..." "З мого боку, - в той же час заявив він, - лише один раз зроблений заклик до терору у формі прочитання вірша Куліша на зборах у Рильського". Це було у грудні 1934 року, після оприлюднення списку 28 діячів культури, звинувачених у тероризмі. Всі знали, що це неправда. М. Зеров зайшов до Рильського переговорити у справі перекладів із Брюсова, над яким вони тоді працювали. При розмові був присутній молодий письменник С. Жигалко. Згадали про Г. Косинку, О. Влизька, О. Фальківського. Пом'янули невинні душі. Потім М. Зеров прочитав кілька поезій - "Учись у них" О. Фета, "Минуло літо" Я. Щоголіва та "До кобзи" П. Куліша. Пригнічений пішов додому. 8 січня заарештували С. Жигалка. Допитували мало не щодня. І от 25 квітня він "показав" про поминальне читання у помешканні М. Рильського і додав, що мабуть М. Зеров якийсь особливий зміст вклав у слова П. Куліша: Гей, хто на сум благородний багатий, Сходьтеся мовчки до рiдної хати, Та посiдаймо по голих лавках, Та посумуймо по мертвих братках. Темно на дворi, зоря не зорiє, Вiтер холодний од Пiвночi вiє, Квилять вовки по степах - об ночах. М.Зерова було засуджено на 10-літнє ув'язнення. Стільки ж отримали П. Филинович та А. Лебідь, а також інші "учасники групи", котрі познайомилися одне з одним лише під час очних ставок. Дещо менше отримали поет М. Вороний - вісім років, працівник українського історичного музею Б. Пилипенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич - по сім років. Вдалося вижити лише Митькевичеві. Пізніше він розповів, що "зізнання" Ліхман витягав побоями. "При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють", - згадував Л. Митькевич 21 грудня 1956 року. Наприкінці зими "бандитів" було відправлено на Північ за традиційним маршрутом: "Ведмежа Гора-Кем-Соловки". В пункт призначення всі "зловмисники-терористи" прибули в перших числах червня 1936 року. Спершу режим у таборі був відносно стерпним. За станом здоров'я М. Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи, у комірчині сторожа міг займатися перекладами та історико-літературними студіями. Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року. 9 жовтня 1937 року без будь-яких підстав і пояснень справу Зерова та ін. було переглянуто Особливою Трійкою УНКВД по Ленінградській області. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання - розстріл. 3 листопада 1937 року вирок було виконано.

Київ – традиція» Зеров «Київ – традиція» аналіз твору — тема, ідея, жанр, сюжет, композиція та інші питання розкриті в цій статті. ПАСПОРТ ТВОРУ Рід літератури «Київ – традиція»: лірика. Жанр «Київ – традиція»: сонет. Мотиви «Київ – традиція»: утвердження незнищенності Києва, його культури; духовності народу, його безсмертя; возвеличення краси золотоверхого Києва. Віршовий розмір «Київ – традиція»: ямб. Художні особливості: персоніфікація: персоніфікується образ Києва; іронія: «і в наші дні зберіг ти чар-отруту»; «в тобі розбили табір аспанфути — кують, і мелють, і дивують світ»; епітети: «войовничі готи», «Тичина, голосний і юний», «давній міт», «со­нячні комуни»; метафори: «животворив душею», «Плуга» вів», «лядський Болеслав щербив меча об Золоті ворота»; фразеологізми: «теревені плів», «байки складав». Сонет «Київ – традиція» — поетична історіософія Миколи Зерова. Це оспівування золо­товерхого вічного міста Києва — як свідчення високої культури народу. У сонеті поет із притаман­ним йому лаконізмом відтворив історію славного Києва від найдавніших часів до сьогодення. Вірш «Київ — традиція» входить до збірки «Сонети і елегії».

Аналіз вірша «Молюсь і вірю» М. Рильський

Аналіз вірша «Молюсь і вірю» — тема, ідея, художні засоби, рік написання та інші питання розкриті в цій статті. Вірш «Молюсь і вірю» Максима Рильського — переповнений вірою, надією, оптимізмом. Рік створення: 1918. Збірка: «Під осінніми зорями». Літературний рід: інтимно-філософська лірика. Жанр: вірш-рефлексія Вид лірики: філософська. Віршовий розмір: чотиристопний ямб Римування: перехресне Тема: людина у вирі життя. Ідея: утвердження віри й краси як стрижнів, які тримають людину в цьому світі; возвеличення краси й гармонійності світу; висловлення бажання жити. Мотиви: відтворення краси почуттів людини, її єднання з природою, стану закоханості у світ, звеличення любові до життя. Образи: людей: ліричний герой — людина, яка любить життя, його красу й натхненно йде в майбуття; міфологічних істот: вид пречистої надії; дух життя; природи: вітер, зграї голубів, води; предметів і явищ: моління й віра, клятва, синя глибина, берег, серце. Символічні образи: голуби (символ божественної присутності); пречиста надія (символ чистоти, асоціація з Пречистою Дівою Марією як символом надії, захисту); неба береги (символ досяжної гармонії); блакитний, ясний, золотий (християнські символічні кольори чистоти, божественості); Композиція (зміст): вірш складається з 4-х катренів: ліричний герой, натхненний молитвою й вірою, знаходячись у бурхливому житті, радіє й виносить спокій із осереддя бурі, пов’язуючи майбутнє з любов’ю до великого щасливого світу. Художні засоби «Молюсь і вірю» Епітети — пречиста надія, синя глибина, веселий світ, щасливі води, тремтячі зграї Метафора — вітер грає, даль ясніє, стоїть у глибині, Порівняння: серце б’ється як в огні. Риторичні оклики: мені дозволить дух життя! Ходім! Інверсія: голубів тремтячі зграї, черкають неба береги. Анафора: кленусь; і-і-ї. Повтор(рефрен): черкають неба береги. «Молюсь і вірю» ідейно-художній аналіз У творі відтворено красу природи і почуттів. Автор показує радості почуттів героя, який впевнений у собі, він уже вважає світ своїм другом, і готовий жити дуже довго, поки «дозволить дух життя» У вірші поет майстерно відтворює красу почуттів ліричного героя, його єдність з природою, стан закоханості у світ. Поет здійснює своєрідний психоаналіз внутрішнього світу персонажа. Вірш пройнятий життєрадісністю, спрагою жагучого серця, вишуканістю почуттів. Композиційно твір будується як монолог. Оповідь веде ліричне «я», звертаючись до «ти», як до «іншого», унаслідок чого виникає діалогізм: І ти смієшся, й даль ясніє, І серце б’ється, як в огні, І вид пречистої надії Стоїть у синій глибині. У вірші виразно проступає неокласицистична поетика: витонченість образів, захоплення красою світу, гармонія думки і почуттів.

Макси́м Таде́йович Ри́льський

Рильський Максим Тадейович (1895-1964) поет, перекладач, публіцист, громадський діяч Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві. Його батько, етнограф, громадський діяч і публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької. Один з предків Рильських у XVII столітті був київським міським писарем. Дід був учнем базиліянської школи і під час взяття Умані гайдамаками у 1768 році ледве не був страчений. Тадей Рильський разом з Володимиром Антоновичем та групою інших польських студентів вирішили присвятити себе вивченню історії України й віддати своє життя народу, серед якого жили. В історії цей рух відомий як рух хлопоманів. Мати Максима Рильського, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки (нині Попільнянського району Житомирської області). 1902 року помер його батько, і родина переїхала з Києва в Романівку. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім у приватній гімназії в Києві. Змалку познайомився з композитором М.Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Д.Ревуцьким, актором і режисером П.Саксаганським, етнографом та фольклористом О.Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах М.Лисенка та О.Русова. Після приватної гімназії Рильський у 1915—1918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Св.Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. З 1919 по 1929 рік вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти. Перша збірка його поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство, відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш». 1931 року Рильського заарештовує НКВД, й він майже рік просидів у київській Лук’янівській тюрмі. Його товариші-неокласики Д.Загул, М.Драй-Хмара, П.Филипович, М.Зеров були репресовані й загинули в концтаборах. З 1931 року творчість Рильського зазнає змін, він, не в змозі виступити проти режиму, змушений поставити свою поезію на службу йому. Його творчість ділиться на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його. У радянську добу Рильський написав тридцять п’ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов’янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком. У 1944—1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 — Державну премію СРСР. Помер Максим Тадейович Рильський 24 липня 1964 року. Поховано його у Києві, на Байковому кладовищі. Ще у 1923 році Максим Рильський, відповідаючи на звинувачення офіційної критики в декадентстві, відірваності від сучасності та соціалістичної революції, писав: «Я можу одгукуватися ліричним віршем тільки на минуле, тільки на те, що осталося у душі і може мати прозору форму, питому моїй манері. Інакше писати не можу». Рильський опирався як міг, і зумів написати під нищівним обстрілом критики, з тавром декадента й в умовах справжнього терору десять книжок чудових ліричних поезій і ліро-епічних творів, кілька книжок перекладів, з-поміж яких і нині неперевершеним залишається переклад «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича (1927). Вже в першій своїй книжці «На білих островах» п’ятнадцятирічний Рильський демонструє вільну й вишукану ритмічну організацію слова. У цій книжці виявилася найголовніша риса поета — писати ясно, лаконічно, прозоро і водночас глибинно мудро. Він був великим майстром сонета, форма якого вимагала лаконічності, суворої дисципліни, граничної стислості думки і слова, що, звичайно, у часи, коли процвітало революційне псевдоноваторство, засноване на фальшивих ідеологічних гаслах 20-х років, викликало нерозуміння, осуд «революційних» теоретиків літератури. Хто не знищував класичної форми, думки, самої природи поетичного слова, той оголошувався ретроградом, а згодом і ворогом народу: «геніальні» Тичини, Сосюри, інші... Геть руки! Не хапайтесь за колеса локомобілів історії, — писав 1927 року один з тогочасних офіційних ультралівих поетів-«революціонерів» Гео Коляда. Ці слова стосувалися й Рильського, якого лідер правовірної марксистської критики В.Коряк називав «людиною з ідеологією феодала», що в ті роки було рівнозначне судовому вирокові. Але той же Коряк, мабуть, сам того не усвідомлюючи, паплюжачи поета, несамохіть дав високу оцінку Рильському і його ліриці: «...думка лине слухняно за поетом, за його карбованими сонетами, туди, в забуті панські маєтки з їхніми бібліотеками, з книжками, оправленими в оксамит та сап’ян, з колекціями люльок та турецьких ятаганів». Справді, Максим Рильський з молодих років і до останніх днів життя був гранословом, завжди був захоплений творчістю великих поетів минулого. Потрібно було мати мужність, щоб писати ніжну лірику і суворі сонети та октави в той час. Вже через багато років Максим Тадейович, не маючи зла на своїх хулителів, через яких він відбув ув’язнення і, на щастя української культури, залишився живий, напише, що термін «неокласики прикладено було випадково і дуже умовно до невеличкої групи поетів та літературознавців», а своїх критиків він називає усього лиш «дуже рішучими людьми». Максим Рильський мав неперевершений хист імпровізатора й чудово грав на роялі, навчившись цього у великого українського композитора Миколи Лисенка. Мабуть, саме цим пояснюється особлива ніжність, чистота, мелодій-ність лірики Рильського. Найперше, що вражає в його віршах, — це багатство мотивів. До традиційних з української поезії Рильський долучив мотиви, почерпнуті з античної та західноєвропейської, а в нові часи — з сучасного життя та його реалій. Його вірші багаті на літературні та філософські ремінісценції, звертання до ясних і трагічних, але достоту земних людських почуттів. Хіба я не крапля мала, Що світ необмежний одбила,- Лиш грунту свого не знайшла, Лиш крила родимі згубила! — писав Рильський у шістнадцятирічному віці. Саме цю ясність світовідчуття, дитинне захоплення радістю життя проніс поет через усе своє життя. Навіть у вимушених обставинами змінах свого творчого кредо, коли, за його словами, «сучасність заговорила», він насамперед вслухався у порухи людської душі, в глибини людських переживань. Поетичне слово в нього наснажене зосередженою думкою, енергією, закуте в класично прозорі й гармонійно виважені форми. Він на догоду часу не змінював свого ставлення до класичного розуміння майстерності поета, не збивався на манівці одвертого вульгаризаторства або псевдоноваторства, а вбачав свій шлях у вірності поетичній класичній традиції, засвоюючи нові впливи «як мисливець обережний», за його словами. І навіть пишучи «симфонію мускулатур», він намагався все-таки ловити музику часу. «Нове життя нового прагне слова», — змушений був написати Рильський, але серед багатьох офіціозних, хоч і талановито написаних, поезій 30-50-х років раз у раз з’являються справжні шедеври, які навічно залишають Рильського серед видатних поетів сучасності. Рильський сповідував символістичну естетику, яка захоплювала його у творах Бодлера, Рембо, Малларме, Верлена, Блока та Анненського. Саме від символізму, а також від української народної пісні взяв поет музикальність своєї поезії. Навіть його сонети та октави надзвичайно пісенні, мелодійні. Завдяки Рильському та неокласикам українська поезія зрівнялася із західноєвропейською у використанні найскладніших форм вірша — терцини, октави, сонета, різних метричних засобів — від гекзаметра до верлібра. Особливою майстерністю відрізняються сонети Рильського, в яких він немов вигострював свою поетичну майстерність. За висловом Ю.Лавріненка, дослідника його творчості, «може, саме тому Рильський вибрав сонет та дав йому ще один вислів, цим разом вислів української туги за визволенням із провінціялізму, за «великою землею» культури. Прагненням до «великої землі» культури, до краси й повновагості слова, до мудрості народу позначене усе творче життя видатного поета. Максим Рильський був душею і совістю свого народу. Він був не просто поет, а мислитель, філософ, мудрець і працелюб, який зі свого Голосієва у Києві, мудро примружившись, бачив увесь світ, але ніколи не забував своєї Романівки. Тому й міг, осягнувши вершини світової культури, заповісти нащадкам: Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур’ян. Чистіше від сльози Вона хай буде. Вірно і слухняно Вона щоразу служить вам, Хоч і живе своїм живим життям. Прислухайтесь, як океан співає — Народ говорить. ** Не забувайте при тому, що був Максим Тадейович надзвичайно живою людиною — і все людське було йому притаманне: він завжди був з людьми й на людях, надто полюбляв задушевні розмови в товаристві, не цурався і приятелів за чаркою, сумлінно відбував весь мисливський сезон з рушницею в руках... Крім того, він подорожував безперестанку — і по рідній країні, і по всіх світах. Скажу правду: я більше не знав людей такої невичерпної енергії, які б все робили так багато і так скоро... І про талан його хочеться сказати так: він був блискучий, але глибокий, був скорий, але бездоганний. /**Ю.Смолич. 1969.**/ ** Є такі люди, про яких мовиться: «О, це мудрий чоловік, але розум його злий». Характер Максима Рильського поєднував розум з добротою, його мудрість лагідна і, мабуть, тому незаперечна. /**Д.Павличко. 1969.**/

Домашнє завдання: Виразне читання віршів,законспектувати поданий матеріал.

27.04.2020 Урок № 26 Група№24

Тема: Євген Плужник. "Для вас, історики майбутні...", "Вчись у природи творчого спокою...", " Ніч...а човен - як срібний птах!.." Один із провідних поетів "Розстріляного відродження".

ПЛУЖНИК ЄВГЕН

(26 грудня - 1898 --2 лютого - 1936) Псевдонім — Кантемирянин.

26 грудня 1898 р.	Плужник Євген Павлович народився у слободі: Кантемирівці Воронезької губернії в родині дрібного купця
у 1918—1920 pp	Закінчивши гімназію в м. Боброві,. жив на Полтавщині, працював учителем, вів театральний гурток, був актором.
У 1920-1921 р.	Плужник переїхав до Києва, де навчався в Київському ветеринарно-зоотехнічному інституті
У 1921р.	він вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка, але вищої освіти не здобув.
У 1923 р.	під псевдонімом Кантемирянин Плужник опублікував перші вірші в газеті «Більшовик» і журналі «Глобус».
У 1926р.	вийшла його збірка «Дні». Поет став членом літературного угруповання «Ланка». У цей час загострилась його хвороба на туберкульоз, але Є. Плужник продовжував працювати: разом з Валерьяном Підмогильним видав словник «Фразеологія ділової мови», редагував твори інших письменників, перекладав російську класику. У цей час Є. Плужник написав п'єсу «Болото», текст якої не зберігся.
У 1927 р.	з'явилась збірка його поезій «Рання осінь», наступного року був надрукований його перший і єдиний прозовий твір — побутово-психологічний роман «Недуга» (про любов комуніста, керівника підприємства Івана Орловця до жінки з ворожого йому буржуазного світу. Заводської).
У 1929р	письменник опублікував п'єси «Професор Сухо-раб» і «У дворі на передмісті».
	У наступні три роки він написав віршовану драму «Змова в Києві» (мала робочі назви «Інженери», «Фашисти», «Шкідники», «Брати»), яка завдяки Леоніду Черевагенку побачила світ аж у 1992 р. Закінчив у цей час роботу над третьою збіркою поезій — «Рівновага», яка тоді так і не вийшла.
5 грудня 1934 р	Є. Плужник був заарештований і звинувачений у терорі в справі вбивства Кірова. Відразу після розстрілу двадцяти восьми "ворогів народу", серед яких були друзі Є.Плужника по "Ланці" і "Марсу", митець потрапляє в "чергу" призначених до розстрілу. Ордер на арешт і трус у його квартирі був виписаний 4 грудня 1934 року. Але ще 2 грудня уповноважена секретно-політичного відділу НКВС УРСР Гольдман скомпонувала постанову, в якій Плужник звинувачувався в тому, що він "є членом контрреволюційної організації, був зв'язаний з націоналістичною групою письменників, вів контрреволюційну роботу. Знав про практичну діяльність організації по підготовці терактів". На підставі цього зроблено висновок: "перебування його на волі є соціально небезпечним", а тому Євген Плужник підлягає "утриманню в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС". Арешт Плужник зустрів спокійно. Після безпідставних ув'язнень його колег-літераторів, його власний арешт не став несподіванкою для нього. 25 березня 1935 року Євгену Павловичу Плужнику оголосили вирок: смертна кара, яку пізніше було замінено десятьма роками заслання. Проте десять років заслання на Північ з суворими умовами полярного клімату та напівголодне життя в'язничних казарм для людини, хворої на легені, - означали вірну смерть. Заміна розстрілу на заслання не давала поетові жодних шансів на порятунок. Та все ж, того дня, коли йому повідомили про зміну вироку, він зрадів. У листі, написаному до дружини під першим враженням одержаної звістки, Євген Плужник писав: "Галча моє! Це не дрібничка, що пишу я тобі чорнилом, але разом з тим - це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все своє й моє життя, зберегла цей лист - найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі. Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди почуття радості - так це значить, що сталося в моїм житті те, чому й ти разом зо мною - я знаю - радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів - мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життєва сила і в м'язах, і в серці, і в думках. Я пишу тобі, а надворі, за вікном, сонце - і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє має право! Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам'ятай дату цього листа, як дату найкращого з моїх днів. 28.03.35 Твій Євген".
28 березня 1935 р.	він був засуджений, але розстріл майже відразу було замінено десятирічним ув'язненням у спецтаборах. До Соловецьких казематів разом із побратимами по засланню в арештантських вагонах поет вже їхати не міг. Його, тяжко хворого, везли окремо. На Соловках він переважно лежав у тюремній лікарні, зрідка писав листи в Україну. Останній його лист датований 26 січня 1936 року. Цей лист Євген Плужник уже продиктував, а дружині лише приписав власною рукою: "Присягаюся тобі, я все одно виживу!" На жаль, це було вже нереальним.
2 лютого 1936р.	Є. Плужник помер від сухот у тюремній лікарні на Соловках.
У 1948 р.	за кордоном окремим виданням вийшла збірка «Рівновага».
4 серпня 1956 року	постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР вирок Євгену Павловичу Плужнику скасовано й справу припинено "за відсутністю складу злочину".
	Поезія збірок «Рання осінь» (1927) та «Рівновага» (1933) — лірична, а точніше,— переважно інтимно-особистісна, глибоко психологічна за характером. Є. Плужник — великий майстер передавати особливості різних станів душі людини. Настрій збірок «Рання осінь» та «Рівновага» суттєво відрізняється від збірки «Дні»: здебільшого це медитативні, елегійні твори: наприклад, «Дивлюсь на все спокійними очима, давно спокійним бути я хотів...», «Вчись у природи творчого спокою...». У цих збірках багато творів пейзажної лірики, яка неодмінно, хоча б на рівні підтексту, співвідноситься з долею людини, наприклад. Так гірко відати, що юність відцвіла! Та нарікань і розпачу немає, — Така відміна, зрештою, мала: Колишні мрії досвід заступає. Так дерева, відцвівши навесні, Тільки на те годують соком віти, Щоб в дні серпневі, теплі та ясні, Упав на землю овоч соковитий. (Все більше спогадів і менше сподівань, із збірки «Рання осінь»). Або вдається до відомого в літературі образу човна — симво¬лу людської долі, ідо несеться по хвилях життя, передає глибоке зачарування красою світу: Ніч... а човен — як срібний птах! (Що слова, коли серце повне!) ... Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне! І над нами, й під нами горять світи... І внизу, і вгорі глибини... О, який же прекрасний ти, Світе єдиний1. (Ніч... а човен — як срібний птах!.., зі збірки «Рівновага»). Отже, за досить коротке творче життя Євген Плужник встиг сказати дуже багато, а це і є ознака талановитості майстра. Певним підсумком його поетичної творчості можна вважати рядки зовсім коротенької поезії на останній сторінці збірки «Рівновага»: Суди мене судом твоїм суворим, Сучаснику! — Нащадки безсторонні Простять мені і помилки, й вагання, І пізній сум, і радість передчасну, — їм промовлятиме моя спокійна щирість. (Суди мене судом твоїм суворим) Для вас, історики майбутні, Наш біль - рядки холодних слів! О, золоті делекі будні Серед родючих вільних нив! Забудь про вистраждані свята, Що в них росила землю кров! Мовчи, мовчи, душе підтята, - - Агов! Якийсь дідок нудний напише, - Війна і робітничий рух... О, тихше! - Біль не вщух! ДНІ. Київ, 1926, с. 10. Ахали, сюсюкали – Європа! Тато – не звертались, а рара! Доки навіть хутір не второпав: – Слів в крові намочених лупа! Вийшли гречкосії на узгір’я, Усмішкою очі зайнялись, – Сходу ще не оране безмір’я, Заходові в серце подивись! Виродки, зодягнені по моді... Визиски... аборти... кокаїн... Поруч – гнів натомлених заводів, Болі поневолених країн! ...Опери?.. Розбещені малюнки?.. «Золота, кокоток і вина!» ...Раз за день набиті хлібом шлунки... ...раз в житті розігнута спина! ...Стерлінги... і франки... і корони... ...рани у серцях робітників!.. ...трупами уквітчані закони!.. ...зброєю зґвалтовані віки... ...Вславили і поступ, і культуру Воєм ненажерливих гармат! Трупами розстріляних край муру! Сотнями в крові омитих дат! ...Бавиться гуманністю по змозі Сили і кишені адюльтер! ......................Заходе! чого ж Ти й досі Крові на кишенях не обтер? Ахали – максліндери і поступ! Мріяли Прилуки про Париж! – Доки все у формулочку просту – Шлунок, гаманець і ніж! Стали гречкосії – і докором Очі невблаганні зайнялись: – Заходе, ану, коли не сором, Сходові в обличчя подивись! 1923 — 1925 Коли надійдуть втома і зневір’я, В його портрет вдивляюся тоді, – І знову в серці відчуваю мир я І тихий голос радісних надій. Такий спокійний дивиться він з рами. О, це за всіх замислене чоло, Що, наче символ, стало над часами – Того, що в нас нове перемогло! І крізь обличчя, кождій хаті рідне, Немов виразно бачу я в імлі: Вже близько час – за нього ж день розквітне – І на його оновленій землі! Тоді я знов часам назустріч – згоден, Бо чую я часів жаданих крок! – Щасливий нарід, що його відродин Був на землі воістину пророк! 1923 — 1925 * * * Мудрості не вивчитись чужої, — Треба помилятися самим. ...Скільки слів лишилося від Трої, Що забрав собі на оди Рим? А проте вчитайся в кожну кому,— Всякий промовлятиме рядок: Краще помилятися самому, Ніж чужих навчитись помилок! 1927 * * * Дивлюсь на все спокійними очима (Давно спокійний бути я хотів) – І вже не тішить вишукана рима, А біль її шукати – й поготів! Коли дійшов за ранній біль розплати – Збагнув усю непереможність днів, – Чи потребуєш час твій марнувати На лад закінчень, суфіксів і пнів? Ні, на вуста усмішкою гіркою Ляга мовчання мудрого печать... Дар нелегкий ваш, досвіде й спокою, Дар розуміти, знати і мовчать! 1927 Домашнє завдання:Написати хронологічну таблицю письменника,виразне читання та аналіз поезій Євгена Плужника. 04.05.2020 Урок № 27 Група№24 Тема: "Громадянський інтим", сповідальність, ліричність, філософічність, лірики Євгена Плужника. Урівноваженість душевного стану ліричного героя, мотив туги за минущістю краси, мить і вічність у чуттєвому вираженні. В українську поезію середини 1920-х років Євген Павлович Плужник увійшов як співець гуманізму. Поезії його сповнені трагічного звучання: проповідям класової ненависті й безжаль­ному братовбивству він протиставляє ідею абсолютної цінності людського життя, протест проти бездумної революційної жорсто­кості. Поет прагнув конкретного гуманізму, зверненого до кож­ної людини, яка опинилася у вирі терору й репресій і була без­силою захистити свою честь, гідність, зрештою, саме життя. Ім’я Євгена Плужника далеко не всім відоме. І тому, що поет працював порівняно недовго, якихось 12 років, видавши всього дві книги віршів — «Дні» (1926) та «Рання осінь» (1927),— і тому, що за певних умов його ім’я майже 20 років не згадувалось. І лише коли в 1996 році вийшла з друку його збірка «Вибрані поезії», сучасники змогли гідно оцінити Євгена Плужника. Поезія поета — явище надзвичайно складне, бо є у ній і віра, і сумніви, і печаль. Це лірика того інтелігента, що не без сумнівів та вагань приймав новий лад, нову ідеологію, нові форми й порядки життя. Творчий шлях починав Є. Плужник у самому розпалі занепадництва в суспільному та літературному житті, до того ж спадкова хвороба (туберкульоз) не настроювала на оптимістичний лад — і витворився поет такий, як він є. Разом із тим Плужник — поет сильний, оригінальний, мислячий, що нікого не наслідував і ні в кого не позичав ні слова, ні натхнення. Поет-філософ Плуж­ник розкриває протиріччя між метою і здобутком, між справжнім сенсом людського життя і його нікчемними зовнішніми виявами. Збірка «Дні» відкривалася промовистим епіграфом з Тичини: «…Як страшно! Людське серце до краю обідніло», а також віршем, що був своєрідним творчим кредо поета, де бриніли віра й надія,— майбутнє буде сповнене праці, любові, віри: Я знаю: Перекують на рала мечі. І буде родюча земля — Не ця. І будуть одні ключі Одмикати усі серця. Та при всьому тому в коротких мініатюрах збірки «Дні» є немало сумних, трагічних образів і картин, сповнених надриву й болю — як селянські сини гинули в революцію; до того ж тут немає уточнення — хто і за кого… У них відбився й суспільний настрій, і власні настрої хворого поета, який без особливого захоп­лення спостерігає сучасне та чекає на майбутнє. У його першій книжці відсутні сліди навчання й упливів. І коли б ми достеменно не знали, що то перша книжка, то не повірили б, що належить вона, за нашими вимірами, початківцю. До цієї збірки входить поезія «Для вас, історики майбутні…», написана в жанрі медитації. Значних здобутків Є. Плужник досяг­нув у цьому жанрі, органічно поєднавши філософські роздуми з глибокими психологічними одкровеннями. У таких поезіях він порушував проблеми життя й смерті, невлаштованості людини у світі, трагізм її існування, жертовності в ім’я майбутнього. Робота зі словником літературознавчих термінів. Медитація (лат. — роздум) — жанр ліричної поезії, в якому автор розмірковує над проблемами онтологічного, екзис­тенціального спрямування, здебільшого схиляючись до філо­софських узагальнень. їй найбільш властива така форма вияв­лення авторської свідомості, як суб’єктивований ліричний герой. Основні опозиції медитативної лірики: «людина — суспільство», «людина — людина», «людина — особистість», колізії мораль­ного характеру. Ліричний герой — друге ліричне «Я» поета; умовне літературо­знавче поняття, яким позначається коло ліричних творів певного автора, форма втілення його осяянь, думок, переживань. Разом із тим ліричний герой не ототожнюється з поетом, з його душевним станом, він живе своїм життям у новій художній дійсності. Між ними існує естетична єдність, певний естетичний ідеал, вираже­ний у тексті віршованих творів. Людське життя для історії — це тільки мить. А для людини — піт праці і кров боротьби, це радощі й страждання. Про них навряд чи напишуть майбутні історики. Можливо, узагальнять словами «війна», «робітничий рух». Для ліричного ж героя поезії — це живий біль, жива рана, і не треба її ятрити порожніми фразами. Мабуть, тільки письменникові під силу передати людські почу­вання, історію «підтятої» людської душі. Домашнє завдання. Вивчити та законспектувати відомості про життєвий та творчий шлях Євгена Плужника 06.05.2020 Урок № 28 Група№24 ТЕМА: КОНТРОЛЬНА РОБОТА ЗА ТВОРЧІСТЮ П.ТИЧИНИ, М.ЗЕРОВА, М.СЕМЕНКА, Є.ПЛУЖНИКА Тести ( закриті завдання). У завданнях 1 -12 подано по чотири варіанти відповідей, з яких лише ОДИН правильний . Вкажіть правильний варіант відповіді. 1.Укажіть, до якого угрупування належав М. Рильський: А) футуристів Б) символістів В) неокласиків Г) імпресіоністів 2. Перша друкована збірка П. Тичини мала назву: А) « Плуг» Б) « Сонячні кларнети» В) « Вітер з України» Г) « В космічному оркестрі» 3. До якого виду лірики належить поезія « Арфами, арфами...» П. Тичини: А) пейзажна Б) інтимна В) філософська Г) громадянська 4. Збірка М. Рильського, яка яскраво ілюструвала його творчу манеру, мала назву: А) « Знак терезів» Б) « Синя далечінь» В) « На білих островах» Г) « Троянди й виноград» 5.М.Драй-Хмара назвав неокласиків «гроном п’ятірним нездоланих співців». Кого він мав на увазі: А) Тичину, Семенка, Зерова, Рильського, себе; Б) Зерова, Рильського, Филиповича, Бургардта, себе; В) Плужника, Тичину, Рильського, Зерова, себе; Г) Зерова, Семенка, Плужника, Филиповича; 6.Представником авангардного мистецтва в українській літературі був: А) М. Зеров; Б) М.Семенко; В) П.Тичина; Г) М.Рильський. 7.Хто з поетів не розділив долю митців «Розстріляного відродження»: А) М.Рильський; Б) Є.Плужник; В) М.Зеров; Г) П.Филипович. 8. Перша збірка Є.Плужника: А) «Рівновага»; Б) «Дні»; В) «Рання осінь»; Г) «Сідало сонце» 9. Жанр ліричної поезії, в якому автор розмірковує над проблемами, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень називається… А) медитація; Б) сонет; В) імітація; Г) пісня. 10. У поезії якого автора ставиться запитання: «Чому не можна перевернути свiт? Щоб поставити все догори ногами?» А) Плужника; Б) Тичини В) Рильського Г) Семенка 11. У які з названих років тривала літературна дискусія, що її очолив М. Хвильовий? А) 1925-28рр; Б) 1923-25рр; В) 1926-29рр; Г) 1930-33рр. 12. Чому період у літературі 20 -30 х років ХХ ст. називають «Розстріляним відродженням»? А) на ці роки припав штучний голодомор; Б) почалися масові арешти письменників за сфабрикованими звинуваченнями; В) покінчив життя самогубством засновник літературної дискусії М.Хвильовий; Г) видана поема В. Сосюри «Розстріляне відродження» Завдання 13-16 мають на меті встановлення відповідності. . Установіть відповідність ( один варіант відповіді – зайвий) 13.Установіть відповідність між автором та назвою його твору. 1. П. Тичина 2. М.Зеров 3. М. Рильський 4. Є.Плужник А) «Річний пісок…слідок ноги твоєї» Б) «Молюсь і вірю» В) «Ви знаєте, як липа шелестить» Г) «Запрошення» Д) «Київ – традиція» 14. Установіть відповідність між зразком поезії та видом лірики: 1. «Одчиняйте двері…» 2. «О панно Інно» 3. «Місто» 4. «Ніч…а човен – як срібний птах» А) інтимна лірика Б) громадянська лірика В) авангардна лірика Г) філософська лірика Д) пейзажна лірика 15.Установіть відповідність між назвою віршового розміру та його графічним зображенням: 1. дактиль 2. ямб 3. анапест 4. амфібрахій А) І __ Б) __ __ І В) __ І Г) І __ __ Д) __ І __ 16. Установіть відповідність між назвою художнього засобу та уривком поезії, де цей засіб наявний: 1. Метафора 2. Порівняння 3. Епітет 4. Персоніфікація А) Ми проходимо до останнього пункту. Ми перемогли всі стихії й дощі. Я відчинив двері замкнуті — Хто хоче зі мною гулять вночі? Б) Для вас, історики майбутні, Наш біль - рядки холодних слів! О, золоті далекі будні Серед родючих вільних нив! В) Ніч... а човен - як срібний птах!.. (Що слова, коли серце повне!) ...Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне! Г) Річний пісок слідок ноги твоєї І досі ще – для мене! – не заніс... Тремтить ріка, і хилиться до неї На тому березі ріденький ліс... Д) Ви знаєте, як сплять старі гаї? Вони все бачать крізь тумани: Ось місяць, зорі, солов’ї… «Я – твій!» - десь чують дідугани. Та ви вже знаєте, як сплять гаї. Домашнє завдання. Повторити вивчений матеріал.