23.04.2021 Група №21 Урок № 29-30
Іван Багряний. «Тигролови». Вольовий характер Григорія Многогрішного. Родина Сірків, майор Медвин. Символіка роману. Актуальність для нашого часу
Епіграф
Шукайте мене в тому, що я пишу…
А. де Сент-Екзюпері
Пригодницький роман – епічний твір, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується їхнім несподіваним поворотом, великою динамікою розгортання.
Таким першим пригодницьким, складним і багатоплановим, пересипаним атмосферою таємничості й загадковості є роман «Тигролови».
У творі є історичний екскурс у дев’ятнадцяте століття, коли українці заселяли Зелений Клин на Далекому Сході; є ознаки гостросюжетного пригодницького роману із втечами, переслідуваннями та неймовірними випробуваннями, через які гідно проходять герої. Не можуть не вражати етнографічно – побутові замальовки життя родини Сірків, які й далеко від батьківщини зберегли український колорит. Звичайно, домінують у творі
герої – сильні духом, красиві, вольові, благородні.
Проблематика роману:
҉ Протистояння добра і зла;
҉ Боротьба справедливості й кари;
҉ Трагедія України в тоталітарному режимі;
҉ Виживання людини в умовах жорстокого терору;
҉ Моральний вибір Григорія і Наталки;
҉ Воля до життя й цілеспрямованість Григорія;
҉ Відносини людини й природи;
҉ Родинні взаємини;
҉ Кохання Григорія і Наталки;
҉ Вічність давніх традицій українців;
҉ Пошана до предків роду.
Робота над твором образотворчого мистецтва.
Учні розглядають картину Василя Касіяна «Українка»(підручник с.198)
Запитання:
Чим приваблює обличчя дівчини?
Які художні деталі особливо виразні?
Чим портретована подібна до героїні роману «Тигролови» Наталки Сірко?
«Яка вона хороша! Такої він, далебі, ще не бачив. Якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка як пантера, і така ж метка, мабуть, а строга як царівна», - так думав Григорій після того, як з’ясувалося, що юнаком, якого він рятував від смерті виявилася Наталка.
Вона і справді «… схожа на дивну рослину, що має гострі колючки. Дівчина – звіроловка, переможниця страхіть усяких». Портретована подібна до Наталки, бо все її обличчя свідчить про дівочу красу й сердечність, чарівність і ніжність, які так бентежили душу Григорія.
Шлях і призначення людини, стверджує Іван Багряний не відчай і абсурд, пасивність і покірливість напасникам України, а щастя й активність, боротьба за свободу
Для доведення тези не треба нічого вигадувати. І. Багряний усі події, що відбувалися в Україні сприймав з емоційним захватом, сподівався на розквіт держави. Абсурд полягав у тому, що торжество червоної правди обернулося для українців чорною несправедливістю. Письменник був у тому «натоптаному вщерть» тисячами невинних жертв «ешелоні смерті», що своїми вагонами-суглобами і паротягом-головою був схожий на велетенського дракона. Арешт, жорстоке катування, несправедливий суд без адвокатів і свідків не перетворили його на залякану жертву, не забрали його бажання до волі. Слідчі, судді бачили це, і тому за ним пильно стежили. У той час перед багатьма людьми поставала проблема морального вибору: відмовитися від рідного й близького, від України, підкоритися вимогам режиму, стати пасивним і покірним. Двобій життя і смерті, добра і зла, животіння й людяності показав, що герой залишився Людиною, яка сама є активним творцем свого щастя й боротьбі за свободу. Вважаю, що це твір-протест проти порушення елементарних прав людини(знущання, приниження гідності, приреченість на забуття в пеклі концтаборів).
І. Багряний художньо відтворив часи, коли Україна і мріяти не могла про незалежність. Всім змістом роману автор стверджує думку про людське прагнення до добра, правди й гармонії.
По-перше, людина – господар своєї землі і частина держави.
По-друге, історична правда і художнє втілення дійсності показують, що головне для митця переконати читача, що за будь-яких обставин треба зберегти в собі доброту, співчуття, віру в людяність, в перемогу правди над беззаконням, у твердження гармонії гідності, патріотизму і самого життя, як це робив Г. Многогрішний.
- Пояснення назви роману.
І. Багряний перебував на Далекому Сході більше п’яти років, займався мисливством у тайзі. Вражень від свого перебування у цьому краї мав багато, бачив як люди, живучи в гармонії з навколишньою природою, навчилися приборкувати цих небезпечних диких звірів. Адже, саме мужність, фізичну та моральну силу українців утверджує автор на сторінках твору.
Сам мотив утечі людини, за якою полює НКВД свідчить, що такі як
Г. Многогрішний здолають і дракона, щоб вибороти собі права на свободу, життя, щастя.
Про що цей твір?
Про красу і мужність людини, про її сміливість, про лицарство й незрівнянне благородство нового українства над ворогами й природою.
Івана Багряного називають «Людиною – легендою», його твір – гуманістичним, високомистецьким та високопатріотичним.
Про нове слово романіста в українській літературі влучно сказав
Ю. Шерех, про те що він «… стверджує жанр українського пригодницького роману, українського усім своїм духом, усім спрямуванням, усіма ідеями, почуттями, характерами». Автор мріяв бачити Україну вільною й незалежною.
VII. Домашнє завдання: написати конспект уроку.
16.04.2021 Група №21 Урок № 27-28
Іван Багряний. Основні віхи життя й творчості митця. «Тигролови» як український пригодницький роман. Проблема свободи й боротьби за своє визволення.
ІВАН БАГРЯНИЙ (ІВАН ЛОЗОВ’ЯГІН) (1906-1963) – одна з найяскравіших постатей в українській літературі XX ст.
Народився на Сумщині.Вірші почав писати ще у 2-му класі.Через 3 роки, навчаючись у вищій початковій школі, був редактором шкільного журналу «Надія».1926 р. – навчається у Київському художньому інституті.
1927 р. – вихід першої поетичної збірки «До меж заказаних».По закінченні інституту не був допущений до захисту диплома через націоналістичну діяльність.
1929 р. – видає поему «Ave Maria», яка була одразу ж заборонена.
1930 р. – опублікований роман «Скелька» (проблема несправедливості у відносинах України та Росії).
1932 р. – заарештували у Харкові, цілий рік тримали під слідством.
1933 р. – засудили на 5 років заслання і вивезли на Далекий Схід.1937 р. він утікає.
На початку 1938 р. був повторно заарештований і сидів 2 роки й 7 місяців у харківській тюрмі УГБ-НКВД на Холодній Горі. Усе пережите лягло в основу роману «Сад Гетсиманський».
У 1940 р. був звільнений під нагляд у зв’язку з тяжкою хворобою легенів та недостатністю матеріалів для повторного засудження.Під час німецької окупації працює в Охтирці редактором місцевої газети.
У 1942 р. мав бути розстріляний німцями, але випадково врятувався.У Львові налагоджує зв’язок з УПА.За його ініціативи створюється підпільний уряд – Українська головна визвольна рада.
1944 р. – виходять романи «Люба» (знищений власноруч) і «Тигролови».Пізніше емігрує за кордон.
1945 р. – організовує літературне об’єднання МУР – Мистецький український рух.Іван Багряний мешкає в Західній Німеччині, де й розгортає активну політичну діяльність.
1947 р. – повість «Морітурі».1948 р. – разом з Г. Костюком, С. Підгайним та іншими організовує Українську революційно-демократичну партію (УРДП) й керує нею до останніх днів життя.Його обирають головою Української національної ради, він став авторитетом у справі творення української державності.Цього ж року виходить повість «Розгром», комедія «Генерал».
1950 р. – роман «Сад Гетсиманський».1953 р. – повість «Огненне коло». Помер письменник
25 серпня 1963 року. Похований у Новому Ульмі (Німеччина).
1965 р. — опубліковано роман «Людина біжить над прірвою».
У 1992 р. Багряному було присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка (посмертно). Основні твори: романи «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою», повість «Огненне коло», стаття-памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?», поема «Ave Maria».
Перша назва роману:«Звіролови»– написано за 14 днів.
Автор: І. Багряний
Рік: 1944
Літературний рід: епос
Жанр: пригодницький роман
Тема: зображення трагічної долі людини-особистості в радянському тоталітарному режимі.
Ідея: перемога добра над злом; за будь-яких обставин потрібно залишатися Людиною.
Головні герої: молодий український інженер-авіатор Григорій Многогрішний, родина Сірків – Денис Сірко, Сірчиха та їх діти Гриць та Наталка, майор НКВС Медвин.
Композиція: дві частини, разом дванадцять розділів.
Сюжет:Григорій Многогрішний втікає з «ешелону смерті» (потяг, який перевозить смертників ГУЛАГу до Сибіру). Він переховується в родині Сірків.Потім разом з названим братом Грицем Сірком їде до Хабаровська. Його переслідують. Многогрішний зустрічається з Медвиним у тайзі і розправляється з ним.Закохані Григорій і Наталка втікають за кордон СРСР. (Події відбуваються в 30-их роках ХХ ст.)
Сюжетні лінії:
Пригодницька (життя Григорія Многогрішного);
Сталінські репресії (уривчаста).
Символіка назви:
Родина Сірків полює на тигрів.
Тигр – символ тайги.
В умовах тоталітарного режиму людина полює на людину.
Тематичні пласти роману:
трагедія України;
вплив сталінських репресій на долю людини (інженера-авіатора Григорія Многогрішного);
жорстокість тих, хто чинить беззаконня;
побут і традиції українців – переселенців на Далекий Схід;
романтичне кохання Наталії (з родини Сірків) і Григорія.
«Тигролови» мають усі прикмети пригодницького роману:
персонажі розділені на позитивних і негативних;
захоплюючий сюжет;
мисливські пригоди;
кохання до дівчини, яка зросла в умовах дикої природи;
happy end — щасливий кінець.
Життєвий принцип Григорія Многогрішного – «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи»
Домашнє завдання : прочитати роман,написати хронологічну таблицю та конспект уроку.
9.04.2021 Група№ 21 Урок № 25-26
Тема уроку: Євген Маланюк. Література письменників-емігрантів. «Празька школа» української поезії та її представники.
Євген Маланюк. Художнє осмислення трагічної історії України, оптимістичний висновок про її майбутнє в поезії «Уривок з поеми»
«Напис на книзі віршів…» – ліричний роздум про призначення поезії, важливості місії поета закарбовувати свій час для нащадків
Для української нації явище еміграції — характерне, як і для багатьох народів світу. Покидали рідну землю з різних причин: економічних (пошуку кращого життя, заробітку — це перша хвиля), політичних (виїжджали ті представники народу, а серед них і письменники, які брали активну участь у розбудові держави й могли чекати на фізичне знищення від більшовицького уряду, — друга хвиля), третя хвиля української еміграції накрила Європу наприкінці Другої світової війни. Оскільки перша хвиля української еміграції на межі XIX-XX ст. вважається трудовою, то вона не вирізняється особливими літературними здобутками. Це заробітчанські та емігрантські народні пісні, які дійшли до нас у збірниках Володимира Гнатюка, Філарета Колесси та інших фольклористів.
Представники другої хвилі еміграції — учасники фатальних для України подій 1917-1922 рр. Крах свободи і незалежності, зумовлений більшовицькою інтервенцією взимку 1918 року, відкинув націю у прірву небуття. Народ виявився не готовим до державотворення, а уряд закомплексувався на антинаціональних соціалістичних ілюзіях: єдиним офіційним стилем мистецтва було проголошено соціалістичний реалізм. Письменники, які емігрували, мали більшу свободу художнього вираження, а також можливість критично осмислювати події в Україні. Розмірковуючи над причинами трагедії України, воїни УНР, що опинилися в інтернованих таборах, усвідомили потребу утверджувати рух української ментальності, не дати йому розпорошитися. Чимало українців, серед яких письменники, художники, композитори, науковці, емігрували до Чехословаччини. Тодішній президент цієї країни Томаш Масарик симпатизував українцям і сприяв тому, щоб вони могли здобути освіту рідною мовою. У 1922 році у Подєбрадах було відкрито Українську господарську академію, до якої одразу ж вступило 300 студентів. У Празі функціонував Вищий педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова, Український вільний університет, Українська мистецька студія, де зосередилося чимало наукової та творчо обдарованої молоді.
Закономірно, що тут розквітало мистецтво слова, зокрема у творчості поетів, більшість із яких зі зброєю в руках виборювали державність України. Юрій Дараган, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Оксана Лятуринська, Олена Теліга, Олекса Стефанович, Юрій Клен та інші, об'єднані світоглядними засадами, державними переконаннями, проблематикою й високомистецькими уподобаннями, утворили так звану поетичну «Празьку школу».
Є. Маланюк писав: «Може, найважливішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнати себе. Наше покоління узріло батьківщину в зовсім іншім світлі. Вона виглядала зовсім інакше в періоді бездержавному; інакше — у війні за державність; інакше — в часі короткотривалої державності».
За своїм стилем її учасники були неоромантиками, але філософською заглибленістю й любов'ю до класичних форм споріднювалися з київськими неокласиками. У їхніх творах — болісні роздуми над причинами поразки у визвольних змаганнях за державність України. Вони сформулювали свою концепцію людини. Це — духовно сильна й вольова людина, національно свідомий українець, який з ідейних переконань віддасть життя за незалежність України.
Характерною ознакою поезії представників «Празької школи» є історіософічність (позначена мудрістю історія). У їхніх поезіях звучали історичні мотиви у своєрідному аспекті — оживлення історії в собі, присутність у єстві ліричного героя далекого і близького минулого через зміщення часових чи просторових шарів. Поети «празької школи» зверталися до тем, на які в Україні було накладено табу: репресії, голодомор.
Першою «ластівкою» у доробку «Празької школи» було єдина збірка Ю. Дарагана під назвою «Сагайдак» (1925). Невелика за обсягом книжка ніби поєднувала в собі різні стильові струмені, мала великий вплив на поетів «празької школи». «Пражани» друкувалися і на сторінках часописів «Веселка», «Наша Громада», «Село». Завдяки слову поети-емігранти відчували свій кревний зв'язок з почетвертованою Україною, усвідомлювати свою відповідальність за трагедію національної революції, потребу відновити історичну справедливість. Їхня скерована на високу мету поезія ніколи не перетворювалася на однозначний плакат чи поверхове публіцистичне римування.
У ній, позначеній високою культурою художнього мовлення, синтезовано творчий дослід української класики, світового письменства та тогочасного модернізму. Отже, література української діаспори показала світові безприкладний зв'язок служіння творчої інтелігенції своєму народові, будучи за межами рідної землі. Творчий доробок поетів-емігрантів заслуговує на дослідження, вивчення, бо є складником української літератури. Чеський літературознавець Мікулаша Неврлий сказав: «Празьку школу» утворили художню найталановитіші поети…» Настав час ознайомитися із творчістю кращих її представників.
Огляд творчості поетів «Празької школи»
Юрій Дараган (1894-1926) — родоначальник школи, мав значний вплив на творчість її поетів саме історіософськими мотивами. Народився він у Єлисаветграді 16 березня 1894 року в родині українця (за фахом інженера) та грузинки. Навчання в Тираспільському реальному училищі перервала Перша світова війна. Після проголошення УНР вступив до рядів українського війська. Коли УНР зазнала поразки, його інтернували в табори Калішу і Шеп'юрне (Польща), де він захворів на туберкульоз. У 1923 році вступив до Українського педагогічного інституту в Празі. Військовий полон і хвороба знесилили й виснажили молодий організм, і поет помер 17 березня 1926 року, похований у Празі.
Ю. Дараган увійшов в історію української літератури збіркою «Сагайдак» (1925). Назва дуже влучно передає силу його віршів, які, справді, нагадують тугі стріли, що влучають у ціль. Водночас назва визначає тематичне коло збірки й виражає філософію боротьби й життєствердження. Його поезія живилася кількома джерелами: участю митця у визвольній боротьбі за державність України, осмислення її історії, а з естетичного боку — модерними стилями, передусім символізмом. Певний вплив на художні шукання Дарагана мали «Сонячні кларнети» Павла Тичини, від якого навчився витонченої живописності, зорової ефектності й омузичення слова, що розширює свої виражальні можливості.
Тема України є центральною в ліриці Ю. Дарагана. Про це свідчать цикли «Луна минувшини», «Дике поле», «Срібні сурми», «Запоріжжя», у яких Дараган творить поетичний і натхненний образ Вітчизни. Вона приходить до нього в снах і наяву, в спогадах і скупих звістках. За нею він тужить, її образ плекає в серці як найдорожчий і поки що не досягнений ідеал. Митець прагнув поетичним словом витворити ідеал українця — мужнього й загартованого в боях, який пишається славним минулим народу і наслідує героїчні подвиги своїх предків.
Леонід Мосендз (1897-1948) — поет, прозаїк, критик, перекладач. Народився 20 вересня 1897 року в місті Могилеві-Подільському (тепер Вінницької області) у родині службовця Марка Мосендза, предки якого були грецькими поселенцями в Україні. Національне самоусвідомлення юнака формувалося під впливом Шевченкового «Кобзаря» та розповідей батька про рідного брата, свідомого українця, який відбував заслання в Сибіру. 1915 року юнак закінчив Вінницьку вчительську семінарію. Під час громадянської війни воював у лавах війська Петлюри. 1920 року разом із розбитою армією УНР Мосендз відступив до Польщі. У 1922 році переїхав до Подєбрад і навчався на хіміко-технологічному факультеті Української господарської академії. У 1931 році захистив докторську дисертацію з проблеми переробки нафти.
Перу Л. Мосендза належать збірки новел «Людина покірна» (1937), «Відплата» (1939), поеми «Вічний корабель» (1940), «Каніт-ферштан» (1945), збірка поезій «Зодіак» (1941). Лейтмотив поезій Мосендза — відродження України, визвольної боротьби її народу після Першої світової війни, активним учасником якої був поет. Глибокі почуття й переживання висловлено в скорботно-патетичній «Баладі про побратима». Це своєрідний реквієм полеглим за незалежну Україну.
Назва збірки «Зодіак» символізує космічну ідею безмежності часу й простору, глибинного зв'язку всього сущого на землі з Всесвітом. Поет одним із перших відчув космічність свого народу й нації. Це було модерне світовідчуття людини ХХ століття (вінок сонетів «Юнацька весна»).
Мосендз творив «наукову» поезію, сміливо в її образну тканину включав філософські мотиви, поняття й лексику з точних наук, розширюючи естетичне поле лірики. Цим шляхом у 60-х роках йтимуть І. Драч, М. Вінграновський та їхні послідовники.
Олег Ольжич (1907-1944) — один із псевдонімів Олега Кандиби, із яким він твердо увійшов в історію української літератури. Син відомого поета Олександра Олеся, він змалку утаємничувався в магію слова, переймав від батька тонкий естетичний смак. Ольжичева лірика як продовження Олесевої традиції наповнена вольовими інтонаціями, зумовленими боротьбою національної еміграції за незалежність України, заглиблена в проблематику історичної долі.
Народився Олег Ольжич 8 липня 1907 року в Житомирі в родині визначного українського поета Олександра Олеся (Кандиби). До 16-ти років Олег Кандиба жив в Україні. Середню освіту закінчував здобувати у Празі. Олег Ольжич, будучи студентом Карлового університету, водночас навчався в Українському вільному університеті. 1929 року написав дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Перед талановитим учнем відкривалися двері науки... Але йому судилася інша доля. Коли виникла Організація Українських Націоналістів, він став одним з найактивніших її членів, керівником культурницького сектора.
Олег Ольжич увійшов в українську літературу як поет раціональної, предметної лірики, яка заперечувала сентиментально-сльозове оспівування життя та образ пасивної, безвольної людини. Олег гартував свою волю і вважав, що саме сильна духом, цілеспрямована особистість потрібна майбутній відродженій Україні (збірки «Рінь» (1935), «Вежі» (1940), «Підзамчя» (1946).
По-новому трактує Олег Ольжич поняття героїчного, що поєднує в собі і хоробрість, і відвагу серця, а головне — сильний заряд духовності, яка веде борців до оновлення світу, розбиває кайдани рабства (збірка «Вежі»).
Ольжич творив поезію високої культури, прагнучи піднести українську лірику на новий щабель. Поезія і життя були для нього невіддільними явищами, хоча не тотожними.
Олена Теліга (1907-1942) лишила нащадкам досить скромну поетичну спадщину. Невеликий за обсягом її ліричний доробок, вагомий своїми художніми та змістовними якостями, викликав захоплення серед сучасників. Збірки поетеси «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947), «Полум'яні межі» (1977), «О краю мій» (1999) з'явилися вже посмертно.
Народилася Олена Теліга 21 липня 1907 року в Петербурзі. Під час революції родина повернулася до Києва, де її батько викладав у політехнічному інституті. Після кривавої муравйовщини змушений був емігрувати до Чехо-Словаччини, де очолив ректорат Української господарської академії. Зазнаючи переслідувань від більшовиків, у 1923 році разом з мамою Олена нелегально емігрувала до Чехо-Словаччини. У Празі закінчила історико-філософський факультет Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова. Саме тут, в середовищі української еміграції, відбулося її національне прозріння, особливо визначальним у її долі виявилося знайомство з Л. Мосендзом, Ю. Дараганом, Є. Маланюком, О. Ольжичем та іншими поетами, які складали ядро «Празької школи».
Після одруження з кубанським козаком Михайлом Телігою Олена переїхала до Варшави, де входила до складу літературного угрупування «Танк». При цьому вона не поривала творчих зв'язків з «пражанами», разом з ними друкувалася на сторінках «Вісника».
Олена Теліга була головою мистецького товариства «Зарево» у Варшаві, її життєвий шлях злився з рухом Організації Українських Націоналістів.
Коли фашисти окупували Україну, Олена Теліга у вересні 1941 р. разом з похідними групами українського підпілля прибула до Рівного, а з жовтня уже діяла в Києві. За жорстких умов окупаційного режиму організувала літературно-мистецьке життя, очолила Спілку письменників України, редагувала український журнал «Літаври».
Її як українську патріотку і голову СПУ 9 лютого 1942 року гестапівці арештували, а 21 лютого цього ж року разом з іншими борцями розстріляли в Бабиному Яру.
Художній доробок Олени Теліги невеликий, але в мистецькому плані довершений. Поетеса ретельно шліфувала кожен образ, кожне слово, щоб найтонше відтворити світ почуттів ліричної героїні. Теліга належить до найвизначніших українських поетес, які захищали нове обличчя української літератури як духовного чинника, сформулювали нову людину, борця за незалежну Україну. У поезіях та публіцистичних виступах поетеса проголошує героїзм як найвищу чесноту, орієнтир життя і творчості, які щільно пов'язуються боротьбою за вільну Вітчизну.
Олекса Стефанович (1899-1970) — один із елітних поетів «Празької школи», який найбільш цінував самодостатність мистецтва. Народився 5 жовтня 1899 року в селі Милятин (тепер Рівненська область) в родині православного священика. 1919 року закінчив Волинську духовну семінарію в Житомирі. 1922 року Стефанович емігрував до Чехословаччини, де й закінчив філософський факультет Празького Карлового університету (1928). Згодом захистив докторську дисертацію, але не мав постійної роботи і жив у матеріальній скруті. У 1944 році Стефанович залишив Прагу, виїхавши до Німеччини. У 1949 році поет оселився у США, у м. Буффало. Жив самотньо і вкрай бідно, дуже тужив за Україною. «Мій Хрест — мій тягар, моя дорога» — говорив митець собі, перебуваючи в забутті й самовідчуженні.
Друкуватися О. Стефанович почав з 1923 року в емігрантських журналах «Нова Україна», «Веселка», «Український студент». У Празі поет видав збірки «Поезії» (1927), «Стефанос» (1938). Сучасники митця згадують, що він дуже ретельно опрацьовував свої поезії, шліфував їх, домагаючись, щоб кожне слово звучало точно й виразно. Він був тонким майстром ритмомелодики, вишуканих рим, зокрема і внутрішніх, доводячи до віртуозності асонансне й алітераційне звучання поезії.
Критик І. Фізер у передмові до «Зібраних творів» Стефановича підкреслив, що поет все життя прожив у містах, серед «згеометризованого бетону і сталі», але не став поетом-урбаністом, бо у своїй поетичній уяві «снував мініатюри про синю волинську далечінь, про молоду княгиню осінь, про каскади золотого дощу, про Ярил та Либедів». Природа у поета — це рідна волинська земля, дорогий серцю образ якої він проніс через усе життя.
Оксана Лятуринська (1902-1970) — талановита поетеса, скульптор, художник, перекладач. Народилася 1 лютого 1902 року на хуторі біля містечка Вишнівець (тепер Тернопільська область) в родині військового офіцера. Навчалася в Кременецькій українській гімназії.
Після смерті матері Оксана, не витримавши життя з деспотичним батьком, утекла до Німеччини, а 1924 року нелегально приїхала до Чехо-Словаччини.
У Празі вона стала студенткою філософського факультету Карлового університету та Української студії пластичного мистецтва. Уже на початку 30-х років утвердилась як художниця й скульптор. Водночас друкувала свої поезії в журналах «Вісник», органічно ввійшла в коло поетів «празької школи». Збірки «Гусли» (1938), «Княжа емаль» (1941) побачили світ у Празі, збірка «Веселка» (1956) — у США. Перу О. Лятуринської належать книга новел «Материнка» (1946), збірка віршів для дітей «Бедрик» (1956).
Її вчителем був ранній Тичина, у якого вона навчилася тонкої милозвучності вірша, уміння спиратися на народну символіку пісні.
Як митець Лятуринська розвивалася в річищі символізму. Її вірші відзначаються високою культурою мислення й почуттів. Найчастіше поетеса зверталася до ліричних мініатюр, які, за словами Богдана Бойчука та Богдана Рубчака, нагадують «самобутні всесвіти, сповнені чудових несподіванок і творчих відкрить».
Поетичний образ рідного краю — Волині — наскрізна тема творчості Лятуринської. Ліро-епічні поезії «Дума про скривавлену сорочку» поетеса присвятила Крутам, а «Листопад» — пам'яті 359 лицарів Волині, які полягли за незалежну Україну.
Євген Маланюк (1897-1968) належить до когорти найславніших синів і найзначніших майстрів слова України ХХ ст. Поет, літературний критик, історик і теоретик української словесності та культури, незрадливий лицар-патріот, Є. Маланюк всі сили, талант, енергію віддав на благо рідної Вітчизни. Це визначило і його долю: як славну, так і драматичну й трагічну.
Навколо Є. Маланюка та Юрія Липи, котрий теж переїхав до Варшави, об'єднуються українські письменники, створюється нова літературна громада під назвою «Танк». До неї входили Н. Лівицька-Холодна, Ю. Косач, П. Лукасевич та інші.
Поети «Празької школи» доповнили й піднесли на високий щабель розвитку українську літературу міжвоєнних десятиліть. Адже вони зверталися до тем, ідей та образів, які в радянській Україні були заборонені.
Тематичні обрії їхніх творів широкі, охоплюють у своє художнє поле античні й середньовічні мотиви, котрі перегукуються з болючими проблемами ХХ століття. Національна проблематика, гуманістичний пафос і вольове напруження творів «пражан» служили і можуть служити ідейною зброєю в боротьбі за суверенну Україну.
Євген Маланюк (1897-1968). Народився 2 лютого 1897 року в родині військового в Новоархангельську. Після закінчення Єлисаветградського реального училища вступає до політехнічного інституту в Санкт-Петербурзі. 1917 року, коли почалася боротьба за українську державність, Маланюк стає старшиною у війську УНР. 1920 року, після падіння держави, він опиняється в Галичині, разом із інтернованими українськими угрупуваннями у Польщі, потім Чехо-Словаччині, де 1923 року закінчує гідротехнічний відділ Української Господарської Академії.
На цей період і припадає становлення Маланюкового таланту та вихід першої збірки під назвою «Стилет і стилос» (1925). Маланюк (за власним висловом) змінив зброю воїна (стилет) на перо поета (стилос) і став лідером «празької школи». Роком пізніше в Гамбурзі побачить світ ще одна книга поезій — «Гербарій» (вона була написана першою, але затрималася з виходом у видавництві). У цих книгах Є. Маланюк виявив себе як митець державницького мислення, який болісно роздумує над уроками й причинами втрати Україною незалежності.
За нових умов, що склалися, поет все-таки бачив перспективи для державної самостійності, а тому проголосив активну концепцію мистецтва, окреслив ту роль, яку повинна відіграти поезія в боротьбі за кращу долю народу.
У 1929 році Є. Маланюк виїздить до Варшави. Тут він влаштовується на роботу в міському магістраті. Робота, сім'я, література. Це — його світ.
Живучи за межами України, Є. Маланюк ні на мить не поривав з нею. В одному з листів до Н. Лівицької-Холодної поет писав: «На Україні голод... На Херсонщині доїдають яшний хліб... На східних окраїнах степу вже їдять лободу... «Земля і залізо» (це про свою збірку) потрібна, як черговий удар ломакою по голові замакітреній Соввладі».
Своїми віршами поет відгукнувся на страшні репресії в Україні. Адже за час злету літературного життя української громади в Чехословаччині та Польщі, в Україні вже майже не залишилося письменників, їхні голоси загубилися «в льохах оглохлих чрезвичайок і сніговіях Соловок».
Його творчість поділяється на два періоди: перший охоплює 1925-1943 роки: збірки «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939). Другий — 1944-1968 роки: збірки «Влада» (1951), «П'ята симфонія» (1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964). Остання вийшла після смерті поета, серце якого перестало битися 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку.
Основні теми (мотиви) творчості Є. Маланюка:
- магістральна тема всієї його творчості — Україна, її доля, її історія;
- вимушена розлука з рідною землею — головний мотив творчості поета в еміграції;
- осмислення історії українського народу.
·1. Тестові завдання ( правильні відповіді виділені)
1. До якої країни емігрувала значна кількість представників української інтелігенції під час другої хвилі еміграції?
А Німеччини
Б Австрії
В Чехословаччини
Г Угорщини
2. У якому рядку всі поети є представниками «празької школи»?
А О. Теліга, О. Олесь, О. Степанович
Б Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич
В О. Лятуринська, Є. Маланюк, М. Вороний
Г В. Винниченко, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Дараган
3. На думку поетів «празької школи», концепція людини — це...
А слабка духом людина, не здатна на вольові вчинки.
Б духовно сильна особистість, яка з ідейних переконань готова на самопожертву
В людина-песиміст, яка не має віри в краще майбутнє
Г людина, для якої понад усе — матеріальне збагачення
4. Перша «ластівка» в доробку поетів «празької школи» — це збірка:
А О. Лятуринської «Гусла»
Б Ю. Дарагана «Сагайдак»
В Є. Маланюка «Стилет і стилос»
Г Л. Мосендза «Відплата»
5. Справжнє прізвище Олега Ольжича
А Косач
Б Очерет
В Лозов'ягін
Г Кандиба
6. Скульптором серед представників «Празької школи» був(ла):
А О. Лятуринська
Б Н. Лівицька-Холодна
В Ю. Дараган
Г Л. Мосендз
7. Наскрізною ознакою поезії поетів-«пражан» є:
А історіософічність
Б пейзажність
В сентиментальність
Г речитативність
8. Хто з поетів назвав себе «імператором залізних строф»?
А Ю. Дараган
Б Олег Ольжич
В Є. Маланюк
Г О. Стефанович
9. Хто із представників «празької школи» очолив Спілку письменників України під час Другої світової війни?
А О. Лятуринська
Б О. Теліга
В Л. Мосендз
Г Н. Лівицька-Холодна
10. Яка із зазначених назв збірок не належить Є. Маланюку?
А «Гербарій»
Б «Земля і залізо»
В «Земна Мадонна»
Г «Стефанос»
11. Стилос — це:
А У давнину паличка для писання на дерев'яних таблицях, покритих воском
Б Холодна зброя, невеликий кинджал із тонким і гострим клинком
В Назва часопису, в якому друкувалися поети «празької школи»
Г Прізвище одного із представників «празької школи».
12. Символічні образи Земної Мадонни та Степової Еллади пронизують творчість
А Л. Мосендза
Б Олега Ольжича
В Ю. Дарагана
Г Є. Маланюка
·2. «5 хвилин ЗНО»
Спростуйте або підтвердіть фразу Є. Маланюка, що стала афоризмом:
«Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети». Сформулюйте тезу, наведіть
2-3 переконливі докази, які найкраще аргументуватимуть ваші міркування.
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Читання поезії Євгена Маланюка, написати хронологічну таблицю, виконати тести, написати власне висловлювання на тему: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети».
2.04.2021 19.03.2021 Група № 21 Урок № 21-22-23-24
Осип Турянський. Повість “Поза межами болю”
Народився 22 лютого 1880 року в селі Оглядів (нині Радехівський район Львівської області) в родині тесляра.
Був найстаршим серед 8 дітей.
За допомогою сільського вчителя вступив до Львівської української гімназії, потім закінчив філософський факультет Віденського університету. Там же захистив докторську дисертацію.
Працював учителем середніх шкіл Галичини.
У літературі дебютував 1908 року новелами в альманаху віденської «Січі».
З 1910 року викладав українську мову та літературу в Перемишлянській гімназії.
Восени 1914 року був мобілізований в австрійську армію й відправлений на сербсько-австрійський фронт. Потрапив у полон. Перебував у таборі для інтернованих на італійському острові Ельба. Пережите в сербському полоні відтворив у повісті-поемі «Поза межами болю» (1917).
Цей твір, написаний у стилі експресіонізму, став видатним явищем української модерної літератури.
Після повернення з Італії до Австрії викладав право у Віденському університеті, потім працював у Галичині, займався видавничою та педагогічною діяльністю.
Підірване сербським полоном здоров'я швидко тануло, і 28 березня 1933 року у Львові письменник помер.
Тільки через п'ятдесят років його ім'я та літературна праця були гідно пошановані.
“Поза межами болю”
Автор – О. Турянський
Рік написання – 1917
Жанр – повість
Тема: трагедія і жах подій Першої світової війни. Показ антигуманності війни.
Ідея: засудження війни, возвеличення духовного вдосконалення людини.
Літературний стиль твору – експресіонізм
Проблематика твору “Поза межами болю”:
держава й людина;
війна й людина;
війна й політичні амбіції верхівки;
влада грошей;
збереження духовності й моральних цінностей,
ідея протесту проти війни
Повість “Поза межами болю” має присвяту “моїй дружині й моїм дітям”
Сюжет автобіографічний: перехід через гори військовополонених австрійців, втеча товаришів, їх загибель, за винятком автора (Оглядівський).
«Поза межами болю» — це хроніка передсмертних марень, прокльонів та спогадів сімох виснажених солдат, що відстали від загального каравану. Всіх їх об’єднує одне – вижити. Але в ході боротьби за виживання вони відчули близькість один до одного, здружилися, стали братами. Проклинаючи тих, хто започаткував цю війну, друзі приходять до думки, що майбутнє людства у братерстві, здруженні народів.
“Поза межами болю” головні герої:
Бояні (серб),
Сабо (угорець),
Ніколич (серб),
Штранцінгер (австрієць),
Пшилуський (поляк),
Добровський (українець),
Оглядівський (українець) – автор
“Поза межами болю” композиція
Ліричний відступ. Про що йдеться у ньому? («Я і мої товариші впали жертвою жахливого злочину, це був злочин, якого люди і природи допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства». «Я чудом остався між живими».
Тіні загиблих товаришів з’являються йому у сні і наяву. Автор призиває майбутні покоління українців до «вселюдського братерства і любові».
Експозиція. Похід військовополонених, жорстокість конвою.
Зав’язка. Семеро товаришів вбивають конвоїра, утікають.
«Голод і мороз ведуть їх на стрічу смерті, і третій ворог – безнадійність. Вони не їли десять днів.»
Кульмінація. Як врятуватися? Потрібно розпалити вогнище, це значить зняти із когось одежу. Починається моторошний «танець смерті». Вирішують: хто впаде у «танці смерті» першим, з того і знімуть одежу. Першою жертвою під час «танцю смерті» падає Бояні.
Розвиток дії. Загибель кожного із товаришів Оглядівського: перший помер Бояні, далі – Пшилуський, Ніколич, Сабо,Штранцінгер, Добровський.
Розв’язка. Оглядівський, автор твору Осип Турянський, врятований.
Події у повісті “Поза межами болю” розгортаються у такій послідовності: убивство конвоїра – “танець смерті” – смерть Бояні – загибель Сабо – смерть Добровського – порятунок Оглядівського
Домашнє завдання: опрацювати та написати конспект уроку, хронологічну таблицю,прочитати повість.
05.03.2021 Група № 21 Урок № 19-20
Тема: Богдан-Ігор Антонич «Зелена Євангелія»
Народився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в с. Новиці (Західна Україна). Навчався у польській гімназії в м. Сянок.
У 1928р. студіював у Львівському університеті.
З 1929р. прилюдно виступає з віршами. Перший свій твір опублікував 1931р. у журналі «Вогні».
1931р. — перша збірка «Привітання життя».
У 1934р. закінчив університет з дипломом магістра.
Писав статті, рецензії, робив переклади, публікував сатиричні фейлетони, виступав з доповідями.
Редагував журнали «Дажбог» і «Карби», малював, грав на скрипці, складав музику
Помер на 28 році життя 6 липня 1937р. від ускладнення після операції - запалення легень.
Незакінченими залишилися новела «Три мандоліни», фрагмент роману «На другому березі» та лібрето до опери «Довбуш».
Збірки:
- 1931р. - «Привітання життя»
- 1934р. -«Три перстені»
- 1936р. - «Книга Лева»
- 1938р. - «Зелена Євангелія»
- 1938р. - «Ротації»
«Зелена Євангелія»
Євангеліє – це благая весть, радісна звістка
Рік написання – 1934
Рід літератури – лірика
Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: пейзажна.
Напрям – імпресіонізм, експресіонізм, симоволізм
Провідний мотив твору – гімн природі, весні, землі, якій кожен із нас має поклонятися як божеству.
Ідея— показати зелений світ, який для поета є священним.
Композиція твору. Вірш «Зелена Євангелія» - це лише дві строфи-катрени, але в них поет висловив і почуття ліричного героя, і красу землі, і її божественне начало.
«Зелена Євангелія» образи-символи
Ліричний герой- людина, шо любить свою землю, її природу, оспівує весну, гірське село, місяць, усю багатобарвність і красу землі.
Головним у вірші є образ землі. Поет переконаний, що джерело всіх слов’янських вірувань треба шукати саме тут. Із землі народжується життя. Земля є фундаментом світового дому.
Поет згадує у поезії білий колір для надання своїм образам позитивного забарвлення. А червоний допомагає змалювати образ місяця більш насичено.
Художні засоби
епітети: «білі коні», «земля стобарвна» допомагають побачити багаті кольори землі;
порівняння: «весна - неначе карусель», «місяць, мов тюльпан, червоний», «земля, наче сон цей» змальовують спорідненість і гармонію різнобарвного світу, в якому все схоже в чомусь між собою — воно живе;
омофони: «сонце - сон цей» використовує поет задля створення багатогранного образу - зорового, звукового, тактильного;
діалектизм «морель» (пелюстки квіток абрикосів) передає національну своєрідність змалювання пейзажу, робить його впізнаваним.
Віршовий розмір «Зелена Євангелія»: чотиристопний ямб із пірихієм
Римування «Зелена Євангелія» – перехресне
Твір «Зелена Євангелія» - це Євангеліє, священна книга самого поета, який поклонявся природі, вірив, що все живе має душу. Кожним рядком вірша поет невтомно стукає в нашу душу, не просить, а вимагає любити багатобарвну землю, поклонятися їй, бачити красу в усьому.
Весна - неначе карусель,
на каруселі білі коні.
Гірське село в садах морель,
і місяць, мов тюльпан, червоний.
Стіл ясеновий, на столі
слов’янський дзбан, у дзбані сонце.
Ти поклоняйся лиш землі,
землі стобарвній, наче сон цей!
Вірш «Зелена Євангелія» ідейно-художній аналіз
Збірку віршів «Зелена Євангелія» називають книгою природи. Поезія «Зелена Євангелія» - ніби візитна картка поета, він невтомно продовжує стукати в наші душі: «Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!» Невеличкий поетичний твір насичений незвичайними порівняннями: «Весна — неначе карусель», «місяць, мов тюльпан», метафоричний образ «на каруселі білі коні» — неповторний образ весни, що міг з’явитися лише у стилі цього поета. Митець ще раз підкреслює, що наші предки шанували дві стихії — воду і сонце: «…на столі слов’янський дзбан, у дзбані сонце».
Вірш «Зелена Євангелія» - це гімн природі, весні, землі, де все це гармонійно поєдналося. Захоплюють тонкі й незвичні спостереження, зроблені автором. Дійсно, хіба заметіль із пелюсток квітучих абрикосів (морель) не нагадує карусель? І місяць інколи буває червоним, як тюльпан. Земля стобарвна, і весело ловити сонце в дзбан (глечик), радіти йому, цінувати миті життя. Опис краси рідного мальовничого гірського поетового села Новиця, яке тепер знаходиться на території Польщі, ліг в основу вірша.
Поетика кольору - явище глибинної структури тексту. Пряме й метафоричне значення кольору можуть бути в тісному зв’язку й зіставленні смислів.
Домашнє завдання: прочитати вірш «Зелена Євангелія», визначити ідею, композицію, зробити ідейно-художній аналіз вірша.
19.02.2021 Група № 21 Урок №15-16
Тема уроку: Микола Куліш «Мина Мазайло» аналіз твору — тема, ідея, жанр, сюжет, композиція, проблематика
ПАСПОРТ ТВОРУ
Рід літератури «Мина Мазайло»: драма.
Жанр «Мина Мазайло»: сатирична комедія.
Тема «Мина Мазайло»: художнє відтворення проблеми українізації у 20-30-х роках XX ст.; сатиричне змалювання новітнього міщанства. Ідея «Мина Мазайло»: засудження міщанства, комплексу меншовартості, національної упередженості й зверхності; висміювання носіїв великодержавного шовінізму.
Дійові особи «Мина Мазайло»: Мина Мазайло — харківський службовець;
Лина (Килина) Мазайло — його дружина;
Рина (Мокрина) Мазайло — їхня дочка;
Мокій — їхній син;
Уля — подруга Рини;
тьотя Мотя з Курська — сестра Лини;
Тарас Мазайло — дядько Мини з Києва;
Баронова-Козино — вчителька «правильних проізношеній» російської мови;
Тертика, Губа — комсомольці, друзі Мокія.
Особливості сюжету : Композиційно-стильові особливості: в основу твору покладено начебто анекдотичну історію про те, як харківський службовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив змінити прізвище, у якому вбачав причину своїх життєвих і службових поразок, на престижніше — російське Мазєнін. Але суперечка з приводу цього факту поступово переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень національної проблеми. Ставлення персонажів до мови лягло в основу конфлікту, що у творі розгортається у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії: Мина - Мокій, Уля - Мокій, тьотя Мотя - дядько Тарас та ін. Дія відбувається в домі Мини Мазайла на вул. Н-ській, 27, Холодної Гори м. Харкова в період найбільшого поширення українізації. Засобами гротеску і разючої сатири автор викриває суспільні антиукраїнські явища, висміює носіїв великодержавного шовінізму.
Особливості п’єси: драму не можна перекласти жодною мовою, бо втратиться комічність ситуацій, викликаних грою на різниці фонетичних і морфологічних, етимологічних і лексичних норм української та російської мов (саме з тієї причини Лесь Танюк назвав п’єсу «філологічним водевілем»); немає позитивних персонажів (навіть дядько Тарас половинчастий у своїх думках і вчинках, надто легко здає свої позиції; Мокій не патріот: українська мова цікавить його більше з наукового погляду); у творі містяться доволі прозорі натяки на облудність насильницької радянської українізації; фіаско для Мини можливе тільки в літературному творі, бо в той час більшовики підтримували перевертнів.
Проблематика :
мови;
батьків і дітей;
уміння відстояти власну думку;
комплексу меншовартості.
Примітки: В особі головного героя Мини Мазайла драматург показав нового перевертня, що в ім’я особистих вигод здатен не тільки змінити українське прізвище на російське, а й відцуратися власного роду, забути рідну мову, звичаї, традиції.
ДУМКИ ПРО ТВОРЧІСТЬ МИКОЛИ КУЛІША: «Куліш-драматург був талант світового масштабу. Не буду шукати небезпечних аналогій в класиці — між Шекспіром і Шіллером або Мольєром чи Бомарше, але в сучасній йому... драматургії він не мав собі рівних...» (Ю. Смолич).
Домашнє завдання: прочитати та вміти аналізувати сатиричну комедію "Мина Мазайло", опрацювати матеріал та написати конспект уроку.
13.11.2020 Група № 21 Урок № 7-8
Юрій Яновський. «Майстер корабля». Проблеми творення нової української культури, духовності української людини, символічність образів.
Неоромантичні герої То-Ма-Кі, Режисер, Сев, Тайях та їх прототипи.
Модерністські образи Міста, Моря. Морально-етичні колізії твору.
Рід літератури: епос.
Жанр: автобіографічний роман.
Тема: роздуми митця про сенс земного буття, загадковість і велич людської душі, її поривання до гармонії та краси шляхом осягнення і минулого, і майбутнього; теми жінки, кохання.
Ідея: утвердження торжества молодості, енергії, краси, щастя і творчості, непереможного життєлюбства; поетизація вільного творчого начала в українській людині, пробудженій до нового життя.
Композиційно-стильові особливості: в основі роману — власний досвід роботи письменника на Одеській кіностудії в 1925-1927 рр. та його співпраця з В. Кричевським, П. Нечесою, О. Довженком та Ітою Пензо, які згодом стали прототипами головних героїв:
То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) — сам Юрій Яновський
Сев — режисер О. Довженко
Професор — художник, знавець старовини професор В. Кричевський
Директор — Павло Нечеса (очолював кінофабрику)
Тайах — відома балерина Іта Пензо, пізніше репресована, подобалася Довженкові та Яновському
Богдан — актор Григорій Гричер
Місто — портова Одеса, тодішній «Голлівуд на березі Чорного моря».
Незвичний, новий для української літератури сюжет.
У романтичному творі є і любовна колізія, і Прекрасна Дама. Тут це загадкова танцівниця Тайах, у яку закохані Сев, То-Ма-Кі та Богдан. Це сильні, вольові натури, якими і мають бути романтичні герої.
Любовна сюжетна лінія у творі є втіленням етичного кредо митця, який сповідує культ жіночності, вірної дружби, краси людських взаємин.
Роман “Майстер корабля” (1928) з’явився о тій порі, коли багато українських письменників, слідом за М. Хвильовим, який відверто поставив питання “Камо грядеши?”, “Україна чи Малоросія?”, шукали відповіді на них. Яким шляхом розвиватиметься тепер українська нація і культура зокрема?
Саме тоді з’являються романи В. Підмогильного “Місто”, “Невеличка драма”, М. Івченка “Робітні сили”, Є. Плужника “Недуга”, В. Винниченка “Сонячна машина”, М. Хвильового “Санаторійна зона”, “Вальдшнепи”, в яких провідне місце відводиться творчій інтелігенції, власне, еліті суспільства.
Це був абсолютно новаторський (за змістом і формою) твір в українській літературі. Вплив зарубіжної романтичної класики відчувається тільки на рівні світоглядному, що лише розширило художні обрії роману.
Композиція досить вільна, роман ніби розбудовується на очах. Незвична форма оповіді – монолог-сповідь сімдесятилітнього То-Ма-Кі, який згадує свою далеку молодість, пов’язану з кіномистецтвом. Читач мандрує разом із героями з майбутнього в минуле. Таємничі, часом небезпечні пригоди змінюють одна одну.
Дія відбувається то в Одесі, то в Італії, Румунії, навіть на острові Ява. Мариністичний колорит Міста, що з’явився в українській літературі чи не вперше в такому обсязі, змінюється екзотикою чужих країн.
Екзотичні також імена героїв: Тайах, Сев, То-Ма-Кі, його сини Майкл і Генрі. Автор сміливо став в опозицію до літературних трафаретів. Усе це не сподобалося тогочасній критиці.
У романтичному творі обов’язково має бути любовна колізія і Прекрасна Дама. Тут це загадкова танцівниця Тайах, в яку закохані Сев, То-Ма-Кі та Богдан. Усі вони готові впасти їй до ніг. Це сильні, вольові натури, якими і мають бути романтичні герої.
Любовна сюжетна лінія у творі є втіленням етичного кредо митця, який сповідує культ жіночності, вірної дружби, краси людських взаємин.
“Майстер корабля” написаний відчайдушним романтиком, залюбленим у море, життя, людей, письменником, що вміє “горіти” над твором. Тут утверджується “романтика вітаїзму”, непереможне життєлюбство, до якого закликав у статтях М. Хвильовий і яке наснажувало багатьох митців 20-х рр. Ю. Яновський опоетизував вільне творче начало в українській людині, розбудженій до нового життя. (Це символізує будівництво вітрильника.)
Майстер на носі корабля – дерев’яна фігурка із профілем жінки, яка веде його вперед, оберігає від рифів. Що повинна взяти з собою в подальшу дорогу українська нація? Який багаж духовності, які морально-етичні вартості? Що буде оберігати її в майбутньому? Ці проблеми і порушуються в романі.
Стислий переказ роману:
Розповідь ведеться від першої особи. Сивочолий чоловік, якому понад 70 років. Його самотня квартира, камін, спогади… Дружина вже померла, двоє синів десь далеко. Старший, Майк, – льотчик. Молодший, Генрі, – письменник.
Усі звуть оповідача То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно). Це найвище звання для кінематографіста. Він аналізує, як сьогодні співіснують кіно і театр, йому здається смішним, що раніше сумнівалися, чи кіно – взагалі мистецтво. Принагідно згадує про свіженьку стрічку «Біла пустеля». Це апогей кіномистецтва.
Оповідач розмірковує про старість, життя та смерть, та не час журитися. Він хоче дещо написати, та це не роман, а мемуари. Старий То-Ма-Кі з усміхом поглядає на камін, на якому листівка: дівчина в купальнику й підпис: «Любому з Генуї» (саме про неї далі й піде мова).
Оповідач згадує, яким він був у молоді роки та як уперше потрапив у кіномистецтво. Ми опиняємося в Одесі, куди приїжджає молодий То-Ма-Кі (на кінофабрику). Він оселяється в готелі і перші дні свого перебування в Одесі досліджує місто. Його появу на кінофабриці майже ніхто не помічає.
Одного разу молодий То-Ма-Кі був на виставі, де показували балет за біблійним сюжетом «Йосиф Прекрасний». Чудово й пристрасно танцювала головна героїня – Тайах. Вона йому дуже сподобалася.
На кіностудію приїздить кінорежисер Сев – знімати свій фільм. До цього Сев поставив свою невеличку комедію, «блискуче провалився», але працює й далі.
На самій кіностудії працюють: Директор (колишній моряк, який розставляв міни в місцях, де мали звичку ходити вороги – турки, і сам ледь не підірвався; він стежить, аби студія марно не витрачала гроші й мала добру репутацію); Професор (консультант, відповідальний за декорації; дуже талановита та вимоглива людина, для То-Ма-Кі він стає справжнім другом та наставником; це видатне ім’я в історії архітектури).
Після вистави То-Ма-Кі в готелі знайомиться з головною героїнею – танцівницею Тайах, яка в Місті зараз на гастролях. Білоголова, стрижена, довгонога, загалом стримана та холодна, але коли усміхається, стає наче ближчою до тебе.
Тут дівчина відпочиває від надмірної уваги чоловіків, звикає до людяного ставлення до себе. То-Ма-Кі, Сев і Тайах починають утрьох товаришувати, дівчина вільно поводиться з обома, а Майстра лагідно називає «дружочок».
Одного разу То-Ма-Кі, Сев і Тайах, гуляючи уздовж морського берега, раптом побачили в морі якусь колоду. За неї хтось тримався. То-Ма-Кі з Севом забігли в холодну воду й допомогли чоловікові дістатися берега. Він був живий. Тайах збігала й принесла горілки. Друзі обтирають чоловіка спиртом, намагаються врятувати й привести до тями. Помічають у нього на руці татуювання – якір.
Отож, він – матрос. Звали його Богдан. Сев зауважує, що цей випадок може бути гарною ідеєю для його фільму. Він відвозить Богдана, а То-Ма-Кі з Тайах ідуть гуляти містом. Вони гуляли до вечора, й Тайах запросила То-Ма-Кі до себе в гості.
Дівчина повідомила, що наступного дня їй потрібно буде від’їхати до Італії, до тітки, яка ось-ось помре, і вона хоче якось полегшити їй страждання. Тайах хоче взяти з собою То-Ма-Кі, але він відмовляється.
Наступного ранку в порту була запланована зйомка з масовкою. На корабель сіли діти з дитячого будинку, а також режисер з оператором і апаратурою. «У тебе кіль не з твого посуду, - сказав режисер хазяїнові корабля. – Хай тільки дмухне більший вітер». «Я й у горішній вітер повертався з моря», - запевнив хазяїн.
Режисеру треба було відзняти останню сцену свого фільму: як діти на кораблі радіють сходу сонця. Зрештою, сталася трагедія: вітер нахилив корабель – деякі діти попадали в море. Багатьох витягли, але не всіх…
Тут розповідь про минуле переривається запискою сина То-Ма-Кі – пілота Майка. Він писав, що приїжджав і не застав батька вдома. Він довго чекав на батька, у кімнаті було холодно, тому, щоб розпалити камін, Майк узяв зі столу якусь стару книжку з малюнками кораблів. Також він знайшов на столі батькові мемуари й почав їх читати.
Його дуже захопила історія про Тайах. Він боявся навіть подумати, що то його мати. Йому також дуже сподобалася історія про Богдана, і він згадав, що на бульварі стоїть пам’ятник якомусь моряку, й припустив, що це і є той самий Богдан…
Оповідач знову повертається до розповіді про свою молодість. Врятований Богдан розповідає свою історію. Йому було напророковано втопитися, але досі його все рятували. Він був бунтівником і того разу якраз рятувався після червового бунту. Богдан тоді працював у румунського рибалки. На нього поклала око сестра того рибалки Ганка, і Богдан зробив усе, що мав зробити чоловік у тій ситуації.
Якийсь час йому було добре, але потім Богдан отямився й сказав дівчині, що має дружину. Сказав він про це, коли вони вдвох плавали в човні в морі. Ображена Ганка зіштовхнула його у воду, а сама попливла далі. Богдан вижив.
А до того плив «зайцем» у вугільному відділенні з Коломбо. Звісно, всі там задихнулися. Трупи знайшли та викинули за борт, але Богдан таки вижив. Його знову врятували, й цього разу він потрапив у концентраційний табір на Балканах, де змушений був працювати.
Згодом якийсь полковник сказав, що відвезе усіх полонених додому, узяв їх на якийсь старенький поганенький корабель, але Богдан одразу запідозрив: щось приховує той полковник. Тож розговорився з його 16-річною дочкою. Та розбовкала, що аж ніяк не додому їх везуть, а всіх хлопців продано в армію на південь.
Богдан підняв бунт і разом із хлопцями захопив корабель. Полковнику вдалося втекти на човні, він залишив на кораблі свою доньку, з якою Богдан був знайомий ще до бунту. Вона йому довіряла, бо закохалася в нього. Замість стяга повісили хустку дівчини й налаштувалися пливти додому. Але по дорозі потрапили під обстріл з боку турецького корабля «Ісмет». Довелося стрибати в море.
Дівчина стрибнула, Богдан та інші чоловіки – теж. Корабель затонув. Наступного дня Богдана підібрали рибалки, а дівчина загинула…
Автор наводить листа від Тайах, яка тепер живе в Італії – у Генуї. Вона зізнається, що насправді має чоловіка, та вже нічого до нього не відчуває. Взагалі вона дуже тішиться від щирої дружби з Майстром і згадує, як перед від’їздом вони цілувалися. Розповідає, що на неї задивляються чоловіки. А так – вона ходить на пляж, плаває в морі, лазить по скелях, вечорами ходить у кіно, музеї й театри.
Автор знову переносить нас до Одеси. Таємна кав’ярня на березі моря. У кав’ярні Сев, То-Ма-Кі, Богдан, хазяїн кав’ярні й водночас човна-трамбака, а також гулящі дівчата: Поля, Стелла, Муха – і якийсь рибалка. Усі обговорюють створення нового фільму Сева, зокрема те, як будуватимусь корабель для його зйомок, адже потрібні не якісь там декорації, а справжнісінький корабель.
Сев вирішив за основу сюжету своєї нової картини взяти історію Богдана, але, звісно, переробивши під себе й додавши хепі-енд: наприклад, десь поблизу пропливатиме корабель з морською школою на практиці, і цей корабель порятує половину пасажирів із бригу. Над сценарієм працюють троє: режисер Сев, автор історії Богдан і сценарист То-Ма-Кі. А в Богдана цих історій цілий мішок.
Приміром, колись він ледь не потонув. Його напівживого витягли й продали на піратський корабель, який прямував на острів Пао. Там його примушували працювати й принижували. Найгірше в нього склалися стосунки з якимсь безвухим китайцем. Той був найжорстокіший серед піратів.
В оповідках Богдана було дуже багато червоної землі й червоних людей: яванців та малайців. Та не встиг Богдан розказати всіх своїх історій, як до кав’ярні зайшли міліціонери й забрали його з собою, бо він єдиний серед присутніх був без документів…
Знову читаємо лист від Тайах – із Мілана. Вона каже, що в неї все добре, вона багато подорожує й хоче дещо розповісти То-Ма-Кі. Дівчину просто дістали чоловіки: всі вони так і крутилися довкола неї. Утім, якось на екскурсії Тайах помітила одного вродливого хлопця. Вони домовилися зустрітися біля її будинку ввечері, о шостій тридцять.
Тайах дуже чекала цієї миті, та коли зійшла вниз, зрозуміла, що її годинник відстає на двадцять хвилин. Хлопця ніде не було, Тайах чекала хвилин із двадцять, а потім зрозуміла, що вона накоїла. Вона сказала йому італійською: «аspetti me a дома», вимовивши українське слово «дома» замість потрібного «casa» («чекай мене біля дому»). Він же зрозумів, що треба чекати біля собору Дуомо.
Коли Тайах на таксі приїхала до собору, була вже сьома двадцять, хлопця ніде не була. Пригнічена, вона поїхала додому. Мабуть, так судилося, - вирішила вона. Потім побачила, як біля її будинку їздило таксі з тим хлопцем, та не вибігла до нього.
… До То-Ма-Кі подзвонив Директор і викликав його до себе. Повідомив, що наступного дня відбуватиметься офіційна зустріч між турецьким міністром та радянським комісаром. Турок прибуде на крейсері «Ісмет», і треба зафільмувати цю зустріч, аби долучити до угоди плівку. То-Ма-Кі взяв двох операторів і поїхав зустрічати комісара. Зустріли його й усе успішно відзняли. То-Ма-Кі повернувся на фабрику, щоб віддати плівку в лабораторію.
Після робочого дня та проявлення плівки То-Ма-Кі повертається до кав’ярні для продовження обговорення сценарію. Усі розмови йдуть довкола теми повернення додому, до свого покликання. Тепер слово держить хазяїн закладу.
Він розповідає про свою молодість, про перше кохання й про те, як швидко втратив кохану через її смерть; про те, як пішов до монастиря в гори й залишився там доти, доки не відчув страшенної туги за морем і не повернувся.
Далі заговорила дівчина Поля – про своє дівування, про стосунки з військовополоненим-німцем, який майже щоночі тужив за своєю батьківщиною й одного разу таки втік. Поля заплакала.
Якийсь сп’янілий рибалка почав із неї глузувати, називати її шльондрою. Сев та хазяїн трамбака заступилися за Полю: сказали рибалці вибачитися за свої слова. Той відмовився, і зчинилася бійка. Рибалку відгамселили й викинули геть із закладу.
Повернулися до кав’ярні. Хазяїн трамбака сказав, що в нього на приміті є корабель «Тамара», який, якщо його трохи переробити, підійде для зйомок. При цьому потрібен був не бутафорський корабель, а такий, щоби потім на ньому могли плавати учні морехідної школи. Коли друзі вийшли з кав’ярні, то побачили під дверима чиєсь п’яне тіло. Думали, що це той рибалка, а виявилось, що то Богдан. Його розбудили. Він сказав, що на радощах напився…
Знову треба було фільмувати зустріч радянського комісара й турецького міністра. Витратили триста метрів плівки, але на той час це було не так і багато. Іде детальний опис кіновиробництва, проявлення негативів, розрізання кадрів, монтажу (усе це вручну). Створюється документальний фільм про дружню зустріч представників двох сусідських держав.
Майстер чекає на повернення свого оператора з потрібними кадрами, а той повертається разом з Богданом. Виявляється, хлопці і знімали зустріч посадовців, і окремо робили кадри з крейсером «Ісмет» - уже для їхнього майбутнього фільму (це Сев дуже влучно їм порадив). Тож вийшло зняти й вистріли з «Ісмета», і прапор на затонулому кораблі.
Тайах повертається до міста, а Богдан висловлює То-Ма-Кі свої підозри, що Сев дуже серйозно поклав око на цю дівчину. Вечір знову треба присвятити монтажу, і як це прекрасно, коли всі відчувають дух роботи, працюють понаднормово й натхненно!
Автор милується роботою тогочасної лабораторії – на недосконалому обладнанні, зі старими розчинами, але гуртом – і називає цей процес «полюванням за хвилинами». Картину завершено, і То-Ма-Кі вирушає до Професора, але думає геть не про те.
А Професор наче думки читає. Він одразу подарував То-Ма-Кі статуетку старовинного Будди й приказав: «То їй подаруєте», а також старовинний рукопис китайського корабельного майстра: саме за ним Професор будуватиме корабля для фільму хлопців (тепер стає зрозуміло, яку цінну книжку спалив Майк!)
Допомагати Професорові буде хазяїн трамбака. Розчулений такими розмовами й взаєморозумінням із Професором, То-Ма-Кі йде прогулятися до моря. Уже ніч, і на оповідача нападають. Він дістає ножове поранення в живіт. Звідкись з’являється Богдан, він намагається захистити То-Ма-Кі, але теж падає поранений. Єдине, що встиг зробити То-Ма-Кі, - це вкусити нападника за ногу.
Приходять до тями хлопці тільки в лікарні. За свій порятунок вони мають дякувати Полі: вона їх знайшла й криком розбудила всіх довкола. Швидка приїхала вчасно. Хлопці лежать в одній палаті й розмірковують, хто ж це міг їх підрізати. Богдан стверджує, що то був запальний і ревнивий Сев, але То-Ма-Кі не хоче в це вірити.
За його версією, це був портовий грабіжник. Треба було з’ясувати правду й знайти нападника – шульгу з укусом на руці. Відвідують поранених Тайах та Сев. Сев виявляється шульгою, бо він узяв чайник, щоб налити Богдану води, й тримав його в лівій руці. Утім, То-Ма-Кі й досі не хоче вірити у вину Сева.
Поки поранені одужують, Сев та Тайах у цирку. Чоловік зізнається у своїх почуттях, майже пропонує руку й серце дівчині, але Тайах ігнорує все сказане й відмовляє йому.
Ми знову повертаємося до Міста. Корабель уже майже побудовано. За роботою спостерігає сам Професор. Його помічником стає хазяїн трамбака з кав’ярні, який і порадив узяти за основу «Тамару». Подивитися на роботу прийшла навіть Тайах. Усі теслярі тільки на неї й дивились…
Автор робить ще одну вставку – зауваження від сина-письменника. Генрі прочитав батькові рукописи й порадив у кінці роману поєднати Тайах із Богданом.
… Нарешті бриг спущено на воду. Богдан сідає працювати над «майстром корабля». Це фігура на носі корабля, зазвичай образ якоїсь тварини, яка слугує захисником цього судна. Отож, нарешті назва роману стає зрозумілою.
Богдан стругає й розповідає про своє життя на острові Пао. Його продали туди в команду розбійника-малайця. Богдан змушений працювати там разом з жорстоким безвухим китайцем, а також бігає на побачення з дочкою свого господаря Баджін (з яванської перекладається «білка»: дівчина справді була така ж прудка).
Однієї ночі Богдан бачить, як безвухий китаєць, ображений на господаря, підпалює його човна. Богдан скористався нагодою й помстився за минулі кривди, за побиття й просто викинув того китайця в море… Богдан продовжував працювати над майстром корабля й розповідати свої історії. Аж раптом Тайах сказала, що відчуває запах диму, й вийшла подивитись.
У цей час на корабель підіймається Поля й відразу біжить у трюм. «Я взнала від однієї людини, що в трюмі покладено спеціальний гніт, який, догорівши до сірників і клоччя, мусить запалити трюм», - сказала вона. Скоро чоловіки побачили полум’я й усі разом змогли загасити вогонь…
Минув певний час. Богдан уже майже завершив майстра корабля. Це була жінка, червона яванка, дуже схожа на його Баджін.
Увечері наші герої вирішили влаштувати вечірку на кораблі. Збираються Сев, То-Ма-Кі, Богдан і Тайах. Вони поїли, випили вина. Сев наполягає, аби дівчина обрала одного з двох: чи його, чи сценариста, але Тайах відмовляється від обох і йде на кухню до Богдана. То-Ма-Кі ще більше турбує, чи то правда, що Сев, його друг, напав на нього. «У вас є шрам?» - питає То-Ма-Кі в Сева й закочує його лівий рукав.
Рука була гладкою. Тим часом на корабель прокрадаються двоє незнайомців, один із яких – це той рибалка, якого друзі колись відгамселили у кав’ярні за те, що він ображав їхню подругу Полю. Цей п’яничка хотів помститися, й саме він нападав тоді з ножем на То-Ма-Кі й Богдана, а зараз вирішив довести справу до кінця.
Сев і То-Ма-Кі, однак, у бійці виборюють свій корабель, проганяють злочинців і самі відпливають на човні, залишивши на кораблі Богдана й Тайах.
Автор знову повертається в 1970-ті роки. Він порівнює своїх синів із весною та зимою й досі зберігає інтригу, чи не Тайах часом – їхня мати. То-Ма-Кі виходить на балкон, поки Генрі дочитує мемуари, а по радіотелефону кричить Майк і співає свою пісню про капітана, аби батько почув її мелодію. Знову вся родина разом, і То-Ма-Кі здається, ніби він знову починає жити.
Жанр
Роман. Щодо різновиду романної форми «Майстра корабля», можливі різні тлумачення. Твір має виразні ознаки автобіографічного роману (адже оповідь являє собою спогади головного героя, в образі якого автор зобразив самого себе).
Певною мірою його можна назвати й романом ідей, тому що численні філософські роздуми є визначальними для розуміння його змісту. Також «Майстер корабля» у деяких своїх частинах має риси пригодницького роману, бо має гострий, динамічний сюжет.
Також твір уважають першим в українській літературі мариністичним романом. Це різновид роману, де провідною темою є зображення моря, життя й побуту людей, пов'язаних із ним, як-от моряків, мандрівників.
Назва
«Майстер корабля» - це різьблена дерев’яна фігурка на носі корабля, яка є своєрідним оберегом, що вказує, куди плисти, захищає від рифів та заспокоює хвилі. Оскільки корабель у творі в символічному плані може означати українську державу, то «майстер корабля» можна зрозуміти як духовні цінності, які повинна взяти з собою в дорогу українська нація, аби вони захищали її в майбутньому.
Цікаво, що Юрій Яновський розглядав й інші варіанти назви для свого роману. Серед них – «Українське хворе кіно», «Мемуари редактора каторги», «Мемуари старої людини», «Мемуари про море», «Мемуари То-Ма-Кі», «Мемуари голого редактора».
Історія написання
Це перший роман Ю. Яновського. Твір було написано на одному подиху: письменник розпочав роботу 27 листопада 1927 року в Одесі, а за кілька місяців закінчив у Харкові, куди невдовзі переїхав. У 1928 році твір було опубліковано в харківському видавництві “Книгоспілка”.
Цей новаторський та експериментальний роман спричинив обурення радянських ідеологів, що побачили, наскільки він далекий від канонів «соціалістичного реалізму». Не дивно, що митця звинуватили в «біологізмі», «негації соціальності» й «націоналістичному сприйманні».
Автобіографічна основа твору
Навесні 1926 року Юрія Яновського, на той час зовсім «зеленого» літератора, якому не виповнилося й 24 років, автора невеличкої збірки новел «Мамутові бивні» (1925), призначають художнім редактором однієї з найбільших у країні кінофабрик - Одеської. Для митця Одеса стала тоді справжнім одкровенням.
Строкатий світ кіно, екзотика приморського міста, численні друзі: Олександр Довженко й Ісак Бабель, Василь Кричевський і Юрій Тютюнник, Амвросій Бучма й балерина Іта Пензо…
Попри редакторські клопоти, Яновський за півтора року написав цілу низку творів. Проте наприкінці літа 1927 року над його головою нависли хмари. 20 серпня за розпорядженням голови правління ВУФКУ Олександра Шуба його було звільнено з посади за «абсолютне незнання кінематографії», «псування картин своїм монтажем», а також «складання гумористичних написів, чужих радянському духові».
Цей досвід роботи на кінофабриці й надихнув письменника на створення «Майстра корабля» В основу сюжету роману покладено зйомки незавершеного фільму О. Довженка «Повстання мертвих».
Місце дії
Основне місце дії – Одеса (у творі її названо Містом). Водночас події, згадувані в розповідях та листах героїв, відбуваються на острові Ява, в Румунії, Італії тощо. Письменник постійно зміщує різні часові й просторові площини. Твір має 19 розділів.
Домашнє завдання: Опрацювати поданий матеріал, у робочі зошити виписати тему, ідею, композицію, образи. Написати характеристику образів.Прочитати роман "Майстер корабля".
Група №21 10.03.2020 Урок № 22
Тема: Урок позакласного читання. Улас Самчук "Марія"
У.Самчук народився 20 лютого 1905 року на Волині. Письменник-емігрант став літописцем українського народу, такої тяжкої й трагічної її доби – масового винищення: і фізичного, і духовного. Творча спадщина письменника – це роман «Волинь», який номінувався на Нобелівську премію в 30-х рр., а також трилогію «Ост», «Чого не гоїть вогонь?». Найсенсаційнішим з усіх творів Уласа Самчука став роман-спалах «Марія». Це перший твір в українській літературі про Голодомор 1933 р., спрямований проти укр. нації, про страшний геноцид проти українознавства.
Дати відповіді на питання:
Яке визначення слова «геноцид»?
Про причини і наслідки Голодомору:
Довгі роки ця тема замовчувалася, факт Голодомору заперечувався, хоча 60 років уже існували твори очевидців, які підтверджували геноцид українського народу. Серед них – перший – Улас Самчук, який написав роман «Марія» - твір неординарний, твір-спалах.
Опрацювання ідейно-художнього змісту твору. Характеристика образу Марії
Отже, роман «Марія» - твір, що змушує наші серця швидше битися…
Хочу звернути вашу увагу на останні сторінки твору. Розв’язка його трагічна: у той час, коли невисушене зерно, зсипане в велику купу пріє в монастирі – село вимирає з голоду. Гине не тільки родина Марії, гине нація: чоловіки – господарі землі, жінки – берегині роду, діти – майбутнє народу. Зникли носії народних традицій, порвалася виплекана предками основа життя. І тому роман «Марія» звучить як набат, застереження
Ми торкнулися сьогодні душею до трагічних сторінок роману, пройшли життєвим шляхом матері Марії. Скажіть, які риси характеру Марії вам найбільше сподобалися і ви хотіли б їх реалізувати в самостійному житті?
Домашнє завдання.
Написати твір-роздум «Над якими проблемами змушує замислитися роман Уласа Самчука «Марія»?»
( у зошитах з укр. літ.)
18.03.2020 Урок № 23
Тема: Еміграційна література. «Празька школа» української поезії та її представники.
Євген Маланюк. Коротко про митця. Вірші про призначення поета та поезії.
Для української нації явище еміграції — характерне, як і для багатьох народів світу. Покидали рідну землю з різних причин: економічних (пошуку кращого життя, заробітку — це перша хвиля), політичних (виїжджали ті представники народу, а серед них і письменники, які брали активну участь у розбудові держави й могли чекати на фізичне знищення від більшовицького уряду, — друга хвиля), третя хвиля української еміграції накрила Європу наприкінці Другої світової війни. Оскільки перша хвиля української еміграції на межі XIX-XX ст. вважається трудовою, то вона не вирізняється особливими літературними здобутками. Це заробітчанські та емігрантські народні пісні, які дійшли до нас у збірниках Володимира Гнатюка, Філарета Колесси та інших фольклористів.
Представники другої хвилі еміграції — учасники фатальних для України подій 1917-1922 рр. Крах свободи і незалежності, зумовлений більшовицькою інтервенцією взимку 1918 року, відкинув націю у прірву небуття. Народ виявився не готовим до державотворення, а уряд закомплексувався на антинаціональних соціалістичних ілюзіях: єдиним офіційним стилем мистецтва було проголошено соціалістичний реалізм. Письменники, які емігрували, мали більшу свободу художнього вираження, а також можливість критично осмислювати події в Україні. Розмірковуючи над причинами трагедії України, воїни УНР, що опинилися в інтернованих таборах, усвідомили потребу утверджувати рух української ментальності, не дати йому розпорошитися. Чимало українців, серед яких письменники, художники, композитори, науковці, емігрували до Чехословаччини. Тодішній президент цієї країни Томаш Масарик симпатизував українцям і сприяв тому, щоб вони могли здобути освіту рідною мовою. У 1922 році у Подєбрадах було відкрито Українську господарську академію, до якої одразу ж вступило 300 студентів. У Празі функціонував Вищий педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова, Український вільний університет, Українська мистецька студія, де зосередилося чимало наукової та творчо обдарованої молоді.
Закономірно, що тут розквітало мистецтво слова, зокрема у творчості поетів, більшість із яких зі зброєю в руках виборювали державність України. Юрій Дараган, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Оксана Лятуринська, Олена Теліга, Олекса Стефанович, Юрій Клен та інші, об'єднані світоглядними засадами, державними переконаннями, проблематикою й високомистецькими уподобаннями, утворили так звану поетичну «Празьку школу».
Є. Маланюк писав: «Може, найважливішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнати себе. Наше покоління узріло батьківщину в зовсім іншім світлі. Вона виглядала зовсім інакше в періоді бездержавному; інакше — у війні за державність; інакше — в часі короткотривалої державності».
За своїм стилем її учасники були неоромантиками, але філософською заглибленістю й любов'ю до класичних форм споріднювалися з київськими неокласиками. У їхніх творах — болісні роздуми над причинами поразки у визвольних змаганнях за державність України. Вони сформулювали свою концепцію людини. Це — духовно сильна й вольова людина, національно свідомий українець, який з ідейних переконань віддасть життя за незалежність України.
Характерною ознакою поезії представників «Празької школи» є історіософічність (позначена мудрістю історія). У їхніх поезіях звучали історичні мотиви у своєрідному аспекті — оживлення історії в собі, присутність у єстві ліричного героя далекого і близького минулого через зміщення часових чи просторових шарів. Поети «празької школи» зверталися до тем, на які в Україні було накладено табу: репресії, голодомор.
Першою «ластівкою» у доробку «Празької школи» було єдина збірка Ю. Дарагана під назвою «Сагайдак» (1925). Невелика за обсягом книжка ніби поєднувала в собі різні стильові струмені, мала великий вплив на поетів «празької школи». «Пражани» друкувалися і на сторінках часописів «Веселка», «Наша Громада», «Село». Завдяки слову поети-емігранти відчували свій кревний зв'язок з почетвертованою Україною, усвідомлювати свою відповідальність за трагедію національної революції, потребу відновити історичну справедливість. Їхня скерована на високу мету поезія ніколи не перетворювалася на однозначний плакат чи поверхове публіцистичне римування.
У ній, позначеній високою культурою художнього мовлення, синтезовано творчий дослід української класики, світового письменства та тогочасного модернізму. Отже, література української діаспори показала світові безприкладний зв'язок служіння творчої інтелігенції своєму народові, будучи за межами рідної землі. Творчий доробок поетів-емігрантів заслуговує на дослідження, вивчення, бо є складником української літератури. Чеський літературознавець Мікулаша Неврлий сказав: «Празьку школу» утворили художню найталановитіші поети…» Настав час ознайомитися із творчістю кращих її представників.
Огляд творчості поетів «Празької школи»
Юрій Дараган (1894-1926) — родоначальник школи, мав значний вплив на творчість її поетів саме історіософськими мотивами. Народився він у Єлисаветграді 16 березня 1894 року в родині українця (за фахом інженера) та грузинки. Навчання в Тираспільському реальному училищі перервала Перша світова війна. Після проголошення УНР вступив до рядів українського війська. Коли УНР зазнала поразки, його інтернували в табори Калішу і Шеп'юрне (Польща), де він захворів на туберкульоз. У 1923 році вступив до Українського педагогічного інституту в Празі. Військовий полон і хвороба знесилили й виснажили молодий організм, і поет помер 17 березня 1926 року, похований у Празі.
Ю. Дараган увійшов в історію української літератури збіркою «Сагайдак» (1925). Назва дуже влучно передає силу його віршів, які, справді, нагадують тугі стріли, що влучають у ціль. Водночас назва визначає тематичне коло збірки й виражає філософію боротьби й життєствердження. Його поезія живилася кількома джерелами: участю митця у визвольній боротьбі за державність України, осмислення її історії, а з естетичного боку — модерними стилями, передусім символізмом. Певний вплив на художні шукання Дарагана мали «Сонячні кларнети» Павла Тичини, від якого навчився витонченої живописності, зорової ефектності й омузичення слова, що розширює свої виражальні можливості.
Тема України є центральною в ліриці Ю. Дарагана. Про це свідчать цикли «Луна минувшини», «Дике поле», «Срібні сурми», «Запоріжжя», у яких Дараган творить поетичний і натхненний образ Вітчизни. Вона приходить до нього в снах і наяву, в спогадах і скупих звістках. За нею він тужить, її образ плекає в серці як найдорожчий і поки що не досягнений ідеал. Митець прагнув поетичним словом витворити ідеал українця — мужнього й загартованого в боях, який пишається славним минулим народу і наслідує героїчні подвиги своїх предків.
Леонід Мосендз (1897-1948) — поет, прозаїк, критик, перекладач. Народився 20 вересня 1897 року в місті Могилеві-Подільському (тепер Вінницької області) у родині службовця Марка Мосендза, предки якого були грецькими поселенцями в Україні. Національне самоусвідомлення юнака формувалося під впливом Шевченкового «Кобзаря» та розповідей батька про рідного брата, свідомого українця, який відбував заслання в Сибіру. 1915 року юнак закінчив Вінницьку вчительську семінарію. Під час громадянської війни воював у лавах війська Петлюри. 1920 року разом із розбитою армією УНР Мосендз відступив до Польщі. У 1922 році переїхав до Подєбрад і навчався на хіміко-технологічному факультеті Української господарської академії. У 1931 році захистив докторську дисертацію з проблеми переробки нафти.
Перу Л. Мосендза належать збірки новел «Людина покірна» (1937), «Відплата» (1939), поеми «Вічний корабель» (1940), «Каніт-ферштан» (1945), збірка поезій «Зодіак» (1941). Лейтмотив поезій Мосендза — відродження України, визвольної боротьби її народу після Першої світової війни, активним учасником якої був поет. Глибокі почуття й переживання висловлено в скорботно-патетичній «Баладі про побратима». Це своєрідний реквієм полеглим за незалежну Україну.
Назва збірки «Зодіак» символізує космічну ідею безмежності часу й простору, глибинного зв'язку всього сущого на землі з Всесвітом. Поет одним із перших відчув космічність свого народу й нації. Це було модерне світовідчуття людини ХХ століття (вінок сонетів «Юнацька весна»).
Мосендз творив «наукову» поезію, сміливо в її образну тканину включав філософські мотиви, поняття й лексику з точних наук, розширюючи естетичне поле лірики. Цим шляхом у 60-х роках йтимуть І. Драч, М. Вінграновський та їхні послідовники.
Олег Ольжич (1907-1944) — один із псевдонімів Олега Кандиби, із яким він твердо увійшов в історію української літератури. Син відомого поета Олександра Олеся, він змалку утаємничувався в магію слова, переймав від батька тонкий естетичний смак. Ольжичева лірика як продовження Олесевої традиції наповнена вольовими інтонаціями, зумовленими боротьбою національної еміграції за незалежність України, заглиблена в проблематику історичної долі.
Народився Олег Ольжич 8 липня 1907 року в Житомирі в родині визначного українського поета Олександра Олеся (Кандиби). До 16-ти років Олег Кандиба жив в Україні. Середню освіту закінчував здобувати у Празі. Олег Ольжич, будучи студентом Карлового університету, водночас навчався в Українському вільному університеті. 1929 року написав дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Перед талановитим учнем відкривалися двері науки... Але йому судилася інша доля. Коли виникла Організація Українських Націоналістів, він став одним з найактивніших її членів, керівником культурницького сектора.
Олег Ольжич увійшов в українську літературу як поет раціональної, предметної лірики, яка заперечувала сентиментально-сльозове оспівування життя та образ пасивної, безвольної людини. Олег гартував свою волю і вважав, що саме сильна духом, цілеспрямована особистість потрібна майбутній відродженій Україні (збірки «Рінь» (1935), «Вежі» (1940), «Підзамчя» (1946).
По-новому трактує Олег Ольжич поняття героїчного, що поєднує в собі і хоробрість, і відвагу серця, а головне — сильний заряд духовності, яка веде борців до оновлення світу, розбиває кайдани рабства (збірка «Вежі»).
Ольжич творив поезію високої культури, прагнучи піднести українську лірику на новий щабель. Поезія і життя були для нього невіддільними явищами, хоча не тотожними.
Олена Теліга (1907-1942) лишила нащадкам досить скромну поетичну спадщину. Невеликий за обсягом її ліричний доробок, вагомий своїми художніми та змістовними якостями, викликав захоплення серед сучасників. Збірки поетеси «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947), «Полум'яні межі» (1977), «О краю мій» (1999) з'явилися вже посмертно.
Народилася Олена Теліга 21 липня 1907 року в Петербурзі. Під час революції родина повернулася до Києва, де її батько викладав у політехнічному інституті. Після кривавої муравйовщини змушений був емігрувати до Чехо-Словаччини, де очолив ректорат Української господарської академії. Зазнаючи переслідувань від більшовиків, у 1923 році разом з мамою Олена нелегально емігрувала до Чехо-Словаччини. У Празі закінчила історико-філософський факультет Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова. Саме тут, в середовищі української еміграції, відбулося її національне прозріння, особливо визначальним у її долі виявилося знайомство з Л. Мосендзом, Ю. Дараганом, Є. Маланюком, О. Ольжичем та іншими поетами, які складали ядро «Празької школи».
Після одруження з кубанським козаком Михайлом Телігою Олена переїхала до Варшави, де входила до складу літературного угрупування «Танк». При цьому вона не поривала творчих зв'язків з «пражанами», разом з ними друкувалася на сторінках «Вісника».
Олена Теліга була головою мистецького товариства «Зарево» у Варшаві, її життєвий шлях злився з рухом Організації Українських Націоналістів.
Коли фашисти окупували Україну, Олена Теліга у вересні 1941 р. разом з похідними групами українського підпілля прибула до Рівного, а з жовтня уже діяла в Києві. За жорстких умов окупаційного режиму організувала літературно-мистецьке життя, очолила Спілку письменників України, редагувала український журнал «Літаври».
Її як українську патріотку і голову СПУ 9 лютого 1942 року гестапівці арештували, а 21 лютого цього ж року разом з іншими борцями розстріляли в Бабиному Яру.
Художній доробок Олени Теліги невеликий, але в мистецькому плані довершений. Поетеса ретельно шліфувала кожен образ, кожне слово, щоб найтонше відтворити світ почуттів ліричної героїні. Теліга належить до найвизначніших українських поетес, які захищали нове обличчя української літератури як духовного чинника, сформулювали нову людину, борця за незалежну Україну. У поезіях та публіцистичних виступах поетеса проголошує героїзм як найвищу чесноту, орієнтир життя і творчості, які щільно пов'язуються боротьбою за вільну Вітчизну.
Олекса Стефанович (1899-1970) — один із елітних поетів «Празької школи», який найбільш цінував самодостатність мистецтва. Народився 5 жовтня 1899 року в селі Милятин (тепер Рівненська область) в родині православного священика. 1919 року закінчив Волинську духовну семінарію в Житомирі. 1922 року Стефанович емігрував до Чехословаччини, де й закінчив філософський факультет Празького Карлового університету (1928). Згодом захистив докторську дисертацію, але не мав постійної роботи і жив у матеріальній скруті. У 1944 році Стефанович залишив Прагу, виїхавши до Німеччини. У 1949 році поет оселився у США, у м. Буффало. Жив самотньо і вкрай бідно, дуже тужив за Україною. «Мій Хрест — мій тягар, моя дорога» — говорив митець собі, перебуваючи в забутті й самовідчуженні.
Друкуватися О. Стефанович почав з 1923 року в емігрантських журналах «Нова Україна», «Веселка», «Український студент». У Празі поет видав збірки «Поезії» (1927), «Стефанос» (1938). Сучасники митця згадують, що він дуже ретельно опрацьовував свої поезії, шліфував їх, домагаючись, щоб кожне слово звучало точно й виразно. Він був тонким майстром ритмомелодики, вишуканих рим, зокрема і внутрішніх, доводячи до віртуозності асонансне й алітераційне звучання поезії.
Критик І. Фізер у передмові до «Зібраних творів» Стефановича підкреслив, що поет все життя прожив у містах, серед «згеометризованого бетону і сталі», але не став поетом-урбаністом, бо у своїй поетичній уяві «снував мініатюри про синю волинську далечінь, про молоду княгиню осінь, про каскади золотого дощу, про Ярил та Либедів». Природа у поета — це рідна волинська земля, дорогий серцю образ якої він проніс через усе життя.
Оксана Лятуринська (1902-1970) — талановита поетеса, скульптор, художник, перекладач. Народилася 1 лютого 1902 року на хуторі біля містечка Вишнівець (тепер Тернопільська область) в родині військового офіцера. Навчалася в Кременецькій українській гімназії.
Після смерті матері Оксана, не витримавши життя з деспотичним батьком, утекла до Німеччини, а 1924 року нелегально приїхала до Чехо-Словаччини.
У Празі вона стала студенткою філософського факультету Карлового університету та Української студії пластичного мистецтва. Уже на початку 30-х років утвердилась як художниця й скульптор. Водночас друкувала свої поезії в журналах «Вісник», органічно ввійшла в коло поетів «празької школи». Збірки «Гусли» (1938), «Княжа емаль» (1941) побачили світ у Празі, збірка «Веселка» (1956) — у США. Перу О. Лятуринської належать книга новел «Материнка» (1946), збірка віршів для дітей «Бедрик» (1956).
Її вчителем був ранній Тичина, у якого вона навчилася тонкої милозвучності вірша, уміння спиратися на народну символіку пісні.
Як митець Лятуринська розвивалася в річищі символізму. Її вірші відзначаються високою культурою мислення й почуттів. Найчастіше поетеса зверталася до ліричних мініатюр, які, за словами Богдана Бойчука та Богдана Рубчака, нагадують «самобутні всесвіти, сповнені чудових несподіванок і творчих відкрить».
Поетичний образ рідного краю — Волині — наскрізна тема творчості Лятуринської. Ліро-епічні поезії «Дума про скривавлену сорочку» поетеса присвятила Крутам, а «Листопад» — пам'яті 359 лицарів Волині, які полягли за незалежну Україну.
Євген Маланюк (1897-1968) належить до когорти найславніших синів і найзначніших майстрів слова України ХХ ст. Поет, літературний критик, історик і теоретик української словесності та культури, незрадливий лицар-патріот, Є. Маланюк всі сили, талант, енергію віддав на благо рідної Вітчизни. Це визначило і його долю: як славну, так і драматичну й трагічну.
Навколо Є. Маланюка та Юрія Липи, котрий теж переїхав до Варшави, об'єднуються українські письменники, створюється нова літературна громада під назвою «Танк». До неї входили Н. Лівицька-Холодна, Ю. Косач, П. Лукасевич та інші.
Поети «Празької школи» доповнили й піднесли на високий щабель розвитку українську літературу міжвоєнних десятиліть. Адже вони зверталися до тем, ідей та образів, які в радянській Україні були заборонені.
Тематичні обрії їхніх творів широкі, охоплюють у своє художнє поле античні й середньовічні мотиви, котрі перегукуються з болючими проблемами ХХ століття. Національна проблематика, гуманістичний пафос і вольове напруження творів «пражан» служили і можуть служити ідейною зброєю в боротьбі за суверенну Україну.
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Опрацювати та законспектувати тему.
24. 03.2020 Урок № 24
Тема: Художнє осмислення трагічної історії України,
ностальгічні мотиви, філософічність поезії Євгена Маланюка «Під чужим небом».
Євген Маланюк (1897-1968). Народився 2 лютого 1897 року в родині військового в Новоархангельську. Після закінчення Єлисаветградського реального училища вступає до політехнічного інституту в Санкт-Петербурзі. 1917 року, коли почалася боротьба за українську державність, Маланюк стає старшиною у війську УНР. 1920 року, після падіння держави, він опиняється в Галичині, разом із інтернованими українськими угрупуваннями у Польщі, потім Чехо-Словаччині, де 1923 року закінчує гідротехнічний відділ Української Господарської Академії.
На цей період і припадає становлення Маланюкового таланту та вихід першої збірки під назвою «Стилет і стилос» (1925). Маланюк (за власним висловом) змінив зброю воїна (стилет) на перо поета (стилос) і став лідером «празької школи». Роком пізніше в Гамбурзі побачить світ ще одна книга поезій — «Гербарій» (вона була написана першою, але затрималася з виходом у видавництві). У цих книгах Є. Маланюк виявив себе як митець державницького мислення, який болісно роздумує над уроками й причинами втрати Україною незалежності.
За нових умов, що склалися, поет все-таки бачив перспективи для державної самостійності, а тому проголосив активну концепцію мистецтва, окреслив ту роль, яку повинна відіграти поезія в боротьбі за кращу долю народу.
У 1929 році Є. Маланюк виїздить до Варшави. Тут він влаштовується на роботу в міському магістраті. Робота, сім'я, література. Це — його світ.
Живучи за межами України, Є. Маланюк ні на мить не поривав з нею. В одному з листів до Н. Лівицької-Холодної поет писав: «На Україні голод... На Херсонщині доїдають яшний хліб... На східних окраїнах степу вже їдять лободу... «Земля і залізо» (це про свою збірку) потрібна, як черговий удар ломакою по голові замакітреній Соввладі».
Своїми віршами поет відгукнувся на страшні репресії в Україні. Адже за час злету літературного життя української громади в Чехословаччині та Польщі, в Україні вже майже не залишилося письменників, їхні голоси загубилися «в льохах оглохлих чрезвичайок і сніговіях Соловок».
Його творчість поділяється на два періоди: перший охоплює 1925-1943 роки: збірки «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939). Другий — 1944-1968 роки: збірки «Влада» (1951), «П'ята симфонія» (1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964). Остання вийшла після смерті поета, серце якого перестало битися 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку.
Основні теми (мотиви) творчості Є. Маланюка:
- магістральна тема всієї його творчості — Україна, її доля, її історія;
- вимушена розлука з рідною землею — головний мотив творчості поета в еміграції;
- осмислення історії українського народу.
УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ
· 1. Тестові завдання ( правильні відповіді виділені)
1. До якої країни емігрувала значна кількість представників української інтелігенції під час другої хвилі еміграції?
А Німеччини
Б Австрії
В Чехословаччини
Г Угорщини
2. У якому рядку всі поети є представниками «празької школи»?
А О. Теліга, О. Олесь, О. Степанович
Б Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич
В О. Лятуринська, Є. Маланюк, М. Вороний
Г В. Винниченко, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Дараган
3. На думку поетів «празької школи», концепція людини — це...
А слабка духом людина, не здатна на вольові вчинки.
Б духовно сильна особистість, яка з ідейних переконань готова на самопожертву
В людина-песиміст, яка не має віри в краще майбутнє
Г людина, для якої понад усе — матеріальне збагачення
4. Перша «ластівка» в доробку поетів «празької школи» — це збірка:
А О. Лятуринської «Гусла»
Б Ю. Дарагана «Сагайдак»
В Є. Маланюка «Стилет і стилос»
Г Л. Мосендза «Відплата»
5. Справжнє прізвище Олега Ольжича
А Косач
Б Очерет
В Лозов'ягін
Г Кандиба
6. Скульптором серед представників «Празької школи» був(ла):
А О. Лятуринська
Б Н. Лівицька-Холодна
В Ю. Дараган
Г Л. Мосендз
7. Наскрізною ознакою поезії поетів-«пражан» є:
А історіософічність
Б пейзажність
В сентиментальність
Г речитативність
8. Хто з поетів назвав себе «імператором залізних строф»?
А Ю. Дараган
Б Олег Ольжич
В Є. Маланюк
Г О. Стефанович
9. Хто із представників «празької школи» очолив Спілку письменників України під час Другої світової війни?
А О. Лятуринська
Б О. Теліга
В Л. Мосендз
Г Н. Лівицька-Холодна
10. Яка із зазначених назв збірок не належить Є. Маланюку?
А «Гербарій»
Б «Земля і залізо»
В «Земна Мадонна»
Г «Стефанос»
11. Стилос — це:
А У давнину паличка для писання на дерев'яних таблицях, покритих воском
Б Холодна зброя, невеликий кинджал із тонким і гострим клинком
В Назва часопису, в якому друкувалися поети «празької школи»
Г Прізвище одного із представників «празької школи».
12. Символічні образи Земної Мадонни та Степової Еллади пронизують творчість
А Л. Мосендза
Б Олега Ольжича
В Ю. Дарагана
Г Є. Маланюка
· 2. «5 хвилин ЗНО»
Спростуйте або підтвердіть фразу Є. Маланюка, що стала афоризмом:
«Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети». Сформулюйте тезу, наведіть 2-3 переконливі докази, які найкраще аргументуватимуть ваші міркування.
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Читання поезії Євгена Маланюка, виконати тести,написати власне висловлювання на тему: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети».
Група № 21 25.03.2020 Урок № 25 |
Тема: Основні віхи життя і творчості Івана Багряного. «Тигролови» як український пригодницький роман.
Проблеми свободи і боротьби за своє визволення. Жанрові особливості.
Іван Багряний - Справжнє прізвище - Лозов’ягін (1906-1963)
Народився 2 жовтня 1906р. в м. Охтирці на Полтавщині у родині сільського робітника-муляра. Навчався у вищій початковій школі, з 1920р. – у ремісничій профтехшколі, звідки перевівся в Краснопільську художньо-керамічну.
У 1924р. вступив до Охтирської філії організації «Плуг».
У 1925р. під псевдонімом Полярний надрукував свою першу книжку оповідань «Чорні силуети».
У 1926р. вступив до Київського художнього інституту, який не закінчив через матеріальну скруту. Тоді під псевдонімом Багряний друкував поезії й оповідання в журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях» та «Плужанин». Його прийняли до організації МАРС.
У 1929р. з’явилася збірка поезій «До меж заказаних»
У 1930р. з’являється історичний роман у віршах «Скелька»
16 квітня 1932р. заарештовано за контрреволюційну і націоналістичну діяльність.
16 червня 1938р. знову заарештовують.
У 1944р. змушений був емігрувати в Німеччину, залишивши дружину з дітьми вдома.
У 1945р. засновує газету «Українські вісті», бере участь у створенні організації МУР (Мистецький український рух), засновує ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді).
У 1946р. кількома мовами за кордоном надруковано його памфлет «Чому я не хочу вертати на «родіну»?» Знайшов порятунок душі у новій родині, де народилися син Нестор і донька Роксолана. Помер на 57-му році життя 25 серпня 1963р.
Твори:
- 1925р. збірка оповідань «Чорні силуети»
-1929р. збірка поезії «До меж заказаних»
-1930р. історичний роман у віршах «Скелька»
-1944, 1946р. роман «Тигролови»
- 1950р. роман «Сад Гетсиманський»
-1953р. роман «Огнене коло»
-1957р. роман «Буйний вітер»
-1965р. роман «Людина біжить над прірвою», п’єси «Генерал», «Морітурі», «Розгром»
- 1946р. збірка «Золотий бумеранг»
- 1956р. поема «Антон Біда – герой труда»
Характеристика роману «Тигролови»
Перша назва роману: "Звіролови" - написано за 14 днів. Автор: І. Багряний Рік: 1944 Літературний рід: епос Жанр: пригодницький роман Тема: зображення трагічної долі людини-особистості в радянському тоталітарному режимі. Ідея: перемога добра над злом; за будь-яких обставин потрібно залишатися Людиною. Головні герої: молодий український інженер-авіатор Григорій Многогрішний, родина Сірків - Денис Сірко, Сірчиха та їх діти Гриць та Наталка, майор НКВС Медвин. Композиція: дві частини, разом дванадцять розділів. Сюжет: Григорій Многогрішний втікає з "ешелону смерті" (потяг, який перевозить смертників ГУЛАГу до Сибіру). Він переховується в родині Сірків. Потім разом з названим братом Грицем Сірком їде до Хабаровська. Його переслідують. Многогрішний зустрічається з Медвиним у тайзі і розправляється з ним. Закохані Григорій і Наталка втікають за кордон СРСР. (Події відбуваються в 30-их роках ХХ ст.) Сюжетні лінії: Пригодницька (життя Григорія Многогрішного); Сталінські репресії (уривчаста). Символіка назви: - Родина Сірків полює на тигрів. - Тигр - символ тайги. - В умовах тоталітарного режиму людина полює на людину. Тематичні пласти роману: -трагедія України; -вплив сталінських репресій на долю людини (інженера-авіатора Григорія Многогрішного); -жорстокість тих, хто чинить беззаконня; -побут і традиції українців - переселенців на Далекий Схід; -романтичне кохання Наталії (з родини Сірків) і Григорія. «Тигролови» мають усі прикмети пригодницького роману: -персонажі розділені на позитивних і негативних; -захоплюючий сюжет; -мисливські пригоди; -кохання до дівчини, яка зросла в умовах дикої природи; -happy end — щасливий кінець. Життєвий принцип Григорія Многогрішного - "Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи" ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Опрацювати та законспектувати тему роману та хронологічну таблицю І. Багряного.
31 .03.2020 Група №21 Урок № 26 Тема: Урок мовленнєвого розвитку. Усний твір-характеристика персонажа роману "Тигролови Історія написання роману “Тигролови”: Роман ґрунтується на особистих враженнях автора. Іван Багряний, який зазнав переслідувань із боку радянської влади, перебував на Далекому Сході понад п’ять років: спочатку — як висланець, якому заборонили протягом трьох років проживати в Україні, а потім — як каторжанин «БАМЛАГу» (табору Байкало-Амурської магістралі – залізниці, будованої силами ув’язнених). Митець об’їздив ці землі, займався мисливством у тайзі, отримав безліч вражень, які потребували творчого втілення. Перебуваючи на окупованій німцями території, Іван Багряний подався на Західну Україну, щоб воювати в лавах Української Повстанської Армії. Налагоджуючи відповідні зв’язки, він восени 1943 року деякий час жив у курортному містечку Моршин (неподалік від Львова), де поправляв підірване в сталінських тюрмах здоров’я, лікувався від туберкульозу. Одного разу Багряному повідомили, що його розшукують гестапівці, які почали справжнє полювання на активістів українського національного руху. Місцеві патріоти сховали його в конспіративній оунівській квартирі. Саме тут він усього за 14 днів написав роман, побудований на далекосхідних враженнях. Твір І. Багряного вперше побачив світ у 1944 р., його було надруковано в часописі «Вечірня година» під назвою «Звіролови». Авторську назву («Тигролови») без дозволу автора змінив редактор журналу. Після війни, в 1947 р., роман вийшов окремою книгою. Час дії роману “Тигролови”: 30-ті роки XX cт. Композиція роману “Тигролови”: Твір складається з двох частин, дванадцяти розділів, які поділяються на підрозділи. Кожен із розділів та підрозділів має свою назву. Характеристика персонажів роману “Тигролови” Основні персонажі Григорій Многогрішний, родина Сірків (Денис Сірко, Сірчиха, їхні діти Гриць та Наталка), майор НКВС Медвин. Григорій Многогрішний «Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор» (з телеграми про розшук Многогрішного). У творі немає детальної характеристики зовнішності головного героя. Що ж до його характеру, то це надзвичайно вольова, рішуча, сильна та незламна особистість із величезною жагою до життя, до боротьби за свої ідеали. Ці його риси проявляються протягом усього твору: він не зламався на допитах у радянських катівнях, вистрибнув із потяга, хоча шанс вижити був один зі ста, витримав усі надзвичайні випробування в тайзі. Кредо героя — «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи!» Григорій здатний до дуже глибоких почуттів та переживань. Так, надзвичайно зворушливими постають його почуття до родини Сірків, яка його прихистила, ніжна любов до Наталки: він бореться зі своїм почуттям до дівчини, оскільки знає, що може занапастити її, бо є втікачем, якого будь-якої хвилини можуть спіймати. Крім того, Григорій — справжній патріот України, готовий пожертвувати заради батьківщини власним життям. Григорій є правнуком гетьмана Дем’яна Многогрішного: у такий спосіб автор підкреслює спадкоємність волелюбних ідей українців (Дем’ян Многогрішний — гетьман Лівобережної України (1668-1672), якого російська влада спочатку хотіла стратити, а потім заслала в Сибір). Родина Сірків Родина українців, що переселилися на Далекий Схід. Вони пам’ятають історію свого роду, шанують Бога та українські народні традиції, дотримуються звичаїв, за якими жили їхні діди-прадіди. Загалом усі члени цієї родини є втіленням найкращих душевних рис: доброти, щирості, чуйності тощо. Денис Сірко Кремезний, броватий, волохаті груди в пазусі; Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи. На ногах ічаги, на голові пропотілий кашкет, ватяні штани на нім, дарма що така спека, при боці мисливський ніж, а коло сідла в переднього коня приторочена гвинтівка. Старий Сірко відповідально ставився до праці, був небагатослівний, досить стриманий у почуттях. Він — люблячий та дбайливий батько, який робив усе, щоб зберегти добробут та щастя своєї сім’ї. Денис Сірко — мудра, шляхетна та чуйна людина, завжди готова прийти на допомогу, дати гарну пораду, він розуміє близьких людей із півслова. Сірчиха …їй понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий. Це ідеалізований образ доброї, ніжної, турботливої матері-берегині. Її любов до дітей є надзвичайною. І до Григорія вона поставилася як до рідної дитини, турбувалася про нього та підтримувала в усьому.
Гриць Високий, як батько, дебелий красень. Молодий — років 25. На ньому військовий, старенький френч. На ногах ічаги, на голові набакир кепка, а з-під неї буйний чуб кучерявиться. При боці — ніж, а за плечем новенький дробовик. Молодий Сірко — вправний мисливець, дуже сміливий, рішучий і водночас спокійний та врівноважений. Він – гідний син своїх батьків, до яких ставився з великою повагою. Оскільки Сірки жили у відлюдному місці, Грицеві дуже бракувало спілкування. Тому він із величезним задоволенням ділився з Многогрішним усім, що знав про таємниці тайги, різні мисливські премудрості. Він став для тезки справжнім побратимом. Наталка хороша і бистроока, із стрічкою над чолом, і юна, смаглява від сонця; Якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера, і така ж метка, мабуть, а строга, як царівна; Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною. Наталка Сірківна – красуня, яка зросла в умовах дикої природи, що наклало значний відбиток на її характер. Вона надзвичайно смілива, не боїться жодних труднощів, бере участь у полюванні на тигрів нарівні з чоловіками. Наталка дуже наполеглива, коли хоче чогось досягти: «Як що заволоділо її серцем, то вже край».
Вона видається гордою та неприступною, суворою та гонористою: «Дивна вона, ця дівчина… Вона навіть не розуміла, яка вона чарівна, … така, як ота рослина дивна, що ти її торкнеш рукою, а вона аж повернеться і напустить тонюсіньких колючок у руку. І це дівчина — звіроловка, переможниця страхіть усяких! Як та дика коза, що боїться, щоб її не впіймали, і не дається навіть підступити» (Григорій про Наталку). Проте за цією неприступністю ховається дуже тонка, палка душа, просто Наталка дуже стримана у вияві своїх почуттів. Вона закохалася в Григорія, проте дуже довгий час приховувала свої почуття до нього. Її кохання до хлопця виявилося настільки сильним, що вона наважилася покинути батьків та ризикнути власним життя заради коханого. Медвин Майор НКВС, ворог Григорія Многогрішного. ...Чорнобривий, з м’ясистим носом, віком понад тридцять літ… смокче бордо і читає-смокче “Правду”, студіює промову вождя… Майор виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї пролетарської держави. В цілім експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, ба навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівнянним почуттям вищості… Він дисциплінований і точний, і не схильний вдаватись у дрібниці. Майор Медвин — жахливе породження радянської тоталітарної системи, яка створила не тюрми, а справжні катівні. Медвин постає як справжнє втілення всього злого та ницого в людині, це вкрай жорстока людина, справжній садист, що втішається, принижуючи інших. Але за вдаваною самовпевненістю Медвина ховаються моральна слабкість, боягузтво. Думка, що Григорій — український націоналіст, якого він катував, — утік та перебуває на свободі, викликає в нього паніку; спогади про людей, яких він катував, отруюють його життя, позбавляють спокою: «Він пригадує ті задушливі безсонні ночі, що тільки йому одному відомі. І маячіння в них… Це в нього, що мав нерви, як мотузки, — і маячіння… Він боявся, нарешті, сам спати — і одружився. А одружившись, утікав геть на люди, боявся ночувати вдома…». Коли Григорій в кульмінаційній сцені роману знаходить свого ката, той утрачає обличчя: «А Медвин — бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів, — стояв і тіпався… Так, тіпався. Губа йому тіпалась, а очі… очі гидкого, сопливого боягуза». У романі також діє ціла низка другорядних персонажів: Морози (родина, яка дружила з Сірками), тунгуз Пятро Дядоров, його дружина Фійона та багато інших. Домашнє завдання:
Тема: Українська література 1940-1950 рр. Участь українських письменників у Другій світовій війні. Засилля соцреалізму в мистецтві повоєнного періоду. Олександр Довженко - відомий у світі кінорежисер, засновник поетичного кіно. Романтичне світобачення.
«Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка.» Чарлі Чаплін Олександр Довженко (1894-1956) Народився 10 вересня 1894р. в с. В’юнище на Чернігівщині у родині неписьменних селян. Навчався у місцевій початковій та вищій школах. У 1911р. вступив до Глухівського вчительського інституту. Після закінчення інституту у 1914р. учителював у Житомирі, Києві. У 1917р. вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет. Захопившись революцією, служить у петлюрівській армії. За це у 1919р. засудили його до ув’язнення в концтаборах. Однак його врятували. У 1920р. приєднався до КП(б)У, з якої згодо виключений. У 1921р. направили за кордон на дипломатичну службу(Варшава, Париж, Лондон). У 1922-1923рр. живе у Берліні, обіймає посаду секретаря генконсульства УСРР у Німеччині. По поверненні в Україну, влітку 1923 року, оселяється у Харкові. Відвідує засідання «Гарту», невдовзі стає співзасновником ВАПЛІТЕ. Згодом через ВАПЛІТЕ зближується з ВУФКУ, але у Харкові у той час єдиним драматичним мистецтвом був театр, а Довженка театр не цікавив. З 1925 року р. стажист по агітфільму «Червона Армія». Від’їжджає до Одеси закінчувати фільм, де влаштовується режисером на кінофабриці. У 1926р. створив за своїми сценаріями перші фільми «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання». Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі. У 1930р. одружується з акторкою Юлією Солнцевою. У 1933р. переїздить до Москви, а потім на Далекий Схід. У 1935р. нагороджують орденом Леніна. На початку війни потрапляє в Уфу та до Ашхабаду. Іде добровольцем на війну, як кореспондент газети «Красная армия». У 1943р. завершує кіноповість «Україна в огні», яку Сталін заборонив. До останніх днів живе в Москві, працює на «Мосфільмі». 25 листопада 1956р. помер у Москві. Твори: оповідання «Воля до життя» кіноповість «Зачарована Десна» кіноповість «Земля» (сценарій втрачено, спогади про сценарій і фільм) оповідання «Мати» оповідання «Ніч перед боєм» кіноповість «Повість полум’яних літ» Нащадки запорожців (драматична поема) кіноповість «Україна в огні» кіноповість «Поема про море» кіноповість «Антарктида» кіноповість «Арсенал» кіноповість «Щорс» кіноповість «Мічурін» п’єса «Життя в цвіту» «Щоденник» (1941-56) Оповідання «Сон» та інші. Домашнє завдання: Написати хронологічну таблицю О.Довженка,законспектувати поданий матеріал.
07.04.2020 Група № 21 Урок № 28 Тема: “Україна в огні”. Національні та загальнолюдські проблеми. Поєднання лірико-романтичного. виражального начала з публіцистикою, доля народу крізь призму авторського бачення й оцінки «Україна в огні» — чесна, неприхована правда про перший період війни. Через шевченківську перейнятість автора всенародною трагедією, я, не вагаючись, ставлю її на перше місце з-поміж творів, написаних на цю тему в той час. За широтою охоплення матеріалу, глибиною і правдивістю зображення, за справді-таки шекспірівськими колізіями цей твір не має собі рівного. Чого варта лише доля однієї з героїнь Христі Хуторної, в образі якої проглядається значно більше, ніж доля однієї людини. «Уважний читач творів «Україна в огні» та «Щоденник» не зможе не помітити, що значна частина щоденникових записів мають державне значення». Так оцінював один із найвизначніших творів О. Довженка «Україна в огні» та його щоденник літературознавець і письменник О. Підсуха. Історія написання кіноповісті «Україна в огні» та її подальша доля Кіноповість «Україна в огні» була написана О. П. Довженком швидко, так само швидко знято й фільм. Замість визнання і вдячності кінофільм і повість були осуджені й заборонені. Фільм взагалі не вийшов на екрани (досі єдиний примірник його зберігається в архівах московського держфільмофонду), а повість уперше опублікована вже після смерті письменника. Майже за всі фільми кінорежисера критикували. Але такого терору, такої тотальної наруги, як за «Україну з огні», він ще не зазнавав. Досить сказати, що для розгляду кіноповісті 31 січня 1944 року було скликано спеціальне засідання політбюро ВКП(б), на якому і розпинали Довженка. Його звинувачували у всіх смертних гріхах, а передусім — в ревізії ленінізму та критиці політики компартії. «Україну в огні» назвали ревізіоністським, націоналістичним, антирадянським твором, виявом вузької національної обмеженості автора, який насправді сказав гірку правду і про колгоспну систему, і про Червону Армію, і про партноменклатуру, командний склад органів прокуратури, КДБ, УВС. У своєму творі Довженко таврував колгоспний лад передусім не за те, що через нього багатого колись українського хлібороба доведено до крайньої межі зубожіння і безправ’я, а за те, що збив у людях гідність і почуття національної гордості. У доповіді Сталіна це названо «нахабним глумлінням з правди», а самого Довженка — «куркульським підголоском і відвертим націоналістом». На завершення генсек зажадав, аби від автора цього твору «залишилося тільки мокре місце». Довженко не став на коліна, не благав прощення в Сталіна ні на тому засіданні-судилищі, ні пізніше. У своєму зверненні до нього письменник говорив: «Товаришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і треба тримати в чорному тілі. Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм, у невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?» У своєму «Щоденнику» О. Довженко пише: «Моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постанови. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика. Блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань бояться, щоб не збаламутив я народ своїми критичними висловлюваннями…» Один із найправдивіших творів про Другу світову війну — Довженкова кіноповість «Україна в огні» — не втрачає свого значення і нині. Насамперед — через вражаючу правду життя і віру в безсмертя народу, в його світле майбутнє. Здається, вже розібралися з поняттям «націоналізм», що дослівно означає любов до свого народу, і в нашому парламенті спокійно співпрацює з іншими партія з такою назвою. Але час від часу все ж можна почути від опонента це слово, як і раніше, в лайливому, образливому значенні. Або почуєш ностальгійні спогади про героїчне, але прекрасне минуле, в якому все було добре і справедливе, а під час війни — лише героїчно-піднесене. Тож таким людям слід би почитати ще раз Довженкову «Україну в огні». ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ Прочитати кіноповість «Україна в огні», вміти її аналізувати, охарактеризувати образи.
14.04.2020 08.04.2020 Група №21 Урок № 29-30 Тема: "Зачарована Десна". Історія написання, автобіографічна основа, сповідальність оповіді. Поєднання минулого та сучасного. Два ліричні герої: малий Сашко і зріла людина. Морально-етичні проблеми порушені в кіноповісті. Аналіз твору: Літературний рід:Епос Жанр:кіноповість (за словами самого Довженка, «автобіографічне кінооповідання»). Це автобіографічний твір – спогади Олександра Довженка про його дитинство в рідному селі Сосниця на Чернігівщині. В українській літературі саме Довженко, видатний кінорежисер і водночас письменник, започаткував новий жанр — кіноповість, тобто повість, написану з урахуванням специфіки кіно. Саме до цього жанру належить і «Зачарована Десна». Митець писав свої твори, щоразу думаючи про те, як вони виглядали би на екрані. Тож засоби кіномистецтва, його прийоми (як-от детальна розробка діалогів, увага до кольорів, побудова оповіді у вигляді монтажу окремих епізодів чи картин, часом не пов’язаних між собою, переміщення часових і просторових площин) були складовою його індивідуального стилю. Історія створення “Зачарованої Десни” Перші записи в «Щоденнику» митця, що стосуються планів написання «Зачарованої Десни», датуються ще 1942 роком. Зокрема, Довженко пише: «А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь — усюди, куди тільки не гляне моє душевно око…». Багаторічна туга за рідною землею в повоєнні роки дуже позначилась на моральному стані Довженка (згадаймо, що вже на початку «Зачарованої Десни» митець пише про тугу через «довгі роки розлуки з землею батьків»). Він рвався до України, але марно, адже туди за жорстоким рішенням радянської влади, невдоволеною сміливістю Довженка у відстоюванні власних поглядів, він мав право їздити лише у відрядження, а жити мав у Москві. У 1948 р. письменник уже чітко заявляє про свій намір написати докладно, з великими екскурсами у власну біографію, у дитинство, у родину, у природу, пригадати всі чинники, які створювали й визначали його ставлення до життя, тонкість сприйняття світу та людей. Довженко працював над «Зачарованою Десною» упродовж 14 років, з 1942 по 1956 рік, щоразу вертаючись до неї. Тільки в березні 1956 року журнал «Дніпро» видрукував повість (проте сценарію для фільму з неї Довженко не створив), а наступного року, вже по смерті автора, твір вийшов окремим виданням. Тема твору:спогади письменника про своє дитинство, про рідну землю як джерело його духовності та таланту, а якщо ширше, розповідь про долю українського народу, його культуру, вірування, сімейні традиції.Головна ідея кіноповісті:оспівування краю дитинства, його людей-трудівників, краси його природи. Ідейним лейтмотивом кіноповісті також можна вважати пристрасне бажання митця бути максимально корисним своєму народові, його роздуми про своє народне коріння.Сюжет та особливості композиції творуТвір не має як такого чіткого сюжету з послідовним розвитком подій. «Зачарована Десна» складається зі схожих на новели окремих спогадів про життя селянської родини, про красу хліборобської праці, про народну мораль і мудрість тощо. Розповідь має два плани. Перший — це новели про дитинство Сашка (його враження від природи, захоплення довкіллям; перші враження від тогочасної соціальної дійсності, злиденного життя хліборобів). Другий план — це ліричні відступи Олександра Довженка вже як зрілого майстра (філософське осмислення краси природи та людської праці, роздуми про роль дитинства у формуванні особистості, про тяжку долю українського народу тощо). У творі можна умовно виділити окремі новели чи епізоди (їх можна назвати, наприклад, «Город», «Смерть братів», «Смерть прабаби», «Повінь», «Сінокіс» тощо), які перериваються ліричними й публіцистичними відступами-роздумами. Персонажі твору “Зачарована Десна”Головні герої:
Другорядні персонажі:
Характеристика основних персонажів СашкоОсновні риси малого Сашка — безпосередність, довірливість, допитливість, спостережливість. Він жадібно вбирає перші життєві враження — украй суперечливі: по-дитячому наївне розуміння картини Божого суду, думки про «перший гріх» через вирвану моркву тощо. Сашко живе в чарівному світі, сповненому несподіванок (як-от історія з левом) та манливих таємниць. Він дуже тонко відчуває красу природи: у городі, наповненому всякою живністю, у саду із яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна, на воді під самими зорями. Петро СеменовичПетро Семенович — батько Сашка. Письменник захоплюється його красою, принциповістю, благородством, безкорисливістю, готовністю прийти на допомогу слабшому, працьовитістю. Про зовнішність та характер батька: «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів. Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі… Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя» «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку» Про його одяг: «Одне, що в батька було некрасиве,- одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і лахміттям» Цей образ втілює думку про трудовий народ як невичерпне багатюще джерело талантів, проте митець не ідеалізує свого батька: він показує його й у хвилини розпачу або гніву, згадує його вибуховий характер («Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд»). Одарка ЄрмолаївнаОдарка Єрмолаївна — матір Сашка. Була невтомною трудівницею, найбільше в житті любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Багатий город, на якому росло все, — то праця її рук. Цілими днями жінка клопоталася по господарству, у любові до праці виховувала своїх дітей. Її життя було тяжке: у родині часто спалахували сварки, нерідко доходило й до бійок; Одарка мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забирало красу. Була богомільною й дуже забобонною. Цю її рису письменник змальовує з гумором: «Сама мати божилася, що буде в раю між святими, як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх — діда й бабу — та догоджає їм. Мати молилася святому Юрію Побідоносцеві, що топтав змія лошаком, і отак благала потопити її ворогів — батька, діда й бабу, що занапастили їй життя». Вона вірила в різні народні прикмети, чари. Клялася, що ще в дівочі роки їй уві сні явився святий Юрій та сказав, що його іменем вона буде робити людям добро: «З того часу, щось років через десять чи двадцять, мати об’явила себе ворожкою і почала лікувати людей від зубів, пристріту й переляку, хоч і сама хворіла». Дід СеменДід Семен — один із центральних образів твору. Саме його можна вважати уособленням духовної краси українців, чемності, чистоти та людяності. Про його зовнішність: «У нас був дід дуже схожий на бога. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином». Про любов діда до природи та дивовижну єдність із нею: «Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Про любов до кожної людини: «Любив дід гарну бесіду й добре слово». Дід Семен кожного зустрічного незнайомця називав «доброю людиною» та бажав йому здоров’я. Про звички й уподобання діда Семена: «Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха… Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час. Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду». Прабаба МарусинаПрабаба Марусина мала складний характер. Можливо, через тяжке життя вона накопичила багато злості на людей. Своєрідною творчістю її душі були прокльони:«Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її … звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось їй на очі, — свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох десь у тютюні. Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо світі. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі». Прадід ТарасЙого так само, як і діда Семена, можна назвати уособленням народної мудрості й душевної щедрості. Він першим почав розкривати перед допитливим хлопчиком дивовижні таємниці природи, її неповторну красу:«Голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро». Дядько СамійлоПро дядька Самійла сказано, що він майже в усьому був пересічною людиною:«Дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він, як уже можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось, ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть не був добрим хліборобом. Він вважавсь поганим хліборобом. Його розумових здібностей не вистачало на сю складну і мудру професію». Проте й він мав свій талант, був дуже працьовитою людиною: «Але, як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем, — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша. Поза своїм талантом, як се водиться часто серед вузьких фахівців, він був людиною немудрою і навіть немічною». Виклад змісту твору (за мікротемами): Спочатку автор у «короткому нарисі автобіографічного кінооповідання» визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов’язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел». 1) Опис городу
Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили… 2) Розповідь про діда Семена На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома таки спалила книжку. Любив дід гарну бесіду й добре слово. Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки не засинали. Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час… 3) Перший гріх (Сашко повиривав моркву). Розповідь про прабабусю Марусину Одного разу маленький Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, а потім до огірків. Наївшись огіркових пуп’янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю — хай доростає — і пішов шукати далі смачного. Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак: і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує прабаба Марусина, мати діда Семена. Вона побачила шкоду й почала лаятися та проклинати хлопчика. Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що від них ніщо не могло сховатися. Їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня…
Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а Сашко лежав у малині і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання… Сашкові захотілося до хати. Вона була схожа на стареньку білу печерицю, вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим «простору й краси вистачало». На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів, проте найбільше враження справляла картина Страшного суду. Хлопець спочатку жахався цієї картини, а потім звик. Він думав: «В нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма-тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця. Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда… тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник… …Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало». Мати вважала, що буде в раю між святими «як боляща великомучениця» і так часто показувала те місце на картині, де знаходитиметься її душа, що там зробилася пляма. «Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?» — подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку. 4) Поновлення втраченої святості, шанування дорослих людей Заліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив «творити добрі діла» — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда. Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей (казали, що за це прощається багато гріхів на тім світі). Він знайшов стару шапку в човні, щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не хотілося, бо він обдурював покупців. Тоді Сашко вирішив піти до діда Захарка — коваля, який курив такий лютий тютюн, що його обходили люди і навіть тварини, облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив. Тоді він пройшов ще раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів. На вулиці більше нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги. Він вирішив ще раз спробувати привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасіння душі годі було й думати. Переляканий та розгублений, хлопець дременув додому, проскочив у клуню, ліг на дідове хутро й вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить Сашко і думає, що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і прикрих речей… 5) Розповідь про прадіда Тараса й раптову смерть чотирьох братів Сашка; опис батька Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера: «А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро»… Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору. Батько (Петро Семенович) дізнався про це жахливе нещастя на ярмарку, гнав коней тридцять верст. «З чим порівняти глибину батькового горя? Хіба з темною ніччю. У великім розпачі прокляв він ім’я боже, і бог мусив мовчати…»
Далі автор з любов’ю та болем згадує, яким був його батько: «Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів…»
«З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку». 6) Народження сестрички та смерть прабаби Марусини Одного разу в них у хаті сталося вночі дві події. Коли Сашко прокинувся вранці на печі в ячмені, то відразу відчув, що трапилося щось незвичайне. Пахло якось дивно, ніби в церкві. Мати підійшла до сина й сказала, що вона йому ляльку привела. І показала дитину в ночвах. Хлопчикові ця лялька зовсім не сподобалась — з маленьким сизим поморщеним личком. А мати милувалася нею й говорила, що яка ж вона гарненька. Потім заплакала й повідомила, що померла баба Марусина. Сашко аж зрадів, що ніхто тепер не буде нікого проклинати… 7) Повінь на Великдень, порятунок людей Часом вода навесні розливалась так пишно, що в ній потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. Так, одного разу трапилася надзвичайно сильна повінь. У батька був один човен на всю округу, тому до нього прийшов поліцейський Макар і велів їхати рятувати людей на Загребеллі. Це було якраз перед Великоднем, тому батько відмовлявся, бо, мовляв, не може вранці не пошанувати святу паску. Поліцай пригрозив йому в’язницею, і батько погодився, велів матері дати йому паску, хоч і не свячену. Вдосвіта вони з Сашком підпливли до затопленого села. Батько сидів із веслом на кормі — веселий і дужий. Він відчував себе героєм—мореплавцем, рятівником. А вода все прибувала. Село опинилося на острові. Потім стихія ввірвалася в хати, хліви. Люди рятувались на стріхах. Худоба потопилася. Скоро з-за хати виплив невеличкий човник, а в човнику — отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом — паламар Лука. Духовні особи плавали поміж хатами та святили паски.
Батько підсміювався над отцем Кирилом і його помічниками. Батюшка не любив Сашкового батька за красу і непокірність, а тепер розсердився за його жарти, а ще більше, коли батько сказав, що не може хвалити Бога за таку повінь. Отець Кирило так гнівно закричав, що човен похитнувся, і священнослужитель, зателіпавши руками, полетів сторч у воду. За ним попадали і дяк з паламарем, проте батько Сашка, зачепивши отця Кирила за золотий ланцюг ручкою весла, втяг його «у свій ковчег», а потім стали витягати й дяка, проте, витягаючи, так сміялися, що забули про паламаря Луку, якого, може, з’їли вже раки. Отака була вода… 8) Спогад про долю села в роки воєнного лихоліття Загинуло й щезло геть з лиця землі рідне село не від води, а від вогню — теж весною, через півстоліття. Його спалили німці за допомогу партизанам. Згоріла церква, переповнена людьми. Карателі ганялися за жінками, однімали дітей і кидали їх у вогонь, а матері, щоб не терпіти таких лютих мук, самі кидалися за дітьми у вогонь. Повішені моторошно гойдалися на шибеницях. Не стало прекрасного села… 9) Спогади про косовицю й бійки між родичами Весняні води стояли довго, тому й косовиця в те літо розпочалася пізно. Збиралися на косовицю довго, мати не пускала малого Сашка, боячись, що його і комарі з’їдять, і втопитися може, і впасти з кручі, і косою обріжеться. Але батько на те не зважав, узяв-таки… Сашко лежав на возі. Він їхав «у царство трав, річок і таємничих озер». Дорога до Десни була складна і довга — з калюжами, болотами, горбами, кручами та бродами. Хлопець дивився на зоряне небо, Чумацький Шлях і непомітно заснув, а прокинувся вже на березі Десни.
Сінокіс був гуртовий. При розподілі копиць майже завжди була бійка, бо то батькові, то дядькові здавалося, що його обділили, обдуривши на одну копицю. Ті бійки здавалися Сашкові надзвичайно запеклими. З тонким гумором автор описує одну з таких бійок: «Кров лилася з них казанами. Вони відрубували один одному голови, руки, врубалися в розпалені груди, і кров, кажу ж бо, лилася з них відрами, казанами…» Особливо войовничим був дід. Запеклі непорозуміння тривали аж до вечора, але до згоди приходили завжди. Дід охолоджував свій запал глеком води, а потім філософствував під дубами, що все тепер не таке, як раніше, усе гіршає, дрібнішає, і Сашко дуже жалкував, що коли він виросте, то «світ споганіє», і «не буде вже сінокосу тоді, ні риби». 10) Спогади про тварин – диких та свійських; дядько Самійло-косар; уявна розмова коней. Погодою на сінокосі, казали, років півтораста завідувала ворона. Це була, так би мовити, «фамільна ворона» Довженків. Вона все бачила і чула, і віщувала дощ. Один дядько Самійло не вірив їй. Він не був освіченою людиною, навіть і хліборобом він був поганим. Але,«як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло—косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю…». У всьому ж іншому він був людиною немудрою і слабкою. Ворона знала кожного й бачила, хто чого хоче. Одного разу батько, розсердившись на пташку за дощ, який вона накрякала, попросив мисливця підстрелити її. Але ворона одразу ж перелетіла на дуб за Десною. Повернулася надвечір і накаркала такого дощу, що він погноїв усе сіно… Диких звірів довкола села було мало: їжак, заєць, тхір. Вовки перевелися. А от леви, вважав Сашко, водилися, але дуже рідко. «Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме». Проте на другий день виявилося, що лев дійсно був: йому вдалося звільнитися на деякий час з клітки під час аварії на залізниці під Бахмачем. Він був з мандрівного звіринця. Але йому не пощастило погуляти на волі: звіра незабаром оточили і вбили. А хіба можна не згадати собаку Пірата, великого, немолодого і поважного пса, який довго жив у них. Одного разу Пірат загубився у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь. Аж ось в неділю, тижнів через п’ять, коли всі сиділи біля хати, біжить Пірат — зморений, худючий. Метрів за сто впав додолу і поповз до господарів, своїм виглядом і голосом виражаючи усю повноту собачого щастя. Батько, хоч і ненавидів одвертість почуттів, розчулився… Або ось про коней… Сашкові здавалось, начебто коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тільки нікому не скажуть. Якось хлопчик навіть підслухав розмову двох коней, що паслися вночі після важкої денної праці. Вони питали один одного, чого це хазяїн такий злий і часто їх б’є. Один кінь відповів другому, що то не їх людина б’є, а свою недолю. З тих пір Сашко ні разу не вдарив коня… 11) Невдалий початок шкільної науки Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі штани і повели до школи. Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко — старий, нервовий і сердитий. Носив золоті ґудзики і кокарду, був вищим за батька, тож це надавало йому грізної сили. Учитель спитав хлопця, як його звати, але той так злякався, що втратив голос, потім усе-таки ледве вимовив своє ім’я. Далі учитель поставив не зовсім розумне питання: як звати батька. Сашко відповів: «Батько!» Глянули батько з сином один на одного й зрозуміли, що діло їхнє програне. Нудьга вхопила хлопця за серце, і він не зміг нічого більше сказати. Учитель промовив: «Не развитый!» — і відправив геть. Страждання малого Сашка здавалися безмірними, і світ здавався загубленим. Він не захотів навіть обідати й пішов у сад, став біля вулика. До життя його повернула бджола, яка вкусила й зробила дуже боляче. 12) Ліричний відступ Завершується твір ліричним відступом — роздумом автора, де він пояснює, навіщо так детально зупинився на спогадах про дитинство. Він зізнається, що не є прихильником старовини, а сином свого часу, проте, на його думку, безбарвним та порожнім є життя тієї людини, яка, «обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить дорогого, небуденного, ніщо не гріє її… Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне…» Багато в житті Сашкових батьків було горя, темряви і жалю. І топили вони горе у сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля, — це роботи, тяжкої праці. Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік нещасливо. Але все це в далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у спогадах незмінною. Твір завершується палким зверненням до рідної Десни: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим… Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах». Найзворушливіші і найтепліші спогади родом з дитинства. Дитинство – це те, що ми втрачаємо в часі, але зберігаємо в собі. Пам’ятайте про це! Домашнє завдання: О.Довженка,законспектувати поданий матеріал, читати кіноповість «Зачарована Десна»
15.04.2020 Група №21 Урок № 31 Тема: Контрольна робота. Письмовий твір на одну із тем: «Філософський зміст поезії Євгена Маланюка», «Доля України та українців у романі Івана Багряного «Тигролови», «Вічні цінності у творах Олександра Довженка» Домашнє завдання: написати твір на одну із тем
21.04.2020 Група №21 Урок № 32 Тема: Українська література у другій половині ХХ ст. Нова хвиля відродження української літератури на початку 1960-х років. Шістдесятництво. Ідейно-стильове розмаїття, тематична і формотвірна новизна
Шістдесятники - частина інтелігенції 1960-х років ХХ століття, яка виявила моральну опозицію до тоталітарного державного режиму. Явище «шістдесятництва» характерне української літератури, його ще називають «відлига»). Шістдесятництво стало можливим через політичні процеси, що відбувалися в Радянському Союзі. Період "відлиги" після смерті Сталіна і розвінчання його культу створили передумови для появи нового покоління талановитих літераторів, кіномитців і художників. Вони виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували своєю творчістю проти пануючої задушливої атмосфери, боролися за справжні культурні цінності, людську гідність. Серед світоглядних засад шістдесятників слід виділити: - лібералізм - гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості — центру Всесвіту); - духовний демократизм (культ простої, звичайної людини-трудівника); - духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості); - моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків); - космізм (усвідомлення «планетарної причетності» людини як частинки Всесвіту до космічних процесів); - активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу) і національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам'яті як оберегів нації; - культурництво. Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесятників» (лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза) і проблемно-тематичні обшири: традиційні (природа, Вітчизна, народ, історична пам'ять, людина у всьому багатстві її проявів — суспільне життя, моральність, кохання, творчість) та нові теми (підкорення космосу, етична правомірність НТР, стандартизація особистості в умовах новітнього міщанства). Водночас навіть у межах офіціозної імітаційної літератури пробивалися струмені опозиці Безумовно, шістдесятництво – це феномен, не знати який неможливо. Цей період був для письменників не короточасним станом звільнення, а достатньо довгим процесом. Він зробив великий внесок у літературу, кіно, живопис, театр тощо. Реакція влади на діяльність «шістдесятників» Вбачаючи в пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від основних канонів, можновладці перейшли у наступ на шістдесятників. Сигнал надійшов з Москви, де Микита Хрущов піддав брутальному цькуванню представників творчої інтелігенції. Побувавши наприкінці 1962 року на виставці молодих художників, він не зрозумів і різко розкритикував модерністське мистецтво. Вердикт був однозначним: "Заборонити! Все заборонити! Припинити неподобство!". У 1963 році за перевиховання молодого покоління взявся ідеологічний партійний бос А. Скаба. Він піддав нищівній критиці твори Є.Сверстюка, І.Світличного, І.Дзюби. Розгорнулася кампанія проти тих, хто приділяв "надмірну увагу" негативним явищам сталінської доби. До непокірних почали застосовувати адміністративні заходи: їм не дозволяли друкуватися у журналах та газетах; розганяли літературно-мистецькі вечори; закривали клуби творчої молоді. У середині грудня 1963 року сталася загадкова смерть 28-річного Василя Симоненка, який в останні роки зазнавав переслідувань від влади. Гоніння на шістдесятників привели до того, що частина з них "переорієнтувалася", ставши покірною режимові (Борис Олійник, Дмитро Павличко, Юрій Мушкетик, Іван Драч) інші відійшли від громадської діяльності й зайнялися суто фаховими справами, не друкуючисть роками - « внутрішня еміграція»( Ліна Костенко), але були й такі, хто не відмовився від своєї позиції і пішов на загострення стосунків із владою ( Василь Стус, Алла Горська, Василь Симоненко). Передусім останні вдалися до розповсюдження "самвидаву" - офіційно не визнаної або забороненої літератури, яка поширювалася у від руки (або на друкарських машинках) переписаних копій. Домашнє завдання: Опрацювати та законспектувати матеріал
22.04.2020 Група №21 Урок № 33 Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 р. в селищі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Батьки його були колгоспники, усе дитинство пройшло на селі у важкі воєнні та повоєнні часи. 1952 р. закінчив середню школу в Тарандинцях і вступив на факультет журналістики Київського університету. Через п’ять років закінчив його і одружився на черкащанці Людмилі Півторадня. Працював у «Черкаській правді», «Молоді Черкащини», «Робітничій газеті». Вирощую відрами у себе вдома, а потім беру і продаю! Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче. Перша збірка «Тиша і грім», що вийшла 1962 р., була впливом серця чистого і довірливого юнака, захопленого повівами «хрущовської відлиги». Збірка була схвально сприйнята критикою і читачами. Разом з іншими талановитими представниками української молоді Василь Симоненко бере участь у роботі Клубу творчої молоді, їздить Україною, спілкуючись із ровесниками. Потім поет працює в комісії, що займалася розслідуванням масових розстрілів у катівнях НКВС. Потрапляє під нагляд КДБ. Улітку 1962р. міліціонери заарештували та жорстоко побили його. Відмовлялися друкувати твори, друзі відвернулися. Восени 1962р. починає щоденник «Окрайці думок». У 1963 вийшла казка «Цар Плаксій та Лоскотон» На початку вересня 1963р. ліг у лікарню, оскільки після побиття його мучили болі, було діагностовано рак нирок. Помер він 14 грудня 1963 р. Поет прожив лише 28 років. Аналіз вірша «Задивляюсь у твої зіниці" За/див/ля/юсь/ у/ тво/ї/ зі/ни/ці/ Аналіз вірша Василя Симоненка "Я..." Ми/ це/ на/ро/ду/ од/віч/не/ ло/но/, Ми/ - о/ке/ан/на/ все/люд/ська/ сім’/я/ Хто/ по/ва/жа/є/ міль/йо/ни/ „я”/. У кожному слові поета — любов: любов до своєї землі, до людини, до своєї Батьківщини. Образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає сенс; звернення до земляків: любити рідну землю і дбати про її майбутнє .
Життєвий і творчий шлях Д. Павличка Шлях сучасного письменника літературознавця й перекладача Д. Павличка і в житті, і в літературі, і в громадській діяльності був надзвичайно складним. Таким він залишається, мабуть, і досі, зважаючи на наш непростий час. Були в його житті злети й падіння, гоніння, покарання та нагороди, переоцінка цінностей. Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 року в с. Стопчатові на Івано-Франківщині в багатодітній селянській сім’ї. Початкову освіту майбутній поет здобув у польській школі села Яблунів. Вчився в Коломийській гімназії та радянській десятирічці, а 1948 року вступив до Львівського університету. Студентом він очолював літературну частину Львівського театру юного глядача. 1953 року Д. Павличко вступив до аспірантури, досліджував сонети І. Франка, але невдовзі залишив наукову роботу. Того ж року вийшла його перша збірка поезій «Любов і ненависть». З 1954-го Д. Павличко — член Спілки письменників СРСР. У 1957-1959 роках завідував відділом поезії журналу «Жовтень». Тоді ж вийшли друком поетичні збірки «Моя земля» (1955) і «Чорна нитка» (1958). Збірка «Правда кличе» (1958) була визнана «ідеологічно ворожою», а весь її тираж повністю знищений. 1964 року Д. Павличко переїхав до Києва і очолив сценарну майстерню кіностудії ім. О. Довженка. Ним були написані сценарії кінофільмів «Сон» (1965) і «Захар Беркут» (1970). З 1966 по 1968 роки Д. Павличко працював у секретаріаті Спілки письменників України. Етапною для поета стала збірка «Гранослов» (1968), у якій він осмислював ідеї, багато в чому спільні для покоління шістдесятників: проблема людини, її взаємин з природою і навколишнім світом, проблема історичної пам’яті народу тощо. Протягом 1971-1978 років Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт». Серед багатьох поетичних книжок, що виходили у 1970-1980-ті роки, можна виділити збірки «Сонети подільської осені» (1973) і «Таємниця твого обличчя» (1979). Поезіям Д. Павличка властиві філософізм, глибина роздумів над сутністю людського буття, звернення до канонічних строф (сонет, терцина, рубаї) та творче використання фольклорних образів і мотивів. Д. Павличко — лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка 1977 року, автор багатьох літературно-критичних статей, один із засновників Народного руху України, Демократичної партії України, у 1990-1994 роках — депутат Верховної Ради, певний час був послом України в Канаді. У збірці «Покаянні псалми» (1994) поет прагне переосмислити власне життя, розмірковує над історією та майбутнім України. Д. Павличка цікавлять усі теми й проблеми, що йому сучасні. Так, образно-притчевий зріз часу ми бачимо у вірші «Коли помер кривавий Торквемада». До речі, через цей вірш було знищено всю збірку, видану 18-тисячним тиражем, і автор мав великі неприємності. Томас Торквемада — кривавий тиран минулого — асоціюється з особою Сталіна. Тирана не стало, але залишилися прибічники тоталітарного режиму й засоби застрашення народу, тому ніхто не поспішав радіти. І небезпідставно. Поет завжди переймався проблемами збереження національної свідомості рідної мови. Тому болем душі пройняті його вірші про це. Аналіз творчої діяльності Дмитро Павличко — автор відомих пісенних текстів — «Впали роси на покоси», «Лелеченьки», «Пісня про Україну», «Долиною туман тече», «Явір і яворина», «Я стужився, мила, за тобою», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Розплелись, розсипались»… Пісня «Два кольори» (1649) стала народною. На слова поета написали чимало пісень й автори Володимир Губа, Юлій Мей- тус, Богдан Янівський, Богдана Фільц, Олександр Ільїв, Микола Литвин, Галина Менкуш, Галина Ільєва. Твори на слова Дмитра Павличка виконують українські співаки Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, квартет «Явір», Василь Зінкевич… Творчий доробок Дмитра Павличка відомий у близькому й далекому зарубіжжі. Окремими книгами виходили його твори російською, естонською, польською, болгарською, угорською, грузинською та слов’янськими мовами. Робота над твором Д. Павличка «Два кольори» Материнська пісня… Вона приходить до нас тихими вечорами, добросердна й лагідна, хвилююча й щира, як одвічна любов, що змалечку навіває нам поетичні образи землі й неба, сонця й рясного суцвіття, учить любові до рідного краю, праці, близьких і рідних нам людей та гордості до найсвятішого. Пісня – музикально – поетичний різновид мистецтва, призначений для співу, вона складається з куплетів, є приспів. Аналіз твору: жанр твору (ліричний вірш); вид лірики (особиста); тема та ідея твору.( Роздуми над своєю долею і життєвим шляхом, показати складність життя і уславити материнську любов. провідний мотив (мотив дороги як символу людської долі поєднаний із мотивом материнського благословення…); віршовий розмір (п’ятистопний ямб); тип римування (перехресне). - Про які кольори йде мова у творі? Чому саме їх обрав автор? (Людину все життя супроводжують два кольори: червоний — то любов, а чорний — то журба. Такими ж нитками, за народною традицією, вишивали рушники та сорочки. Проводжаючи сина в дорогу, мати дала вишитий рушник, як оберіг, як символ своєї любові. І це була найдорожча річ, яку він зберігав протягом довгих років, бо мати ніби вгадала синову долю, вишила її на полотні. Пронесені крізь роки й відстані, як заповіт, як материнська пісня любові й зажури, два кольори вийшли із згорточка старого полотна і стали глибоко поетичним образом. Вони — ніби символи самого життя, що водило поета по світах і кликало додому, переплітаючи сумні й радісні дороги, як узори на материнім гаптуванні). Висновок Два кольори — дві тривоги, дві нитки душі, що з’єднують в одному візерунку пам’ять про батьків і турботу про дітей, про сучасне й майбутнє. Вони, як живі джерела, що передають від покоління до покоління скарби й багатство пам’яті свого роду, бо саме вони духовно єднають людину з рідною землею. Домашнє завдання: - біографія письменника - Вірш „ Два кольори” – напам’ять
29.04202 Група№ 21 Урок № 35 Народився Іван Драч 17 жовтня 1936р. в сім’ї робітника раднаргоспу в с. Теліжанцях на Київщині. Перший вірш надрукував ще семикласником. Після закінчення школи викладає російську мову й літературу в сусідньому селі, працює інструктором райкому комсомолу, служить в армії. У 1958р. вступає на філологічний факультет Київського університету ім.. Шевченка (виключений через творчі та політичні погляди). Відновився лише на заочній формі. Працює у «Літературній газеті». У 1964р. здобуває фах кінодраматурга на Вищих сценарних курсах у Москві, працює в сценарній майстерні Київської кіностудії ім. Довженка. Зближується з шістдесятниками. Працює в редакції літературного журналу «Вітчизна», в апараті Спілки письменників України. Удостоєний премії УРСР ім.. Шевченка та Державної премії СРСР. У 1989р. став першим головою Народного руху України, тричі обирався депутатом Верховної ради. Нині очолює громадську організацію Конгрес української інтелігенції. У 2006р. удостоєний звання Героя України. Помер 19 червня 2018 року у клінічній лікарні «Феофанія» після важкої хвороби легенів. Творчість: - поема «Ніж у сонці» 1961р. - перша збірка «Соняшник» 1962р. - збірка «Протурберанці сонця» 1965р. - збірка «Балади буднів» 1967р. - кіноповість «Іду до тебе» 1970р. - збірка «До джерел» 1972р. - збірка «Корінь і крона» 1974р. - книжка «Сонячний фенікс» 1978р. - збірка «Теліжинці» 1985р. - поема-мозаїка «Чорнобильська мадонна» 1986р. - збірка «Храм сонця» 1988р. - збірка «Лист калини» 1990р. - збірка «Вогонь з попелу» 1995р. - збірка «Сізіфів меч: вірші дев’яностих» 1999р. - збірка «Анатомія блискавки» 2002р. - збірка «Сонце моє» 2010р. «Балада про соняшник» не вкладалася в загальноприйнятому розумінні в рамки цього жанру, маючи ознаки то притчі, то медитації, то невеликої поеми. «Балада про соняшник» — твір незвичний. Йому притаманні баладні елементи фантастики (олюднення образів соняшника й сонця за рахунок навмисного заземлення, спрощення), особливий драматизм, адже справжнє потрясіння переживає незвичний персонаж із зеленими руками й ногами від фантастичної картини сонця на велосипеді. Поет реформував жанрові можливості балади, відкинувши традиційні її атрибути, але залишивши ліро-епічну структуру, напружений сюжет. Особливості балади І. Драча в тому, що він розширив просторові координати художнього світу, увів побутову конкретику, універсальність і велич життя, поєднанні в цілісність. Сонце в баладі — це втілення людських прагнень до правди, до краси, до ніжності, до справедливості, це морально-етична категорія. В Україні здавна до рослин ставилися, як до істот, наділених душею, що відбилося в багатьох легендах та піснях, а також у літературних творах. Соняшник — рослина, завезена з Північної Америки, яка відразу вписалася в український краєвид, стала квіткою національного світовідчування. Очевидно, не останню роль тут відіграла її досконала короно-подібна форма, схожа на сонячнце, а також жовтий колір як невід’ємна частина національної символіки. Пригадайте, на полотнах яких художників зображено соняшник. Аналіз балади Літературний рід: ліро-епос. Жанр: балада (модерна). Тема: розповідь про хлопчика-соняшника, показ природи мистецької творчості. Ідея: возвеличення таїнства пробудження творчого духу в людині; усвідомлення високості поезії, що базується на рідному ґрунті, на національних коренях. Провідний мотив: талант бачити красу в повсякденні. Віршовий розмір: верлібр. Художні засоби балади: - епітети: тіло шорстке і зелене; красиве засмагле сонце; золоті переливи; червона сорочка; золоте німе захоплення; сонце оранжеве; - розгорнута метафора: В соняшника були руки і ноги, Було тіло шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром, Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці. І купався коло млина, і лежав у піску, І стріляв горобців з рогатки. Він стрибав на одній нозі... - риторичне звертання: Поезіє, сонце моє оранжеве; дайте покататись, дядьку! - риторичне питання: Дядьку, хіба вам шкода?
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Опрацювати та проаналізувати поезію «Балада про соняшник».
29.04.2020 Група №21 Урок № 36
Микола Вінграновський – поет надзвичайного мистецького обдарування: сила його таланту потужно втілилася в поезії, прозі, акторській діяльності, режисурі. Визначальним у його творчості, починаючи від перших проб пера, було, за спостереженнями літературних критиків і майстрів поетичного слова, органічне і яскраво виражене національне світосприйняття, засвідчене в домінантних образах і мотивах свободи, незалежності, любові й краси, в художній іскрометності його незрівнянної метафорики. Учень О.Довженка, М.Вінграновський шукав втілення гуманістичного ідеалу в естетичному утвердженні людини, її творчого покликання, найповнішої духовної самореалізації, усвідомлення ваги національних традицій і живлющої сили багатовікового етичного досвіду народу. Митець гучно ввійшов у літературу на початку шістдесятих років минулого століття. З-поміж плеяди молодих талантів М.Вінграновський з його харизматично масштабним і дедалі більше інтимно-сповідальним стилем вирізнявся незмінною налаштованістю на відкриття прекрасного, вишуканим естетизмом, тримаючи читацький загал у постійному очікуванні його новаторських поетичних сплесків. Його творчість (як і всіх шістдесятників) знаменувала посилення особистісного начала в літературі, ліричну розкутість, збагачення психологізму, єдність художніх мікро- й макродомінант, що зближували реалії буденності із масштабним сприйняттям людського буття. Свобода вислову, незужитість образного мовомислення, змістовий і формальний нонконформізм – ознаки художнього світу М.Вінграновського, природного в усіх своїх творчих і життєвих виявах. За словами П.Загребельного, поет був позбавлений претензійності й домагань визнання, завжди залишався вірним своєму талантові, не спокушався довколалітературною метушнею.
«Сеньйорито акаціє, добрий вечір…»
Інтимна лірика Миколи Вінграновського Любовна лірика – це романтичний погляд на світ, шляхетність душі, щирість зізнань, культура вислову. Жінка, наречена, кохана, мати- образи, у яких втілюються найсвітліші поетові почування, його роздуми про рідну землю, джерела духовності. Інтимна лірика Миколи Вінграновського возвеличує, підносить людину, а не лише фіксує її настрої. Інтимні струни підносять з глибини людської душі найсвітліші, найчистіші порухи. Всі вірші збірки”Цю жінку я люблю”так чи інакше виходять за рамки особистого світу.Душевна драма чуттів ліричного героя не абстрагована від реалій дійсності, від часу. Вона протікає крізь час і відбувається у нашому часі. І тому молоді пристрасті душі ліричного героя в поезіях Миколи Вінграновського мають особливий драматичний сенс, свою філософію. У пору «хрущрвської відлиги» в мистецтві відбувся несподіваний вибух, пов'язаний зі стрімким розвитком суспільної свідомості. Мистецтво повертало собі власну сутність. З тої пори родом і Микола Вінграновський — один із найпомітніших у плеяді шістдесятників. Багатогранний митець — поет, прозаїк, режисер, актор, — його творчий доробок надзвичайний. Учень Олександра Довженка, прилучення до світогляду якого позначилося на всій творчій долі Вінграновеького. Його поезія — це стихія тонко спостереженої реальності, невловимої, непередбачуваної, повної неочікуваних, але єдино можливих афористичних метафор. Його українська мова вражає елегантністю у кожному відтінку емоцій та почуттів. Відправною точкою у творчості М. Вінграновеького є людина, людина, котра вирішує проблеми, як сьогоденні, так і вічні, у душі якої крізь призму інтимного відбивається вселюдське. Відповідно до цього його інтимна лірика не тільки розповідає про любов до жінки, а вражає драматичним усвідомленням законів Всесвіту. Якщо простежити розвиток ліричного героя збірки «Цю жінку я люблю...», то перед нами постане світлоносний оптиміст, здатний на жертви заради коханої. Відкривається збірка віршем «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...» Ліричний герой, уже не юнак, а досвідчений чоловік, у котрого начебто все «здавалося, відболіло, прогоріло», промовляє до акації, шанобливо звертаючись до дерева на «Ви». Він розмовляє з нею про любов, розмірковує про роки, почуття, відведені долею, бажання, що вже пройшли. Про те, що коли «осінь зійшла по плечі», стало любити важче, та «вже б, здалося, нащо мені?» Начебто попрощався він з коханням, пізно вже — занадто багато бачив та пережив у житті: «У годину суху та вологу Відходились усі мости 1 сказав я — вже слава Богу, І, нарешті, перехрестивсь». Аж тут: «Коли ж — здрастуйте, добрий вечір. Ви з якої дороги, пожежо моя?.. Сеньйорито, вогонь по плечі — Осінь, ви і осінній я...» І бентежить його ця зустріч, і знов постає перед ним запитання: «Хто воно за таке любов?» Збуджений настрій героя, його піднесеність та хвилювання поет передає за допомогою урочистих звертань: «сеньйорито акаціє», «пожежо моя», «колюче щастя». Емоційна наснаженість речень доречно передає стан душі ліричного героя. Герой Миколи Вінграновського живе в гармонії з природою, поважає її, захоплюється її чарами, красою, її таємничістю, він увесь у настрої споглядання. І це глибинне відчуття ріднить його з народною творчістю, герої якої завжди живуть у поєднанні з природою, завжди відчувають себе її часткою. Вірші Миколи Вінграновського насичені усіма кольорами та відтінками. Поет не вдається до кольору тільки для означення певних властивостей предметів. Вій прагне за допомогою «фарб» намалювати виразні образи у сприйнятті читача, висловити складні переливи почуттів свого ліричного героя. Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть, І являть тебе вони в небі і в морі, У синьому небі, у синьому морі... Тебе вони являть і так і замруть. Колір потрібен митцю не лише в описі пейзажних мотивів. За допомогою багатої палітри він фіксує протилежність та взаємопроникнення, протиставлення та єднання глибинної сутності. Ціла райдуга потрібна йому, щоб закарбувати настрій, почуття, емоції — це і чорний, і білий, і голубий, і навіть кровавии: «У чорної райдуги біле тіло І чорні очі, як сто криниць. ... І кров голуба — в крові небо сія». І в цій, породженій бурхливою фантазією боротьбі та гармонії кольорів, у вихорі вируючих пристрастей, постає щира душа. Але ця світлоносність не легка, вона народжена у боротьбі з темними рухами душі. Кохаючи жінку, герой одночасно ніби й проклинає її — «прагнув смерті вашої не раз», і водночас до нестями любить, прагнучи «доторкнутися і воскресити». Кохана для нього і «богине віри і добра», і «брехня». У його душі, як і в кожного з нас, постійно проходить боротьба, і це одвічний вселюдський мотив. Любов перемагає, і щоб зрозуміти це, треба серцем доторкнутися до цих поезій.
30.04.2020 Група №21 Урок № 37 Ліна Василівна Костенко (19 березня 1930, Ржищів, Київська область) — українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Мати Оксани Пахльовської. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994). У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок«Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році. Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів. Відмовилась від звання Героя України. ДитинствоНародилась у родині вчителів. У 1936 році родина перебралась із Ржищева до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу. Після закінчення середньої школи навчалася в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році. «Шістдесятник»
Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Період так званих «шістдесятників»створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім’я поміж визначних майстрів української поезії. На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961, її піддавали критиці за «аполітичність», був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Л.Костенко «Дорогою вітрів». 8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А.Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М.Вінграновського, І.Драча, Л.Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників. 1963 — зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний інтеґрал», книжку «Княжа гора» зняли з верстки. У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні. Її вірші ходили в «самвидаві». 1965 — Л. Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Була присутня на суді над М. Осадчим і М. Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Разом з І.Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін») і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали в суд клопотання з проханням передати на поруки Б. Гориня як наймолодшого з заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення. Травень 1966 — у Спілці письменників України, де таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Л. Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала І. Світличного, О. Заливаху, М.Косіва і Б. Гориня. 1968 — написала листи на захист В.Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна». Після цього ім’я Л.Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду». 1973 — потрапила до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ з ідеології В.Маланчуком. Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка. Перу Л. Костенко також належать збірки поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987). Нове століттяПоема «Берестечко» з ілюстраціями Георгія Якутовича, видана видавництвом «Либідь» 2010 року, мала загальний тираж 14 тис. примірників, а збірка «Гіацинтове сонце», впорядкована Ольгою Богомолець, розійшлася тиражем 5 тис. прим.; на додруковування додаткового тиражу, за словами директора видавництва Олени Бойко, упорядниця згоди не дала. 2010 року вийшов перший роман Л.Костенко — «Записки українського самашедшого». Роман викликав великий ажіотаж і тимчасову його нестачу в книгарнях, що привело до появи піратських передруків. Станом на червень 2011 року загальний офіційний тираж роману становив 80 тисяч. У січні 2011 року Ліна вирушила у тур-презентацію свого першого роману. Презентації відбулися в Києві, Рівному та Харкові, усюди були аншлаги, не всі охочі потрапити змогли це зробити через те, що вже не було місця у залах. Але 9 лютого письменниця перервала свій тур через особисту образу. Зустрічі письменниці з читачами Кривого Рога та Острога були відкладені на невизначений термін, а львівські зустрічі — скасовані. У лютому 2011 року вийшла поетична збірка Л.Костенко «Річка Геракліта», куди ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій. 9 квітня 2012 року, в день народження Шарля Бодлера, відбулася презентація монографії про Ліну Костенко «Є поети для епох» авторства Івана Дзюби. Книга надрукована видавництвом «Либідь». Чоловіки:
Діти:
Відзнаки
ПерекладиТвори Костенко перекладено англійською, білоруською, естонською, італійською, німецькою, словацькою та французькою мовами. Видання
Романи
Поеми
Поезії
05.05.2020 Урок № 38 Група №21 Кохання в ліриці Ліни Костенко - це кристал із безліччю граней. Свято. Полон. Шаленство. Наслання. Хвороба. Сон. Чаклунство... Це самозреченість І відчай, втіха і смуток, беззахисність і сила; це поразка раціо та безмежжя ніжності, викликаної співзвучністю двох душ, які озиваються назустріч одна одній. Слово «ніжність» походить від слова «нега», що означає розкіш, блаженство, солодке забуття. Ніжність - супутниця любові. Для її пробудження потрібен, кажучи мовою психологів, об'єкт кохання, а значить - захоплення, обожнювання, замилування. Люблю до оніміння, до стогону, до сліз... Це дуже характерні для інтимної лірики Ліни Костенко рядки з вірша «Недумано, негадано». Ще й там характерні, що в них - бунт проти ерзац-почуттів, напівлюбові, лукавства й розрахунку. У цьому розумінні вони дещо «старомодні» — вірші Ліни Костенко про любов. У них не знайдете поширеної в модерній літературі сексуальної розкутості, еротичних екзальтацій, буйства плоті. Вони так само «старомодні», як і вічномолоді сонети Данте, Петрарки, Шекспіра, як пушкінське «Я пам'ятаю мить чудову», як Лосине «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти...». «Моя любове, я перед тобою...». Можна сказати, що це вірш моління. Так звертаються до Всевишнього. Ліричне переживання в цій поезії Ліни Костенко породжене тією миттю, коли душу переповнюють передчуття любовного полону, блаженство і тривога, яка вже не в силі зупинити сердечну повінь. Стихія вже поруч; уже ти в її владі, як човняр, нанесений у розбурхане море. І що обіцяє воно тобі - ласку, порятунок чи загибель? Моління ліричної героїні вірша сповнене благань. Але викликані вони не стільки острахом, скільки відчайдушною і самозреченою готовністю самій стати часткою стихії. Любові блаженні сни... «Блаженні» - лукавий епітет. У ньому значення переливаються, як сонце на морській гладіні. Блаженство? Так. Але блаженний - це ще й божевільний. І святий-теж (згадайте біблійні тексти: «Блажен, хто вірує...»). А в рядках Ліни Костенко присутні всі ці відтінки водночас! Воістину бездонне слово... Бо й саме почуття любові - також бездонне... Домашнє завдання. Законспектувати тему уроку.
06.05.2020 Урок № 39 Група №21 Альфреско — це фреска, виконана на стіні водяними фарбами но свіжій сирій штукатурці. Часто такий малюнок мав ідилічний сюжет. У творі «Українське альфреско» Ліна Костенко малює традиційну картину українського селянського світу, використовуючи фольклорні образи-архетипи: шлях, долина, біла чайка, дід і баба, курочка ряба, лелека. Та з розвитком сюжетної лінії за милою пастораллю сільського життя читач угадує страшну трагедію старого подружжя: воно не має дітей. Рік написання: 1987. Збірка: «Сад нетанучих скульптур». Напрям: модернізм. Течія: неоромантизм з елементами символізму. Тема “Українське альфреско”: бездітна старість; вимираюче село. Ідея “Українське альфреско”: ідилічне змалювання-переживання самотньої старості як «останньої казки», яка, на жаль, не зігріта голосами дітей чи онуків. Вид лірики: філософська. Жанр “Українське альфреско” : ліричний вірш. Провідний мотив “Українське альфреско”. У творі звучить мотив розриву між поколіннями, коли до діда і баби, які живуть у селі, не приїжджають онуки, які або забули стареньких, або дітей у подружжя ніколи не було. отже, й онуків нема звідки чекати. Римування – перехресне: граба ряба, на самоті — золоті (абаб) Віршовий розмір “Українське альфреско” Вірш написано семистопним ямбом із пірихієм з перебивкою ритму у кінці; сьома стопа усічена за рахунок другого й четвертого рядків. Цей ритм властивий для епічних творів фольклору і допомагає довершити картину пасторального життя — воно наче у казці. Композиція “Українське альфреско”. Поезія «Українське альфреско» — це розповідь про життя селянської родини. У першій строфі поетеса створює ідилічну картину, і тільки слово «самота» дешо порушує гармонію. У другій строфі перспектива картини наближається до читача: ми бачимо «вишні чорноокі» на гіллі. Ідилія перших строф різко переходить у драму: самотня старість відчувається в усьому. Образи “Українське альфреско”. У творі є два головних образи — дід і баба, які тихо доживають свій вік серед чудової природи. Подружжя не має дітей – і в цьому найбільша трагедія старих селян. Крім цих образів у вірші є багато фольклорних образів-архетипів. “Українське альфреско” художні засоби -епітети – золоті яєчка, «вишні чорноокі», «шлях золотий» -метафори – хатка стоїть на самоті, «дорога лежить», «казка сидінь, жоржини виглядають» -зображують застиглість картини: уособлення «навшпиньки виглядають жоржини через тин» створює конкретний зоровий образ, шо дозволяє уявити висоту тину, вигляд квітів. У вірші «Українське альфреско» Ліна Костенко, використавши пасторальний малюнок і контрастне до нього життя, зобразила трагедію діда й баби, їхню самотність, яку прикрашають тільки квіти, лелека й сусідські діти. Повз їхню хату «хтось до когось їде тим шляхом золотим», а старе подружжя асоціюється з останньою у світі казкою, яка сидить під образами. Сумно, але коли не стане діда й баби, зникне і той казковий світ, у якому поїси що живуть ці лагідні люди. Історія написання “Українське альфреско” Чорнобилська трагедія (1986 р.) справила на поетесу надзвчиайне враження: людство з його амбіціями й прагненням владарювати над світом виявилося насправді таким слабким… На очах Ліни Костенко благословенний край на берегах Прип’яті перетворюється на пустелю, тож не дивно, що в ліриці поетеси в цей час з’являються мотиви прощання із селянською Атлан-тидою, «останньою в світі казкою». У збірці «Сад нетанучих скульптур» є низка віршів, у яких запеклися біль порожніх хат, самотня печаль останніх жителів «неперспективних» сіл («Затінок, сутінок, день золотий», «Дзвенять у відрах крижані кружальця», «На спиляному осокорі»). Тема селянської Атлантиди прийшла до Ліни Костенко разом зі спогадами, пронизливим відчуттям проминання часу, який тече, як пісок крізь пальці, з напружено-драматичними пошуками «слідів роду», що їх поетеса сподівається знайти «у плачах і легендах», з усім комплексом питань, пов’язаних із роздумами про те, що залишає по собі людина на землі та в пам’яті нащадків. До речі, і сьогодні Ліна Костенко чи не найбільше переймається долею «пустелі» Чорнобильського краю, організовуючи в ті місця експедиції, постійно ставлячи цю проблему перед очі загалу. Домашнє завдання. Законспектувати аналіз вірша.
07.05.2020 Урок № 40 Група №21 Тема: Історично-фольклорна основа історичного роману у віршах “Маруся Чурай” Ліни Костенко “Маруся Чурай” аналіз твору Рік написання: 1979. Літературний рід: ліро-епос. Жанр “Маруся Чурай”: історичний роман у віршах (визначення Л. Костенко). Тема “Маруся Чурай”: зображення нещасливого кохання Марусі та Грицька в поєднанні з широкою картиною життя України XVII ст. Головна ідея: незнищенність українського народу (особистості з багатим духовним світом), глибока віра в його (її) духовну силу і могутність. Головні герої “Маруся Чурай”: Маруся Чурай, Гриць Бобренко, полковий обозний Іван Іскра, полтавський полковник Мартин Пушкар, козак Лесько Черкес, Галя Вишняківна, війт Семен Горбань. Сюжет і композиція “Маруся Чурай” Дві сюжетні лінії, які переплітаються, — особиста (Маруся-Грицько) й історична (боротьба українського народу проти загарбницької політики польської шляхти). Роман складається з дев’яти різних за обсягом розділів. I розділ «Якби знайшлась неопалима книга». Дощенту знищена пожежею Полтава 1658 р. Суд над Марусею, яку звинувачено в отруєнні коханого Грицька Бобренка. На захист Марусі стають козаки — полковник Мартин Пушкар та Іван Іскра. Марусі виносять смертний вирок. II розділ «Полтавський полк виходить на зорі». Полтавський полк на зорі вирушає в похід боронити волю свого народу. III розділ «Сповідь». Маруся перебуває у в’язниці, вона згадує дитинство, батьків, родинні стосунки; дитинство Гриця, його батьків і їхні сімейні стосунки; далі постає історія кохання Марусі й Гриця і його зрада з Галею Вишняківною. У кінці розділу (він найбільший у творі, центральний) Марусю виводять на страту. IV розділ «Гінець до гетьмана». Іван Іскра мчить до гетьмана Богдана Хмельницького, щоб сповістити про суд над Марусею. Гетьман своїм універсалом скасовує смертний вирок Марусі. V розділ «Страта». Марусю виводять на площу для страти, де зібралася чи не вся Полтава, люди по-різному висловлюються щодо Ма-русиної трагедії. В останній момент перед стратою на площу вривається Іван Іскра з добутим універсалом, у якому наказано скасувати вирок з огляду на пісенний талант Марусі і героїзм її батька Гордія, якого як оборонця України було покарано на горло у Варшаві. VI розділ «Проща». Маруся вирушає на прощу до Києва і по дорозі знайомиться з мандрівним дяком-філософом, який розповідає їй про Якова Остряницю, Северина Наливайка та Ярему Вишневецького. Маруся глибоко осмислює історію України з розповідей дяка і з побачених у дорозі картин зруйнованої Батьківщини. VII розділ «Дідова балка». Іван Іскра відвідує старого запорожця, колись визволеного з двадцятилітньої турецької неволі, який оселився під Полтавою й займається різьбярством. Іван попереджає діда про наступ ворожих військ, але той вирішив не покидати свою домівку. VIII розділ «Облога Полтави». Брами Полтави зачинені, гармати націлені на ворога. Полтава мужньо тримається в польській облозі вже четвертий тиждень. Іван Іскра відвідує самотню Марусю (її мати померла) і пропонує одружитися. Маруся відмовляє парубкові. IX розділ «Весна, і смерть, і світле воскресіння». Маруся попрощалася з Іскрою, виснажена горем і хворобою, чекає свого кінця. Облогу знято, і місто повертається до звичного життя. Повз будинок Марусі проходять козаки й співають її пісні, а далі дівчата — пісню «Ой не ходи, Грицю». Проблематика й композиція “Маруся Чурай” Тематично й композиційно роман надзвичайно складний, багаторівневий, багатопроблемний. Він «нагадує кристал, у якому безліч граней» (В. Панченко). За своєю суттю це — глибоко національний твір. Ліна Костенко здійснила величезну дослідницьку роботу, щоб якомога точніше, зриміше показати, «оживити» Україну XVII ст. Письменниця спершу осягнула, відчула її сама, а згодом, працюючи над романом, відкрила її й для нас, обезсмертила в Слові. Серед порушених у творі проблем: • таїна, сила й незбагненна, часто безжальна логіка любові; • фатальне зіткнення духовного й матеріального, піднесеного й приземленого в людському житті; • доля як наслідок вибору між цими цінностями; • шляхетність і вірність як шлях порятунку, пристосуванство й зрада як шлях до загибелі; • творець і суспільство, нелегка, але висока місія митця в історії свого народу; • славна й трагічна боротьба народу за свою державність Така широка проблематика роману й зумовила необхідність ускладненої, «багатоярусної» композиції. В основі твору — дві наскрізні взаємопов’язані сюжетні лінії: доля Марусі й доля України. Вони прочитуються не лише в конкретно-історичній площині, а й у понадчасовій: Маруся — неповторна, одухотворена, творча особистість, яку намагається поглинути дріб’язковий, егоїстичний, безжальний буденний світ; Україна — сильна й прекрасна країна, яка протягом століть прагне здобути свободу, державність, але цьому заважають інтриги сусідів і підступність своїх перевертнів. Домашнє завдання. Законспектувати тему уроку,прочитати та аналізувати роман у віршах.
12.05.2020 Урок № 41 Група №21 Більш як півтора століття розробляється цей сюжет в українській, польській та російській літературах. Досить назвати імена письменників, які в своїй творчості зверталися до нього, — Б. Залєський, О. шаховський, К. Тополя, О. Гроза, Г. Бораковський, А. Александров, П. Білецький-Носенко, І. Онопріенко-шелковий, Л. Боровиковський, Є. Озерська-Нельговська, М. Ста-рицький, В. Самійленко, С. Руданський, І. Микитенко, І. Хоменко, Л. Забашта, В. Лучук… А коли додати, що його певною мірою використала в повісті «В неділю рано зілля копала…» О. Кобилян-ська, що сама балада перекладена російською, польською, німецькою, угорською, французькою, англійською мовами, то з усією очевидністю розумієш сміливість Ліни Костенко, яка наново взялася за настільки, здавалося б, зужитий у літературі матеріал. Про легендарну Марусю Чурай написано немало творів. До осмислення феномену її життя й творчості зверталися Г. Квіт-ка-Основ’яненко, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський та інші. Ім’я Марусі Чурай відобразилося також у безлічі легенд, одна з яких і стала основою твору Ліни Костенко. Український народ вправі пишатися багатством народної творчості. Хтось створює щось, його визнають, й ось уже про нього складають легенди й перекази. Так, за переказами, у 1625– 1650 рр. жила в Полтаві Маруся Гордіївна Чурай — поетеса й співачка, пісні якої були широко відомі в народі. Вона любила Гриця Бобренка. Але їх кохання було нещасливим і закінчилось трагічно. Дівчина померла в молодому віці, навіть точно не відомо як, але її чудові пісні, що їх вона подарувала народові, дали їй вічне життя в пам’яті українського народу. На жаль, не збереглося жодних архівних документів, які б засвідчили існування Марусі Чурай, страшна пожежа 1658 р. знищила всі архіви Полтавського магістрату. А легенди й перекази розповідають про сильне, але трагічне кохання дівчини-співачки й козака Гриця Бобренка, який помер наглою смертю, мабуть, через отруєння. ця сюжетна лінія вплітається в історичну фабулу роману — народну війну українців за визволення від поляків, татар. Дія твору розгортається в основному в Полтаві, що на той час була важливим містом, військовим осередком, мала свій козачий полк, який боронив рідну землю. Художній твір вважається історичним передовсім тоді, коли автор правильно й всеохоплююче відображає історичну епоху. Ліна Костенко це зробила неперевершено. Та навіть принцип умовності, за яким на початку роману сама поетеса визнає перевагу художнього домислу над фактами («А що, якби знайшлася хоч одна…»), не тільки не знижує читацьку цікавість, а ще більше її посилює, змушуючи читати художній текст прискіпливіше. Та як не читай, але не знайдеш бодай огріха, а не те що грубої помилки в зображенні історичного «Композиція твору» Багатотемність твору: • багатостраждальна українська історія з її трагічною героїкою; • характеристика колоритних народних типів, взятих з різних «поверхів» українського життя XVIII ст.; • кохання дівчини-козачки, яке відкривається безміром душевних граней та переживань — поетичних і трагічних; • сповнений пристрасті роздум про місію митця та його слова, поезії в людському житті загалом, і в українській долі — зокрема. Головна ідея твору. Незнищенність українського народу (особистості з багатим духовним світом), глибока віра в його (її) духовну силу й могутність. Сюжет і композиція Сюжетні лінії - особиста (Маруся-Грицько) історична (боротьба українського народу проти загарбницької політики польської шляхти). Роман складається з дев’яти розділів, кожен з яких має добре продуману назву. I Розділ «Якби знайшлась неопалима книга». Дощенту зни II Розділ «Полтавський полк виходить на зорі». Полтавський III Розділ «Сповідь». Маруся перебуває у в’язниці, вона зга IV Розділ «Гінець до гетьмана». Іван Іскра мчить до гетьмана V Розділ «Страта». Марусю виводять на площу для страти, VI Розділ «Проща». Маруся вирушає на прощу до Києва VII розділ «Дідова балка». Іван Іскра відвідує старого запо VIII Розділ «Облога Полтави». Брами Полтави зачинені, гар- IX розділ «Весна, і смерть, і світле воскресіння». Маруся попро «Образ Марусі Чурай» Образ Марусі Чурай — це образ з легенди, ми не знаємо достеменно, чи жила вона насправді. Найімовірніше Маруся Чурай справді жила на Полтавщині у XVII ст., складаючи пісні, яких співала вся країна, а деякі з них співають і досі. Якою видається читачеві Маруся? це дівчина, яка мала дар від Бога: не тільки дар співати й складати пісні, але дар кохати, бути щирою та чистою: Красива я була, правда? Схожа на свою матір. Смілива я була, правда? Схожа на свого батька. Співуча я була, правда? Схожа на свій народ. Напевне, ці рядки чи не найкраще розповідають нам про Марусю Чурай. І саме через ті рядки виникає думка про те, що образ Марусі Чурай є символічним: вона й є в певному сенсі образом народу, з його співучою нескореною й нескоримою душею, з душевною чистотою й несправедливо сповненим страждань життям. Марусю називають у романі голосом, піснею й душею народу. Вона, напевне, такою і є. На долю дівчини припадає багато випробувань, життя зрештою надламує її душу, вона ніби втрачає свій голос, втрачає здатність жити легко й радіти життю, але душевна чистота, прагнення кращого якщо не для себе, то для свого народу залишається з Марусею до останніх її днів. Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах», — каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині й гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «її пісні — як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот». Справжній митець, Маруся, наділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами й стражданнями. У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети, кращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва проходить через історичний роман у віршах «Маруся Чурай» наскрізно. Для Ліни Костенко Маруся Чурай — не просто вродлива дівчина з її природним бажанням кохати й бути коханою, щасливою в сімейному житті. Вона — натура творча, а тому особлива. Радощі й жалі простих людей дівчина чутливо вбирає в себе як свої: «ця дівчина не просто так, Маруся. це — голос наш. це — пісня. це — душа». Так говорить про героїню Іван Іскра, який розуміє чарівність її вроди, високість душі й талант художника. Йому якраз імпонує саме здатність тонко відчувати, шляхетно поводитися навіть у побуті. У зображенні головної героїні Ліна Костенко майстерно переплітає особисте і загальнонародне. Усе в романі не просто відбувається на тлі історичних подій: кожен вчинок, кожен характер історично обумовлений. Так, історія сім’ї Марусі, загибелі мужнього батька пояснює багато що у її характері, ставленні до людей і світу. Починається роман сценою суду, в якій виявляється ставлення різних людей до дівчини. Для одних вона — гордість, душа народу, для інших — убивця. Сама ж Маруся, болісно переживаючи особисту драму, мовчить, не говорить про те, що зілля Гриць випив сам, що те зілля призначалося їй. Донька Гордія та Горпини Чураїв увібрала в себе все краще, чим наділені були її батьки, увібрала в душу свою, у свій талант усе краще й від рідного народу. Ще змалечку дівчина була наділена, крім надзвичайної вроди, ще й величезним поетичним даром, бо могла, не стараючись і не напружуючись нітрохи, говорити віршами про звичайні, повсякденні, побутові речі. Вірші, за спогадами сучасників і очевидців, так і сипали з неї, рими добиралися легко й природно, маючи під собою багатюще народне джерело. Смерть батька стала очевидно, для дівчини тим поворотним моментом, коли дитячі словесні забавки вилилися в глибинну пісенність душі, у непереборну потребу творити, таку не сильну, як потреба живого дихати, чути, бачити мислити… А доля геніїв нашого народу, як правило, нелегка. Не раз людська підлота, заздрість, підступність, користолюбство трощили, нищили людські долі, топтали ніжний цвіт почуття. І через це пройшла Маруся: безвольний коханий Григорій Бобренко, що під впливом хижої й владолюбної матері залишає дівчину, у яку був закоханий іще з дитинства й з якою разом виріс, і бере собі за дружину Ганну (Галю) Вишняк, племінницю Полтавського полковника Мартина Пушкаря, доньку осавула Федора Вишняка. Маруся, що чекала Гриця з походу, зберігаючи йому кришталеву вірність, у розпачі звертається у своїх піснях то до Бога, то до людей, то до зрадливця — коханого, але долі повернути не може. У творі Ліни Костенко отруєння Гриця — трагічна помилка, непорозуміння: героїня підготувала зілля для себе, а хлопець (там він не одружений, а тільки наречений) випадково випив. Пісні ж самої Чураївни, що крок за кроком розгортають перед нами трагедію покинутої, зрадженої, знеславленої дівчини, доводять інше. Сама пісня «Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці…» є і розпачливим зойком зболілої, вистражданої душі, й обвинува-чувальним актом призначення вбивці. Якщо пісні «Ішов милий Горонькою», «Болить моя головонька від самого чола», «Засвіт стали козаченьки», «Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає», «Чи ти, милий, пилом припав», «шумить-гуде дібровонька» крок за кроком розгортають сторінки трагедії душі дівочої і ницості й зради душі юначої, то пісня «Ой не ходи, Грицю…» є логічним завершенням, крапкою в розвитку їх стосунків. Доведена до відчаю, Маруся спробувала накласти на себе руки (кинулася із греблі у Ворсклу), але була врятована Іваном Іскрою, хлопцем, що безнадійно, без відповіді був закоханий у неї. А Гриць, не зважаючи на одруження, далі продовжував до неї ходити, люблячи, але знаючи, що за дружину не візьме, бо не дозволить мати. І потім, уже будучи одруженим (у романі цього немає), не полишає нещасну дівчину, ще більше вводячи її в неславу. І неможливість розплутати цей божевільний клубок людських стосунків і почуттів змушує Марусю до останнього, відчайдушного кроку — одним вчинком знищити причину своїх і його страждань. Що і було виконано. В історичному романі у віршах «Маруся Чурай» дівчину-отруйницю присуджено скарати «на горло» через повішання. Насправді факти свідчать, що була присуджена кара через «усікновення голови» (страшніше й жорстокіше!). І в останній момент, уже біля плахи, вірний козак Іван Іскра привозить від самого гетьмана Богдана Хмельницького наказ про скасування кари і заборону надалі без гетьманової згоди карати будь-кого «на горло». Чураївна залишається живою, але вона вже мертва, душа її вмерла разом із коханим і похована разом із ним, а тлінна оболонка довго на сім світі не затримається, бо тіло без душі — ніщо. І ота пісня стала її останньою піснею, бо мертва душа шедеврів уже не створить. Історія зазначає, що після Грицевої смерті та суду, що засудив дівчину до смертної кари влітку 1652 р. Маруся Чурай прожила ще рік і померла від сухот 1653 р. Так людська підступність і злоба погубила чарівний цвіт української піснетворчості, українську Сафо, як називали її літературознавці, що прожила на світі неповних 28 років. Та вічно молодими, нев’янучими, свіжими залишаються її пісні, як і трагедія любові, вилити в них. це саме та мить геніального осягнення, коли суто особисте, інтимне стає всезагаль-ним, вселюдським, а краса душі і почуття сприймається на висотах національної культури. Одна із багатьох, і, в той же час, одинока Маруся Чурай… Дівчина з легенди. Домашнє завдання 1. Виписати з роману 5-6 афористичних висловлювань. 2. Підготувати характеристику образу Марусі Чурай за планом. Орієнтовний план: 1. Портрет героїні роману як засіб розкриття її характеру. 2. Батьки Марусі. 3. Художня обдарованість. 4. Стосунки: Маруся — Грицько, Маруся — Іван. 5. Піснетворчість. 6. Спільне й відмінне між Марусею Чурай та Мавкою з «Лісової 7. Моє ставлення до образу Марусі Чурай.
13.05.2020 Урок № 42 Група №21 Василь Семенович Стус (6 січня 1938, село Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — 4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермської області) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України. За власні переконання в необхідності української культурної автономії творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі. Народився в селянській родині, був четвертою дитиною в сім’ї. У 1939 році батьки — Семен Дем’янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей. 1944—54 Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці. У студентські роки Стус разом з Олегом Орачем,Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об’єднання «Обрій». Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 у «Літературній Україні»опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка. Працював учителем української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку. З березня по жовтень 1963 — літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (українською було підготовлено і вийшло декілька чисел цієї газети). Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів ізҐете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк. У вересні 1965 під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури. Роки тимчасових робіт (1965–1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він й знайшов свою кохану. Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966—72 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. 1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус. Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Веселий цвинтар» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі. У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972. 12 січня 1972 року — перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув’язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…». Меморіальна дошка на першому корпусі Донецького університету, в якому навчався поет (1954–1959)
Надгробок Василя Стуса наБайковому кладовищі в Києві. Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров’я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980, формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, після цього і до арешту — працював в цеху № 5 українського промислового об’єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахароврозцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи. Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката». Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок» (цит. за офіційним інтернет-сайтом Медведчука). Про методи захисту, які використовував Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979–1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом „останнє слово“)». Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. У 1985 році німецький письменник Генріх Белль висунув Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, якої той, проте, так і не отримав. ЗагибельТабірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв’язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв’язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами. В будь-якому разі смерть Василя Стуса слід розглядати як вбивство, скоєне радянською тоталітарною системою: воно полягало у багаторічних переслідуваннях поета, зокрема й фізичних, що врешті-решт призвели до його передчасної смерті. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Дружина — Валентина Попелюх — одержала повідомлення про смерть чоловіка вранці п’ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув’язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини. Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області. У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвиномі Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві наБайковому кладовищі (ділянка № 33). 1991 Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990). Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, зневіра, породжені «соціалістичною» дійсністю. Після смерті поета в Україні видано збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970–1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах, дев’яти книгах (Львів, 1994—95; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…». За поезіями Стуса здійснено вистави: поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін»), «Іду за край» (2006, Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, Київ) та інші. Пам’яті Стуса присвячено документальний фільм «Просвітлої дороги свічка чорна» (1992, «Галичина-фільм»). У селі Рахнівка відкрито меморіальну дошку та пам’ятник поету. Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури. Засновано премію імені Василя Стуса. 2 червня 2004 року в Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса відбулася презентація унікального компакт-диску із реставрованими записами віршів Василя Стуса у виконанні автора під назвою «Живий голос Василя Стуса». 26 листопада 2005 Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави. На Донбасі працює Донбаський історико-літературний музей Василя Стуса. Ім’ям Василя Стуса названо одну з вулиць Святошинського району м. Києва. Літературний стиль Манера письма Василя Стуса гармонійно поєднала українську традицію із найкращими зразками світової — особливо, європейської спадщини. Так, в студентські роки поет захоплювавсяРильським, Верхарном. Згодом, у 60-их, був Пастернак і «необачно велика любов до нього», від якої «звільнився — тільки десь 1965–1966 рр.» («Двоє слів читачеві»). З часом, до поета приходять екзистенціалісти, у філософії яких Стуса зокрема приваблювала ідея «свободи життєвого шляху». Василь Семенович називає Камю серед своїх улюблених письменників. Прийоми віршування варіюють від верлібра до різноманітних «фольклорних» стилізацій — художнього наслідування народної творчості. До останніх віднесемо, наприклад, вірш «М’яко вистелив іній». М’яко вистелив іній —”Палімпсести” (1977) Широко застосовуються асонанси й алітерації: “Скільки в небі шамотіння снігопаду! Наведена цитата виявляє також інші характерні особливості творчості поета — «розривні» рядки з переносами, влучна, невимушена рима. Майстерно використовуються поетом різноманітні діалектизми, архаїзми, розмовна лексика, як-то: антоновий огонь, басаман, басан, басоля, ґарґоші («На ґарґошах мій сидить синок»), комонь (кінь), кондак, парсуна, пелехатий, покотьоло, чезнути («…і в ртутній спеці фіолету він невимовно довго чез…»), щовб та ін. Можливе також використання спеціальної лексики у поетичному тексті, скажімо, «Стигми тіл — це стигми душ. Це — з віку// од олігоценових епох,// пірофорний, ти, як квітка, виткався,// ставши боржником — уже за двох» («Таємниця білого паперу!», Палімпсести). Часто наштовхуємось на авторські новотвори, часто цілком прозорі, іноді — не дуже: всевікна, всенезустріч, всенепізнаний, стобагаття, стогори, стомежа, сторозтриклятий, стосиній. Усі ці засоби надають творчості поета герметичного відтінку, самозаглибленості, нескінченно урізноманітнюють її. Вони, по суті, роблять читача співтворцем поезії, примушуючи його тлумачити, вибудовувати асоціації й пояснення самостійно. Хоча Стус мав можливість цілісної роботи над збіркою лише з ранніми збірками (тобто — до арешту) й над «Часом творчості», слід розуміти, що кожна книга віршів поета є цілісним текстом. Так, «Час творчості/Dichtenszeit», що фіксує дату мало не кожного вірша, є своєрідним щоденником ув’язненого, міркуваннями над долею, обов’язком, коханням, релігією… Тут вірші перегукуються й доповнюють одне одного, не втрачаючи індивідуальністю. Із «Палімпсестами» ситуація ще складніша: оскільки єдиного варіанту збірки нема, вона існує, по суті, у кількох різних «списках», кожен з яких знаходив свій власний шлях на волю (що, до речі, викликає паралелі з літописною традицією). Тому для багатьох віршів маємо варіанти; кожен вірш, отже, розпадається на інші; варіанти перегукуются між собою і з варіантами інших віршів. Це дає підставу стверджувати, що маємо справу з постмодерним елементом у творчості Стуса. Так, контексти переплітаються й доповнюють одне одного, творячи єдиний міф: А вічність вічний творить міт — “Зими убогий маскарад”, Палімпсести Усе життя поет використовував свій широкий арсенал поетичних засобів винятково різнобічно; жоден період не виокремлює певний інструмент як важливіший. Втім, у листах до рідних останніх років Стус висловлював думку про те, що йому «не личить римувати» — мовляв, це дитячі забавки. З цим певною мірою узгоджуються свідчення очевидців про те, що остання, втрачена збірка «Птах душі» майже цілком була написана верлібром. У листах до рідних (від 1.08.1982.[13]) зустрічаємо також нарікання на Рільке, якого поет тривалий час високо цінував: «пізній Рільке, тут „алмазний хміль душі“ змінився на кристали роздумів — і то такі втрати, такі знахідки. Здається, трохи він мені вже стає докучливий — Рільке. Надто вже він безплотний, надто — не від життя, сказав би я ще — грішний чистотою своєю в світі по страшній війні 1914-18 р., про яку йому не ходило, здається». Іншу літературну любов — Ґете, Стус проніс через усе життя. Перекладацька діяльність Вагомий внесок в українську літературу зробив Василь Стус і на терені перекладу. Варто згадати його блискучі переклади з Ґете й Рільке (Сонети до Орфея, Дуїнські елегії). З німецької Стус також переклав вірші Пауля Целана, Альберта Еренштайна, Готтфріда Бенна, Еріха Кестнера, Ганса Маґнуса Енценсберґера; з англійської — поезії Кіплінга, з італійської — Джузеппе Унґаретті, з іспанської — твори Федеріко Гарсіа Лорки, з французької — Гі де Мопассана, Артюра Рембо, Рене Шара. Перекладав також зі слов’янських мов. Збірки віршів
Збірки вибраного
14.05.2020 Урок № 43 Група №21 Талановитий поет Василь Стус поезією «О земле втрачена, явися!» мовби відтворює поетичний образ України. За формою вірш це — щира розмова сина з рідною землею, далекою і втраченою. Зболене серце українського патріота марить образом рідної землі. Це допомагає йому винести тяжкі табірні випробування. Рік написання: 1971-74 Жанр: ліричний вірш Провідний мотив: мрія про повернення на рідну землю. Віршовий розмір: 4-стопний ямб Тема: переживання людиною своєї смерті, свого небуття в цьому світі, у якому залишається все пережите, але немає самої людини, бо її «розтанули сліди» «в далеких пожиттєвих ерах»; спогади про яскраві сторінки життя й красу рідної землі. Ідея: утвердження думки про плинність і скороминущість життя, краса якого й переживання якого є тим, за чим людина гірко жалкує, особливо ж у «зболеному сні»; утвердження любові до рідного краю, тільки який і може подолати зло («лихо, спи!»). Мотиви: «утрачена Батьківщини», «плинність життя», «смерть», «казка дитинства». Художні засоби Епітети: зболений сон; усеблага покута; пожиттєві ери; сині ниви; чорне вороння; тіні пелехаті; ранкові нашепти; солодавий запах; розгойдані тарілі; мосянжний перегук; пшеничні руки; спечені уста; вільготні лети; забуті радощі; Метафори: земле, простелись, пролийся; сонця клопочуться в озерах; вороння лісів; райдуга голосів; безберегість полів; Порівняння: запах винниць, як гріх, як спогад і як біль; Риторичні звертання: О земле втрачена, явись; минуле, озовися, де ти? Обрамлення: О земле втрачена, явися /бодай у зболеному сні,/ і лазурово простелися/і душу порятуй мені. Образи: людей: ліричний герой; міфологічні: лихо; природи: сонце, озера, ниви, ліси, світання, крила, хвилі, джмелі, поля, світання, троянди, долина, приярок, лебединя, голуби, райдуга; предметів і явищ: рідна земля, сон, згадки, сліди, покута, спогад, минуле. Символічні образи: пожиттєві ери (символ майбутнього без цієї конкретної людини); лихо (символ земного життя); зболений сон (символ важкого життя й смерті); лебединя (символ вірності). Композиція: складається з трьох частин: звернення до втраченої землі явитися, простити всі гріхи й повернути хоч у спогадах минулі щасливі, напоєні красою дні дитинства, юності — метафоричні картини рідної землі — повторне звернення до втраченої землі явитися хоча б у зболеному сні. У вірші незвичайних метафор, порівнянь: «дня розгойдані тарілі», «бризкит райдуги в крилі», «солодавий запах винниць, як гріх, як спогад і як біль» та ін. Твір присвячено рідному краєві. Написаний у формі звертання, він являє собою низку риторичних запитань, різних за змістом і тональністю, які йдуть за певним образом картинкою. У вірші відтворено художній образ України. Ліричний герой сподівається, що спогади про рідний край врятують його душу від несправедливості й зневіри. Вірш «О земле втрачена, явися!» належить до невільницької лірики. Ліричний герой поезії сумує, страждає в розлуці з рідною землею, він пригадує забуті дні — «сині ниви», «перегуд шмелів», «лет голубів» і її — «грішну і святу», кохану. І просить «землю втрачену», щоб явилася вона йому хоч уві сні — дати силу, порятувати зболену душу. Обрамлення підсилює тужливі настрої поета. Для поета Україна — не просто образ рідної землі. Це незмінний складник його душі, що завдає страждання і відночас лікує. «Господи, гніву пречистого…” Тема: звернення ліричного героя до Всевишнього з проханням не осудити його за глибоку віру і надію, бо утверджує безсмертя людського духу. Ідея: утвердження сили людського духу, прагнення не загубити у тяжких випробуваннях своєї самототожності, неповторності своєї долі. Літературний рід: лірика Вид лірики: філософська Жанр: медитація (віршова молитва) Віршовий розмір: дактиль Римування: перехресне “Господи, гніву пречистого…” художні засоби Епітети: гнів пречистий; мале людське життя; Риторичне звертання: Господи, гнiву пречистого; Метафори: думою тугу розвіюю; надiєю довжу його в вiки. У основу вірша ««Господи, гніву пречистого…»покладено канон, запропонований християнським богословом VІІІст. Іоаном Дамаскіном, як «сходження розуму до Бога, прохання потрібного в Бога». “Господи, гніву пречистого…” характеристика Господи, гніву пречистого благаю — не май за зле. Де не стоятиму — вистою. Спасибі за те, що мале людське життя, хоч надією довжу його в віки. Вірою тугу розвіюю, щоб був я завжди такий, яким мене мати родила і благословила в світи. І добре, що не зуміла мене од біди вберегти. У вірші “Господи, гніву пречистого” автор говорить про власну силу і незламність: “Де не стоятиму — вистою”. Він показує свою непідвладність обставинам, непорушність принципів за жодних умов. Тільки так можна зберегти моральну повноцінність. У Богові та матері він бачить духовних провідників, котрі визначають внутрішнє обличчя людини. Адже для двобою з державою смерті потрібна незаплямована душа. Сила народжується у випробуваннях. Ліричний герой протидіє внутрішній слабкості (“тузі”), щоб не зрадити духовному покликанню (бути таким, яким “мати вродила”), він сприймає трагічні обставини існування (“біду”) як спосіб вироблення внутрішньої сили. Бога, як символа совісті людської, віри в добро та справедливість, Стус згадує досить часто. Поет звертається до Бога в часи, коли йому нестерпно важко, він шукає в ньому опори, дивиться на своє життя крізь призму Божих заповідей. «Як добре те, що смерті не боюсь я...» Рід літератури: філософська, патріотична лірика. Жанр: філософська медитація. Мотив: стоїцизму, незламності, здатності за будь-яких обставин залишатися людиною. Віршовий розмір: ямб. Художньо-стильові особливості: вірш сприймається як своєрідний монолог, як останнє слово несправедливо засудженого героя, звернене до неправедних суддів. Зі спокоєм, гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору. Цей твір не декларація, а філософська медитація, у якій висвітлено глибокі почуття автора. Він свідомий, що йде важкою дорогою на Голгофу, вказаною духовним подвигом Ісуса Христа, і йде свідомо, без нарікань на долю. Біблійний образ хреста підтверджує справедливість справи, за яку боровся герой, — через асоціацію з образом Ісуса Христа, який сам ніс свій тяжкий хрест, що на ньому його розіп’яли. У вірші екзистенційні мотиви поєднуються з патріотичними. В. Стус трактує смерть як вищу, суто духовну форму існування людини, що дорівнюється вічності. У поезії В. Стус підбиває підсумки пройденого шляху. Моральну силу вистояти, не схилитись героєві дає переконаність у тому, що правда — за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина: «...жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття». Життя було сповнене добра, любові, діянь заради України, її народу. Вірш починається словами про те, що герой не боїться смерті. І далі автор зазначає: до народу повернеться тільки тоді, коли «в смерті» обернеться «до життя» — і тоді в смерті з рідним краєм порідниться. І справді, В. Стус повернувся в Україну лише після смерті. А Україною він жив і марив, бо любов до України — сенс поетового життя. Примітки: У творі сконцентроване життєве кредо поета; бачимо, мов витесаний на граніті, його портрет, головні риси характеру; окреслено трагічний, страдницький життєвий шлях. Зі скупих стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у перемогу добра і справедливості. Для ліричного героя характерний стоїцизм, мужність, принциповість. У поезії саме біль пише поетом, а не закута в систему світоглядних засад ненависть чи злоба. Митець боїться без міри стати жорстоким, адже усвідомлює й намагається умиротворити свої почуття, опанувати цільність світосприйняття, відчути поетичну гармонію буття, наповненого високим сенсом. Він задумується над необхідністю узагальнення свого життєвого шляху й наближенням його фізичного завершення. Відчуває, що як поет, як духовна субстанція він незнищенний, тому заглиблюється в мотиви своєї поведінки, потерпає про збереження честі, внутрішньої порядності, особливо про те, щоб його вірші як документи художницького життя були щирими, відзначалися підвищеною образною лаконічністю. Домашнє завдання. Опрацювати та законспектувати тему уроку.
|
01 .04.2020 Група №21 Урок № 27
