Дистанційне навчання. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ( група № 11)

Урок № 1 4.09.2020

ТЕМА:Вступ. Реалістична українська проза. Українська література другої половини ХІХ ст. у контексті розвитку тодішнього суспільства, культури, мистецтва. Новий етап національно-визвольного руху, культурно-просвітницька діяльність «громад». Періодичні видання. Розвиток реалізму, натуралізму, пізній романтизм. Тодішні поезія, драматургія. Особливості реалістичної прози.

Кінець ХІХ — початок ХХ ст.— один із найцікавіших і найскладніших періодів не лише в мистецтві, а й у суспільному житті. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.

В історії української літератури кінець ХІХ — початок ХХ ст. — період, позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.

Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визріває протест проти натуралізму, вузького просвітянства, „грубого реалізму“, бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.

Українська література другої половини ХІХ ст. представлена іменами І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, П. Грабовського, Івана Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки та інших талановитих корифеїв. Зверніть увагу на епіграф уроку. У цих словах — переконаність, що настав час звільнитися від монархічних режимів Росії та Австро-Угорщини, зайнятися національними справами. Наголосивши на „кривді старій“, Франко прагнув воскресити в пам'яті українців усі нещастя, заподіяні польським і російським режимами.

І. Франко написав вірш „Не пора, не пора, не пора...“ у складний для себе і для України період арештів і переслідувань у 1880 році і включив його до циклу „Україна“. Адресовано вірш українцям Російської та Австро-Угорської імперій. (Звучить аудіозапис вірша.)

- До чого І. Франко закликав українців? (Відродитися духовно, згуртуватися для боротьби за свою єдність.)

Пориньмо в ту епоху, у яку жили й творили справжні лицарі літератури.

1. „Історичний коментар“

1. Причини безперервної класової боротьби в пореформений період.

2. Формування нової соціальної групи людей.

3. Початок масового громадівського руху.

4. Пожвавлення громадського, наукового і культурно-освітнього життя.

5. Львів стає центром української наукової й культурно-освітньої діяльності.

6. Несприятливі умови існування української літератури.

7. Жанрове збагачення української прози.

8. Освіта у другій половині XIX століття в Україні.

9. Розвиток науки.

10. Розвиток культури.

19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ видав маніфест про відміну кріпосного права і впровадження аграрної реформи. Селянська реформа 1861 р. відкрила простір для широкого розвитку країни шляхом капіталізму. Однак реформу було проведено в інтересах дворян, що надало їй обмеженого характеру. Залишки кріпосництва, невирішеність аграрного питання стали причинами безперервної класової боротьби в пореформений період. Окрім аграрної, були проведені інші буржуазні реформи — земська, судова, військова, фінансова. Але ці реформи не зачепили основи самодержавства і всіляко захищали права дворян. На рубежі 70-80-х років у Росії знову виникла революційна ситуація.

У ХІХ ст. у Східній Європі формується нова соціальна група людей — інтелігенція. Однією з найбільш важливих концепцій, яку висунула інтелігенція ХІХ ст. була концепція нації або національної свідомості. Невелика група перших українських інтелігентів України складалася із синів священиків, міщан, козаків. Мало- чисельна українська інтелігенція з'явилася там, де були вищі навчальні заклади і зосередила свою увагу на вивченні історії, фольклору, мови, літератури. Саме українська інтелігенція і очолила національний рух.

У Наддніпрянській Україні, яка була в складі Російської імперії, на початку 60-х років ХІХ ст. почався масовий громадівський рух, названий владою „українофільством“. Громадівці виявляли лояльність до влади, вітали скасування кріпацтва і єдиною своєю метою проголошували просвіту народу. У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону друкування книжок українською мовою. Для перевірки діяльності громад уряд створив спеціальну комісію, яка зробила висновок про їх шкідливість для імперії. Цар Олександр ІІ у травні 1876 р. підписав Емський указ, який забороняв використання української мови в початкових школах, судах та державних установах, зі шкільних бібліотек вилучались українські книжки, вчителів-українофілів заміняли на російських.

Пожвавлення громадського, наукового і культурно-освітнього життя відбивається у творчості Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Олександра Кониського, Олени Пчілки, Михайла Старицького. Вони змалювали картини переслідувань української інтелігенції, ворожого ставлення урядовців-шовіністів, зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів української духовності. Емський указ 1876 р. та урядова інструкція 1881 р. забороняють видання українських книжок, навіть увезення їх з-за кордону. Багатьох українських діячів було заарештовано й відправлено в заслання.

Львів стає центром української наукової й культурно-освітньої діяльності. Тут з 1868 р. починає діяти товариство „Просвіта“, з 1875 р.— літературне товариство імені Т. Шевченка, у містах і селах Галичини організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та музично-хорові гуртки. Народовські журнали „Правда“ (1867-1898), „Зоря“ (1880-1897) та газета „Діло“ (1880-1939) стали трибуною всієї української літератури, сприяли розвитку критики та публіцистики. За активної підтримки І. Франка та М. Павлика виходять часопис „Громадський друг“, збірники „Дзвін“, „Молот“, журнали „Світ“, „Житє і слово“.

У Східній Україні вдалося отримати дозвіл тільки на видання кількох альманахів. Серед них „Луна“ (1881), „Рада“ (1883, 1884), „Нива“ (1885), „Степ“ (1886), „Складка“ (1887, 1893, 1896, 1897).

Твори українських письменників з'являлися також у науковому журналі „Киевская старина“ (1882-1906). Письменники другої половини XIX — початку XX століття продовжували традиції Т. Г. Шевченка.

У таких несприятливих умовах доводилося існувати українській літературі цього тридцятиріччя. „Література неповної нації“, за словами Дмитра Чижевського, змушена була орієнтуватися головним чином на селянство як носія української мови. Отож не дивно, що на перший план висувалася селянська тема. Проте письменники, долаючи заборони і цензурні переслідування, постійно намагалися здійснювати прориви і в інші сфери суспільного життя, порушувати проблеми, що торкалися місця і ролі в ньому інтелігенції, робітництва, чиновництва, духівництва.

Для успішного розвою української літератури прекрасний фундамент заклали Т. Шевченко й П. Куліш. Саме ці два титани вивели нашу літературу на світовий рівень. Прихід у красне письменство Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, Лесі Українки, Івана Карпенка-Карого, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника свідчить про новий рівень національної літератури.

У розвитку літератури простежуються два напрями: а) революційно-демократичний, започаткований Т. Г. Шевченком; б) буржуазно-ліберальний.

Українська проза збагачується жанрово. Основні теми літературних творів: а) соціально-економічні; б) громадсько-політичні; в) культурологічні.

Поряд з оповіданням, до якого звертаються І. Нечуй-Левицький (цикл „Баба Параска та баба Палажка“), О. Кониський („Народна педагогія“), І. Франко („Задля празника“), Б. Грінченко („Екзамен“, „Олеся“), з'являється новела з її несподіваними сюжетними поворотами („Лови“ Панаса Мирного, „Липа на межі“ Є. Ярошинської, „Самітня нива“ Т. Бордуляка), народжується поезія в прозі („Морське серце“, „Хвиля“ Дніпрової Чайки).

Повість характеризується такими жанровими різновидами:

- родинно-побутова („Кайдашева сім'я“ І. Нечуя-Левицького);

- соціально-побутова („Бурлачка“ І. Нечуя-Левицького);

- ідеологічно-проблемна („Лихі люди“ Панаса Мирного, „Сонячний промінь“ Б. Грінченка, „Юрій Горовенко“ О. Кониського);

- публіцистична („Юрко Куликів“ М. Павлика).

Іван Франко на основі історичного матеріалу пише повість „Захар Беркут“ з виразними ознаками утопії.

На якісно вищий рівень підноситься романна проза. Серед творів цього епічного виду — соціальний роман А. Свидницького „Люборацькі“ та соціально-психологічні романи Панаса Мирного „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“, „Повія“. Відповіддю на актуальні вимоги життя став проблемно-ідеологічний роман („Хмари“, „Над Чорним морем“ І. Нечуя-Левицького, „Лель і Полель“ І. Франка).

Еволюція селянина на сторінках літературних творів: месник → бунтар → протестант → „шукачі правди“ → селянин-революціонер.

Розширення тематики творів за рахунок драматичного жанру (І. Карпенко-Карий, І. Франко, Панас Мирний, Леся Українка тощо).

Основною ознакою прогресу завжди є рівень освіти. На жаль, друга половина XIX століття в Україні не могла похвалитися проривом на цьому терені. Нічого в цьому дивного нема, адже міністр народної освіти Росії адмірал О. Шишков однозначно твердив: „Навчати грамоти весь народ... завдало б більше шкоди, ніж користі“. Про викладання в Україні українською мовою взагалі не йшлося. Рівень грамотності найкраще зрозуміти в порівнянні. У Росії на 100 жителів припадало 0,7 учня, в Україні — 0,61, у той час коли у США — 20 учнів, а у Франції та Англії — по 9. Загалом, навчання вихідців з народу обмежувалося початковою одно- чи двокласною школою, гімназії існували тільки в губернських містах, і в підросійській Україні всередині XIX століття їх було всього лише 18 (по дві у Харкові, у Києві, в Одесі та по одній у Катеринославі, Сімферополі, Немирові, Херсоні, Житомирі, Рівному, Ніжині, Полтаві). З шести російських університетів, які діяли у XIX столітті, на Україну припадало тільки 2. Уже значно пізніше великий хірург М. Пирогов дав поштовх новій хвилі освітянського руху, ставши попечителем Київського навчального округу. Низка українських шкіл теж зазнала якісних змін. При Київському університеті існувала школа з хімічним профілем. У Харкові створили школу фізичної хімії. 1863-1870 роках засновано географічне товариство. У 1862 році в Україні діяло 67 недільних шкіл, а на кінець XIX століття на Наддніпрянщині було вже 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ. Розвиваються українські університети: Харківський, Київський, Одеський. З'являються нові інститути: Ніжинський історико-філологічний (1875), Харківський технологічний (1888), Київський політехнічний (1888). Хоча навчання в цих закладах платне, але університети й інститути випускають справжніх фахівців, які впливають на розвиток прогресу. Наприклад, харківський професор М. Бекетов виробив основи алюмінотермії, а Новоросійський університет в Одесі (1865) став центром наукової думки на півдні держави.

Згідно зі шкільною реформою, яка впроваджувалася в Галичині в 60-70-х роках, шкільництво перейшло у відання світських освітніх органів. Початкове навчання стало обов'язковим, причому велося воно рідною мовою. Але в усіх школах обов'язково вивчали німецьку і польську, за винятком парафіяльних. У 1868-1869 навчальному році тут було вже 1293 державні початкові школи з українською мовою навчання, що дало добрі наслідки: наприкінці XIX століття кількість письменних серед українців в Галичині доходила до 30 %. У 1874-1878 роках з'явилися перші українські середні школи, зокрема гімназії у Львові. Було відкрито українські кафедри у Львівському університеті та заснована кафедра української мови та літератури в новоствореному Чернівецькому університеті на Буковині. У 1894 році у Львівському університеті відкрито кафедру історії України, яку очолив М. Грушевський.

Розвиток науки безпосередньо пов'язаний із розвитком освіти. Якщо говорити про наукові кадри, то в Україні в XIX ст. їх могли давати лише Харківський та Київський університети, а на Галичині — Львівський університет. 66 випускників Харківського університету згодом стали професорами. Серед них такі титани думки, як математик М. Остроградський, філолог-славіст І. Срезневський, мовознавець О. Потебня, історик і літературознавець М. Костомаров. Закономірно, що при наявності наукових кадрів саме на Слобожанщині у 1885 році був відкритий Харківський технологічний інститут. У 1879 році в Харкові було засновано Математичне товариство (подібне до нього Київське фізико-математичне товариство виникло аж у 1889 році), а в 1881 р. у Львові — Руське педагогічне товариство (пізніше — „Рідна школа“) і Вища ветеринарна школа, яка у 1897 році стала Ветеринарною Академією.

Технічна наука цієї пори представлена інженерними експериментами А. Власенка, який у 1868 році сконструював жниварку-молотарку — прообраз сучасного комбайна. Й. Лівчак спроектував і зібрав друкарську машину, яку можна вважати прототипом лінотипу. У 1886 році український винахідник Ф. Гешвенд розробив проект реактивного літака, який автором був названий „парольотом“. У 1882 році І. Горбачевський зробив відкриття в галузі синтезу, а у 1883-1900 роках І. Мечников проводить в Одесі дослідження фагоцитів і розробляє теорію імунітету. Тут з 1886 року починає діяти бактеріологічна станція. А в 1896 році в Києві — Бактеріологічний інститут. У цьому ж році історик і археолог В. Хвойка відкрив перші пам'ятки трипільської культури.

У 1866 році відкрилася Публічна бібліотека в Києві, а в 18711872 роках була заснована Севастопольська біологічна станція.

У галузі культури великий внесок зробили В. Антонович та М. Драгоманов, які у 1874-1875 роках видали „Исторические песни малорусского народа“.

Особливого розвитку в цей час набуває малярство. Щоправда, усі шляхи до високого професіоналізму та визнання тут пролягали через Петербурзьку академію мистецтв. Та хоча в Україні не було Третьякова, зате існували Тарновські зі своєю Качанівкою, Теремки й Харитоненки, які підтримували художників, самі колекціонували шедеври живопису й створювали власні галереї. Україна того часу дала таких художників, як І. Крамськой, М. Ге, О. Литовченко М. Ярошенко, А. Куїнджі, М. Бодаревський, М. Кузнєцов, І. Рєпін. Крамськой і Рєпін пишуть портрети Шевченка, Ге — портрет Костомарова.

Журнал „Основа“ започаткував додаток „Живописна Україна“ (за аналогією до „Живописной России“ під редакцією Семенова-Тяньшанського). Після смерті Шевченка Л. Жемчужников за допомогою І. Соколова, К. Трутовського, В. Верещагіна, М. Бейдемана видав 49 офортів під Шевченковою назвою „Живописна Україна“. Патріотичні поривання змушують відомих українців жити насамперед для свого народу. 1857 року до Києва переїжджає І. Сошенко і починає викладати у Другій гімназії. І. Соколов теж переїжджає до Харкова і стає там віце-президентом Товариства шанувальників красних мистецтв. Академік К. Трутовський зацікавлюється темами української літератури і створює ілюстрації до творів Гоголя, Шевченка, Марка Вовчка. Він же, незважаючи на Емський указ 1875 року, пише картину „Кобзар над Дніпром“, присвячену Шевченкові. У Ніжині й Харкові працює учень К. Брюллова С. Васильківський. Перша рисувальна школа в Одесі виникає в 1865 році, подібний, але приватний заклад з'являється у Харкові в 1869-му. Її засновниця-харків'янка М. Раєвська-Іванова навчалася в Дрездені і була першою жінкою, якій за картину „Смерть селянина в Малоросії“ Петербурзька Академія мистецтв присвоїла звання художниці. У 1875 році в Києві за гроші Івана Терещенка організовує Рисувальну школу М. Мурашко, який вчився в Петербурзькій Академії разом з І. Рєпіним. Ця школа стала національним центром малярської педагогіки. Тут здобували освіту також і вихідці з Росії, наприклад, син композитора, у майбутньому — відомий художник — В. Сєров. У 1900 році школа була перетворена на художнє училище.

В українській культурі особливе місце починає посідати музика. Композитори М. Лисенко, М. Леонтович, С. Людкевич, Я. Степовий дають Україні геніальні твори. Активізується хорова робота, відкриваються Народні доми в Києві та Одесі, виникає Літературно- артистичне товариство та хор товариства любителів музики в Києві, а подібні товариства засновуються у Полтаві, Одесі, Житомирі, в Коломиї, Станіславі, Перемишлі, Стриї, Тернополі. Виникає Музично-драматична школа імені М. Лисенка, на базі якої в 1918 році відкривають Вищий музично-драматичний інститут імені М. Лисенка у Києві та школу-інститут імені М. Лисенка у Львові. Українська музика розвивається в тісному зв'язку з життям народу і відповідає потребам часу. З'являються твори, які пробуджують національну свідомість: „Не пора, не пора, не пора“, „Сльозами злита Україна“ тощо.

2. „Політичний коментар“

1. Послаблення політичного впливу Росії у Європі.

2. Дві суспільно-політичні течії в освітніх колах українського населення.

3. „Братство тарасівців“ — нелегальна політична організація.

4. Виникнення громад та їхня культурно-освітня діяльність.

5. Характерні ознаки критичного реалізму.

Розвиток нових (капіталістичних) стосунків сприяв:

а) розшаруванню в місті та селі;

б) появі робітничого класу;

в) наростанню протиріч;

г) виходу на арену „шукачів правди“.

Поразка в Кримській війні 1853-1856 рр. послабила політичний вплив Росії у Європі. Росія програла війну через техніко-економічну відсталість. Щоб остаточно не зповзти на рівень другорядних держав, Росія повинна була перейти до радикального реформування всієї суспільно-економічної та політичної системи. Український народ в XIX ст. перебував у колоніальній залежності від двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Колоніальний гніт гальмував духовний розвиток нації, стримував культурно-мистецькі процеси.

Кардинальні зрушення в громадській думці почали відбуватися після скасування кріпацтва та проведення в Росії земської, судової, освітньої та інших реформ.

У середині ХІХ ст. в Західній Україні виникли дві суспільно-політичні течії в освітніх колах українського населення — москвофіли і народовці. Москвофіли не вірили в політику австрійського уряду по відношенню до українців і робили ставку на російський царизм. Народовці наполягали на культурницькій діяльності і підтримували австрійську монархію.

1891-1897 рр. в національному русі України з'явилося і діяло „Братство тарасівців“ — нелегальна політична організація. На західноукраїнських землях, раніше ніж у підросійській Україні, виникла перша політична партія — Русько-українська радикальна партія (РУРП, 1890 р.). Її засновниками стали І. Франко, М. Павлик. У 1899 р. виникла Українська соціал-демократична партія Східної Галичини.

1861 р. розпочався новий етап національно-визвольного руху в Україні. У цьому році було утворено напівлегальний гурток української інтелігенції та патріотично налаштованого студентства — „Громаду“. Серед громадівців існувало дві течії: демократично-ліберальна, яку представляли В. Антонович, Брати Рильські, П. Чубинський та радикально-демократична, до складу якої входили В. Синьогуб, брати Потоцькі. Ліберали („старі громадівці“) висували лише культурницькі гасла — вони вважали, що вирішення національного питання можливе шляхом широкої просвітницької діяльності серед народу. Радикали („молоді громадівці“) ставили за мету народне повстання та встановлення республіки. Громади діяли в Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові, Катеринославі. 1863-1864 pp. в умовах переслідування та арештів Громади припинили своє існування, а відновили свою діяльність на початку 70-х років. Значну роль відіграла в історії України діяльність саме „старих“ громадівців — істориків В. Антоновича та І. Лучицького, етнографів Ф. і Т. Рильських та П. Чубинського. Так у 1873 р. члени київської громади — історик І. Лучицький, правник О. Кістяківський та інші увійшли до складу Південно-західного відділення Російського географічного товариства. Результатом їхньої діяльності стало оприлюднення значного етнографічного, історичного, статистичного матеріалу про Україну. Громадівці видавали перший український журнал „Основа“ (1861-1862 pp.) та історичний журнал „Киевская старина“ (1882-1906 pp.). Особливе місце серед громадівців посідав історик, професор кафедри античної історії Київського університету, публіцист М. П. Драгоманов. Визнаним лідером громадівського руху був видатний український історик, археолог, етнограф Володимир Боніфатієвич Антонович (1834-1908 pp.), випускник медичного та історико-філологічного факультетів Київського університету, він був організатором і головою київської Громади. Він був автором чисельних праць з історії України, визначним спеціалістом в історії козаччини. Антонович був головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, результатом роботи якої став виданий 8-томний звід документів з історії Правобережної України XVI-XVIII ст. („Архів Південно-Західної Росії“); він очолював Історичне товариство Нестора-літописця. Внесок Антоновича в українську історичну науку неоціненний.

Тільки наприкінці 60-х років, після послаблення антиукраїнської політики, знову з'являються громади, але як нелегальні організації. Вони посідали важливе місце в національному русі.

Громади — культурно-освітні організації, які мали на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості.

Але навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Царський уряд заборонив видання українською мовою шкільних та релігійних видань, а потім і друкування літератури українською мовою в Російській імперії та увезення її з-за кордону (Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р.) Це підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці.

Та нелегальне становище давало малий простір для культурницької діяльності, і тому провідники українського руху весь час намагаються найти легальні форми для своєї праці. Така можливість відкрилася зі створенням у 1873 р. Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, яке завдяки громадівцям стає центром українознавчих досліджень, розшукує, досліджує і публікує документи, статистичні та етнографічні дані та дослідження. Крім того, київська громада перебрала до своїх рук редагування російськомовної газети „Киевский телеграф“. Урочисте відкриття Відділу відбулось 13 лютого 1873 р.

Починаючи з 60-х років XIX ст., найрадикальніше налаштована молодь Російської імперії об'єднувалася в так звані народницькі організації. Вони ототожнювали себе з народом, ідеалізували його, уважали морально чистим, повністю позбавленим егоїзму, схильним до соціалізму.

Щоб звільнити народ від нещадних експлуататорів та їхнього захисника — царизму, народники вважали своїм завданням і обов'язком підняти його на революцію. Першу групу народників-революціонерів організував у 1871 р. в Петербурзі Михайло Чайковський. Подібні групи стали виникати по всій імперії. У 1873 р. вже існувала народницька група в Одесі, до якої входило майже 100 осіб. У її складі був і Андрій Желябов — український студент, виходець із селянської родини, який став одним із найвідоміших революціонерів-народників. У Києві виникла невелика група анархістів, членами якої стали такі згодом відомі революціонери, як Віра Засулич, Володимир Дебогорій-Мокрієвич, Яків Стефанович.

Незабаром народники розділилися на два напрями. Перший очолив Петро Лавров. Він був прихильником поступової підготовки народу до революції шляхом освіти й пропаганди. Представники другого напряму схилялися до ідей Михайла Бакуніна, який мав переконання, що народ на революцію можна підняти, здійснивши кілька терористичних актів.

1874 р. 3 тис. прихильників Петра Лаврова кинули навчання в університетах і, убравшись у селянський одяг, пішли в села, щоб установити зв'язки із селянами та підготувати їх до масового повстання. Проте селяни відмовлялися мати справу з чужими, недоладно перевдягнутими на хліборобів міськими мешканцями. Вони їх не розуміли, а інколи й допомагали жандармам заарештовувати, маючи за бродяг. Ходіння в народ також мало місце в околицях м. Чигирина Київської губернії. Народники сподівалися, що в одному з центрів колишньої гайдамаччини ще зберігся дух бунтарства.

Поразка лавровців надихнула анархістів київського гуртка скористатися наївною вірою селян у доброго царя. 1877 р. Яків Стефанович, назвавши себе Дмитром Найдою — царським послом, зачитував селянам фальшивий царський маніфест, за яким цар нібито наказував селянам утворювати таємні загони і повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. За участь у цій так званій чигиринській змові до слідства було притягнуто понад тисячу селян. До речі, це був єдиний приклад масової участі у народницькому русі.

Невдачі ходіння в народ і дій бакунінців-анархістів наштовхували революціонерів-народників удатися до терористичних засобів політичної боротьби. Спочатку народники вирішили переходити до терору як до методу оборони. Так, у січні 1878 р. Віра Засулич, колишня учасниця київської групи анархістів, поранила з револьвера військового коменданта Петербурга генерала Трепова за те, що він наказав висікти різками заарештованого народника Боголюбова. Після цього випадку було здійснено цілу серію замахів і вбивств високих царських сановників. Особливо активно народовольці діяли саме в Києві, убивши кількох урядовців. Через це дехто з революціонерів навіть доводив, що політичний терор є винаходом південців.

Домашнє завдання.Опрацювати конспект.

10.03.2020 Група №11 Урок № 41

Тема: Новела «Valse melancolique» («Меланхолійний вальс»). Образи нових жінок-інтелектуалок: талановитої піаністки Софії, аристократичної Марти, пристрасної й вольової художниці Ганнусі

Ідеал О. Кобилянської — жінка освічена, інтелігентна, з високими духовними запитами й прогресивними поглядами. Зачаровує її серце: воно в героїнь Кобилянської любляче й ніжне, здатне на великі почуття. Письменниця стверджувала, що жінка — неповторна особистість, яка має право вибору, можливість чинити так, як підказує їй серце. Вона — людина! Саме таку, відважну й прекрасну жінку, яка бореться за свою гідність І незалежність, оспівувала у творах.

Повідомлення про досягнення жінок

1. У 370-му році до н. е філософ, астроном та математик Гіпатія Олександрійська зробила величезний внесок у розробку інструмента для вимірювання координат небесних тіл. Він отримав назву астролябія. До винаходів Гіпатії також належить прилад для отримання дистильованої води та визначення її щільності.

2. Першим у світі програмістом була жінка. Це англійський математик Ада лавлейс. Саме завдяки її описам Чарльз Беббідж сконструював ЕОМ (електронно-обчислювальна машина). Лавлейс написала програму до техніки та ввела такі терміни, як „цикл“ та „робоче вікно“.

3. Табіта Беббіт спостерігала за чоловіками, які розрізали дерева за допомогою спеціальної пили з двома ручками. Інструмент тягали взад-уперед. Проте жінка помітила, що ефект присутній тільки під час руху вперед. А коли пилу відтягують назад — відбувається зайва затрата енергії. Отак роздумуючи, у 1810 році Табіта винайшла циркулярну пилу. Але через закони протестантської общини відмовилась від отримання патенту.

4. Американський учений та військовий діяч Грейс Хоппер, яка брала участь у створенні першого в США комп'ютера „Марк І“, у 50-их роках минулого століття розробила перший в історії компілятор (комп'ютерна програма). Він призначався для мови програмування COBOL. Іменем винахідниці назвали один з військових кораблів США.

5. Підводні дослідження були б неможливі, якби не перископ. Прилад, який установлює відстань до об'єктів спостереження, у 1845 році запатентувала Сара Метер.

6. У 1903 році секретарка Мері Андерсон зробила всім водіям безцінний подарунок і створила склоочисники. Проте тільки через 10 років ці „палички-виручалочки“ оцінили.

7. У 1917 році Ель Долорес Джонс створила глушник для авто.

8. Коли в 1965 році Стефанія Кволек підробляла, щоб оплатити навчання в медичному коледжі, вона дуже захопилася хімічним дослідженням і створила кевлар. Це матеріал, який уп'ятеро сильніший за сталь. Нині він є основою для багатьох споруд у будівництві. А також з нього виробляють бронежилети. Стефанія так і не стала медиком, але, без сумніву, урятувала тисячі життів.

9. У 1907 році Мері Енгл Пенінгтон створила рефрижераторні установки, які використовували для забезпечення провізії в часи Першої світової.

10. Актриса Хеді Ламарр у 1941 році запатентувала секретний засіб зв'язку, який динамічно змінював частоту мовлення. Це набагато ускладнювало противникам перехват повідомлень. Саме такий винахід став основою для мобільного зв'язку та мережі WiFi.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Прочитати новелу «Valse melancolique» («Меланхолійний вальс»).

Записати та дати відповіді у зошиті з літератури на питання:

1. З ким ми знайомимося на початку твору?

2. Ким мріяла стати Ганна?

3. До речі, Ольга Кобилянська дуже гарно малювала. Як ви думаєте, чому вона не зайнялася цією справою? (Батько не вважав за потрібне вкладати гроші в освіту дочок. Брат Ольги Степан був живописцем (серед його творів — портрети сестри). Ще один брат — Юліан — прославився як філолог, автор кількох підручників з латинської мови).

4. Чого прагнула Марта? (Ольга з дитячих років знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в її родині. А перша прочитана книга була чеською мовою. Дуже любила читати. Ось як вона себе рекламує в листі до пана Вробля (якого так і не надіслала), який потім використала в повісті „Через кладку“, де пише, що їй 18 років, що донька чесних батьків, не зовсім гарна, але буде вірною дружиною, відданою, лише щоби дали їй можливість користуватися бібліотекою)

5. Про що мріють дівчата?

6. Які погляди були в дівчат на заміжжя?

7. Чи можемо ми вважати Марту та Ганну типовими представницями тогочасного дівоцтва Буковини?

8. Чому дівчата вирішили запросити ще одну дівчину на квартиру?

9. Яке враження справила Софія на дівчат?

10. Ганна мріяла стати художницею, Марта — учителькою, про що мріяла Софія? (Софія Дорошенко — творчо обдарована особистість, заповітна мрія якої — закінчити консерваторію й стати піаністкою).

11. Як називали Софію подруги? (Подруги так і називали її — музика).

12. Чому очі Софії завжди випромінювали сум? (Нещасливе кохання, смерть батька, хвороба матері).

13. Як сприймають музику дівчата?

10.03.2020 Група№11 Урок № 42

Тема:Роль образу мелодії вальсу у відтворенні внутрішнього світу героїнь. Глибокий психологізм твору як новаторство О. Кобилянської

В. Врублевська написала про Ольгу Кобилянську повість 1989 року, у якій розповідає, що письменниця захоплювалася ідеями феміністичного руху, переймалася проблемами емансипації жінок. Повість В. Врублевської про письменницю називається „Емансипатка“.

Нині політику, спрямовану на зрівнювання прав та свобод жінок і чоловіків називають гендерною.

Гендер (англ. gender — „стать“, від лат. genus — „рід“)

Новела О. Кобилянської уперше надрукована в 1898 р. у „літературно-науковому вістнику“. Твір є даниною епохи модернізму. Це історія життя трьох жінок, які своїми думками та світовідчуттям не вписувалися у формат пересічних жіночих душ.

Провідною темою новели „Valse melancolique“ є тема музики, мистецтва, їхнього впливу на людину, доля талановитого митця. У творі представлено три артистичні натури Ганни, Марти та Софії. Вони різні за характером, але їх об'єднує замилування красою, прагнення до гармонії життя, фізичної та духовної досконалості. Художній аналіз світу думок і почуттів цих трьох мистецьких натур становить основний зміст твору. Героїні твору — непересічні особистості. Це сильні, вольові, самодостатні, горді та незалежні жінки, які прагнуть утвердитися в чоловічому світі. Вони не бояться залишитися незаміжніми, оскільки шукають щастя насамперед у собі. Мистецтво задовольняє їхні запити. У критичній літературі є різні й неоднозначні думки щодо розуміння новели „Valse melancolique“. О. Маковей сприйняв твір як позитивістський портрет трьох жінок — „простодушної“, „зламаної“ й „відважної“. У радянські часи акцент робився на прагненні жінок-інтелігенток стати на шлях духовного розвитку, який в умовах капіталізму немислимий. Т. Гундорова побачила у творі лише „жіночий духовний роман“. Новела „Valse melancolique“ за жанром належить до „музичної новели“. У ній основними засобами розкриття психології персонажів є музичні образи й музичні переживання. Використовуючи ці засоби, О. Кобилянська створює образ нового персонажа — естета, творчої, духовно багатої особистості. Такими персонажами у творі є жінки. О. Кобилянська перша в українській літературі зобразила типи жінок-інтелігенток, які є аристократками духу, мають високу мету в житті, прагнуть удосконалити свою особистість, убираючи в душу світові культурні надбання. Це жінки європейського типу.

У новелі змальовується життя трьох талановитих дівчат — Марти (учителька), Ганни (художниця), Софії (піаністка). Кожна з них прагне знайти своє щастя, найповніше виявити багаті духовні сили. Починається твір сповіддю Марти, від імені якої й ведеться оповідь. Через передані емоції вона вводить читача у світ музики, з яким асоціюється постать подруги Софії. Далі йде власне історія знайомства дівчат. Спочатку разом мешкало дві подруги Марта та Ганна. Вони мали схожі погляди на життя й доповнювали одна одну. Після підвищення орендодавцем плати за квартиру дівчата змушені шукати третю співмешканку. Знайомство з Софією відбувається через повідомлення служниці, яка вказує на непривабливі деталі її гардеробу: подерті рукавички, ґудзик від пальта тримається на одній нитці. Згодом, познайомившись ближче, дівчата дізнаються, що Софія професійно займається музикою. Перше враження змінюється після виконання дівчиною етюду Шопена. Перед ними розкривається талановита, вразлива до музики особистість. Між дівчатами встановлюється міцний духовний зв'язок. Долі дівчат складаються по-різному. Марта вийшла заміж і стала зразковою дружиною та дбайливою матір'ю. Ганна виїздить до Риму, де заводить вільні стосунки. Однак цей зв'язок, не скріплюючись справжніми почуттями, швидко розривається. Батька своєї дитини вона покидає. Сина бере повністю під свою опіку. Найтрагічніше склалася доля Софії. Її небуденний талант не зміг зреалізуватися: не було кому покрити великі видатки, потрібні для здобуття освіти у Відні. Смерть матері та відмова дядька допомогти завдали їй страшенної муки. Звук розірваної струни фортепіано був останньою краплею для змученого серця. Воно не витримало — настала раптова смерть.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Законспектувати образи та написати порівняльну характеристику жінок - інтелектуалок (Софії, Марти і Ганнусі).

16.03.2020 Група№11 Урок № 43

Тема: Василь Стефаник. Життя й творчість. Новаторство письменника

У світі експресіонізм зародився як реакція на ті негативні події, що мали місце у ХХ столітті: Першу світову війну, голод, хвороби, громадянські війни тощо. Експресіонізм (від лат. еxpressio„вираження“) — це напрям модернізму, який мав передавати не стільки враження від дійсності, скільки вираження авторського ставлення до неї. Експресіонізму притаманне напружене, гранично емоційне світосприйняття.

Говорячи про експресіонізм, не можна не згадати про картину норвезького художника Едварда Мунка „Крик“ (1893 р.), яку справедливо почали вважати своєрідною емблемою цього напряму. Вона відображає властиві модернізмові теми самотності та повного відчаю. На картині зображено примітивізовану фігуру, що нагадує скелет чи ембріон. Хвилясті лінії узагальненого пейзажу подібні до луни, вони повторюють контури голови й широко розкритого рота, ніби звук крику поширюється на весь Усесвіт. Таким чином, світ наповнюється жахом та горем, що відчуває фігура. Можливе й інше потрактування: людина кричить, бо повсюди бачить жах, це крик відчаю, „крик природи“, як висловився сам художник. Недаремно О. Білецький назвав мистецтво експресіонізму „мистецтвом кричати“. Цей крик — прагнення збудити, струснути людину, пройняти її жахом заради майбутнього, спрямувати енергію на творення нового світу.

Складання хронологічної таблиці:

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) у сім'ї заможного селянина.

1883 р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де із четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема організовували читальні).

Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Із своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: „Нечитальник“ та „лумера“.

У 1890 р. Стефаник у зв'язку із звинуваченням в нелегальній громадсько- культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї й продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв'язки.

Після закінчення гімназії Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною „вийшло діло без пуття“. Замість студіювання медицини він поринає в літературне й громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців „Академічна громада“. Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався й Стефаник. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.

Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890 р. першої статті — „Жолудки наших робітних людей і читальні“ він у пише й друкує в органах радикальної партії; 1896-1897 рр.— час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов'язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896-1897 рр. він пише низку поезій у прозі й пробує видати їх окремою книжкою під заголовком „З осені“. Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. 1897 р. у чернівецькій газеті „Праця“ побачили світ перші реалістичні новели Стефаника.

Перша збірка новел „Синя книжечка“, яка вийшла у світ 1899 р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання. У 1900 р. вийшла друга збірка Стефаника — „Камінний хрест“, яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу. У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзно в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці хвилину.

До самої смерті не полишало Стефаника бажання „сказати людям щось таке сильне й гарне, що такого їм ніхто не сказав ще“. І на його долю випало найбільше для художника щастя: він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.

Перенесений узимку 1930 року частковий параліч погіршив і так слабке здоров'я, у листопаді до багатьох хвороб долучається ще й запалення легенів. 7 грудня 1936 року Стефаник помер.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Написати хронологічну таблицю.

18.03.2020 25.03.2020 Група№11 Урок №44 - 45

Тема: Василь Стефаник. «Камінний хрест» - психологічне розкриття теми еміграції. Історична основа твору. Сюжетно-композиційні особливості. Трагічна подія – композиційний центр новел Стефаника. Драматизм конфлікту, емоційна загостреність зображуваного.

Причини еміграції українців

Після революції 1848 року Галичина, Закарпаття та Буковина були найбіднішими в Європі. Ці землі залишалися внутрішньою колонією Австрійської імперії. Вони були аграрними з незначним нагромадженням капіталу. Промисловість, торгівля виявилися слабо розвиненими. Як і раніше, ці землі залишалися ринком збуту промислових товарів і сировинним додатком промислово розвиненої метрополії — Австро-Угорщини. У цей час ще більше посилилося панування іноземного капіталу, яке стало гальмом розвитку промисловості. Поглибилося розшарування селянства, 5 % становили куркулі. Бідняки розорювалися, а куркулі скуповували за безцінь їхні землю. Малоземельні селяни орендували землю в багатіїв, що стало найпоширенішою формою експлуатації на Західній Україні. Розорені селяни, не знайшовши роботу в містах, вирушали на заробітки до Чехії, Угорщини чи взагалі за межі Австро-Угорщини.

Західноукраїнського селянина знала вся Європа. Селяни працювали на вахтах Франції, Бельгії. На початку ХХ століття почалася еміграція українського населення до Америки. Причинами такого явища стало безземелля та малоземелля, безробіття, нестерпні податки, хронічне голодування. Уряди США, Канади, Бразилії заохочували масове переселення з-за кордону. Закарпатці першими розпочали еміграцію до США ще в 70-х роках ХІХ століття. На кінець ХІХ століття українська громада в США нараховувала 200 тисяч чоловік, українська громада Канади — 24 тисячі. Упродовж 1890-1910 рр. тільки з Галичини виїхало 300 тисяч українців. Упродовж уроку будемо розглядати головну проблему, порушену в новелі „Камінний хрест“,— еміграції селян, вічну проблему екології буття. Кожен у цьому житті несе свій хрест. Велетням духу роковано впродовж усього свого життя нести хрест вселюдської муки. Стефаників хрест аж почорнів з розлуки, бо пустив він свою душу в душу народу.

Історія написання новели „Камінний хрест“

Новела „Камінний хрест“ була написана в лютому 1899 року. Цей твір дуже любив сам письменник і через 36 років у листі до онука Стефана Дідуха писав: „Зараз по їх від'їзді я написав новий „Камінний хрест“, де є дослівні думки. Вашого небіжчика діда майже в дослівнім наведенню. Це, так сказати, мій довг, сплачений Вашому дідові в українській літературі, він же, Ваш дідусь, мав в моїй молодості великий вплив...“ Письменник змінив ім'я селянина Стефан на більш поширене Іван, а камінне поле замінив більш виразним образом безплідного піщаного горба. В основу новели покладено справжній факт. Стефан Дідух, односелець письменника (у новелі — Іван), емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест. Він і понині стоїть на найвищому горбі в Русові.

У цей період народилося дуже багато народних емігрантських пісень, коломийок, у яких оспівується доля емігрантів — важка праця, тяжкі умови, безправність. У деяких піснях у сатиричному плані говориться про „райське“ життя емігрантів і бажання якнайшвидше повернутися додому.

Робота з таблицею „Символи твору“

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Дати відповіді на питання, записати у зошит символи твору.

1. Що вам відомо про В. Стефаника як про людину та про митця?

2. Скільки новел написав автор? Як ви гадаєте, це мало чи багато?

3. Яке ваше враження від прочитаного?

4. Як ви думаєте, символом чого може виступати хрест?

5. Що означає вислів „нести свого хреста“? Звідки цей вираз походить?

6. Доведіть, що твір є новелою.

7. Доведіть, що твір тяжіє до експресіонізму.

01.04.2020 03.04.2020 Група№11 Урок №46-47

Тема: Багатозначність символічних образів. “Камінній хрест”- уособлення долі людини.

Ідея нерозривної єдності Івана Дідуха з рідною землею.

Характеристика Івана Дідуха. Останній танець Івана Дідуха перед від'їздом із

села як символ трагізму прощання з рідним краєм

Образ Івана Дідуха( цитатна характеристика)

– Івана Дідуха запам’ятали в селі газдою

– Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою.

– …де мені, переломаному, до ходів? Я зробок

– ціле тіло мозиль, кості дрихлаві, що заки їх рано зведеш докупи, то десіть раз йойкнеш!

– Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до бога: господи, не покинь ні ніколи чорним кавалком хліба, а я буду все працувати, хіба бих не міг ні руков, ні ногов кинути…

Іван Дідух — селянин, що своєю працею досяг середніх статків. Портрет свого персонажа В. Стефаник подає у зіставленні з конем, щоб підкреслити виснажливу працю селянина. Це зіставлення набуває символічного значення: в умовах капіталізму людина доведена до стану робочої худоби. Після десятирічного перебування у війську Іван повернувся додому. Батьків не застав. Вони померли, залишивши у спадок хатину і горб «щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле». На нього витратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився і постарів. А тепер, на старість літ, господарство, налагоджене такою каторжною працею і неймовірними зусиллями, Дідух змушений залишити. Шість розділів новели містять цілий комплекс складних почуттів героя, формуючи найголовніше — трагізм розставання з рідною землею. Пройнятий страшною тугою, Іван Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на берег. Та й весь він неначе закам’янів. Причину своєї туги Іван пояснює людям сам: це любов до рідної землі і вимушена розлука з нею. Намагаючись розвіяти сумний настрій Івана, сусіди розраджують: «То вже, Іване, пропало.

За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ой, здолали нас, так нас ймили в руки, іцо з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати…» У цих словах розради страшна правда селянського життя й еміграції. Особливої надії на краще життя за океаном у селян немає. Не даремно Дідух прощається з дружиною перед людьми, як на смерть, і ставить хрест, ніби заживо ховаючи себе. «Хотів-єм кілька памнєтки по собі лишити…» — несміливо признається він краянам. Йому стало легше: і від того, що виповів людям свою сердечну таємницю, і від обіцянки односельчан доглядати той хрест. Не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, пам’ять про нього в людей. І це найважливіше. Психологічне напруження досягає апогею в шостому розділі. Тугою пройняті всі присутні, «ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач». Не пам’ятаючи, що робить, Іван «ймив стару за шию і пустився з нею в танець». І зупинився тільки тоді, коли побачив хрест. Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини і синів. Він не тішить себе ніякими ілюзіями, бо переконаний, що Канада — це могила для нього і дружини: «Куди цему, ґазди, йти печі? Аді, видши, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам! І показав їй через вікно могилу».

Життєва доля Дідуха — трагічна. Усі його зусилля змінити життя, покращити його закінчуються безрезультатно. Спів Івана і старого Михайла, в якому слова йшли, «як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно… дрожить подертими берегами, як перед смертю», підсилює тему народної драми, нездійсненних поривів і стремлінь, марно втрачених сил молодості. І цей сумний спів старими мозолистими голосами стає алегоричним виразом народного горя і страждань.

Новела «Камінний хрест» багата на символічні деталі й образи. Це стосується насамперед камінного хреста, що символізує нестерпні страждання і терпіння не тільки Івана Дідуха, а й усього народу, який хилиться під кам’яною вагою гніту. Викинутий на берег камінь, Канада-могила, камінний хрест виступають символами трагізму українського селянина-емігранта.

Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який все життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати. Усі епізоди новели підпорядковані головному завданню — розкриттю теми народної недолі, людського горя і водночас сподівань трудівників на краще майбутнє.

Новела «Камінний хрест» відразу ж одержала високу оцінку критиків. Новелою захоплювалися І. Франко, Леся Українка. «Страшно сильно пишете Ви,— ділилась своїми враженнями від прочитаного «Камінного хреста» Ольга Кобилянська. — Так, якби-сти витесували потужною рукою пам’ятник для свого народу». Та найсильніше враження справила новела на канадських емігрантів. Мирослав Ірчан у листі до Стефаника писав: «Якби був знав, може, й не читав би. Тяжко дивитися, як сиві голови хиляться додолу і старі очі плачуть». Плачуть, бо згадують себе, згадують ті давні літа, як вибиралися за море шукати щастя. Далеко не кожний емігрант знайшов його. Пошуки заробітків виснажували, клімат душив, ностальгія вбивала. Вмирала остання надія в селян покращити свою долю, вирватися з безпросвітної нужди через еміграцію.

Василь Стефаник писав, що його творчість була важкою ношею як для її творця, так і для читачів: «Я робив, що міг. І все, що я писав, мене боліло». Тодішня соціальна дійсність не давала змоги для радості народної. Слово селянина, пропущене через серце і душу письменника, ставало зболеним, як і його бідняцька доля. Мені здається, саме тому так глибоко западало в душі людей Стефаникове слово, пробуджувало в них добро й гуманність, співчуття до людського горя і чесність, справедливість і любов до України та її народу — це те, що і сьогодні хвилює мільйони.

Характеристика твору Василя Стефаника "Камінний хрест"

Жанр: психологічна новела (студія, тобто художнє дослідження ду­ші головного героя).

Тема: еміграція за океан галицького селянства на межі XIX й XX ст. (прощання хлібороба Івана Дідуха із сусідами у зв’язку з виїздом до Ка­нади).

Головна ідея: єдність селянина з рідною землею.

Герої твору: Іван Дідух, його дружина Катерина, їхні діти, кум Ми­хайло, селяни.

За аналогією до більшості творів В. Стефаника «Камінний хрест» названо новелою, хоча за жанровими ознаками цей твір усе ж таки ближче до оповідання, однак сам автор визначав розповідь про Івана Дідуха як студію, тобто художнє дослідження душевних переживань героя.

Історія написання «Камінний хрест» — єдиний твір Стефаника, присвячений темі еміграції. В основу новели покладено реальний ’факт: Штефан Дідух (у творі Іван), односелець Стефаника, емігруючи до Канади, ставить на своїй нивці кам’яний хрест (який, до речі, і донині стоїть у Русові).

У трагедії героя твору по краплі зібрано горе тисяч емігрантів, долею яких переймався письменник. Не раз проводжаючи на Краківському вокзалі земляків у далеку Америку, він постійно бачив опухлі від плачу очі, спечені губи, чув захриплі від стогону голоси.

Композиція. Перший розділ новели виконує функцію експозиції, вона ознайомлює читача з долею героя: тут подано портрет Івана Дідуха й авторські екскурси в його біографію. Після десятирічної служби у війську Іван повертається в село і стає ґаздою на залишеному в спадпіину кам’янистому горбі. Люди пам’ятають Івана у вічній виснажливій праці на цьому горбі. Наступні шість розділів — епізоди сповіді Дідуха про своє життя перед запрошеним на прощальний обід селом.

Одним із найяскравіших засобів індивідуалізації головного героя є його монологи, у яких домінує образ горба, на якому Іван поставив собі й дружині хрест.

Образ хреста символізує тяжку, каторжну працю селянина, а водночас трагедію його вимушеної розлуки з рідною землею.

Проблематика. Стильова своєрідність Через вужчу, конкретно-історичну проблему еміграції автор розкриває у творі й значно ширшу, вічну проблему екології буття. Попри непосильну працю, Іван був щасливим. Адже почувався часткою рідної землі, її господарем, бо доглядав, оживляв її. Так само, як кинутий у ставок камінь; тривожить усе середовище, так Іван із конем і возом при праці «лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових», зрушуючи довкілля, бо «придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди». Важливо піе й те, що колеса, кінські копита і п’яти Івана творять єдність своїм експресивним рухом, залишаючи сліди. А цей злитий єдністю рух, викликавши рух оточення, сполучається з ним у цілість, бо, увійшовши в гармонію з ходом копит, коліс і ніг, зілля скидає на них росу. Єдність із землею і космосом викликана динамічно-експресивною, але й дуже важкою працею Івана Дідуха. Не випадково його тінь на горбі в промінні призахідного сонця виглядає як тінь велетня. Саме Іванова експресія, що є його працею, спонукає горб до праці («Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки мі ноги носє, то мус родити хліб!»), зрушує, тривожить землю, бо його тінь просувається далеко по нивах і заслоняє їм сонце.

Іван — велетень, бо оживляє, орухомлює, скермовує все довкола й об’єднує його в одну нерозривну цілість, тобто точно виконує головну, покладену Богом на людину місію співтворця Всесвіту. Знеможена працею, пригнута до землі {«як би два залізні краки стягали тулуб до ніг»), постать Івана не вирізняється фізичною силою чи красою, навпаки, вона потворна. Проте письменник у негарному розкриває гарне — красу експресивного руху життя всього світу. Іван при праці також зображений засобом з арсеналу потворного: він уподібнений до коня, якого звичайно б’ють, аби той тягнув віз угору. Отож й «Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі». Кінь же своїм виглядом при роботі розкриває причину, чому Дідух мусить так тяжко працювати на хліб щоденний: «Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на шильнику за якусь велику провину». Це — виразний натяк на первородний гріх перших людей. Пригадаймо сказане Творцем Адамові при вигнанні того з раю: «Проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня й будяки буде вона тобі родити… в поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято» (Буття, 3: 17-19). Будяк, який вп’явся в Іванову ногу, є виразом прокляття землі через людський гріх. Отож потворне, як бачимо, виконує в новелі кілька функцій:

1) допомагає виявити об’єднаний у цілість колорит справжнього життя (де переплетене і гарне, і бридке);

2) натякає на причину людських страждань на землі;

3) глибше розкриває красу людського існування, яка можлива тільки в єдності з усім довколишнім світом.

Тут зростається естетично відворотне з духовно прекрасним, бо лише відчуття єдності з космосом, рідною землею й близькими людьми (родиною) наповнювало змістом Іванове життя, давало йому радість і щастя. Він полюбив свою тяжку працю і свій горб, із якого зробив родюче поле. Виїзд на чужину розірвав у його душі цей зв’язок із довколишнім світом. Іванові здається, що він «каменіе».

У Стефаника образ каменя часто означає омертвіння душі. Значить, і Дідух втрачає своє духовне життя, тому «одна сльоза котиться по лиці, як перла по скалі». Перлини завжди білі, а все «біле» чи «срібне» виражає у творчості Стефаника чистоту душі. Перлина, що котиться по скелі, — це символ того духовного життя Івана, яке тепер котиться по мертвому камені. Очевидно, ідеться про загибель тієї духовності, котра зв’язувала героя з рідною землею. Дідух і його родина відчувають майбутню кризу-муку безуспішної боротьби всіх емігрантів за збереження своєї духовної ідентичності. Це передчуття викликає страшний біль. Автор матеріалізує його в такому образі: «Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, пірвалася». Тут хата Дідухів утрачає властивості реального об’єкта й перетворюється на знак суб’єктивного душевного стану родини.

Дослідники експресіонізму називають такий прийом «дереалізацією», тобто нищенням зовнішнього вигляду реальних речей із метою перетворити їх на знаряддя зматеріалізування внутрішнього світу, невидимого й неприступного для нас, аби винести його сутність на поверхню видимого.

За мотивами цього твору видатний режисер Леонід Осика в 1968 р. на Київській кіностудії імені О. Довженка зняв фільм «Камінний хрест», який увійшов у скарбницю найвизначніших українських кіношедеврів.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Написати цитатну характеристику Івана Дідуха,виписати тему, ідею, головних героїв твору ( у зошит)

08.04.2020 Група№11 Урок №48

Тема: Урок позакласного читання. С. Процюк "Троянда ритуального болю.

Роман про Василя Стефаника"

Уривок із книги “Троянда ритуального болю. Роман про Василя Стефаника”

Процюк С.

1
Василю, ти боїшся весіль? Коли молода з молодим, заквітчані, як пава і павич, — і всі на них дивляться? Може, це тебе дратує? Чи ти — порпайся в собі, безжалісніше, як у своїх героях! — заздриш їхньому молодому талану? Може, ти виписуєш такі трагічні долі, бо тобі нестерпно дивитися на щасливих? Може, то мститься дух Євгенії? А може Калитовська, так само мертва, хоче, аби ти ні з ким не знайшов прихистку душею — так, щоб вона розкошувала, як майська ружа, а не палахкотіла вогнем ритуальних самоспалень?

Але чи ти винен, що ви не разом? Чи ти не любив її справдешньо, так, що забувалося за себе? Кожний її рух, погляд, інтонацію в голосі ти потім перебирав у пам’яті, наче дівка на виданню перебирає дорогі коралі… Вона мала чоловіка і двох дітей. Якби була пішла за тобою, то ви би, певне, були щасливими. Один раз у життю ти міг бути дійсно щасливим! Але не судилося.

Вони доскіпуються, чого твої твори такі сумні. Нащо ворушите мою таємницю? Коли тайна спить, то мені троха легше. Деколи зовсім добре — і здається, що так буде вічно. Але ся таїна, як звір. Вона роздряпує мою душу, б’є по ній лапами в найтяжчі хвилі. Приміром, люди на весіллю сміються, а мені хочеться ридати. Ридати так сильно, так тяжко, мов та невидима звірина, що роздряпує мою душу.

Це не я хочу плакати — а той моторошний звір всередині мене. Се він примушує мене видіти лише біду, тілько нещастя поміж загалом тихим і монотонним життям покутського люду. Мене не цікавлять щасливі. Мені нудно там, де радіють. Моє царство і мій світ — там, де плачуть. Кажуть, що у плачі нема краси. Та хіба ходить за то? Мужики своїм плачем вивергають із себе найліпше, весь прибитий буднем цвіт своїх душ. У минуту трагедії людина є направду великою. Тогди вона не гнеться до землі. Горе приближує її до неба. Чистить душі. А що ми варті без туги за чистою душею? Хто ми тоді? Завошивлена отара без пастуха, не більше…

Важко дивитися на весілля, до горла підступає клубок. У нього поволі… поволі… пропадає надія на щастя: плавай, плавай, шабелино, вчися плавати. Ольга йому як друг, зрештою, як сестра. Здавалося, що ще треба чоловікові? Ще й коли це не просто чоловік, а письменник. Це ж золота мрія — дружина-соратниця!.. А я піду, молод жовнір, жінку шукати, — вона йому як сестра, але він її не любить! Про це хочеться кричати на весь світ, але кому скажеш? Та й навіщо? Хіба не можете зрозуміти, як це — обнімати і пестити жінку, яка поруч, яку цінуєш як людину і господиню, але до якої не спалахує вогонь? І ходив до церкви, і крадькома молився вдома:

— Боже, змилосердься, дай мені полюбити Ольгу, аби я не грішив, заглядаючись на молодиць; чужі жони, як ягідки, як рожевий цвіт, а ти мені, шабе-шабелино, зав’язала світ, я не винен, що хочу, але не можу її полюбити; Господи, а може, винен, амінь.

Мені треба палкого вогню, може і троха біснуватого, а не Ольжиного рівного несильного віддиху. Межи продажними жінками того вогню не буде і близько, а твої дві Євгенії вже у могилі, хіба що на їхніх гробиках знайдеш містичний відсвіт того загадкового вогню…

А як я си, молод жовнір, жіночку знайду, — де ж я знайду її, я вже батько, а дасть Біг, ще діти будуть, хотів-бим донечку, я би заплітав у її русявеньке, трошки покручене, як у ангелика, волоссячко, чічки. Заплів-бим її червону ружу… Ся квітка має багато любовного смальцю, але біля моєї дочечки вона би на хвилю звільнилася від важких чоловічих і жіночих пристрастей.

…Ми би ходили з тобою осінніми полями. Тато розповідав би тобі казки про діда-всевіда і недобру босорканю, а ти би тулилася до тата, як херувимчик. Ти би розуміла тата із півслова, із півжесту. Маленькою ти би замінила татові і маму, і сестру, і дружину. Ти би була для тата раєм, доки би-с була маленька, доки би до тебе не залицялися кавалєри. Як би ми находилися з тобою, як би наговорилися, насміялися і наплакалися! Тогди я тя, шабе-шабелино, до боку припну…

Моя донечко — маленька і непорочна! Моя квіточко із кучериками у білих льолях, де ти, де? Так само на тім світі, як обидві Євгенії? Тобі там добре, донечко моя найрідніша? Хто там замість тата і мами вдягає тебе, як принцесу, у білі льолі?

Василеві поволі гіршало. До горла підкочувався неконтрольований клубок. Ставало так жаль, так по-моторошному сумно за чимось дорогим і найріднішим, якого вже не буде ніколи-ніколи. Чого жаль? Що жиє у Русові? Що ставиться до Ольги, як до сестри? Оплакує ненароджених дітей? Свої ненаписані новели?

Навколо ставало безнадійно. Василь курив, але це нині допомагало мало. Куриво його заспокоює, хоча лікарі кажуть, що воно шкідливе для здоров’я. Плювати на те, що кажуть. Побули би у його шкурі, не так би заспівали…

Василь згадав про самогубців у його родині. Певне, їм бувало так зле, як йому зараз. Якась звірина вгніздилася у грудях і ріже, ріже, доконує тим повільним садистським різанням… Який він був щасливий маленьким, не знаючи про ту звірину…. А зараз… Життя не таке, як він хотів… Все не так… Не знаючи, що робити із своїм тілом, Василь вдарив кілька разів кулаком по кріслі. Аж кров виступила… Нічого, кров — се любов…

Зненацька ним почало трясти. Але він не переймався. Се не вперше. Добре, що не чорна хвороба, котра кидає людиною до землі і крутить у конвульсіях… Се би було нестерпно — мати таку болість. Досить вже того, що чутливі, як у гімназистки, нерви вже самим фактом є ознакою обраності. Але се інша бесіда…

Василевим тілом потрясали спазматичні ридання. Покровавлена від удару кулаком права рука безсило звисала, мовби кликала на допомогу когось найріднішого, незримого…

2
Знову той сон. Він сидить на якомусь дорогому кріслі із височенними бильцями. Крісло нагадує трон. Біля нього безшелесна прислуга. Десь у куточку скорчився блазень. Але він поки що непотрібний. Вродлива дівчина у дуже легкому вбранні підходить до його крісла. Охоронці вишикувалися у коридор із двох сторін чи то крісла, чи трону. Дівчина йде коридором, не змигнувши. «Смілива», — думає він, недбало кидаючи червоні троянди їй, багряноносній королеві. Б’ють барабани.

Навколо тихо, як на цвинтарі. Навіть він поважніє. У повітрі розлитий дурман східних пахощів. Десь доноситься крик катованого раба. Він наказує подарувати йому життя, піднімаючи доверху великий палець правої руки. Багряна підійшла. Барабани шаленіють до безтями.

Вродлива дівчина повільно бере його руку. Обличчя прислуги та охорони нагадують маски. Дівчина своїми повільними рухами подібна до мумії. Що зараз буде? Вона перетне вену базилевса лезом? Буде віддаватися йому на очах у всіх? Віддаватися всім перед його очима? Задрижить у припадку чорної хвороби? Виконуватиме інший ритуал? Може, вона є Першою жрицею? Високооплачуваною жінкою-отрутою?

Вона припадає до його руки і повільно обціловує кожен палець. Почергово три рази. Його лице ледь помітно світліє. Ліву руку обціловувати заборонено. На нього також заборонено дивитися під час обціловування правої руки, що творить, руйнуючи.

Безтямний бій барабанів поволі стихає. Базилевс і багрянородна переповнені взаємною вдячністю. Можливо, і ніжністю. Вона повертається коридором із охоронців, топчучи червоний смалець кохання, тобто розпластані на долівці прекрасні, але вже неживі троянди. Настає час закінчення ритуалу.

Троянда ритуального болю відлітає до небес, туди, де високе і синє.

Всі поволі розходяться. На місце дівчини несміливо підкрадається блазень…

3
Сидів із сестрою Марією на печі. Обоє були у білих сорочечках. Було Різдво. Завивав вітер, нашіптуючи перші ірраціональні видіння. Той, хто роздає словесні царства, вже вибрав його. Але Маленький Білий Хлопчик ще нічого не знав про втручання вищої волі, яка запалила його серце. І ніхто ще не знав, крім Нього.

Мама чекала на братів. Вони мали колядувати. Білі дитячі сорочки літали хатою, мов ангелики. Перша дитяча віра вибілювала і світ, і Русів. Навколо все було білим, як борода древнього пророка.

…дорослим він ще не раз побачить чорний сніг — і вжахнеться — бо цього не бачитиме більше ніхто. Чорний сніг буде випалювати із його серця вогонь, а білий вступатиме із чорним у смертельний поєдинок…

Вуйки співали — або йому так здавалося — про зрадливого лицаря і вірного коня, продаш ти мене, згадаш ти мене. За конем гриміли гармати і свистіли кулі, але він так любив свого лицаря, що був готовий до смерті (це було легше) і до життя, присвяченого до скону своєму господарю. Але лицар хоче продати свого коня. І рука йому не здригнеться, і серце нічого не підкаже… Так потім продадуть його — бо за кожне блюзнірство існує розплата. І він згадає свого неживого коня, і потечуть із його каламутних очниць перші червоні сльози. Але вже буде пізно.

Білий Хлопчик у білій сорочці плакав. Йому було так шкода коня, що був готовий власною смертю змити із лицаря ганьбу зради.

…він помирає, а оживає кінь. Кінь підходить до віроломного лицаря і ледь чутно каже: «Бачиш, що ти наробив? Помер хлопчик, щоб змити чорну кров твоєї зради… Хто мені тепер поверне мого хлопчика?» Кінь зводить два копита догори — і б’є лицаря в лице. Той труситься від жаху. Кінь підлітає до неба, просячи ангеликів оживити хлопчика…

Мамині родичі, а батькові брати, Іван, Лесь, Федір і Максим, колядували. Їхні калачі були велетенськими, як хати. Їхні просвітлені колядою і снігом лиця нагадували лики запорізьких козаків… ще би оселедця вуйкови Іванови… він би пасував йому… а вуйкови Максимови не дуже… Хлопчик у білій сорочці засміявся… Його сестричка Марія — аякже, вона старша і розумніша! — сказала:

— Ти все дурний! — і отримала від хлопчика стусана.

Заплакала. Хлопчикові стало її шкода. Він теж тихенько розплакався, гладячи малу Маріїну ручку. Заспокоювалися, повиті чаром колядок і пісень.

Хлопчикові здавалося, що всі ці пісні і колядки він звідкись знає. Може, колись складав їх сам… коли був древнім жерцем у довгій лляній сорочці, то складав пісні… коли був білобородим пророком, то складав колядки… вічні обриси його роду сходилися до хати і благословляли того різдвяного вечора…

Цілував вуйкам руку. Кожному. А може, йому лише так здавалося, бо ніколи не пам’ятав цілунків чиєїсь руки, крім материної. Може, цілував — так було заведено, — але не хотів. Проте Той, що запалив його серце, наказав подякувати за благословення родичів. Лесь та Федір, Максим та Іван, що вмів грати на сопілці, підкидаючи вогню до хлопчикового серця, давали йому по крейцару. Мама збирала ті гроші у велику червону хустку.

Вуйки відтак гостилися. Він знову думав про коня і лицаря…

Потім тато заніс його на піч. Пізніше він забув, яка була доля крейцарів від його родичів. Засинав таким щасливим, як ранкове сонечко недільної днини.

Вірний кінь уже стукотів копитами в його серце. Хлопчик прийняв його — із усією незаплямованою щирістю. І кінь оселився там, здобувши назавше іншого — незрадливого — лицаря.

Коли Хлопчик виріс, він часто зустрічався із підленькими і малодушними лицарями. Вони з’являлися і зникали у веремії років та весен. Вірний кінь ніколи не покидав його. Навіть після смерті. Хлопчикова дружба із дитячим символом була міцнішою від клятви на крові.

Домашнє завдання.Прочитати та проаналізувати твір.

10.04.2020 Група№11 Урок №49

Тема: Володимир Винниченко. Життя й творчість, громадська й політична діяльність. Винниченко-художник. Прозові й драматичні твори. Перший український науково-фантастичний роман «Сонячна машина», його популярність у 1920-ті роки. Успіх п'єс В. Винниченка на світовій сцені

Розповідь про митця за хронологічною таблицею

• 26 липня 1880 р.— народився в місті Єлисаветграді (нині — Кропивницький) у робітничо-селянській родині. Батько — безземельний селянський наймит, одружився з Євдокією Павленко, яка мала трьох дітей, спільною дитиною в них був Володимир.

• 1900 р. — вступає на юридичний факультет Київського університету

• 1902 р.— вступає до Революційної української партії (РУП). Згодом Винниченка заарештували й відправили в лук'янівську в'язницю. Відрахували з університету й забрали на військову службу. Тікає з батальйону.

• Восени 1902 р.— надрукував своє перше оповідання „Сила і краса“ в журналі „Киевская старина“.

• 1907 р.— знов був заарештований у Києві. Через вісім місяців сидіння Винниченка випущено.

• 1911 р.— одруження з Розалією Ліфшиць. Переїзд до Москви через небезпеку життя в Україні. Нелегальні подорожі в Україну.

• 1917 р.— переїхав до України й очолив перший уряд Української Народної Республіки (УНР).

• 1918 р.— Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз. Рішуче наполягає на відновленні УНР, створенні її найвищого органу — Директорії. Заарештований гетьманськими офіцерами.

• Вересень 1921 р.— очолив новостворений комітет допомоги українському студентству в Берліні.

• З 1925 — в еміграції пише п'єси „Брехня“, „Закон“, „Гріх“, „Чорна Пантера і Білий Медвідь“. Згодом їх перекладають німецькою мовою й ставлять у театрах Німеччини та інших європейських країнах.

• 1933 р. — написав відкритого листа до комуністичних московських вождів, у якому звинуватив їх в організації геноциду проти українського народу.

• 6 березня 1951 р.— Володимир Винниченко помер, похований у французькому місті Мужен.

„Сонячна машина“

Володимир Винниченко першим в літературі 20-х років XX ст. створив соціально-утопічний і фантастичний роман з елементами пригодницького і детективного жанру. Цьому твору не бракує вад і хиб, але він став новим і оригінальним явищем світової літератури. У „Сонячній машині“ автор порушує суспільно-політичні, філософські, морально-етичні проблеми; уміло поєднує проблеми особи й колективу, класової боротьби, соціальних груп, „прекрасної будущини“, моралі й біологічних інстинктів. Новаторство письменника знаходить своє втілення в незвичайних поворотах людського характеру, думок і вчинків героїв, у сюжеті, що постійно інтригує читача, тримає в стані високої емоційної напруги, естетичної втіхи. Цей твір В. Винниченко присвятив своїй сонячній Україні. Дія роману відбувається десь через 40-50 років після закінчення Першої світової війни. Ареною подій стає не лише вся Німеччина й Європа, а й цілий світ. Найпереконливіші сторінки роману пов'язані з гостро сатиричним зображенням верховодів сучасного фінансово-промислового капіталу — гумового фабриканта й президента Об'єднаного банку Мертенса та його оточення. Король Німеччини Мертенс за свої гроші купив усе: уряд і парламент, банки й підприємства, поліцію й пресу, а прагне купити ще й древній аристократичний герб разом з його власницею — родовитою принцесою Елізою. Він мріє панувати над усім світом. Могутній реальній політичній й економічній силі в романі протиставлено винахід геніального інженера Рудольфа Штора — сонячну машину, що символізує визволення від усіх економічних, соціальних, політичних форм утиску. У романі переконливо показано, що людина, яка прагне стати над добром і злом, скидає всі суспільні обов'язки, перетворюється не стільки на вільну й всевладну істоту, скільки на примітивну жуйну тварину. Автор доводить, що людство вирятовується не стільки сонячною машиною, скільки усвідомленням потреби суспільно обов'язкової й організованої праці, поривом до нового життя. Сюжет роману розгортається двома лініями — боротьбою за сонячну машину та негараздами нерівного, непереборного кохання принцеси Елізи до геніального плебея Рудольфа Штора.
Домашнє завдання.
Скластий усний твір "Яким я бачу майбутнє людства через сотню, тисячу років?"

15.04.2020 Група№11 Урок №50

Тема: Поєднання в новелі "Момент" реалістичного змалювання дійсності та філософського підтексту (плинність життя, щастя людини, мить - частинка вічності)

В новелі „Момент“ головною є тема любові, причому вона виникає як „нездоланна сила, яка не підлягає контролю, і не знає перешкод, і нехтує моральними приписами“. Любов — владна стихія, яка бере героїв В. Винниченка в полон, перетворюючи життя закоханих на „містерію кохання“ (Б. Сучков).

Хвала моментові щастя, як і природність у взаєминах між людьми й поведінці людини, стоять вище за умовності, що панують у суспільстві.

У новелі „Момент“, як і в більшості творів В. Винниченка, увага автора зосереджена на психології персонажів. Внутрішні конфлікти його цікавлять більше, ніж зовнішні (зіткнення героя з несприятливими обставинами, оточенням, перешкодами). Новела прикметна гострими сюжетними інтригами й водночас яскраво вираженим тяжінням до морально-філософських узагальнень щодо парадоксів людського життя. Шукаючи свою формулу щастя, В. Винниченко поетизував природність як основу стосунків між статями. Досконала природа в його новелі „Момент“ різко протиставлена дисгармонійному людському світові. Маємо тут ситуацію неоромантичного двосвіття, коли бажане контрастує з дійсним. „Чуттю життя“, джерелам радості В. Винниченко надавав великого значення, знову віддаючи данину „філософії життя“. Раз у раз він влаштовував своєрідні „поєдинки“ між умоглядними „теоріями“ і „природою“,— і кожного разу „природа“ перемагала. Гостре відчуття своєї фізичної присутності у світі, радість злиття з природою і насолода самим життям,— у такому погляді на людину криється головна думка новели „Момент“

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Написати характеристику головних героїв твору „Момент“.

17.04.2020 Група№11 Урок №51

Тема:Образ панни (Мусі) - утілення ідеї вічної жіночності, краси. Імпресіонізм новели. Значення літературно-художньої спадщини В.Винниченка.

У новелі „Момент“ увага зосереджена на двох персонажах, які разом переживають екзистенційну межову ситуацію: реально опиняються на межі життя і смерті. Кожне слово, репліка сприяють глибокому розкриттю внутрішнього світу героїв і формуванню їхнього цілісного образу. Головна колізія твору психологічна, оскільки межа життя і смерті проходить через душі героїв. Внутрішній світ юнака-оповідача відрізняється широтою й всеохопленістю: напружене індивідуальне переживання смерті та чутливість до навколишнього світу, до найменшого вияву життя. У свідомості героя навіть смерть не вириває його із цілісного й безупинного плину життя. Смерть не є кінцем усього: навіть мертвим герой є частиною великого життя. Муся більш зосереджена на власних переживаннях і більш чутлива до можливості смерті як індивідуального кінця. Перед нами два типи духовних характеристик. Вони відрізняються уявленням про життя і смерть. Одна з них приймає і відчуває життя цілком, в усіх формах, які існують у природі. Для героя немає смерті. Вона є, але вона природна частина життя, вона „оселилася“ в ньому й не знищить його. У світовідчутті Мусі перемога життя можлива в духовній сфері, задля піднесення якої іноді необхідна реальна смерть. „Наше... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати“. Переживши разом екзистенційну межову ситуацію, вони збагатили себе досвідом іншого. Муся відчула „вихор життя“, який змітає все сміття „не треба“, „не можна.“ Юнак пізнав справжній страх смерті, а потім інший, незнаний до того досвід життя й щастя в образі, у пам'яті. Сюжет цього твору побудований на казково-міфологічному мотиві перетинання межі, який несе в собі значення ініціації — здобуття нового досвіду й у такий спосіб переходу в новий стан, стан духовно багатшої людини. Таким чином, письменник використав сюжетну модель казки, зокрема коли прагне відтворити найсуттєвіші моменти становлення людини, зберігаючи при цьому одноепіцентричність. Варто згадати й про велику роль природи в цьому творі.
Саме природа є своєрідним каталізатором бажання, вона намагається розбудити кохання між головними героями. Проте завжди істинною емблемою природи є коло, бо воно схема зворотного руху, „вічне повернення“, яке робить можливим стійке буття.
Природа народжує незліченно й так само легко жертвуватиме, відповідно смерть у ній —наслідок вічного й завжди молодого її життя, яке виявляє себе через безперервний процес творення.
Домашнє завдання: Скласти асоціативне гроно до образу Мусі.

22. 04.2020 Група№11 Урок №52

Тема: Контрольна робота. Письмовий твір на одну із тем: «Проблема еміграції в новелі В. Стефаника «Камінний хрест», «Роздуми про миттєве і вічне в новілі В. Винниченка «Момент»

Домашнє завдання: написати твір на одну із тем

24. 04.2020 Група№11 Урок №53

Тема: Образне слово поетичного модернізму. Альманах «З-над

хмар і долин», угрупування «Молода муза» - зв'язок із зарубіжною

літературою, «нова» драма на межі століть

„Молода муза” — літературне угруповання українських письменників, діяло у Львові протягом 1906-1909 рр. як клуб літераторів. До „Молодої музи” належали В. Бирчак, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Твердохліб, С. Чарнецький, М. Яцків. Близькими до цієї групи були такі письменники, як Ф. Коковський, М. Рудницький, О. Туринський, композитор С. Людкевич, скульптор М. Паращук, маляр І. Северин.

1907 р.— маніфест групи галицьких письменників „Молода муза” спрямований проти реалізму в літературі та національного волюнтаризму. Більшість модерністів групувалася навколо журналу „Світ” (1906-1907 рр.) та часопису „Будучність” (1909 р.). Пізніше об'єдналися навколо львівського часопису „Молода муза” (П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий, С. Твердохліб, М. Яцків). Маніфест 1907 року пропагував аполітизм, чисте мистецтво, утечу від життя, культ підсвідомого. „Молодомузівці” запровадили й активно експлуатували деякі нові теми: утечу від життя, оспівування смерті, самотності, зображення нічного життя великих міст, артистичної богеми, культ підсвідомих видінь, які не були новими для європейської літератури, однак в українській літературі ще не прозвучали з достатньою силою. У зв'язку із цим частину їхнього дискурсу становив інтерес до французького символізму й зокрема перекладів Бодлера. Однак поезія „молодомузівців” так і не виробила нової мови для вияву нових почуттів. Вона застосувала старі слова, стару метрику, старі, часто фольклорні кліше. „Молода муза” не мала концептуальної естетичної програми й відповідно солідного теоретичного дискурсу. Вони представлені кількома відомими заявами, серед яких стаття Остапа луцького в газеті „Діло” 17 листопада 1907 p., яку Франко у своєму коментарі назвав „Маніфестом „Молодої музи”. Як відзначала С. Павличко, „у теоретичному сенсі цей дискурс був досить кволим. „Молодомузівці” усвідомлювали проблему, але не змогли не тільки її вирішити, але й сформулювати коректно своє завдання. Вони передовсім заперечували народницьку традицію та її відповідне літературне втілення — реалізм. „Молодомузівці” досить чітко орієнтувалися на Захід, бо саме звідти приходили, а не виростали на рідному ґрунті нові художні ідеї”. Група навколо журналу „Українська хата” (19091914 рр.), зокрема М. Сріблянський, М. Євшан, А. Товкачевський, Г. Чупринка, П. Богацький, пропагували культ сильної особистості, роздвоєної душі, настроєності, крайнього індивідуалізму. Якщо „молодомузівці” спромоглися лише позначити певні координати нового модерного дискурсу й нової філософії мистецтва, то розвинули їх Микола Євшан та його колеги з київського журналу „Українська хата” (1909-1914 рр.). Ніцшеанство лягло в основу дискурсу „хатян”. Завдання журналу — принести „помочі і світла в темну українську хату”. Засновники журналу прагнули розширити рамки української культури, модернізувати її, головним об'єктом їхньої критики було „старе” народництво або українофільство в усіх його політичних та мистецьких виявах. Головний опонент „хатян” — народницька критика, представлена газетою „Рада”, її постійним автором Сергієм Єфремовим. Усупереч назві „Хату” цікавило місто, її настанови були принципово антинародницькими. Тут друкувалися поезія й проза „модерністів”, передовсім поетів „Молодої музи”, а також „модерністів” російської України — Миколи Вороного, Олександра Олеся, Миколи Філянського та ін. Загалом усі, чия творчість була позначена естетичними інтересами, потрапляли в річище літературних зацікавлень журналу (Володимир Винниченко, Ольга Кобилянська, Михайль Семенко, Гнат Хоткевич, а також дебютанти часопису Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Свідзінський). Редактори журналу свою критику головним чином розгортали на засадах естетики. „Головне не про що писати, а як писати”,— уважав М. Сріблянський. Головне не література (результат), а творчість (процес), у якій на перше місце висуваються індивідуальність митця та його психологія.

„З-над хмар і з долин” — літературно-художній альманах. Упорядкував і видав М. Вороний 1903 р. в Одесі. У листі до М. Коцюбинського від 13 липня 1901 р. та в зверненні до письменників М. Вороний виклав програму альманаху. Відверто виявивши симпатії „до новіших течій у літературах європейських”, він зазнав гострої критики з боку за відхід від дійсності у сферу „чистого мистецтва”. Найбільш толерантно висловив свою незгоду з декларованими М. Вороним програмними цілями І. Франко в поетичному посланні „Миколі Вороному”, яке разом з відповіддю „Іванові Франкові” опубліковане в альманасі. М. Вороний спростував приписувану йому пропаганду гасла „мистецтва для мистецтва”, наголошуючи на потребі осучаснення української літератури, бажанні не обмежувати сферу творчої свободи письменника. Виступаючи за розширення тематичних меж літератури, за пошук нових тем і художніх засобів виразності, він закликав до модернізації української літератури.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Зробити письмовий аналіз твору представника „Молодої музи”

06.05.2020 29. 04.2020 Урок № 54-55 Група №11

Тема: Леся Українка (Лариса Косач). Життєвий і творчий шлях. Драматична спадщина. Роль родини, культурного оточення й самоосвіти у формуванні світобачення письменниці. Збірка "На крилах пісень", її висока оцінка І. Франком. Основні цикли поезій. Неоромантизм як основа естетичної позиції Лесі Українки
«Contra spem spero!» як світоглядна декларація сильної, вольової особистості. Символічність, романтичні образи … Призначення поета й поезії, мужність ліричної героїні, автобіографічні мотиви («Слово,чому ти не твердая криця…»)

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25лютого 1871року в місті Новоград-Волинському на Житомирщині. Кажуть, що на вдачу й характер письменника впливає спадковість. Коли так, то Леся не випадково була винятковою людиною.

Олена Косач-Драгоманова, літературний псевдонім – Олена Пчілка, уподібнювала себе до бджоли, яка носить мед у вулик рідної культури. Письменниця, етнограф, видавець, редактор, перекладачка, активна громадська діячка. Мати вплинула на формування світогляду, на вибір життєвого шляху, прилучала з дитинства до перекладацької праці (зокрема творів Гоголя, Гомера). Завдяки матері Леся змалечку пише українською мовою. Вона ж вибрала доньці псевдонім – Леся Українка. Петро Косач – походив з українського аристократичного роду. Він врятував життя Лесі, коли вона була ще немовлям. Мати захворіла на тяжку анемію, і батько, боячись, що дитина загине, взяв відпустку, налагодив штучне годування і виходив Лесю сам. Може тому вони: донька і батько, були найщирішими приятелями.

За словами сестри, «зо всіх шістьох дітей Леся найбільше була подібна до батька і вродою, і вдачею… У Лесі такі самі риси обличчя, барви очей і волосся, як у батька, так само середній зріст, та ж постать, така сама тендітність. Обоє були надзвичайно стримані, терплячі, витривалі, з виключною силою волі. Обоє мали напрочуд гарну пам'ять».

Великий вплив на Лесю мав дядько, Михайло Драгоманов – професор, ерудит, Лесин духовний батько, котрий вплинув на політичні, національні, релігійні погляди своєї «духовної дочки».

Також вплинула на формування особистості Лесі батькова сестра.

Олена Косач навчила плести вінки. Леся завдячувала їй умінням гарно вишивати. Тітка згодом буде звинувачена у співучасті в організації замаху на одного високопосадового чиновника, заарештована і заслана в Сибір. Звістка ця дуже вразила і засмутила Лесю, під впливом її у дев’ять років вона написала свій перший вірш «Надія». Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянуть іще раз на рідну країну

Поглянути ще раз на синій Дніпро, -

Там жити чи вмерти мені все одно.

1. Якою росла Леся Українка?

Леся була обдарованою дитиною: у 4 роки вже читала, мала хист до вивчення мов. Мала малярські, режисерські та акторські здібності. Вивчила німецьку, французьку, російську мови, а згодом засвоїла ще 9 іноземних мов.

В 19 років Леся почала публікувати свої твори.

2. Перша збірка «На крилах пісень» вийшла на початку 1893 року у Львові, фактичним редактором її був Іван Франко.

Збірка складається з ліричних циклів.

У кращих віршах збірки «На крилах пісень» вповні виявилася притаманна поетесі виняткова суспільна чутливість, уміння схопити й образно виразити суспільні ідеї й тенденції доби.

Поезія Лесі Українки «то болісна, то ніжна, то співуча, що наче буря, грізна і жагуча летить на крилах пісні з кайданів». Мужній голос поетеси-борця став співзвучний музі великого Кобзаря України.» Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайлани порвіте,- писав Іван Франко,-Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хворої дівчини».» Україна нині не має поета, щоб міг силою і різносторонністю таланту зрівнятися Лесею Українкою».

Іван Франко назвав Лесю Українку наймужнішою поетесою в усій соборній Україні.

Ім’я Лесі Українки ввійшло в свідомість поколінь як символ мужності і боротьби. Своїми думками вона обіймає весь український народ.

Збірка «На крилах пісень» складається із 69-ти поезій і трьох поем. Більшість віршів об’єднані у цикли. Є шість циклів, розділених на дві умовні частини: перша – окремі поезії, об’єднані у вірші, друга – великі цикли і ліричні поеми. До збірки ввійшли поетичні твори, написані у 1880-х роках, та ранні поеми «Самсон» (1888), «Місячна легенда» (1891 – 92), «Русалка» (1885).

Збірка «На крилах пісень» складається з - 6 поетичних циклів:

1. «Сім струн», (Посвята дядькові Михайлові)

2. «Зоряне небо»,

3. «Сльози-перли», (Посвята Іванові Франкові)

4. «Подорож до моря», (Посвята сім’ї Михайла Ф. Комарова)

5. «Кримські спогади», (Посвята братові Михайлові)

6. «В дитячому крузі».

– 30 віршів поза циклами: «Конвалія», «Напровесні», «Contra spem spero!», «Коли втомлюся я життям щоденним», «Мій шлях», «В’язень», «Співець», «Розбита чарка», «Сосна», «Якщо прийде журба…», «Сафо», «До мого фортепіано», «Досвітні огні», «В магазині квіток», «Надія», «Сон», «Сон літньої ночі», «Сонет», «На роковини Шевченка», «Скрізь плач, і стогін, і ридання…», «До натури», «Вечірня година», «Завітання», «На давній мотив», «Пісня», «У путь», «Остання пісня Марії Стюарт».

– 3 поеми: «Самсон» (1888), «Місячна легенда» (1892), «Русалка» (1895).

Ліричний цикл «Сім струн» відкриває збірку «На крилах пісень», присвячений дядькові Лесі Українки Михайлу Драгоманову.

Сім струн – це чарівне злиття слова з музикою. Семирядкова строфа символізує 7 нот у музиці, 7 віршів у циклі – 7 струн, що їх торкає героїня на кобзі.

Пісня – один із центральних образів циклу» Сім струн».

Жанр гімн сповнений світлого патріотичного звучання, ним починається перший вірш циклу «Сім струн» (це нота Do). Див. дод.

Тоді ж у журналі «Зоря» у статті «Наше літературне життя в 1893 році» Іван Франко висловлює думку, що ця збірка «становить, без сумніву, найважливіший здобуток поетичний нашої літератури оригінальної за 1892 рік». У творах молодого автора, Лесі Українки, переважають громадянські мотиви, мужні інтонації, життєстверджуючий настрій.

Принцип створення циклів: вони компонуються за мотивами, а не за хронологією чи жанрами. Для циклів Лесі Українки характерне поєднання ліричного, епічного та розповідного елементів. Цикл сприймається як єдиний завершений твір.

Особливість розташування віршів у циклі: вірші розташовані так, щоб розкрити ідейну позицію автора — напруження головної думки циклу поступово зростає.

Ліричний герой циклу — національно свідома громадянка, яка не мириться зі світом насильства, тиранії, мужня патріотка, яка закликає співгромадян до боротьби за свободу.

Робота зі словником

Неоромантизм – стильова течія модернізму, генетично пов’язана з романтизмом.

Ознаки:

· прагнення поєднати ідеал із дійсністю;

· увага до чуттєвої сфери людини;

· емоційно-інтуїтивне пізнання світу;

· усвідомлення індивідуальності й суспільної свободи;

· піднесення постаті визначного героя;

· самотність – філософська категорія, вимір самоцінності.

Леся Українка багато читала.

1881 року Леся сильно застудилася.

Згадує О. Косач - Кривинюк (сестра):

«1881р. Леся в Луцьку під час свята Водохреща пішла на річку подивитись, як святять воду, і в неї дуже померзли ноги. Скоро вона заслабла: у неї так сильно почала боліти права нога, що вона, незважаючи на те, що й тоді була дуже терпляча, аж плакала від болю…
Як дитиною бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

«Що болить?» – мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда, –

Щоб не плакать, я сміялась.

На дванадцятому році життя в Лесі Українки виявилися ознаки туберкульозу кісток. Спочатку хвороба захопила руку, потім поширилася на ногу. Леся, музично обдарована дитина, змушена була відмовитись від гри на фортепіано. Спогад про це лишився в її поезії «До мого фортепіано».

Мій давній друже!

Мушу я з тобою розлучитися надовго.

Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

вповідувати думки веселії й сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло дитячеє моє,

Що на мене, мов хмара грізно, йшло!

3. Псевдонім Леся Українка.

1884рік Ларисі Косач було 13років.У львівському журналі «Зоря «було надруковано вірш «Конвалії» і підисано псевдонімом Леся Українка.

4. Де навчалася Леся Українка?

Через хворобу Леся Українка здобувала освіту вдома, у приватних вчителів, але найбільше вона здобула самоосвітою і стала однією з найосвіченіших людей свого часу.

В 1890 році Леся написала для своєї молодшої сестри навчальний посібник «Стародавня історія східних народів». Вона знала багато мов: німецьку, французьку, англійську, болгарську, польську, грецьку, латину. Працювала в бібліотеках Києва, Мінська, Петербурга, Софії, Риму.

5. Який клімат радили Лесі Українці лікарі?

Лікарі радили теплий клімат. І почалися мандри в південні краї, в «добровільне вигнання». Перша поїздка до Чорного моря у 15-літньому віці викликала багато вражень, які вилилися в ліричний цикл «Подорож до моря», перед нами постає шлях поетеси залізницею, її переживання викликані прощанням з милим серцю волинським краєм.

Прощай, Волинь! Прощай

рідний куточок.

Мене від тебе доленька жене,

Немов од дерева одірваний листочок…

Через фізичний стан Леся Українка змушена була багато подорожувати.

На дорогах свого нелегкого мандрівного життя, улітку 1897 року в Ялті, Леся зустріла Сергія Мержинського, особистість цільну, освічену, талановиту. Його кохання судилося іншій, Леся Українка стала для нього тільки другом. Вони довго листувалися. Коли Сергій Мержинський почував себе зовсім погано, Леся поїхала до нього в Мінськ.

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Леся Українка вірила, що її почуття сильніші за хворобу, що її приїзд поставить хворого на ноги, що її турбота захистить дорогу людину від смерті. Та все було марне. Сергій помер на руках у Лесі. То був удар страшної сили. І перенести його допомогла поезія. Так народилися драматична поема «Одержима» і багато ліричних творів.

Уста говорять: «Він навіки згинув!»

А серце каже: «Ні! він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б’ється враз за мною:

«Я тут! Я завжди тут, я все з тобою!»

Після смерті Мержинського Леся їде в Карпати. Краса Карпат, мандрівки по Гуцульщині, зустрічі з друзями допомагали переборювати тугу і фізичну недугу.

Серце Лесі Українки з Україною, але хвороба змушує її їхати на лікування за кордон. Леся була мандрівницею з примусу, а примушувала її хвороба. У своїх листах вона часто пише про стан свого здоров’я, але ніде вона не плачеться, не падає духом. Вона буде вчитися все життя. Вона, потрапляючи в ту чи іншу країну, вчить мову, читає літературу, знайомиться з традицією та культурою. Їй цікаво жити.

Тим часом насувались ознаки важкої хвороби. З 1907 року у Лесі виявили симптоми туберкульозу нирок. Енергійна натура письменниці не хотіла коритись хворобі.

Поезія «Contra spem spero», назва якої в перекладі з латині означає «без надії сподіваюсь», написана 19-річною Лесею Українкою. У цей період перед нею постав вибір: чи бути скореною важкою недугою (і не тільки фізично), чи перемогти. Леся не піддалася, вона поставила перед собою мету — і перемогла. Наперекір зловісним «осіннім хмарам» вона відчула жагучу потребу жити повноцінним життям, про що написала у листі до брата (відомого у літературі як Михайло Обачний): «Любий Миша! Я воскресла! От і знов беруся здіймати «сізіфовий камінь» догори!.. Позволь при сій нагоді навести тобі цитату з мого нового безнадійно-надійного вірша:

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать».

«Contra spem spero!» («Без надії сподіваюсь»)

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть — і настане Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

Хвороба прогресує. Клімат України та Європи вже не лікує. Тому поетеса їде до Єгипту, сподіваючись, що його сонце буде порятунком. Та якась непереможна туга огортала її: «Пожила в Азії, поживу ще й в Америці, а там… отак все посуватимусь далі та далі – та й зникну, обернуся в легенду». Три зими між 1910 і 1913 роками пробула вона в Єгипті. Вона побачила великі піраміди та великого сфінкса й була зачарована.

Леся Українка вчилася все життя. Навіть за чотири місяці до смерті в одному з листів до Ольги Кобилянської вона пише: «…вчуся іспанської мови (сама, з книжки)».

Оглядаючись на свій письменницький шлях, вона дає собі таку самохарактеристику: «Життя ламало тільки обставину навколо мене, а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи зміниться. Я людина еластично-уперта, скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту. Зрештою, життя моє не було убогим, і сором було б мені плакатись на нього».

Останні роки свого життя Леся Українка живе переважно в Грузії, де служив її чоловік Климент Квітка – фольклорист і музикознавець.

Повертаючись з Єгипту у травні 1913 року, останній раз відвідала Київ. Українська громадськість влаштувала поетесі врочисту зустріч.

З Києва Леся Українка знову повернулася на Кавказ в Кутаїсі. Крайня грошова скрута призводить навіть до того, що доводилось продавати хатні меблі, аби прогодуватись. Лікування в Єгипті на цей раз не допомогло, загострення хвороби прогресувало. Та ця героїчна жінка продовжує працювати, не полишає своєї єдиної зброї – творчості. «Слово, чому ти не твердая криця?..»

За півтора місяця до смерті Леся Українка розпочинає нове оповідання з життя арабської жінки, і якому вже не судилося бути завершеним.

… Далеко від рідного краю помирала велика поетеса. Але навіть згоряючи від високої температури, вона продиктувала матері конспект майбутньої драматичної поеми.

1 серпня 1913 року в Грузії, в містечку Сурамі, Леся Українка померла. Її тіло перевезли до Києва, поховали на Байковому кладовищі. Вітчизна прощалась із своїм великим поетом, творчість якого входила у вічність.

Ні! Я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає…

Будуть приходити люди,

Вбогі й багаті, веселі й сумні,

Радощі й тугу нестимуть мені.

Їм промовляти душа моя буде,

Я обізвуся до них

Шелестом тихим вербової гілки,

Голосом ніжним тонкої сопілки,

Смутними росами з квітів моїх.

Сьогодні про її життєвий подвиг пам’ятають не лише в Україні, а й далеко за її межами. Створено музеї, споруджено пам’ятники, які нагадують нащадкам про силу волі Лесі Українки.

Аналіз вірша «Contra spem spero».

• Визначте провідну думку поезії. (Вболівання за долю рідного народу, місце особистості в суспільному житті, заперечення пасивного співчуття стражданням народу.)

• Як поетеса розуміє своє місце у суспільстві? (Активна життєва позиція: «Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі...» «В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей, Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей».)

• Які рядки з цього вірша, на вашу думку, під час декламації слід прочитати найбільш емоційно? (Гетьте, думи, ви, хмари осінні! І То ж тепера весна золота! / Чи то так у жалю, в голосінні / Проминуть молодії літа? /.../ Так! я буду крізь сльози сміятись, / Серед лиха співати пісні, / Без надії таки сподіватись, / Буду жити! Геть думи сумні!)

• Як використовується контраст у поезії. Наведіть приклад. («...я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись»; «несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать»; «Буду сіять квітки на морозі...»)

• Які романтичні образи створено авторкою? (Лірична героїня — самотня, трагічна, вольова, незламна. Вона протистоїть імперії, але ця непересічна особистість, яка веде відчайдушну внутрішню боротьбу зі своєю недугою і зовнішню — із самодержавством своїм словом, — незламний борець.)

• Доведіть символічність твору. (Символічними є образи, поєднані у пари за принципом контрасту: осені і весни, сумного перелогу і барвистих квіток, льодової кори і гарячих сліз, важкого каменя і веселої пісні, темної ночі і провідної зірки. У поезії імперію, яка запроваджувала політику утисків, заборон і рабської покори, символічно названо «довгою темною нічкою невидною». На «вбогім сумнім перелозі» «барвисті квітки» символізують волелюбні визвольні ідеї. Символічним образам, які уособлюють самодержавство («льодова кора», «крута, крем’яна гора», «темна ніч»), протиставлені ті, що символізують визволення («барвисті квіти», «весела весна», «зірка провідна» (прийом контрасту).)

• Дайте характеристику ліричної героїні вірша. (Сильна, незламна, вольова особистість, яка сповнена мрій і сподівань на краще, готова битися до перемоги.)

• Знайдіть рядки, які можна вживати як афоризми. (Як афоризми звучать усі протиставлення: «Гетьте, думи, ви, хмари осінні! То ж тепера весна золота!»)

• Які ще художні засоби використано в поезії і з якою метою? (Епітети: «хмари осінні», «весна золота». Вони підкреслюють оптимізм героїні. Анафора «Буду сіять» надає героїні відчуття впевненості у своїх діях. Градація — наростання настрою непохитності прийнятого рішення: «хочу крізь сльози сміятись», «Я на гору круту крем’яную Буду камінь важкий підіймать», «Буду пісню веселу співать», «я буду крізь сльози сміятись», «Буду жити! Геть думи сумні!»)

• Знайдіть алюзію в поезії. («Я на гору круту крем’яную / Буду камінь важкий підіймать» — ці рядки нагадують міф про Сізіфа, який такий же важкий камінь намагався закотити на гору.)

• Визначте віршовий розмір, спосіб римування та риму. (Анапест, перехресне римування, чоловіча рима.)

• Чи збігається життєва позиція ліричної героїні вірша зі ставленням самої авторки до життя? (Поезія «Contra spem spero» є своєрідною програмою дій, це гімн життю і боротьбі. Повставши проти духовної деградації, яку нав’язувала поетесі її фізична недуга, вона виграла свою «весну золоту».)

Тема: поетеса проганяє жалі й голосіння, які ввірвалися в молоде життя.

Ідея: вболівання за долю рідного народу, заперечення пасивного співчуття його стражданням.

Жанр: поезія громадянської лірики.

Лірична героїня: активна, вольова, цілеспрямована, рішуча, прагне діяти, відповідальна перед народом, свій обов’язок вбачає у боротьбі, свідома у виборі життєвої долі.

Строфічна будова, образи-символи

Строфи: 9 чотирядкових:

– 1 – окреслення теми;

– 2-7 – утвердження волі до боротьби;

– 8 – зміна настрою;

– 9– віра в перемогу, надія на майбутнє.

Символи: алегорія – осінні хмари, золота весна, барвисті квітки, міцна льодова кора, крута крем’яна гора, важкий камінь, темна нічка – антитеза; зірка провідна – служіння Україні.

Художні засоби

· епітети: «хмари осінні, весна золота, молодії літа, думи сумні, вбогий сумний переліг, барвисті квітки, сльози гіркі, гарячі, кора міцна, весела весна, крута крем’яна гора, камінь важкий, вага страшная, пісня весела, нічка невидна, зірка провідна, ясна, темні ночі, суворая мгла, лютая смерть»;

· риторичне запитання: «Чи то так у жалю, в голосінні проминуть молодії літа?»;

· метафори: «на вбогім перелозі буду сіять, від сліз розтане кора міцна, світ застеле суворая мгла, серденько лютую смерть подола».

Домашнє завдання:

1. Скласти хронологічну таблицю життя Лесі Українки.

2. Виразно читати вірші Лесі Українки.

3. Вивчити напам’ять вірш «Contra spem spero».

12.05.2020 08.05.2020 Урок № 56-57 Група №11

Тема: Відданість своїм мріям, наполеглеве прагнення до мети ("Мріє. не зрадь"). Зображення повені людських почуттів у вірші "Стояла я і слухала весну..."

«МРІЄ, НЕ ЗРАДЬ!..»

Не скрию від тебе, — писала Леся Українка до сестри Ольги, — що бувають у мене хвилини розпачу, коли мені здається, що все даремне, що я от-от упаду на дорозі і важкий хрест задавить мене, але се хвилини тільки, взагалі ж я думаю, що хоч сама не житиму, то завжди буду в силі помагати жити іншим, хто тільки схоче моєї помочі». Як бачимо, попри всі випробування долі, надія в Лесі була сильніша за песимізм.

Сподівання на краще стосувалися не лише особистого життя поетеси, а й передусім надій на перемогу історичної справедливості в питаннях національного звільнення. Під час революції 1905 р. в українського народу з’явився шанс скинути пута російського рабства. Великий оптимізм Леся Українка втілила у вірші «Мріє, не зрадь!..», написаному в цей час. Поезію побудовано у формі внутрішнього монологу ліричної героїні, що звертається до своєї мрії, яку вона ставить у нерозривний зв’язок з життям народу:

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.

Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.

Анафора «Мріє, не зрадь» звучить як заклинання, молитва про найсокровенніше. Ліричну героїню не лякають « ні страждання, ні горе, ні смерть», які пов’язані з революційними подіями. У поезії знову з’являється образ СЛОВА, яке тут виступає як енергія думки, що має втілитися в конкретних діях:

Тільки — життя за життя!

Мріє, станься живою!

Слово, коли ти живе, статися тілом пора.

Кількаразове вживання окличних речень надає поезії експресії, великої емоційної сили, а символічний образ весни, який з’являється в останніх рядках, виражає історичний оптимізм авторки. До речі, мовознавці стверджують, що слово «мрія» — новотвір саме Лесі Українки, і це, напевне, невипадково, адже лише мрія й надія підтримували її протягом такого короткого й драматичного життя, надавали їй сил.

«СТОЯЛА Я І СЛУХАЛА ВЕСНУ...»

Вірш «Стояла я і слухала весну...» (1893-1894) увійшов до циклу «Мелодії» з поетичної збірки «Думи і мрії». У ньому втілено нові сподівання й творчі плани Лесі Українки. Про надії на краще вона писала в листі до Драгоманових: «Я тепер в весняному настрої і думками вже не дома, а по світах літаю. Простір для думок великий і планів тьма...».

У центрі твору — лірична героїня із цілою симфонією почуттів, навіяних весною. Персоніфікований образ весни нагадує фольклорний: вона « Співала пісню дзвінку, голосну,

/ То знов таємно-тихо шепотіла».

Ця чарівна пора року співзвучна з настроєм дівчини, надихає її, вселяє надії. Вона постає перед нами надзвичайно ніжною, чулою, душевно витонченою. Через уживання в кожному рядку дієслів авторка створює динамічний, швидкоплинний образ весни.

Її настрої та настрої ліричної героїні звучать в унісон, і цим створюють особлива атмосфера, інтимна.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Прочитати та вміти аналізувати поезію

15. 05.2020 Урок № 58-59 Група №11

Леся Українка “Лісова пісня”

Прадавні українські ліси бережуть безліч таємниць і загадок. Тут живуть незвичайні міфічні істоти, які охороняють свій невидимий людському оку світ. Таке уявлення лежить в основі драми-феєрії Лесі Українки “Лісова пісня“.

Про жанрові та композиційні особливості драми-феєрії, її проблематику та персонажів.

Аналіз твору

Справжнє ім’я автора

Лариса Петрівна Косач

Рік написання

1911

Жанр

Драма-феєрія (від франц. Iée — фея) – один із жанрових різновидів драми, якому властивий фантастично-казковий сюжет, неймовірні перетворення. У такій драмі поряд з людьми виступають створені їхньою уявою фантастичні істоти.

«Лісова пісня» — нова жанрова форма, створена Лесею Українкою, проблемна філософська драматична поема, де поетизовано красу людських взаємин, потяг до щастя, силу великого кохання.

Історія написання

Леся Українка написала цей твір всього лише за три тижні у місті Кутаїсі, що на Кавказі. Вона тяжко сумувала за Батьківщиною, крім того, знову загострилася її хвороба.

У листі до матері Леся Українка зазначала, що «Лісова пісня» з’явилася в результаті спогаду про дитинство, проведене на Волині, коли її навіки зачарував образ лісової русалки:

«Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними».

Особливості композиції

Найхарактернішою особливістю композиції є органічне переплетення життя двох світів: природи й людини.

Лісові істоти олюднені, вони живуть і діють, розмовляють, як люди. У них своє розуміння добра і зла, їх наділено певними рисами вдачі за аналогією до людських.

Драма складається з прологу й трьох дій, співвіднесених з різними порами року (весна, літо, осінь), із зародженням, розвитком і згасанням інтимних почуттів і переживань Мавки та Лукаша.

Зав’язка: дитина лісу Мавка, розбуджена голосом сопілки сільського парубка Лукаша, прокидається від зимового сну.

Розвиток дії: з’являється молодиця Килина — втілення бездуховності й моральної обмеженості. Вона в усьому протистоїть Мавці — уособленню любові й краси. Коли Лукаш зраджує кохану і сватає Килину, охоплена відчаєм Мавка втрачає бажання жити й добровільно погоджується покинути цей світ, зникнути «у підземеллі темного Марища» — «Того, що в скалі сидить».

Кульмінація: розлючена Килина хоче зрубати Вербу-Мавку, але Перелесник (дух вогню) запалює Вербу, а з нею згоряє все господарство.

Розв’язка: Мати й Килина повертаються в село, а Лукаш залишається в зимовому лісі разом із привидом Мавки і поступово замерзає з усмішкою на вустах.

Провідні ідеї та проблематика

Основна думка: світ врятує краса. Краса, яка виявляється у високій, світлій духовності людини, у її гармонії з природою, у жертовній любові й здатності прощати. Така краса очищає й відроджує людину та світ.

Проблематика

• Людина та природа. Леся Українка розглядає природу як більш гармонійний світ, аніж людський, а отже, саме наближення людини до природи, на погляд авторки, є орієнтиром на шляху до ідеалу, способом самовдосконалення.

• Людина й мистецтво. Леся Українка переконує, що справжнє мистецтво може породжувати лише чиста, світла душа; саме спроможність до мистецької творчості є найпевнішою ознакою такої душі. Критерії, сутність, а отже, і мета мистецтва — у його здатності оживляти, вдосконалювати світ і людину, сіяти в людській душі любов.

Пригадаймо: від Лукашевої гри на сопілці розвивається, зеленіє, зацвітає все в лісі, прокидається Мавка, і саме ця мелодія пробуджує в ній кохання.

• Шляхи подолання зла. У цьому творі авторка, власне, пропонує єдиний шлях — християнське прощення, відповідь добром на зло. Зазнавши від Лукаша смертельного болю, Мавка все одно милосердна до нього, рятує і дає йому шанс духовного відродження. Мавка зауважує прекрасну, світлу сутність Лукашевого єства, про яку він і сам не здогадується. Саме тому любить його і жаліє тоді, коли він не може «своїм життям до себе дорівнятись».

• Сила кохання. Сторінки, де змальовано кохання Мавки й Лукаша, найсвітліші в драмі та й у всій творчості Лесі Українки. Лише покохавши одне одного, герої стають по-справжньому щасливими, власне, тоді починають жити. Зіставляючи два різко протилежні образи Мавки й Килини, авторка наголошує, що не кожен здатен кохати. Кохання — це постійна готовність до самопожертви заради коханої людини, це щонайтонше відчуття її душі, це вбачання сенсу свого життя в її щасті.

• Трагедія зради самого себе. Лукаш має чисту, світлу, прекрасну душу — це символізує його білий полотняний одяг у першій дії. Такою приходить у світ кожна людина. Потім хлопець зраджує свою чистоту й перетворюється на вовкулаку. Таким чином, зраджуючи духовне в собі, людина стає моторошною потворою.

• Самознищення зла. Нещасними матір Лукаша й Килина роблять самі ж себе. Їхній егоїзм, невситима жадібність і лють отруюють їхнє життя та все довкола. Всі їхні інтереси скеровані на придбання статків. Однак вони не розживаються, а все бідніють, бо багатство для них — не засіб, а мета.

Цитатна характеристика основних персонажів

Головні персонажі:

1) волинські селяни:

• молодий хлопець Лукаш,

• його дядько Лев,

• мати Лукаша,

• молодиця Килина.

2) лісове царство:

• Мавка,

• Лісовик,

• Водяник,

• Перелесник,

• Русалка;

Другорядні персонажі: Той, що греблі рве; Той, що в скалі сидить; Русалка Польова, Пропасниця, Потерчата, Куць, Злидні.

Лукаш — зовсім молодий хлопець. Його зовнішність та одяг у творі описано детально:

«Дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка випущена… підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має, на голові бриль, на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку».

Він людина, тому й по-людському розуміє любов як потаємне незбагненне почуття. А для Мавки, як і решти лісових створінь, це цілком природний стан.

Проте її любов до Лукаша зовсім не подібна на легкодумні залицяння з Перелесником, які вона знала до цього. Не подібна її любов і на почуття самого Лукаша:

«Л у к а ш Чудна у тебе мова, але якось так добре слухати… Що ж ти мовчиш? Розгнівалась?
М а в к а Я слухаю тебе… твого кохання…
Л у к а ш Нащо так? Аж страшно, як ти очима в душу зазираєш… Я так не можу! Говори, жартуй, питай мене, кажи, що любиш, смійся…»

Звичайний сільський хлопчина й не здогадується, які сили пробудило кохання в лісовій істоті, яке «огнисте диво» оновлення вона пережила. Лукаш не цінує «душі своєї цвіту», не знає, які дива може творити тихий голос його сопілки. Щедрі поклади поезії й краси в його душі вкриті шаром буденщини, черствого житейського практицизму.

Його внутрішнє багатство явилося Мавці весняної місячної ночі, але сам Лукаш і занедбав його під стріхою хати, під впливом меркантильної матері й Килини.

Лев – дядько Лукаша.

«…уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний… у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня, коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені».

Образ дядька Лева – один із найбільш позитивних серед людських персонажів твору. Він знав ціну краси й гармонійного співіснування людини з природою, добре знав і те, що протиставити себе природі, знехтувати її закони — значить підрубати гілку, на якій сидиш. Він дбайливо ставився до лісу, із симпатією – до Мавки та інших лісових істот. Таке ставлення до природи дядько Лев виховував і у свого небожа Лукаша.

Негативні людські персонажі

Леся Українка майстерно створила характери Килини й матері Лукаша. Це досить типові образи жінок, утомлених тяжкою працею по господарству. Лукашевій матері потрібна роботяща невістка, а не мрійлива Мавка, яка сприймає природу як живу істоту.

Мати Лукаша настільки душевно згрубіла, що не помічає навіть Мавчиної вроди, а згадує про її чесноти лише тоді, коли «лукава, як видра, хижа, наче рись» Килина демонструє свою справжню натуру.

Килина – духовний антипод Мавки, занадто меркантильна й приземлена жінка.

Зовнішній вигляд Килини описано детально:

«Молода повновида молодиця, у червоній хустці з торочками, у бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій, так само зафалдований і зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та білими стяжками… намисто дзвонить дукачами на білій пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою».

Для вульгарної та обмеженої Килини чи не найбільший життєвий скарб — «корова турського заводу» (тобто багатство й добре влаштований побут). Вона в житті так і не зазнала справжнього щастя, так і не збагнула, що духовно не перемогла Мавку.

Лісове царство, міфічні істоти

Лісова дівчина Мавка

Зовнішність Мавки описано досить побіжно:

«В ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами…»

«Як дівчина… ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи…»

Без сумніву, це ідеалізований і сильний образ: лісова красуня намагається наблизити дійсність до мрії, на шляху до щастя її ніщо не може зупинити. Вона без жалю покинула заради «людського хлопця» лісові хащі й могла б знайти з людьми спільну мову, якби всі вони були такими мудрими, як дядько Лев.

Та Лукаш не встигає перейнятися дядьковою наукою: напровесні приходять вони із далекого села в ліс, а вже восени дядько Лев помирає. Господарство прибирає до своїх рук дріб’язкова Лукашева мати, а згодом до неї приєднується й достойна її невістка.

Мавка ж принесла в Лукашеву хату не тільки красу: з нею прийшла до лісової господи прихильність природи й достаток:

«Як вона глядить корів, то більш дають набілу».

Однак Лукаш не зміг відстояти своє кохання, не зміг «своїм життям до себе дорівнятись». Його перемогла сіра буденщина із захланною й обмеженою матір’ю. А зрада Лукаша почалася з того моменту, коли поріг його хати переступила Килина.

Лісовик

«…малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці».

Голова духів лісу, оберігає лісовий світ. Насторожено й суворо, проте справедливо ставиться до світу людей, застерігає Мавку, щоб вона трималася подалі від цього світу, оскільки знає, що люди загалом підступні та зрадливі.

Перелесник

«…гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима».

Це надзвичайно енергійний, жвавий, веселий лісовий хлопець, закоханий у Мавку, він допомагає їй у скрутні хвилини, намагається врятувати її життя.

Водяник та Русалка

Вороже до світу людей налаштовані представники водного світу – Водяник та Русалка.

Водяник – це суворий та справедливий дух води, він стежить за порядком та не любить зазіхання з боку чужинців.

«Він древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на голові корона із стулок черепашки. Голос глухий, але дужий».

Русалка – подруга Мавки, проте має зовсім інший характер. Вона заздріслива, підступна та лиха. Заздрить щастю Мавки й мріє погубити її коханого Лукаша, бажає йому смерті. Легковажна та грайлива:

«Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки – один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок».

Той, що греблі рве

Це жвавий та енергійний водний хлопець з занадто бурхливою та непередбачуваною поведінкою.

«…молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами».

Русалка Польова

Русалка Польова – подруга Мавки. Має ніжний та лагідний характер. Благає Мавку зупинити Лукаша, коли той починає жати пшеницю в полі, бо це завдає їй болю.

«…зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квітки, ромен, березка».

Той, що в скелі сидить

Той, що в скелі сидить – «страшне Марище», злий та лихий дух підземелля, який карає неслухняних лісових істот за зраду місцевих законів (так, він ув’язнює Мавку за те, що вона кохалася з людським хлопцем).

Скорочений переказ

Події відбуваються в старезному лісі на Волині, протягом року. Кожна дія починається пейзажем, який змінюється відповідно до пори року.

ПЕРША ДІЯ

П’єса розпочинається з прологу — пейзажу волинського лісу:

«Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і великим прастарим дубом… Саме озеро — тиховодне, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура — повна ніжної задумливої поліської краси».

Із лісу на прогалину виходять дядько Лев і його племінник Лукаш. Вони прийшли до лісу, щоб збудувати тут хату.

Але лісові істоти не хочуть, щоб серед лісу поселились люди. Так, Русалка каже:

«Я не терплю солом’яного духу! Я їх топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих патрутнів, як прийдуть!»

Лісовик (господар лісу) ж говорить Русалці, що

«давно б уже не стало сього дуба», якби не дядько Лев, бо він «заклявся на життя, що дуба повік не дасть рубати».

У цей час з-за старої розщепленої верби з’являється Мавка. Вона прокинулася від зимового сну, почувши, як хтось грає на сопілці. Лісовик пояснює їй, що це грав людський хлопець, племінник дядька Лева на ім’я Лукаш.

Мавка хоче зустрітися з Лукашем, але Лісовик її застерігає:

«Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно…»

І ось з’являється Лукаш, хоче з берези наточити соку, але Мавка підбігає до нього, хапає за руку. Вона говорить, що береза – її сестра, й сік її — то кров. Лукаша дуже здивувався цим словам.

З першої ж зустрічі Лукаш і Мавка сподобалися одне одному. Мавку зачаровує Лукашева гра на сопілці. Від цієї гри в лісі розцвітає пишніше дика троянда, стає білішим квіт калини, закувала зозуля, заспівав соловейко. Та Мавці чомусь раптом стало сумно до сліз: мабуть, тому, що день скінчився, а їй не хотілося розлучатися так швидко з Лукашем.

Лукаш їй розповів, що його восени хочуть оженити. Після цих слів Мавка зажурилася. Лукаш каже, що не знає, з ким має одружитися, що йому ще не знайшли пари. Перейнявшись довірою до Лукаша, Мавка скаржиться йому на те, що вона зовсім самотня:

«В нас так нема, як у людей, — навіки!»

Раптом чути голос дядька Лева, який кличе Лукаша. Мавка запитує юнака, чи він повернеться.

Потім описується історія зародження кохання Лукаша й лісової дівчини Мавки. Вони таємно зустрічаються, цілуються, обіймаються, стають закоханою парою. Мавка відчуває себе щасливою.

Її подруга Русалка заздрить їй, мріє занапастити Лукаша. Вона підмовляє Потерчат (злих духів, що з’являються у вигляді вогників) заманити Лукаша, щоб він утонув у болоті. Вони намагаються виконати цей лихий план, і Лукаш ледь не тоне, проте Мавка вчасно приходить на допомогу й рятує коханого.

ДРУГА ДІЯ

Пізнє літо. Де-не-де вже з’являється осіння позолота. Біля озера оселилися люди, внесли в лісову сторону свої звичаї, гамір. Лукаш виходить із лісу з сопілкою, а його мати йому дорікає, що він усе грає, а робота стоїть. Матері потрібна помічниця — невістка, та про Мавку вона не хоче й чути, бо це «відьомське кодло».

Мати каже Лукашеві про Мавку:

«Одчепися з такою поміччю! Потрібні ті квітки! Та ж я не маю у себе в хаті дівки на виданню… Йому квітки та співи в голові!»

Коли на подвір’ї з’являється Мавка, мати Лукаша їй каже, що не слід дівці так чіплятися до парубка, але лісовій красуні ці людські міркування не зрозумілі:

«Мені ніхто такого не казав».

Лише дядько Лев заступається за Мавку, говорить, щоб Лукашева мати не обзивала її відьмою, бо «відьми живуть на селі, а не в лісі». Лев каже:

«Що лісове, то не погане, сестро,—усякі скарби з лісу йдуть… З таких дівок бувають люди, от що!»

Виходить з хати Мавка, перевдягнена у сільський одяг, її волосся зачесане у дві коси й укладене віночком навколо голови… Мати дає їй серпа й посилає жати. Проте з жита виринає Русалка Польова і благає «сестрицю» не губити її красу. Щоб допомогти їй, Мавка врізає собі руку серпом, а Русалка Польова дякує їй за це і зникає.

На полі з’являються мати Лукаша й «молода повновида молодиця» (Килина). Побачивши, що Мавка нічого не зробила, мати стала її лаяти.

Незабаром приходить Лукаш і починає допомагати молодиці, яка заходилася жати. Лукаш із молодицею жнуть і в’яжуть снопи швидко, вправно. Робота підходить до кінця, мати кличе їх обідати.

Трохи не дов’язавши снопів, Лукаш просить Мавку зробити це, але вона відмовляється. Мавка каже Лукашеві, щоб та жінка (Килина) більше не приходила в ліс, бо вона лукава, лиха, «хижа, наче рись». Парубкові не подобаються її слова, і він відповідає їй, що й сам може перебратися з лісу на село. Хлопець дов’язує останнього снопа і йде до хати. Мавка сіла в борозні і похилилась у смутній задумі.

З хати виходять мати, Килина і Лукаш. Мати наказує Лукашеві провести молодицю додому, бо вже звечоріло, і він охоче погоджується. На Мавку ніхто не звертає уваги. Вона підводиться і тихою втомленою ходою йде до озера, сідає на похилену вербу й тихо плаче. Дрібний дощик густою сіткою заволікає галявину, хату й гай.

Сили природи співчувають Мавці:

«Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій».

Мавка просить Лісовика допомогти їй знов стати такою, як була:

«То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна, і щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки!»

Лісовик розкриває свою кирею і дістає з-під неї пишну, гаптовану золотом багряницю і срібний серпанок. Він надіває багряницю на Мавку, яка квітчається віночком з червоних китиць калини і схиляється перед ним. Лісовик накидає їй на голову срібний серпанок.

З лісу вибігає Перелесник – веселий та енергійний лісовий хлопець, закоханий у Мавку. Він підхоплює Мавку і кружляє її у вирі прудкого танцю. Срібний серпанок на ній звився вгору, чорні коси розмаялись і змішалися з вогнистими кучерями Перелесника. Танок стає шаленим, Мавка благає відпустити її, та він на це не зважає і мчить лісову красуню в танці…

Раптом з-під землі з’являється широке, страшне, темне Марище (злий дух). Перелесник кинувся геть і зник у лісі. Марище умовляє Мавку піти з ним в незнаний далекий край: там, під землею, тиша, спокій, «ні дерево, ні зілля не шелестить, не навіває мрій».

У лісі чується шелест людської ходи. Мавка каже:

«Ось той іде, що дав мені ту муку! Зникай, Маро! Іде моя надія!»

З лісу виходить Лукаш, а назустріч йому йде Мавка. Вона дуже бліда, хоч у яскравому одязі.

Лукаш, побачивши її, каже:

«Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?»

Він одразу поспішає до хати і говорить матері:

«Готуйте, мамо, хліб для старостів, — я завтра засилаюсь до Килини!» (тобто збирається свататися до Килини).

Почувши ці слова, Мавка зриває з себе багряницю і у відчаї звертається до Марища:

«Бери мене! Я хочу забуття!»

Марище підхоплює її, накидає на неї чорну кирею, і обоє зникають під землею.

ТРЕТЯ ДІЯ

Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені.

Біля Лукашевої хати чорніє якась постать — це Мавка. Вона в чорному одязі, але на грудях у неї червоний пучечок калини. З лісу виходить Лісовик у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра. Він здивований, що Мавка тут, що її відпустив назад «Той, що в скелі сидить» (злий дух, що покарав Мавку за те, що вона порушила лісовий закон, покохавши людину).

Мавка зізналася, що її звільнив Лісовик, коли помстився Лукашеві, перетворивши його на вовкулаку. Лісовик питає:

«Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцеві твоєму? Хіба ж то не по правді, що дізнав він самотнього несвітського одчаю, блукаючи в подобі вовчій лісом? Авжеж! Тепер він вовкулака дикий! Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне крові людської, — не вгасить своєї муки злої!»

Мавка відповіла:

«Не радій, бо я його порятувала. В серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає».

Мавка не змогла жити там, у кам’яній печері, коли до неї дійшло те протяжне виття. Вона прокинулась і збагнула, що забуття не суджено їй. Силою чарівного слова Мавка врятувала Лукаша, повернувши йому людську подобу. Сповнений туги і каяття, він кинувся в байрак терновий і зник із очей.

…Під вікном чути, як Лукашева мати лається з Килиною, докоряючи невістці, що та так довго спить, а ще у її корови так мало молока, а сама вона погана господиня.

Мавка ж, як тінь, блукає коло хати Лукашевої, сподіваючись на зустріч із коханим. Килина побігла по воду і, повертаючись назад, побачила близько дверей постать Мавки. Вона запитує суперницю, чого та прийшла. Мавка сказала Килині глузливо:

«Стою та дивлюся, які ви щасливі».

Тоді Килина гнівно вигукнула:

«А щоб ти стояла у чуді та в диві!»

Почувши це, Мавка перетворюється раптом на вербу з сухим листям та плакучим гіллям.

З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки. Килина, яка спершу зраділа чоловікові, за хвилину накинулась на нього, дорікаючи за те, що він десь «тягався, волочився», обізвала п’яницею. Лукаш їй так само грубо відповідав:

«Мовчи! Не скигли!»

На запитання Лукаша, куди подівся дядьків дуб, від якого лишився тільки пеньок, жінка відповіла, що продала його купцям, аби не вмерти з голоду.

Із хати вибігає мати, обіймає сина, хоч він холодно сприймає це вітання, і скаржиться на тяжке життя з «отою відьмою» — Килиною. У відповіді Лукаша звучать гіркий докір і сумна іронія:

«І та вже відьма? Ба, то вже судилось відьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли».

До них підходить хлопчик (син Лукаша від Килини), з сопілкою, зробленою з верби, на яку перетворилася Мавка, просить Лукаша заграти на ній. Той спочатку відмовляється, але потім починає грати: спершу тихенько, далі голосніше, заводить ту веснянку, що колись грав Мавці. Сопілка раптом починає промовляти людським голосом.

Лукаш дуже дивується і питає Килину, що то за верба така. Килина каже:

«Та відчепися, звідки маю знати? Я з кодлом лісовим не накладаю так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню? Ось на й сокиру».

Лукаш, узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона схитнулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся вдруге — і опустив руки:

«Ні, руки не здіймаються, не можу… чогось за серце стисло…»

Тоді Килина вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу. В цю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу (щоб урятувати Мавку). Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається й на хату, солом’яна стріха займається, пожежа швидко охоплює хату. Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню все, що тільки можна вихопити, й разом із речами виносять Злиднів (злих духів, що хотіли погубити Килину та її дітей).

Один лише Лукаш стоїть нерухомо. Килина просить чоловіка кинути ліс і повернутися в село, та Лукаш не погоджується на це. Жінка пішла геть. Аж тут з-за берези виходить біла, легка, прозора постать, що обличчям нагадує Мавку, і схиляється над Лукашем. Мавка каже:

«Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося від мене».

Мавка пробачає Лукаша, хоч він визнає, що це він її занапастив:

«Ні, милий, ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос».

Закінчується драма-феєрія ремаркою, що сприймається як поетичний твір, як вірш у прозі:

«Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу. Як міниться туга, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Білий цвіт закриває закохану пару, а згодом переходить у заметіль. Коли завірюха ущухла, ми знову бачимо Лукаша, що сидить сам, прихилившись до берези. На вустах щаслива усмішка, очі заплющені. Сніг, ніби шапкою, нависає над його головою і падає, падає без кінця…»

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Законспектувати образи та написати конспект уроку