Чорнобиль
Кажуть, у вересні є день, коли до лісу краще не ходити. Бо саме тоді збивається зміїне плем'я в клубки й котиться до якогось лиш йому відомого місця. Про що радяться плазуни перед тим, як залягти на зимівлю, які проблеми вирішують? Свої, космічні? Не можна того нам знати. Одна дівчина не послухалася застережень старших — пішла із кошиком по гриби, а їх того року вродило видимо-невидимо. Прямує собі знайомою стежкою, збирає білі та козарі, аж раптом неначе хто у плечі її штовхнув... Впала у глибочезну яму на щось таке м'яке, як мох. Розгледілась, а під нею зміючки аж кишать, і серед них — цариця: більша, гладша від інших і ріжки має на голові такі, немов корона.
— Що — закусати тебе?— запитує дівчину.
— Не треба, — просить бідолаха.
— Ненька у мене — вдова, батько з походу не повернувся. Хто допоможе їй підняти моїх сестричок та братиків, вони ж такі дрібненькі. Подивилася на неї змія-цариця, зітхнула чисто по-жіночому й наказала підлеглим:— Ану, зробіть драбинку, нехай вона підніметься на поверхню. Тільки ж май на увазі — знову до Кажуть, у вересні є день, коли до лісу краще не ходити. Бо саме тоді збивається зміїне плем'я в клубки й котиться до якогось лиш йому відомого місця. Про що радяться плазуни перед тим, як залягти на зимівлю, які проблеми " вирішують? Свої, космічні? Не можна того нам знати. Одна дівчина не послухалася застережень старших — пішла із кошиком по гриби, а їх того року вродило видимо-невидимо. Прямує собі знайомою стежкою, збирає самі білі та козарі, аж раптом неначе хто у плечі її штовхнув... Впала у глибочезну яму на щось таке м'яке, як мох. Розгледілась, а під нею зміючки аж кишать, і серед них — цариця: більша, гладша від інших і ріжки має на голові такі, немов корона.
— Що — закусати тебе?— запитує дівчину.
— Не треба, — просить бідолаха. — Ненька у мене — вдова, батько з походу не повернувся. Хто допоможе їй підняти моїх сестричок та братиків, вони ж такі дрібненькі. Подивилася на неї змія-цариця, зітхнула чисто по-жіночому й наказала підлеглим:— Ану, зробіть драбинку, нехай вона підніметься на поверхню. Тільки ж май на увазі — знову до дівчини. — Такою, як була, ти вже не будеш... Тож ні до кого не озивайся, доки додому не повернешся, хоч би про що тебе запитували — не відповідай. Вибралася дівчина по драбинці зі зміїних тіл та й побігла собі до села, тішачись, що жива. Аж раптом відчула, що розуміє мову трав лісових та звірів... Спочатку зраділа тому дару, а далі почав її переймати такий пекучий смуток! Бо в лісі, де стільки, здавалося б, краси та спокою, горя ще більше, аніж серед людей. Ось упав старий струхлий дуб і придавив молоденьку берізку: плаче, бідолаха, а кому під силу виручити її? А там он б'ється в соколиних пазурах якась пташина, гукаючи до діток: «Летіть самі в теплі краї, дорогу вам покаже місяць...» Навіть якась дрібненька квітка благає: «Не роздуши, не зламай мене, бо вдруге вже не зацвіту: ночі такі холодні...» «Як же його тепер жити? — думає дівчина. — Город полоти? Картоплю копати?» І так їй моторошно стало... Аж раптом хтось як гукне до неї — чи кущ чи тварина:
— А що то за рослина із чорним биллям?
— Чорнобиль! — вихопилося в дівчини. І одразу навколо неї все стихло — тільки вітер зашелестів у листі. Повернулася дівчина до людей, та от біда: стала задумуватися, силкуючись пригадати, що з нею сталося в Зміїв день, стала никати лісом як мара, й пішла про неї недобра слава. Не судилося бідоласі зазнати любові, бо ж боялися її парубки... От така невесела історія! Є в родині полинів трава, що пробуджує пам'ять про рідну землю: євшан-зілля називається, полин таврійський. А полин звичайний — чорнобиль, нехворощ — то трава забуття: її колись нюхали й клали під подушку, щоб людину не гризла пам'ять про втрачене. Ми багато втратили після вибуху на Чорнобильській АЕС і хочеться чим скоріш позбутися гірких, як полиновий дух, спогадів.
А не можна. Щоб таке більше не повторилося.
