Згадаємо…
Афганістан... Кривава, жорстока війна…
Багато у землю сховала вона…
Стільки забрала нам рідних братів,
Змусила сльози пролити, а втім…
Що то є сльози? Вони ж не лікують
Ті рани, що в серці. Лиш ллються з очей,
Якщо горе учують.
Доля у кожного там нелегка,
Смерть не шукала собі простака.
Вона наступала раптово і враз…
Та бувало й таке – обминала не раз.
Бились там наші брати й помирали,
Якби ж за Вкраїну вони воювали,
Якби ж це за неї лилася їх кров,
Бо за свою Батьківщину ти битись готов!
Ні, не за неї ти мусиш лягти,
І не за неї тягар цей нести.
Це зовсім інше, це зовсім не те,
Якби ж твоя воля… Але проте…
Думки ніхто там не слухав твоєї,
Якщо так сказали, повинен за неї,
За зовсім чужу й незнайому тобі
Битись державу, і тільки в мольбі
Просити у Бога собі допомоги.
Та як забрали звідти їх,
Хоч забрали і не всіх.
Тільки тих, хто там вцілів,
І через декілька вже днів
За переможців всіх їх мали,
Руки тиснули, вітали…
Як пройшли роки чудові,
Сліз не бачили ми й крові.
Але кожен мабуть з нас
Чув з чиїхось вуст не раз
Ту історію, і мабуть
Тяжко нам її забуть.
І зараз ми не хочем того,
Що було тоді страшного.
Ми хочем бачить мир і те,
Що країна, мов цвіте,
Мов буяє і росте…
Ми – майбутнє України,
І для кожної дитини
Бачить мирною державу,
Бачить дружбу в ній і славу –головне!
Тому ми не хочемо знати війни,
І кожен із нас скаже впевнено: – Ні!
Учениця 7 класу
Панчук Юлія Василівна
2006
