Нам у школах потрібно менше блискучих, ідеальних людей, а більше — глибоко людяних.
Меган Лоусон (Meghan Lawson), відома американська освітянка, письменниця, спікерка та дослідниця питань трансформаційних змін у навчальному процесі. Авторка популярної книги «Спадщина навчання: вчителювання для довготривалого впливу» («Legacy of Learning: Teaching for Lasting Impact»).
Якось мене запитала дуже класна вчителька: а можна я не буду «білою вороною»(амбасадором НУШ, інноватором тощо), а просто буду професійним, спокійним, надійним вчителем?!
У радянські часи теж були передовики педагогічного виробництва. Те, що вони продукували називалось передовим педагогічним досвідом(перпедосом).
А ще тоді був «випердос»(вивчення передового педагогічного досвіду) та «запердос» (запровадження передового педагогічного досвіду).
Але була і є одна маленька проблемка. Ніякий досвід(і перпедос теж) не передається, передаються ідеї в процесі реалізації яких можна набути досвіду.
Тепер мова йде про масштабування «найкращих практик».
Я починаю ненавидіти ці два слова. Хто насправді її визначає? Що саме робить її "найкращою практикою"?
Це пише наша американська колега.
Тож, всюди справжні вчителі хочуть просто робити свою справу. "Звіздіть" і "перпедосити" хочуть, в основному, фуршетні освітяни та агенти змін на грантах.
Тому, в усі часи і в будь-якій країні: "найкращий професійний розвиток – це твій колега в коридорі". Бо саме на рівні закладу освіти зрозуміло, які практики там реально працюють.
Катастрофічні наслідки в освіті від псевдоінновацій, які розраховані на зовнішній ефект:
Зведений в абсолют непрофесіоналізм. Яка там справжня експертність!? Чхати на репутаційні ризики... Головне справити враження.
Фіговий листочок, який прикриває убогість шоу-реформ (усе там "вау та бомбезно", але з вкрай сумнівною реальною ефективністю).
Щойно зустрів свого колегу з яким багато років співпрацював на ниві педагогізації громадськості нашого краю. Він журналіст, який вже зараз на пенсії. Тому має багато вільного часу на відвідування всіляких тусовок (презентацій, семінарів, конференцій, освітніх бліцкрігів тощо) з різних напрямків від гендера до «профільної».
Запитує: а чому я вас ніде на бачу?
Відповідаю: По-перше, я не прихильник такого марнування часу та коштів на «переливання з пустого в порожнє», а по-друге, після баротравми від вибуху в мене проблема зі слухом, тож можу не все розчути…
Його реакція на ці слова була несподіваною: можете не комплексувати, на таких заходах ніхто нічого не слухає…, люди приходять себе показати і профуршетитись. А організатори просто «освоюють» черговий грант на рехворми чогось.
Мій висновок простий. Чудово, якщо отетофсьо організовується для людей на «заслуженому відпочинку». Поспілкувались, перехилили чарку, згадали молодість…
Біда, коли в нинішній екстремальній ситуації так «розважаються» фуршетні освітяни, очільники МОН, «агенти змін», депутати всіх рівнів тощо.
Не забудьте наступного фінального тижня навчання висловити подяку всім учителям, які залишаються непоміченими ("flying under the radar")...
Вони не знаходяться в центрі уваги ЗМІ.
Їхніх цікавих уроків немає в Твіттері чи на Тік-Тоці.
Їхнє класне спілкування з дітьми не фіксується на YouTube.
У них немає часу на всілякі модні агентозмінські тусовки.
Вони не виставляють фоточок з освітянськими VIP-ами.
Але саме вони і тільки вони реально тягнуть усіма кинутого на розбитій дорозі нашого розшарпаного освітянського воза.
І вони справді важливі для наших учнів.
Денні Стіл абсолютно правий.
Якщо ви хочете справді заохочувати тих, хто тримає на своїх плечах освіту України, не плутайте шоу із прогресом.
Ефектний не = продуктивний. Скоріше навпаки...
Нашим шоуменам (медійно розкрученим "звьоздам") від освіти точно не сподобається цей пост. Бо як тільки почнуть відстежувати реальну результативність їхньої роботи, у 90% випадків виявиться, що "король - голий".
Бо або ти працюєш, або ти «звіздиш». Винятки, звісно, є, але вони лише підтверджують це правило.
Є два типажі в українські освіті: учитель-багаття і учитель-феєрверк.
Наша освіта тримається на тихих пасіонаріях. Саме на тихих. Не на галасливих і медійно розкручених. А тих, хто рухається вперед, попри втому, страх і зневіру.
Вони живуть в реальному світі освіти.
Вони не просять нагороди — просто роблять те, що потрібно зробити.
Просто йдуть цим шляхом, бо у них нема «зерна неправди за собою». А є розуміння, що всіма кинутого на розбитій дорозі розшарпаного освітянського воза треба комусь тягнути.
З останніх сил…
