ІНСТРУКЦІЯ для учнів/учениць:
1.Зафіксуйте час та розпочніть читати розділ із твору У.Старка «Маленька книжка про любов». Закінчивши читати, знову зафіксуйте час. Повідомте результат учителю/учительці.
2.Дайте відповіді на запитання до прочитаного художнього тексту.
Танець зі шваброю
Дорогою додому я минав ринок і на тому місці, де стояв Ґранфош, набрав повен лантух гілля і трісок. Вулиці були темні, безрадісні, бо цієї зими ніде не горіли ліхтарі. І на вікнах висіли чорні маскувальні штори, щоб ніякі бомбардувальники не загледіли будинків із повітря.
Але в нашому будинку світилося. Мама вже була вдома.
У неї грав патефон. Сама вона танцювала по кімнаті зі шваброю.
Притискала її до себе й мовби пливла, перебуваючи у сні, з якого не хотіла прокидатися. Пісня називалася «Cheek to cheek», тобто «Щока до щоки».
— «I’m in Heaven», — співав Фред Астер. Саме на його честь я й отримав своє ім’я.
— Привіт, — мовила мама, побачивши мене. — Я танцюю, щоб зігрітися. Але ні до чого доброго зі шваброю не дотанцюєшся.
— Не так, як із татом? — спитав я.
— Не так, — відповіла вона.
Мама любила танцювати з татом. То було тоді, як вони зустрічалися. Але тепер черевики, в яких тато танцював, стояли в гардеробній кімнаті і тужили за його ногами. Ми також тужили. Але ми тужили не лише за його ногами, а й за цілим татом.
— Дурна війна, — сказав я.
— Чорт забирай цю кляту війну, — мовила мама й пожбурила швабру в куток.
— Ти вилаялася, — зауважив я. — Так не можна.
— Якщо це стосується війни, то можна.
Мама подивилася на татову фотографію, що стояла на кахляній грубі. І на свою, яку я поставив поруч. На тій фотографії вона тримала руку на своєму круглому животі й усміхалася, бо в неї в животі був я. Тепер вона не усміхалася. Та однак тримала руку на животі.
— Як би мені хотілося, щоб він приїхав, — сказала вона й зітхнула. — Бодай на кілька годин.
— Від любові стільки туги, — сказав я і теж зітхнув.
— Атож, — мовила вона. — Коли любиш, то ніби радієш і сумуєш водночас.
— Саме так, — погодився я.
Я бризнув краплю парфумів з флакончика собі на вказівний палець і тицьнув їй під ніс.
— Понюхай, — сказав я. — Правда ж, гарно пахне?
— Дивовижно, — відповіла вона. — Де ти це взяв?
— Мені дала пані, яка купила ялинку, — відповів я. — Вона була схожа на фею. Тож тепер у нас усе владнається. А на ці гроші ти можеш купити щось на різдвяний стіл.
Я віддав мамі банкноту, яку отримав від тієї пані.
І мама мене обійняла.
— Ми матимемо на Різдво все, що треба. Навіть якщо вдома будемо тільки ти, я і мій живіт. Може, виймемо різдвяні ясла?
— Виймемо, — відповів я.
Ми поставили ясла з дерев’яними фігурками так, щоб тато міг дивитися на них зі свого місця на кахляній грубі. Як-не-як, а це він їх змайстрував. Так гарно вмів майструвати хіба що Ісусів тато.
Мама дивилася на дитину. А я дивився на двох корівок.
Потім мама сіла на канапу доплітати те, що почала, а я вдягнув піжаму, почистив зуби і шаснув у гардеробну кімнату, щоб погомоніти з вентилятором.
— Тебе, здається, щось гнітить? — прошуміло там. — У тебе був поганий день?
— І добрий, і поганий, — відповів я. — Сьогодні одна фея купила в мене ялинку. Це добре. Але сталося дещо страшенно погане.
— Що саме?
— Пам’ятаєш, я розповідав тобі вчора про дівчину?
— Це та, в яку ти трішки закоханий?
— Так. Я нечесним способом хотів допомогти їй на іспиті з математики. Нишком від неї. Аби тільки її розвеселити. Але все зірвалося.
— У любові завжди треба бути чесним, — сказав вентилятор.
— Ну, і що ж мені тепер робити?
— Поговори з нею.
— Я боюся.
— В любові нема чого боятися. Ти маєш бути готовий чимось жертвувати.
— Можливо, — сказав я. — Коли ти приїдеш додому?
— За першої слушної нагоди. Як тільки той ідіот з чорними вусиками порачкує назад. Ти почистив зуби?
— Так.
— Тоді добраніч. Бувай.
І голос зник. Напевно, повернувся в Норланд. А мені треба було лягати спати. Я лежав і думав про те, що можна пожертвувати задля любові…
