Як дихають дерева _читання мовчки (А.Нанетті "Мій дідусь був черешнею")

Уважно прочитайте та дайте відповіді на запитання:

Як дихають дерева

Черешня стояла в куті городу, між дорогою і подвір’ям; вона сильно розрослася, і її було видно звідусіль. Дідусь, відколи залишився сам, проводив під черешнею не одну годину. Колись він приходив туди переважно зі мною, а тепер поставив під деревом крісло бабці Теодолінди і, коли вже поробив усе на городі або просто хотів перепочити, сидів собі там, заплющивши очі і не ворушачи навіть пальцем, а поруч була незмінна Альфонсина зі своїми гусенятами.

Якось я застав його під черешнею у такому-от положенні і запитав:

– Дідусю, ти помер?

Він зиркнув на мене з-під напівопущених повік, як то робили колись бабцині кури, і поманив до себе:

– Ходи сюди.

А тоді трохи посунувся, щоб дати місце. Я сів коло нього, і він одною рукою обняв мене за плечі, другою затулив мені очі і прошепотів:

– Тепер скажи, що ти бачиш.

Я відповів, що бачу тільки темряву, і він сказав:

– Послухай.

Я прислухався і почув якесь тихесеньке попискування; потім угорі між листям щось зашаруділо.

– Там мають гніздо синички. Бачиш, як мама годує своїх малят?

Бачити я не бачив нічого, але чув, як синичка тріпоче крилами, а пізніше подали голос пташенята. Як же вони розщебеталися!

– Вона їх годує, – пояснював дідусь. – О, послухай ще.

Почулося якесь інтенсивне гудіння.

– Це повертаються до вулика бджоли. Вони облетіли чимало квітів, насмокталися нектару і тепер летять додому з повними животами. Бачиш?

Я знову прислухався і майже побачив їх, тих бідолашних бджіл; животи у них були такі великі, що вони ледь летіли.

Тоді дідусь забрав руку у мене з очей і спитав:

– Зрозумів? Якщо слухати уважно і зосередитися, то можна побачити купу всякої всячини – так, ніби очі в тебе відкриті. А зараз послухай, як дихає черешня.

Я заплющив очі, і в обличчя мені війнув ледь відчутний вітерець; усі до одного листочки черешневого дерева легесенько ворушилися.

– Це правда, дідусю, – сказав я. – Фелічія дихає.

Дідусь погладив мене по голові і ще трохи посидів без руху; я дивився на нього і бачив, що він посміхається.

Тепер, думаючи про дідуся Оттавіано, я завжди пригадую собі і той день, коли він навчив мене слухати, як дихають дерева.