Види складних речень. 9, 11 клас, підготовка до НМТ (ЗНО). 3 варіант

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини, і вишні чорноокі стоять до холодів.

Здалось мені, що плакала бджола в святково-золотистому корсеті.

В поля виходжу і, здається, бачу і цвіт очей, і посмішку гарячу.

Сонце стоїть над головою, і його золоте прміння, наче дороге каміння, горить, відбивається на зеленій траві, а чисту річку пронизує до самого дна.

Я знаю: в призначений долею вечір три зозулі мені напророчать дорогу в саду.

Так любить душа одинока далекий і тужний мотив: журливе журчання потока і шелест пожовклих садів.

І все росте в душі моїй надія, що доля усміхнеться ще мені.

Срібен дощик проливається іскристо, і веселка обіймає небокрай.

В небі місяць лине, одцвітає вечір, в лузі на калині соловей щебече.

Я чув: надходить та година, коли все йде у буйний ріст.

Талант митця, якщо він справжній, не може стояти осторонь від долі свого народу.

Вода, хмари, плав – усе пливло безупинно, неслося вперед, шуміло, блищало на сонці.

Сіре небо кошлатилося, дрібними отарами блищала дорога, а над річкою й над калюжами підіймався серпанок.

Повторюю з гордістю сина: для мене лишається дивом із див моя Україна.

Дуби гойдались, і тремтіли клени, вгорнувши небо в стомлені гілки.

Коли чую слово «Батьківщина», впевнена: вона у мене є.

А прийде ніч сумна, і місяць угорі по небу темному розвісить ліхтарі.

Колись він жав хліб, рано встаючи, пізно лягаючи, в'язав у снопи, складав у копи, возив, почуваючи себе хазяїном, голублячи у серці надію удвох це добро поживати.

Липа цвіла, соловей щебетав, промінь ясний все навколо вітав!

Зелений хліб вийшов із землі травицею розкішною, неначе килимом укрив степ.

Шипшина вбралась у коралове намисто, і літо бабине вплелось між намистин.

Юність вчать, наука їй не шкодить, але рветься зойк у мене з уст: хай до неї близько не підходить із своєю міркою Прокруст!

Восени люди так легко закохуються й помічають прекрасне в найдорожчих, яких вони знають давно-давно й уже навіть устигли звикнути.

На чистенькому спориші сидить ветха баба, розіклавши перед собою на купки зілля: валеріановий корінь, і материнку, і деревій, і калган, чистотіл, безсмертники, траву зубрівку, соняшниковий цвіт.

Не повернуть минулого ніколи: воно пройшло і вже здається миттю.

Вечорами пахнуть матіоли, тихо листям липа шелестить.

Мені потрібно тільки олівця, паперу, хліба, тихої оселі і, може, ще блакитної форелі, одягненої в золоті сонця.

Ворог може убити, друг може тільки зрадить – боятися треба байдужих, що роблять два діла зразу.

То перенизують небо низкою дикі качки, дрібно тріпаючи гострими крильцями, то пересунеться важкий бусел, простягнувши назад свої довгі, як ломаки, ноги.

На хутірцях біля незрушних плес, що спокій віддзеркалюють небес, душі торкає в повечір’ї м’ята.