В.М.Гюго "Собор Паризької Богоматері"_читання мовчки (2)

Уважно прочитайте наведений уривок з роману В.М.Гюго "Собор Паризької Богоматері". Обміркуйте прочитане. За потреби - прочитайте повторно. Виконайте завдання тесту.

Похиливши голову, Гренгуар почав рахувати каміння бруківки і пішов за дівчиною на деякій відстані. На одному з поворотів вулиці Есмеральда зникла з його очей, і раптом він почув її пронизливий крик.

Він прискорив ходу.

Вулиця губилася в темряві. Але просякнуте оливою клоччя, що горіло на розі вулиць дало змогу Гренгуарові розглядіти циганку, — вона виривалася з рук двох чоловіків, що намагалися затулити їй рота. Бідна, вкрай перелякана кізка наставила на них ріжки й мекала.

— Гей, варто, сюди! — крикнув Гренгуар і хоробро кинувся вперед. Один з чоловіків, які тримали молоду дівчину, обернувся до нього. Він побачив жахливе лице Квазімодо.

Гренгуар не кинувся тікати, але й не ступив жодного кроку вперед.

Квазімодо підійшов до нього, одним помахом руки відкинув його кроків за чотири на брук і, несучи молоду дівчину, що висіла на його плечі, немов шовковий шарф, швидко зник у темряві. Його спільник подався за ним, а бідна кізка, жалібно мекаючи, побігла ззаду.

— Рятуйте! Рятуйте! — кричала нещасна циганка.

— Стійте, негідники, пустіть цю дівку! — прогримів голос вершника, що несподівано виїхав з-за рогу сусідньої вулиці.

Це був ротмістр королівських стрільців, озброєний з ніг до голови, з шаблею наголо.

Він вирвав із рук остовпілого Квазімодо циганку й посадив поперек свого сідла, а коли страшний горбань, отямившись від подиву, хотів кинутись до нього, щоб відібрати свою здобич, з'явилося п'ятнадцять чи шістнадцять озброєних стрільців, які їхали слідом за своїм ротмістром.

Квазімодо оточили, схопили, зв'язали. Він ревів, шаленів, кусався і, коли б це було вдень, то безперечно самий вигляд його обличчя, яке від люті стало ще потворнішим, примусив би втекти весь цей загін. Однак уночі Квазімодо був позбавлений своєї найгрізнішої зброї — потворності.

Спільник Квазімодо під час бійки зник.

Циганка, граціозно випроставшись у сідлі, поклала обидві руки на плечі молодого ротмістра і кілька хвилин дивилася на нього, мов зачарована його доблесним виглядом і щойно поданою їй хороброю допомогою. Надавши своєму ніжному голосові ще більшої ніжності, вона першою порушила мовчанку:

— Як вас звати, шановний рицарю?

— Ротмістр Феб де Шатопер до ваших послуг, моя красуне! — відповів офіцер, набираючи молодецького вигляду.

— Спасибі, — промовила дівчина.

За спробу викрадення циганки Квазімодо було засуджено до катування біля ганебного стовпа на Гревському майдані.

Юрба, привчена до очікування прилюдних страт, не виявляла надто великого нетерпіння. Вона розважалась тим, що розглядала ганебний стовп, дуже своєрідну й просту споруду, яка складалася з кам'яного порожнистого куба восьми футів заввишки. Кілька дуже крутих східців з нетесаного каменя, що їх звичайно називали "сходами", вели на верхню площадку, на якій було видно горизонтальне колесо із суцільного дуба. Засудженого до кари ставили навколішки, скрутивши за спиною руки, і прив'язували до цього колеса. Коловорот, схований усередині невеличкої будівлі, надавав руху дерев'яному стержневі, який обертав колесо, завжди підтримуване в горизонтальному положенні, тому обличчя засудженого було видно з усіх кінців майдану. Це звалося "крутити злочинця".

Нарешті прибув засуджений до кари, прив'язаний до задка воза. Коли його ввели на площадку і прив'язали мотузками та ремінцями до колеса ганебного стовпа, коли його можна було побачити з усіх кінців майдану, — пролунало несамовите гигикання, змішане з реготом і привітальними вигуками. В засудженому впізнали Квазімодо.

Його поставили навколішки на круглу дошку, він скорився. З нього здерли куртку й сорочку та оголили до пояса — він не опирався. Його обплутали ще раз зв'язкою ремінців і пряжок — він дозволив стягти себе й зв'язати. Шалений регіт пролунав у юрбі, коли люди побачили оголений горб Квазімодо, його верблюдячі груди, його гострі, порослі волоссям плечі.

Кат тупнув ногою. Колесо закрутилося. Квазімодо похитнувся в своїх путах. Тупий подив, що відбився на його потворному обличчі, ще більше посилив регіт навколо.

Раптом, коли колесо повернуло потворну спину Квазімодо до метра П'єрра, кат підніс руку: тоненькі ремінці, наче клубок вужів, пронизливо свиснули в повітрі і люто впали на спину нещасного.

Квазімодо підскочив на місці, немов зненацька пробуджений від сну. Тепер він починав розуміти. Він корчився в своїх путах; судорога здивування та болю викривила його обличчя, але він навіть не зойкнув, тільки відкинув голову назад, повернув її праворуч, потім ліворуч, як це робить ужалений ґедзем бик.

Слідом за першим ударом упав другий, за ним третій, а там ще й ще — без кінця. Колесо продовжувало крутитись, а удари сипалися дощем. Ось бризнула кров, було видно, як вона тисячами цівок потекла по смуглявих плечах горбаня, а тоненькі ремінці, крутячись і роздираючи повітря, розбризкували її краплями в натовп.

Квазімодо, здавалося, знову збайдужів. Спочатку він непомітно і без великих зусиль спробував був розірвати свої пута. Було видно, як спалахнуло вогнем його око, як напружилися м'язи, як напнулося тіло і натяглися ремінці та ланцюги. Це було могутнє, страшне, одчайдушне зусилля, але випробувані пута прево витримали. Вони тільки затріщали, та й годі. Знесилений Квазімодо знову обм'як. Вираз тупого подиву на його обличчі змінився виразом гіркого, глибокого суму. Він закрив своє єдине око, схилив голову на груди і завмер.

Після цього він уже не ворухнувся. Ніщо не могло вивести його із заціпеніння: ні кров, що не переставала литися, ні удари, що падали на нього з подвійною люттю, ні оскаженіння ката, якого збуджувала і п'янила власна жорстокість, завдавана іншому мука, ні свист жахливого нагая, гостріший і в'їдливіший, ніж дзижчання отруйних комах.

Час минав. Квазімодо стояв біля стовпа уже щонайменше півтори години, поранений, знеможений, осміяний і закиданий камінням.

Раптом він знову почав борсатися в своїх ланцюгах із зусиллям, подвоєним відчаєм; від цього захиталася вся споруда, на якій він стояв.

Порушуючи свою вперту мовчанку, Квазімодо хриплим, лютим голосом, який скоріше нагадував собаче гавкання, ніж людський голос, закричав, перекриваючи галас і гикання юрби:

— Пити!

Цей вигук відчаю не викликав ніякого співчуття. Він тільки звеселив добрий паризький простолюд…

У цю хвилину він побачив, як натовп розступився. З нього вийшла дивовижно вдягнена дівчина. її супроводила біла кізка з позолоченими ріжками. В руках дівчини був тамбурин.

Око Квазімодо заяскріло. Це була циганка, яку він намагався вкрасти минулої ночі. Він невиразно відчув, що саме за це його тепер і карають. Квазімодо не мав сумніву в тому, що циганка прийшла помститися і завдати йому болю, як і всі інші.

І справді, він побачив, як вона швидко піднялася по сходах. Гнів і досада душили його. Йому хотілося зламати ганебний стовп, і якби блискавка, що її метнуло його око, мала силу вбивати, дівчина спопеліла б, перш ніж дійшла до площадки.

Вона мовчки наблизилася до засудженого, який надаремно звивався, щоб ухилитись від неї, і, відстебнувши від свого пояса флягу, обережно піднесла її до пересохлих губ нещасного.

Тоді на цьому оці, досі такому сухому й запаленому, заблищала велика сльоза й поволі скотилася по його потворному, викривленому розпачем обличчю. Може, це була перша сльоза, яку нещасний горбань пролив у своєму житті.

Напившись, нещасний хотів своїми чорними губами поцілувати прекрасну руку, що подала йому допомогу. Але дівчина, яка все ж почувала недовіру до нього, мабуть пам'ятаючи про брутальний напад минулої ночі, наче перелякана дитина, котра боїться, що її вкусить тварина, відсмикнула руку.

Тоді нещасний втупився в неї поглядом, сповненим докору й невимовного смутку.

Кого б не зворушило це видовище: чудова, свіжа, чиста, чарівна й тендітна дівчина милосердно прийшла на допомогу цьому втіленню нещастя, потворності й злоби! Біля ганебного стовпа таке видовище було величним!